Диво-сонях, диво-птахи, диво-жінка творить їх

Хто вже встиг побувати на виставці виробів з соломки нетішинської майстрині Валентини Сірук (на знімку), зрозуміє про що йдеться. Зрештою, цим творчим дивом можна буде насолодитися впродовж місяця, отож всяк бажаючий може завітати в Палац культури і оглянути цікаву експозицію. У ній не тільки вироби з соломки, хоча саме вони складають основу виставки. 136 творінь кольору сонця стають ще яскравішими і виразні­шими по сусідству з вишуканою вишивкою. Адже жінка у своєму мистецькому житті різнопланова, як сама про це каже. Вона не любить займатися чимось одним, тяжіє до різних технік, форм і стилів, вправляється з різними матеріалами.

Якщо вже казати про вишивку, то планів у Валентини Іванівни чимало, зокрема і створити колекцію портретів українських світочів. На виставці можна побачити перші напрацювання – наче живі Шевченко й Леся Українка дивляться у вічі глядачів. Не менш виразні ікони, у які вкладає жінка серце і душу. Ну і неодмінний атрибут українського побуту, звичаєвості народу – рушники. Ще дитиною любила розглядати візерунки на маминих і бабусиних рушниках, щось ніби магнітом притягувало до узорів, які мали багато символів – глибокозмістовних за своєю суттю. Особливо це було притаманне бабусиним роботам, виконаних у чорно-червоних кольорах з присутністю обов`язкових елементів. Шкодує, що вони не збереглися, якось не прийнято було на її рідній Черкащині за радянської доби такі безцінні реліквії видавати за шедевр. У наші голови втокмачували, що це пережитки минулого, а в радянської людини мають бути інші цінності. В такий спосіб витравлювали з людських душ національну самобутність.

І все ж жінка тішиться, що жоден вишитий рушник не пішов на ганчір`я, «по людях вони» - каже. Себто у школах, в етнокуточках – мама віддала бабусині роботи на прохання організаторів таких міні-музеїв. Натомість Валентина свято зберігає вишивки від мами, перезнімаючи узори мережок, якими вона обрамлювала свої рушники. Пам`ятає, як у батьківській хаті ними були оповиті всі фото в рамках, не хата – веселка. Ця пам`ять надихає на власні роботи, у яких переплелися гуцульські, буковинські і, звичайно ж, черкаські мотиви.

- Рушники, то мої діти, - каже В.І.Сірук.

Як в давнину, зберігає рушники в скрині, яку виготовив сусід на прохання. Сама ж її розмалювала, інкрустацією з соломки оздобила. «Може й не зовсім традиційно, але мені подобається», - зізнається.

- А яку потрібно мати скриню, Валентино Іванівно, щоб усі ваші солом`яні вироби там збері­гати? – запитую, добре знаючи, що нема такої скрині, ні такого місця, де б її поставити у квартирі.

Сміється у відповідь та каже, що одна кімната для цього відведена. Хоча насправді вже давно знаходиться вдома лише кілька власних робіт, решта «кочує» по виставках – нехай краще люди дивляться та милуються, ніж буде те добро по ящиках тіснитися.

Її дівоче прізвище Гончар, досить поширене на Черкащині. Саме по собі народжується запитання, чи не займається, бува, гончарством. І знову всміхається Валентина: так щоб насправді - ні, але у своїх роботах глину використовує, має просторову уяву, розуміється на пропорції, витримуванні форми.

В Умані, де свого часу навчалася вона в педагогічному училищі, є два знаних майстри-соломкарі. Один з них – Іван Сергійович Сердюк був першим учителем Валентини у царині соломкарства. Ті перші ази і перші навики розвивала згодом, працюючи в нетішинському Будинку дитячої творчості, де вела відповідний гурток. Але по-справжньому «захворіла» народним ремеслом, коли в галереї «Арт-пласт» відкрилася виставка робіт волинської майстрині-соломкарки Марії Кравчук. За якийсь час Нетішин приймав у чсебе соломкарів з усієї України на фестивалі «Солом`яне диво». Знайомство з майстрами, їх творчою «кухнею», багатим доробком справило ефект вибухівки – більше несила було стримувати творчий порив. І закрутилося, і пішло-поїхало.

