Задум iсторичної долі: бути Нетішину містом
Сьогодні з упевненістю можна стверджувати, що історичною долею було призначено для невеликого волинського села Нетішин стати містом. І цей, очевидно, в доброму сенсі вирок, здається нам, немалою мірою випливав з його географічного розміщення над річкою Горинь. Уже з 1810 р. Нетішин набуває значення пункту з найбільшою річковою пристанню серед інших, подібних йому сіл Тучин, Олександрія і Степань та зберігає його до 1857 року. Далі, тут поступово, час від часу з’являються підприємства, які ніби підштовхували даний населений пункт до розвитку в містечко. Зокрема, існували, очевидно, з середини ХVІІ ст. принаймні, два досить продуктивні млини. При них купець Гальперсон мав просторий шпихлір для збіжжя, з якого в Нетішині готували провіант для острозького продуктового заводу.
В адміністративних документах за 1851 р. згадується нетішинська гуральня, тобто підприємство з виробництва алкогольних напоїв. Також існувала фабрика, що готувала сировину для сусідніх сангушківських паперових заводів в Поляні і Ташках.
На початку ХХ ст., а точніше, в 1909 р. в Нетішині, на березі Горині з’явився млин-красень, рівних якому не було в якнайширшій окрузі. П’ятиповерховий, з вдалою архітектурою, він був облаштований найсучаснішими імпортними вальцевими і крупорушними механізмами. Станом за 1913 р. перемол або вихід борошна тут становив 66 тис. пудів або понад 1000 тонн.
Технічний прогрес, що розвивався повсюдно і стимулював розвиток сільського господарства і промисловості, а відтак, і сіл, містечок чи хоча б селищ міського типу, поволі добирався й до Нетішина. Звичайно, ще не скоро він стане містом, але й далеко не кожне село в окрузі могло похвалитися такими ж технічними набутками, які з’являлися тут. І знову ж таки, цьому сприяла річка.
Небагато хто знає, що виробництво електроенергії в Нетішині почалося не на Хмельницькій АЕС, а все в тому ж млині власника, пана Гуревича. Отже, тут колись діяла так звана енергогенеруюча установка або, по-тодішньому, динамомашина. Вона давала електроенергію на перемелення збіжжя та на освітлення великого млинового приміщення.
Динамомашина приводилася в дію водяним потоком, який крутив дві турбіни потужністю 50 кінських сил кожна. Перші доступні повідомлення про виробництво і споживання електроенергії в нетішинському млині датуються у річній статистичній звітності за період з 1 жовтня 1926 р. по 30 вересня 1927 р. На жаль, за попередні роки така інформація у відповідні документи чомусь не внесена, констатує автор дослідження в «НВ» за 7.ХІІ. 2002 р. «Передвісник ХАЕС – електромлин» Анатолій Роздобудько, хоча в балансах є розділ про виробництво електроенергії станцією млина.
Тим часом, за звітний період 1927-1928 рр. в нетішинському млині вироблено 11,4 тисячі кВт/годин електроенергії. З них на виробничі потреби використано 4,6 тисячі кВт/год., на господарсько-побутові – 3,4 тис. кВт/год., і таку ж кількість відпущено на сторону. Тобто десь у селі світилися лампочки. Як свідчить аналіз, можливості енергогенеруючої установки були використані лише наполовину.
У передвоєнний період Нетішинському вальцьово-розтрусному млинові було присвоєно порядковий №28. Його арендував Шепетівський окружний союз сільськогосподарської кооперації «Господар». Добова потужність підприємства становила 19 т борошна сортового помолу, 8 т – простого, 3 тонни пшона та 1 тонну ячної крупи. Млин мав дві жорнові установки, 12 вальців. В складських приміщеннях могло вміщатися до тисячі тонн зернового запасу. Підприємство обслуговувалося штатом з 25 чоловік, з яких семеро були службовцями, решта – робітники. Тобто, це вже були, можна сказати, люди міських професій.
Відгриміли залпи Великої Вітчизняної війни. Млин, який певною мірою забезпечував борошном місцевих партизан, не постраждав.
Історична доля, якщо таку «персону» можна собі якось уявляти, і далі рухала в село науково-технічний прогрес. У 1946 р. тут за проектом Київського інституту «Гипросельэлектро» почалося будівництво гідроелектростанції, яке закінчилося через три роки. В доленосному сенсі саме ця споруда стала в історії Нетішина попередницею ХАЕС. Гадаємо, скептикам важко буде помітити тут таємничу закономірність, що остання, себто Хмельницька АЕС, з’явилася ніби на місце зруйнованої своєї малої попередниці. Вони скажуть, що, мовляв, для будівництва нуклеарної станції на нетішинських околицях були зовсім інші причини. І хоча це справді так, але... перед атомною – була в Нетішині ГЕС. І хоча вона не зробила з Нетішина міста, все та ж «пані» доля вже проектувала в своїй уяві топографію і архітектуру супутника майбутньої АЕС.
Свого часу, коли в музеї створювалася одна з вітрин історії с. Нетішина, автор цих рядків мав нагоду спілкуватися з колишнім директором Нетішинської ГЕС, рівнянином А. Г. Матусевичем, котрий передав чимало експонатів, що стосувалися історії сільської станції. За національністю білорус, Антон Герасимович народився в Гродненській області 1929 року. Все своє життя присвятив розвитку електрифікації в Україні. Повернувшись з фронту, у 1950 р. закінчив середню школу і став студентом Львівського сільськогосподарського інституту, навчався на факультеті електрифікації народного господарства. В 1955 р. отримав диплом інженера-електрика й був направлений на роботу в Хмельницьку міжобласну контору «Сільенерго», котра в той час займалася експлуатацією, ремонтом і будівництвом сільських електростанцій в Хмельницькій, Тернопільській та Чернівецькій областях. Кілька місяців працював у Кам’янець-Подільському районі на одній з місцевих ГЕС, згодом начальником електромереж і підстанцій. Як відмінного спеціаліста й організатора, 1956 року «Сільенерго» призначило А. Г. Матусевича директором Нетішинської ГЕС.
