Зростання будiвничого i мiста

В числі багатьох заходів відзначення Дня міста була скромна, але насичена великою значимістю для нинішнього покоління зустріч молоді з Почесним громадянином Нетішина Петром Трохимовичем Кальніченком. З 1980 року будівничий мешкає у Нетішині. На його пам’яті зведення майже всього житлового фонду, зразки трудової звитяги колег по роботі. Звичайно, вмілі керуючі дії самого Петра Трохимовича. Ведуча зустрічі Оксана Кононюк намагалась якомога ширше охарактеризувати діяльність   нинішнього почесного городянина у вісімдесяті роки минулого століття, коли Петро Трохимович вперше ступив на нетішинську землю.

Це за його участі виріс будинок, який нині має на фасаді скромну, але красномовну табличку «Я  перший».  До його спорудження приступили 22 квітня 1980 року, в день комуністичного суботника.

Фундаменти уже були готові, - розповів бу­дів­ничий. - Ми вже мали досвід спорудження подіб­них будинків, адже ця серія вже «йшла» у Ладижені, Прип’яті. При нормальному забезпеченні матеріалами все зводиться досить швидко. У Кривині нам виділили майданчик під прийом залізобетонних конструкцій та інших вантажів.

Було завдання не робити шкоди навколишньому оточенню, адже навкруги стояв ліс, який і нині милує око городян.

Огороджували комашники, обрали найраці­ональніший шлях для мостового крана. Відзначу, що ми спорудили п’ять будинків без розбирання крана, адже він діставався до чергового об’єкта власним ходом. Працювали в одну, потім - у дві зміни. А коли з’явився на будівництві знаний бригадир Анатолій Іванович Костюк, почали працювати цілодобово. Чотири ланки по п’ять чоловік. Вихідні - лише за графіком і у святкові дні.  В Бурштині, звідки надходили залі­зобетонні конструкції, тримали свого представника. Я вже за два-три дні до прибуття вантажів знав, які матеріали надійдуть на майданчик, і таким чином планував роботу, аби «з колес» закривати об’єкт.

Відтак вже у жовтні  ми здали будинок. Зважте на радість і гордість, адже півроку тому, коли я приймав на роботу людей, вони ще всі були «безквартирні», а тут відразу п’ять чи сім сімей (відсоток, що отримували будівельники), заселився у власні оселі. Ключі від квартир вручав заступник міністра електрифікації. Отримали житло майбутні експлуатаційники. Всі бачили перспективу і працювали на-совість, з великим ентузіазмом.

Поки ведуча переповідала життєвий шлях Петра Трофимовича, я переглянув показники будівельного управління №3, яким керував П.Кальніченко, за 1985 рік. У 1984 році управ­ління ввело 37281 квадратний метр житла. У 1985-му - 35119 метрів квадратних. Темпи зростання продуктивності праці склали відповідно 104,9 та 113,8 десятих. Середня заробітна плата на працівника дорівнювала 208 карбованців. На будівництві працювало 430 чоловік при плані 509.

Ці цифри мало що говорять пересічній людині. Але якщо ми скажемо, що, приміром, у 1984 році заселено одинадцять житлових будинків і житло отримали 936 сімей, - все стане на свої місця. Практично за десять років місто набуло тих рис, які є на сьогодні. І свої знання, розум, вміння діяти у складних умовах доклав у цє велике будівництво Петро Трохимович Кальніченко.

Звичайно, не на пустому місці прийшов успіх.  До прибуття на нетішинський будівельний майданчик Петро Кальніченко спробував себе у якості  виконроба в Ладижинському міжколгосп­буді та будував  місто   енергетиків Ладижинської ДРЕС. На Смоленщині у селищі Ярцево зводив ливарний завод. Потім були майданчики міст-супутників Нововоронезької, Чорнобильської та Рівненської АЕС. Петро Трохимович здобував досвід і без відриву від виробництва поглиблював знання  у Рівненському інституті інженерів водного господарства.

Нетішин полюбився назавжди. З яким нетерпінням він чекав закінчення відрядження з Іраку, де брав участь у спорудженні греблі на річці Євфрат під гідроелектростанцію! Бо все у Нетішині рідне.

Тут чудові краєвиди із неповторною продою. Тут, як мовиться, тільки не лінуйся – гриби, ягоди, приволля для любителів риболовлі. Тут у нього власноруч виплеканий фруктовий сад у Старому Кривині. Тут його серце, бо, як стверджує Петро Трофимович, немає більшої радості, як бачити у вікнах осель світло. Значить там живуть люди.

 Під час зустрічі з Почесним громадянином міста слова поваги до нього висловили секретар міськради М.Степаненко, заступник міського голови І.Михасик, заступник генерального директора Хмельницької АЕС В.Демидюк. Вітали піснями Петра Трохимовича і всіх присутніх викладачі та вихованці міської музичної школи. 

Віктор Гусаров

Фото: В.Войковського  та  з  архіву  П.Кальніченка