Голос першої «Журавки»

Ніна Володимирівна Ткачук  корінна нетішинка.

Біографія її мало чим від­різ­няється від біографій однолітків тієї пори, які народилися і жили в селах­. Змалку довелось пізнати важку працю по домашньому господарству та в колгоспі, заробляючи трудодні. Роботи не боялась. Вже десятилітньою  бігала в поле полоти бур’яни. До війни встигла закінчити лише п’ять класів. Відтак довелось працювати вже на німців в тому ж таки колгоспі. Саджала картоплю, працювала з вилами і лопатою біля молотарки, віялки або сушарки. Зимою відгодовувала худобу… 

– Нас було у батьків четверо дітей, – веде  розповідь баба Ніна. – У 1944 році батька забрали на фронт, звідки він вже не повернувся. Робота, і тільки вона, завжди була моєю супутницею. Влітку пасла череду, ходила в ліс по ягоди та гриби,  працювала на заготівлі сіна. І, беззаперечно, обробляла так зва­ну колгоспну «норму». Було дуже важко, ми майже не знали, що таке відпочинок.  Але все ж таки основний тягар припадав на мамині плечі. Від повсякденної виснажливої роботи вона все більше втрачала  сили. Одного разу, оступившись, впала  з горища, пошкодивши хребет.  Цілих десять років мама була прикута до ліжка. Спочатку нашим опікуном була бабуся, але   незабаром вона померла. За нею полишила цей світ і мама. Залишившись на самоті, ми намагались підтримувати одне одного. Було важко і боляче, що ми, діти, несемо такий важкий хрест.

Після закінчення школи Ніна деякий час працювала у військовій частині  села Цвітохи  та Острозькій лікарні.  А через сім років остаточно «прописалась» в городній бригаді нетішинського колгоспу, пропрацювавши  там, аж до виходу на пенсію. У неї, як мовиться,  «горіли руки від роботи». Навіть після того, як вже отримала законне право спокійно, без зайвої метушні, жити і тішитись внуками,  ще цілих десять років не полишала роботу у колективі городників. 

На порозі вісімдесят п’ята річниця,  позаду - ціле життя, наповнене драматичними та трагічними епізодами. Її життя «приперчене і присолене» так, що дивуєшся, як вона змогла витримати стільки випробувань.  Трагічні  сторінки в її біографії,  на превеликий жаль,  потроювались раз по раз.

У 1955 році вийшла заміж за односельця Петра, народила двох синів - Дмитра та Анатолія. Хлопці підросли  і, ставши на ноги, стали добрими помічниками. Жити стало легше та затишніше. Але, за рожевими ранками  та сонячними днями приховуються  сірі  сутінки і темні ночі.

Потемніло  їй в очах  у 1982 році, коли чоловік Петро,  розвантажуючи  дрова через необережність впав,  пошкодивши хребет, і невдовзі помер. Знову небо над головою стало сірим, а у повітрі відчувався полиновий  присмак. Але треба було жити, вірити і сподіватись, що все влаштується.  Оженила синів, діждалась внуків.

Грім серед ясного неба прогримів над її вже сивою головою у 2005 році. Від серцевого нападу на 47 році помирає старший син Дмитро. Ледь оговтавшись від такого  удару, не впала у відчай, не скорилась, далі йшла тернистим шляхом,  наперекір важкій долі.  Через чотири роки пішов з життя Анатолій,  не дотягнувши до піввікового ювілею кілька місяців. 

Нині вона не обділена увагою невісток, внуків, яких у неї п’ятеро. Підростають четверо правнуків, старшому Михайликові чотири, найменшій, Кірі,-  майже два роки. Її внуки і правнуки, -  це ковток свіжого повітря.

Пережите – відійшло, відболіло, хоча душевні рани залишили слід у її душі, а фізичні  щодня нагадують про себе. Життя набуло іншого забарвлення, значення, і це дає сили і віру, пробуджуючи почуття, які давно не дають спокою її зраненому серцю – почуття віри у справедливість.

Нині вона остання представниця початкового складу хору ветеранів війни та праці «Журавка». Понад 25 років проситься у політ її голос, голос воєнного дитинства.

Віктор Войковський

Фото  автора