«Границю між україною,  Росією й Білоруссю з одної сторони й Польщею з другої означує линія…»

Польсько-радянське протистояння на початку 20 століття зайшло в глухий кут. Обидві, знесилені боями та втратами сторони, спочатку підписали 12 жовтня 1920 р. попередній договір, а 18 березня наступного року в Ризі – «остаточний, міцний, почесний мир, що спірався б на взаємну згоду…» (тут і далі стилістику українського тексту згоди збережено). Справу здійснювали повноважні представники від України, Росії та Польщі. Важливою складовою цього мирного договору стало проведення кордону. «Границю між Україною, Росією й Білоруссю з одної сторони й Польщею з другої означує линія…» – гласили початкові рядки ІІ Артикулу документа.

Так склалось, що державна межа між Україною та Польщею перетнула й наш край: «…Далі вздовж шляху з с. Милятин на м. Острог, – йшлось у тексті договору, – залишаючи с. с. Мощановка, Кривин і Солов’є на боці України, а с. с. Мошаниця, Бодовка, Вільбовно, м. Острог і шлях на боці Польщі (Рис. 1); далі в-гору річкою Вілія до с. Ходаки, котре залишається на боці Польщі…» Таким чином, і Нетішин, який знаходиться східніше від Солов’я, залишився у складі Радянської України. Невдовзі на кордоні, по один і по другий бік, з’явилися застави, а пересування між обома частинами цілісної колись Острожчини ускладнилось.

* * *

Не забарились і перші труднощі, котрі, як видається, по-особливому постали, в першу чергу­, перед нашими сусідами-острожанами. Річ у тім, що сільськогосподарська й інша продукція, як говорилося в одному з документів, завжди спроваджувалась до міста тільки зі східних тере­нів регіону. Тож у другій половині 1921 р. острозь­кий магістрат заявляв, що з причини закриття кордону в місті не лише «надзвичайно зросла дорожнеча», а й узагалі відчувається брак продук­тів, від чого потерпає, переважно, бідне населення. Давалось узнаки й те, що місто, крім економі­чних, було пов’язане із «селами на схід від теперішнього кордону» ще й національними, культурними, релігійними та родинними зв’язками.

Чи не найболючішою для острожан стала проблема обігріву: раніше тутешні люди з цією метою користувались лісом, який після 18 березня опинивсь на боці УРCР… Звісно, при загальному проведенні кордону годі було врахувати всі локальні моменти, тому деталізування межі й установлення відповідних знаків покладалось на т. зв. Мішану Пограничну Комісію. Остання у своїй діяльності, серед іншого, повинна була керуватися пунктом b) Артикулу ІІ угоди, де є такий пасаж: «В разі, коли границю означено умовними лініями й немає точніших вказівок, при переведенні її на місці беруться на увагу місцеві господарчі потреби, а також етнографична приналежність».

Зважаючи на цей пункт договору, магістрат Острога порушує клопотання про переформатування кордону таким чином, щоб до міста відійшла й належна йому в минулому ділянка лісу. Зі збережених у Державному історико-культурному заповіднику м. Острога документів постає, що міська влада мала намір (який, напевно, й реалізувала) звернутись до волинського воєводи, Міністерства закордонних справ та Міністерства внутрішніх справ, інших владних органів Польщі щодо залучення до держави певної території на схід від кордону. Що­правда, роздивляючись польську топографічну карту від 1927 р., складається враження, що справа так і не була вирішена на користь містян  (Рис. 2).

* * *

Прикордонний характер Нетішина, Солов’я, інших сусідніх сіл, бувало, зумовлював серед населення відповідні настрої чи перебіг тих або інших подій на теренах краю. Зрештою, можна собі лише уявити, як складалась доля сімей, родин, члени яких опинилися після Ризького договору по різні боки межі. Що й казати – навіть дивитись у бік сусідньої держави часом було небезпечно. Приграничний уклад життя по-особливому виявивсь у непрості для селян роки першої п’ятирічки. З початком 1930 р., коли спостерігалось невдоволення колективізацією, на півночі нинішньої Хмельниччини виникають селянські заворушення – «волинки», в ході яких нетішинці та солов’євці навіть пробували перейти державний кордон…