Після Нетішина ще 36 років віддав праці в Рівненському «Обленерго»; очолював службу надійності й техніки безпеки. Був начальником інспекції «Держсільенергонагляд». Трудову біографію закінчив на посаді начальника навчально-курсового комбінату «Рівнеобленерго». В його домашньому архіві можна було побачити багато різних особистих трудових документів, грамот, фотографій тощо. Чимало документів і світлин, котрі стосуються нетішинського періоду життя заслуженого енергетика, він передав Нетішинському міському краєзнавчому музею. В березні 1957 р. був обраний депутатом Нетішинської сільської Ради народних депутатів від виборчого округу №15. Разом з ним і розповімо, як вже давно зникла ГЕС підтягувала побут і добробут мешканців села до міського рівня.
– То був час великих надій і світлих сподівань, - сказав Антон Герасимович. А я і зараз бачу свого співрозмовника високим, стрункої постави; в розмові – м’який і тактовний. Він малював наше село, а для нього – село його молодості, винятково теплими і світлими душевними фарбами.
– Згорьованим людям ще ночами снилися блискавки і громи війни. Дорослі, а особливо діти прокидалися і… страх змінювався радістю: це тільки сон. Слава Богу, тільки сон. А на вулицях, хоч і ніч, дуже видно – на стовпах розливають світло електричні лампочки. Їх у Нетішині засвітив колектив працівників нашої гідроелектростанції.
Колектив, треба сказати, був немалий: бухгалтер, чотири турбіністи, стільки ж чергових біля щита увправління, вісім чоловік ремонтного та допоміжного складу, і – директор. Всього вісімнадцять. Станція була створена добротно і давала струм не тільки для Нетішина, але й для хліборобів Солов’я, Кривина, Колом’я, Лисичого, Головель, Дідової Гори, Потеребів, Дорогощі, Півневої Гори і Білотина.
Нетішин вражав молодого директора, як він сам зауважив, невимовною мальовничою красою: вабили очі багаті на гриби і ягоди ліси, дихали прохолодою барвисті луки і чисті води Горині. Перегороджена біля млина, там була дамба з греблею і головним водоспускаючим щитом, річка непомітно переходила в дзеркальну гладь великого водосховища. А воно було розлите і там, де зараз височать дев’ятиповерхові міські будинки. Не раз директор і його команда косили на луках сіно для місцевого колгоспу. Вони були добрими, щирими друзями – голова господарського правління О.Л. Кирилюк та А.Г. Матусевич.
ГЕС і незбагненна потужна сила вироблюваної нею електрики видавалися споконвічним хліборобам неабияким чудом науково-технічного прогресу. Приміщення машинного залу було цегляне, одноповерхове і розташоване як прибудова до споруди величезного п’ятиповерхового млина. Високовольтне розподільче обладнання і щит управління знаходилися на першому поверсі млина. В машзалі стояли дві гідротурбіни з генераторами австрійського заводу «Фойт». Їх потужність становила відповідно 500 і 250 кв/а.
Для енергопостачання згаданих сіл збудували 58 кілометрів високовольтної лінії. Алюміній тоді ще не використовувався, дроти робилися із сталі і оцинковувались. Відтак, через великий опір провідників напруга в споживачів падала до 20 відсотків. Тож директор потурбувався про спорудження дизельного резерву. Незабаром в ньому відпала потреба. Колектив ГЕС мав у розпорядженні електролабораторію, два автомобілі – легковий та вантажівку. За рік станція виробляла 3,8 млн. кВт/год. електроенергії. Собівартість одного кіловата становила 38 копійок.
Атмосфера в селі була піднесена, люди працювали з великим ентузіазмом, багато співали. Колгосп і село, поруйновані війною, швидко відбудовувались. Треба сказати, що гесівської електроенергії для названої округи вже не вистачало. Але в 1960 р. вступила в дію високовольтна лінія «Добротвор-Луцьк-Рівне». До Рівненської підстанції планувалося підключити Славуту з тим, щоб повністю електрифікувати північну частину Хмельницької області. Отже, в 1962 р. було закінчено спорудження ЛЕП «Рівне-Славута». Пройшло небагато часу, і весь Славутський район електрифікувався з надійного джерела – «Львівенерго». Подальша експлуатація Нетішинської ГЕС стала економічно невигідною. На її базі створили Славутський РЕМ.
А.Г. Матусевич ще на початку 1960 р. перейшов на посаду начальника Рівненської електропідстанції, котра через рік з мережі «Львівенерго» була передана на баланс Рівненського РЕМ.
– На моїх очах, – сказав Антон Герасимович, – розвинулась і виросла енергетика України. І я задоволений з того, що в цих величезних здобутках моїх колег є скромна частка і моєї 43-річної праці. А тим більш приємно, що в Нетішині, де я розпочинав свою трудову біографію, де була всього лише ГЕС, виріс всесвітньовідомий гігант – Хмельницька АЕС. А споконвічне село обновилось і розбудувалось настільки, що набуло статусу міста, та ще й обласного підпорядкування. Ось що значить вільна праця вільних людей – розумних, добрих, трудолюбивих. Пам’ять про них я зберігаю з великою повагою.
Василь Вихованець,
науковий працівник
Нетішинського міського краєзнавчого музею
