АРХiВ КНЯЗiВ САНГУШКiВ Зi СЛАВУТИ

Сучасні архіви з’явились не на порожньому місці. Їх основу становить багатюща документальна спадщина різноманітних органів влади, численних державних установ, приватних родинних зібрань тощо. Незважаючи, подеколи, на доволі поважний вік, вони продовжують виконувати важливу роль джерела історичних відомостей і є незамінними для величезної когорти як фахових істориків, так і краєзнавців-аматорів. Однією з надзвичайно відомих фамілійних документальних колекцій є Архів князів Сангушків, що тепер знаходиться в Національному архіві у Кракові (Польща), а в минулому розміщувавсь у Славутській резиден-ції цього князівського роду.

Родинні зібрання формувалися­ здебільшого із суто прагматичною метою: до них потрапляли документи із королівськими чи великокня­зівськими наданнями на центра­ль­ні та земські уряди, населені пункти; інвентарні описи маєтків із зазначенням кількості підданих та їх повинностей; пов’язані з господарськими чи іншими ситуаціями численні судові справи та вироки, яких часто назбирувались цілі пачки – фасцикули; карти, листування, родоводи, заповіти тощо. При потребі документи видавались довіреній людині самим власником, згодом родинними рукописами стали опікуватися призначені особи. В давнину задля­ безпеки вся ця величезна паперово-пергаментна маса збері­галась в зачинених, окованих залізом скринях у підвалах, чи, як це бачимо в Острозі у XVII ст., – на гори­щі мурованої Богоявленської церкви­.

Доля документальної колекції князів Сангушків непроста. Зібрання­ формувалось рік за роком, століття за століттям. Першим архівістом князів Сангушків у Любартові, де була резиденція Павла-Кароля, став Яцек-Казимир Ратаєвич. Проминаючи непоодинокі родинно-маєткові події, які, безперечно, накладали свій відбиток і на стан сімейного архіву, зупинимось на тому, що в          60-х роках ХІХ ст. комплекс урешті-решт зосередивсь у Славуті. Спочатку його розмістили у князівському палаці, але згодом перенесли до однієї з будівель на палацовому подвір’ї. Опіку над цією насправді документальною скарбницею було доручено Леонові Романовському. В 1884 р. архів знову перемістили – цього разу до приміщення за межами парку, напроти палацу.

Після смерті в 1881 р. Романа Євстахійовича Сангушка архів цілковито відійшов його племінникові – Романові Владиславовичові. Він виявився справжнім меценатом і не шкодував коштів для оприлюднення документальної спадщини свого роду. За князівського щедрого сприяння на початку ХХ ст. хранитель архіву Броніслав Ґорчак опублікував три довідкові видання: «Катало­г рукописів архіву князів Сангушків у Славуті» (1902), «Каталог пергаментів, що знаходяться в архіві князів Сангушків у Славуті» (1912) та «Каталог Славутського архіву, хронологічно укладений за порядком родів» (1914). Однак, справжнім прижиттєвим пам’ятником для князя Романа стало семитомне видання найдавніших документів, що зберігались у фамі­льному архіві.

Перший том «Архіву князів Любартовичів Сангушків у Славуті», підготовлений під керівництвом Зиґмунта Люби Радзимінського при співпраці з Петром Скобельським та вже відомим нам Б. Ґорчаком побачив світ у Львові  1887 року. В передньому слові зазначалося: «Славутський архів є, беззаперечно, одним із найбагатших зібрань такого кшталту – зважаючи на різнорідність своїх складових, він виходить за локальну волинську тематику і при цьому не втрачає, здебільшого, характеру найбага­тшого джерела до історії старої Волині…». Останній, сьомий том цього документального видання з’явився друком у 1910 році. Планувалося продовжити започатковану справу, але обставини склались по-іншому…

* * *

В силу родинних пов’язань та численних маєткових справ і перипетій до архіву Сангушків т. зв. ковельської лінії роду із часом увійшли частина родо­вого­ архіву князів Острозьких, ці­лий – роду Заславських, найдавніша частина тарнівського родового архіву, а також двох згаслих по чоловічій лінії відгалужень Сангушків – Несухоїзько-Локач­івської та Коширської гілок. Та ситуація, що до цієї величезної колекції втрапи­ли й документи з родинного архіву князів Острозь­ких, робить його надзвичайно цін­ним та потрібним комп­лексом для вивчення минувшини Нетішина і його найближчих околиць, оскільки вони свого часу стано­вили частинку Острозького князівства.