Відтоді не було й року, щоб Валентина Сірук не брала участі в мистецьких симпозіумах, не представляла своїх робіт, серед яких не знайдете бодай дві однакові. Бо «не штампую для продажу», не хоче майстриня уподібнювати свої вироби китайському шир­вжитку – неякісному, одноманітному, синтетичному. Ідей у жінки так багато, що за ними не встигають руки. Ще б пару рук та на кілька годин була доба тривалішою, отоді б вона тішилася! Ось закінчилися жнива, зібрала свої жито-пшеницю, які вирощує на присадибній ділянці, і так хочеться братися за роботу. Бо як вже втриматися, дивлячись на довгі прямі стебла, такі золотаві й пахучі. Купа ідей в голові роїться. Отож, почекає поки вишивка, в міжсезоння за неї візь­меться. А зараз - за соломку.

Запитаєте, що робить майстриня з цього природного матеріалу? Легше перелічити, чого не робить. До свята Незалежності виплела ось свіжий тризуб, а так у колекції чудернацькі букети квітів, панно, птахи, обереги, дідух з різдвяними прикрасами на ньому, брилі й жіночі капелюхи та сумки, інкрустовані соломкою українські писанки... Колеги, з якими довгий час працювала Валентина, гордяться, що у кожного з них є бодай якась дрібничка, виготовлена її руками. Залюбки виручала, коли споряджаючи дітей у закордонну поїздку, не знали, що такого передати в якості подарункового сувеніра. Так, наприклад, у Німеччину «полетіли» два незвичайні солом`яні журавлики, оповиті нитками кольору українського прапора.

Відколи познайомилася з Марією Кравчук, підтримує з нею Валентина творчі стосунки, має на Волині й інших приятельок по «солом`яному цеху». Неодноразово буває в цьому краю лісів та озер, захоплюється тамтешнім ткацтвом, особливо рушниками. Вже й самій хочеться навчитися їх ткати, впевнена, що це реально.

Зовсім недавно вона вчергове відвідала Волинь зі своїми колегами з Кіровоградщини і Здолбунова. Зустрілися з Марією та іншими місцевими майстринями, побували на Світязі й Щацьких озерах. У місцевих адміністраціях їх радо зустрічали, не мали гості проблем з поселенням. Навіть на відпочинку виставляли свої роботи, знайомилися з волинськими народними ремеслами. Валентина Сірук зауважила, як гордо прославляють волиняни свій край у піснях, художніх роботах. Захотілося їй під враженнями створити щось своє, поді­льське. Так народився дивовижний подільський сонях.

Вона завжди береться за конкретну роботу під настрій, краще тоді думки передаються. З приємністю згадує роки, коли працювала з дітьми. Цікаво було, але витрачала на це надто багато часу, ретельно готуючись до кожного наступного дня, до кожного наступного заняття. Вже три роки вона, як каже, вдома і сповна віддається улюбленій справі. Тільки б здоров`я та сили побільше, бо ж так багато собі запланувала.

- І творчої майстерні, - додають друзі. – Тоді б не творила майстер народного мистецтва України в тісноті, а розмах її задумів порадував нас ще не раз.

У кожного її виробу своя історія, свій глибинний зміст. Скільки їх, ще не розказаних, не донесених до глядача? Творіть, Валентино Іванівно, зберігайте й розвивайте українськість у сувенірах й оберегах, речах побутового вжитку й домашньо­го інтер`єру, тому незвичайному одязі, де замість каміння Сваровські так гармонійно вписуються солом`яні квіти, пояси, віночки. У цьому наші самобутність, пам`ять, хист, у цьому наша сила і незламність.

Ольга Сокол

Фото  Олександра Шустерука