ШЛЯХ В АТОМНiЙ ЕНЕРГЕТИЦi
Генеральний директор ВП «Хмельницька АЕС» Микола Сергійович Панащенко десять років тому, п’ятдесятилітнім, став її директором та очолює цей колектив і понині, досягши ще одного ювілейного рубежу у своєму житті.
Випускник середньої школи із сибірської глибинки перший крок у ядерну енергетику зробив у Томському політехнічному
– Уявляли себе за штурвалом військового літака?
– Небо завжди вабило, тому я подав документи у Барнаульське вище військове льотне училище. Проте медична комісія не рекомендувала мене в цей заклад. У той час старший за мене мій шкільний товариш, який навчався на фізико-технічному факультеті Томського політехнічного інституту, мене ніби зарядив романтикою нових АЕС. Відтак я і вступив на цей факультет за спеціальністю «фізичні енергетичні установки».
– А як до цього поставилися батьки?
– У своєму виборі я був цілком самостійним, а батьки бажали одного – щоб я лише вчився. Самим їм не вдалося здобути освіту, бо війна перешкодила, тому вони заробляли на життя фізичною працею. Скільки пам’ятаю, вони завжди важко працювали. До того ж, їм довелося не раз освоюватися на новому місці. Мені, наприклад, був лише рік, коли вони вирішили з Іркутської області повернутися в Україну.
Як розповідала мама, Єкатерина Микитівна, їхали у вагонах-теплушках, було холодно, і вирішили, що треба десь перебути тимчасово, перезимувати, а потім рушити далі. Зупинилися в Алтайському краї, у населеному пункті Білоярськ, у знайомих, які теж виїхали раніше з Іркутської області. Думали, на якийсь місяць-два, а залишилися там назавжди… Батько, Сергій Олексійович, тут став працювати на залізничній станції Укладочна.
Він був надзвичайно трудящою людиною. Його життя, як і матері, було присвячене нам – старшій сестрі Ользі, мені, двом братам Володимиру та Олександру. Батько вмів робити все. Меблі, наприклад, виготовив – стільці, столи, кухонну шафу – так званий буфет. Мама дуже цінувала ці речі, хоч потім була можливість купити нові. Батько працював, не покладаючи рук. Він і столярував у хаті, тому запах мого дитинства – це запах струганих соснових дощок. Я й зараз його ніби відчуваю…
– Коли ви стали батьковим помічником?
– Я мав вже 12 з половиною років, і батько мені зробив кісся, купив косу «сімку» і я разом з ним почав косити. Найприємніше було, коли вже сухі трави закладемо на віз і ти вилазиш на хуру, лягаєш горілиць і дивишся на нічне небо – а ми завжди поверталися вже пізно лісовими просіками. Простір з обох боків закритий кронами дерев і лише одна смуга вгорі, повна зірок. Дивишся із захопленням – не надивишся…
Наші батьки вчили нас все робити разом, сподіватися на себе, на свої руки. Мама дуже ретельно дбала про домашнє господарство, про дітей, і ще й працювала на пункті огляду вагонів – там забезпечувала справність акумуляторних батарей. Вона прищеплювала нам добре ставлення до людей.
Моє алтайське дитинство також запам’яталося великими снігами, лютим холодом. І смішним нам видавався вірш, який читали у шкільному підручнику, що десь там в європейській частині «мороз десятиградусний тріщить в алеях парку», а в нас така температура вважалася теплою і приємною. Критичною ж, тобто тоді вже дітей не випускали на вулицю, вважалася тут температура мінус 30 градусів.
Влітку купалися на річці Черемшанка, бігали по стежці за три кілометри до неї. Там перші уроки риболовлі я одержав від батька, і ця звичка посидіти з вудочкою біля води, відчути дихання природи залишилася в мене назавжди.
Тільки потім з’ясувалося, в пострадянський час, коли Інтернет дозволив одержувати багато знань, що на місце, де я проживав, мали вплив наслідки ядерних вибухів, проведених на полігоні, що був за 523 кілометри від нас. Мені довелося ознайомитися із монографією про наслідки радіаційного впливу ядерних випробувань на населення Алтайського краю. Із 113 повітряних ядерних вибухів, проведених на дослідному полі семипалатинського полігону, радіаційні сліди 53 вибухів пройшли через Алтайський край, а по території Первомайського району, де ми проживали, – 14 вибухів. Про це ми тоді, звісно ж, не знали… Ми, хлопчаки, часто лише знаходили на довколишніх полях якісь гумові клапті і дуже раділи з цього, бо з’явився матеріал для виготовлення рогатки. Сьогодні відомо, що це були частини надувних куль радіозондів, які відслідковували рух радіаційного забруднення після ядерного вибуху.