Одним із найраніших історичних документів з Архіву Сангушків, у якому згадується нетішинський чоловік Охрімець (це, заразом, є, напевне, найдавнішою згадкою про нетішинських селян узагалі), датується 20 червня 1546 року: польський король Сигизмунд Авґуст позивав власницю Острожчини, в тім і нашого населеного пункту, княгиню Беату Острозьку за те, що її піддані, серед яких був і нетішинський, чинили збитки в маєтках сусіднього князя Кузьми Заславського. В цьому зібранні зберігається також т. зв. первинний поборовий реєстр Острозької волості, датований 1604 роком. Джерело містить переліки голів селянських родин, що сплатили державний податок у маєтностях князя К.-В. Ос­трозького. Серед нетішинців згадуються отаман Гаврило, швець Матуш, а також багато інших осіб. Цей документ у сумі з іншими є цікавим не лише для вивчення чисельності сільського населення, а й для з’ясування тогочасних імен та прізвиськ.

На історичних перехрестях ми вже розмовляли про те, що в одному з документів від 1534 р. згадуються села Кривин і Велбов, у якому, поза сумнівом, потрібно розуміти тепе­рішнє с. Вельбівно Острозького ра­йону: а між тим, ці найраніші відомі нам на сьогодні писемні згадки про села теж походять із Архіву Сангушків. Уважний дослідник, гортаючи сторінка за сторінкою опубліковані томи «Архі­ву», знайде для себе відомості про Бачманівку, Берездів, Білотин, Борисів, Дяків, Колом’є, Хлапотин (Красностав), міста Острог, Корець, Кременець, Луцьк та ще багато-багато інших населених пунктів не лише на Волині, а й далеко за її межами. Тут же присутні згадки як про тих чи інших представників князівських родин, так і простих селян. І при цьому відомості стосуються не лише давньої історії, а й пізніших століть…

* * *

Загальновідома «істина» про те, що рукописи не горять, на жаль, залишається тільки благою чи то сентенцією, чи побажанням. Упродовж сумно пам’ятних подій початку листопада 1917 р., коли у Славуті замордовано старого князя Романа­ і знищено його славутську резиденцію, як згадувала по тому прийомна донька Сангушка – Ева Жищевська, згинув князівський заповіт, а також комплекс маєткових планів, кошторисів, нарешті – стадні книги. Можливо, втрати були й більшими, хоча багато що, на щастя, збереглось.

Відомо, що значну частину архіву ще в 1915 році було вивезено вглиб Польщі. Шкода, але нам наразі невідомий детальний перебіг подальших подій, пов’язаних із князівським­ документальним зібранням. Знаємо, що комплекс певний час знаходився в Ґумниськах у Тарнівському повіті (Польща), де була одна із князівських родових резиденцій. На початку 1940-х він потрапив до Кракова, де зараз є одним із важливих документальних фондів Національного архіву у відділенні на Вавелі – колишній королівській резиденції.

Дослідження документального спадку з Архіву князів Сангушків здатне пролити світло на чимало нез’ясо­ваних питань та проблем, пов’язаних­ з історією Славутчини, Острожчини, інших теренів не лише України, а й Польщі, Білорусі. При цьому ми не просто довідаємось про невідомі дотепер факти, а й «познайомимось» із багатьма людьми, які століт­тя за століттям населяли та плекали наш край. Насамкінець, додамо, що у 2000 році в Тарнові вийшла друком монографія Йолянти­ Маршальської під назвою «Бібліотека й архів Сангушків», тож зацікавлені тепер можуть більше дізнатися про це непересічне зібрання.

Тарас Вихованець