Згодом у повідомленнях щодо жителів Славутського р-ну з’являється особливий термін – «эммиграционно-настроенные». Він стосувався тих, хто покладав надію перебути голодні часи по той бік: «в течении месяца-полтора переживем в Польше, а затем хотя и перебросят нас обратно, то будет уже новый хлеб». До того ж, складна соціально-економічна ситуація у краї, можливо навіть у різний час, штовхала людей на пошук додаткових засобів існування з допомогою «закордону»: в Державному архіві Хмельницької області зберігся «Список сіл, що в минулому були поражені пачкарством» (тобто, їх мешканці звинувачувались у контрабанді). В його переліку приведено 46 населених пунктів. Чи не обходилось тут без звичайних наклепів? Хтозна.

* * *

Ділянку державного кордону, що проходив нашими околицями, з радянської сторони охороняли 20-ий Славутський Червонопрапорний (створений 1 квітня 1924 р.) та 21-ий Ямпільський (сформований 25 березня 1924 р.) прикордонні загони. Славутський складавсь із 3 комендатур, 19 застав; Ямпільський попервах мав у своєму віданні 3 комендатури по 9 застав. Поблизу Нетішина, в урочищі Козелок (Рис. 1), стояла застава № 18. Сусідньою була застава південніше р. Горинь, на високій піщаній дюні напроти с. Солов’є; далі – неподалік Слобідки, напроти Острога, ймовірно, знаходилась та, котру називали «Кавказ». Ще одна – розміщувалась біля неіснуючого тепер с. Мощанівка (між Мощаницею та Дідовою Горою). 

З польського боку сусідню нам ділянку границі протягом 1921-1922 рр. охороняли митні баталь­йони, в 1922-1923 рр. – прикордонна варта; далі, в 1923-1924 рр. – державна поліція. Нарешті, від 1924 по 1939 роки непорушність кордону пильнував Корпус охорони прикордоння (КОП, польською «KOP» – Korpus Ochrony Pogranicza). Восени 1924 р. в Острозі сформовано 11 прикордонний батальй­он, який підпорядковувавс 1 бригаді  охорони прикордоння. До 1937 р. стражниці стояли в сс. Вельбівне, Бадівка, Могиляни, Мощаниця та ін. В лютому 1937 р. баталь­йон увійшов до складу полку­ КОП «Здолбунів», згодом зазнав інших структурних перетворень.

Радянсько-поль­сь­кий кордон практично перестав існувати після входження Червоної Армії на територію Польщі 17 вересня 1939 року. Ситуація закріплювалась радянсько-німецьким договором про «Дружбу і кордон» від 28 вересня того ж року, згідно з яким державна лінія повинна була пролягати за орієнтовною етнографічною межею: території, населені українцями та білорусами, відходили до сфери­ впливу Радянського Союзу. Поки тривало облаштування нового кордону, на старому – в межах Українського військового округу зберігалась т. зв. загороджувальна зона довжиною майже 657 кілометрів. 

У жовтні 1939 р. частина Ямпільського – склала основу Надвірнянського прикордонного загону, а сам Ямпільський і його структурні одиниці залишились у щойно згаданій зоні загородження й несли варту до серпня 1940 року. Тоді загін розформовано, а особовий склад і структуру передано Славутському загонові, який разом із 22 Волочиськ­им (відповідно – 49 застав на 391 км та 42 застави на 266 км) залишився на старій межі аж до часу німецького нападу на Радянський Союз. У 1940 р. начальником сусідньої Нетішину застави № 18 було призначено лейтенанта Павла Миколайовича Шадріна, який загинув у 1941 році. Між іншим, у лютому того ж року очільником штабу 20 Славутського прикордонного загону став Фрол Тихонович Любченко. З початком війни Славутський загін брав участь в обороні Києва…

Радянсько-польський кордон, прокладений відповідно до Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р., юридично перестав існувати у зв’язку з черговою радянсько-польською угодою­, підписаною Едвардом Особкою-Морав­ським та В’ячеславом Молотовим 16 серпня 1945 року. Обмін ратифікованими документами відбувсь у Варшаві 5 лютого 1946 року. Нова державна межа вступила в силу.

Тарас Вихованець

Рис. 1. Державний кордон між сс. Вельбівно і Солов’є. 1927 р.

Рис. 2. Державний кордон поблизу Острога. 1927 р.