– Унікальність професії атомника ви усвідомили вже в інституті?
– Спочатку я зрозумів, що це –справді моє. І чим далі, тим більше переконувався у цьому. То – доля…
Я вперше в інституті побачив дослідний ядерний реактор. Він саме працював на фізичному рівні потужності і там була можливість через товсте скло спостерігати, як світиться активна зона – це яскраве біле світло, воно змінюється, стає синім, фіолетовим, переливається всіма кольорами. Ця картина в мене і досі перед очима. Я був, чесно кажучи, вражений. Ми тепер розуміємо, що в наших реакторах ланцюгова реакція проходить не в темноті, а там яскраве-яскраве світло. Тобто електрони, які рухаються в середовищі води, скидають тут свою енергію у вигляді видимого світла, щоб не рухатися зі швидкістю більшою ніж швидкість світла.
Практику перший раз я проходив в Інституті ядерних реакторів у волзькому Димитровграді. А вдруге – на Білібінській АЕС. Тут мене вразило: краса природи крайньої Півночі, чудові люди, які там працювали, взаємовідносини між ними…
– Згадаймо останній рік навчання, захист дипломної роботи. Яка, до речі, була її тема?
–Тема на той час була актуальна: «Вплив опромінення швидких нейтронів на температурно-частотні характеристики кварцових резонаторів». Кварцові резонатори – це елементи радіозв’язку. Треба було встановити, яким чином змінюється частота зв’язку з космічним об’єктом, якщо він і елементи радіозв’язку опромінюються швидкими нейтронами. Джерелом швидких нейтронів у космосі може бути лише ядерний вибух. Тобто, незахищені супутники можна легко вивести з ладу, зірвавши десь поблизу ядерний заряд, і тоді зв’язок втрачається, так що й знищувати супутника вже не треба…
– Це була «закрита» тематика?
– Ні, хоч кафедра, до якої я був прикріплений, була «закритою», мала свій номер 12. Моїм завданням було змоделювати на обчислювальній машині, написати програми для того, щоб розрахувати температурно-частотну характеристику кварцового резонатора в залежності від кута нахилу по відношенню до головної оптичної осі кварцового кристалу. Подібною роботою займалися дипломники і до мене, але не вдавалося з моделюванням, зі створенням математичної програми, хоч була відома відповідна формула в підручниках. Коли намагалися запрограмувати, виходила абракадабра. Я довго ламав голову: чому так? Знайшов три книги, де формула була однаково написана. В одній із книг зауважив примітку, що цю формулу вивів професор Павлов у своїй монографії 1936 року випуску. Я замовив її у нашій бібліотеці, як не дивно, вона була у схови щах, розкрив відповідний розділ, і тут – розчарування: формула зображена в такій же конфігурації, як і в попередніх книгах. Я був у відчаї... Але там написано було, що Павлов цю формулу вивів з формули поверхні еліпсоїда обертання, в якому осі еліпсоїда співпадають з оптичними осями кристалу кварцу. Я за 15 хвилин повторив його шлях і побачив, що при друкуванні книг була допущена помилка: дужка поставлена за всім виразом, а потрібно було її розмістити перед знаком –1. Коли я виправив, то характеристики вирахував блискавично і робота була врятована.
– Як відреагували керівники?
– З одного боку, їх шокувало, що у помилковому вигляді формула «перекочувала» в усі три книги, а з іншого, раділи, наче з відкриття…
Отже, дипломну я захистив на «відмінно». Її направили на виставку досягнень народного господарства в Москву, де вона була нагороджена відзнакою. Пізніше, у 2006 році, я у Томську зустрічався із Валерієм Павловичем Кривобоковим, який був у мене керівником її, і він сказав, що на основі моделі кварцового резонатора, яку я розробив, створено стандарт для перевірки радіотехнічних виробів космічної промисловості, і всі апарати, які в останні 20 років існування Радянського Союзу відправляли в космос, перевіряли на стійкість і придатність саме у відповідності із цією моделлю. Суть її у тому, що навіть як і станеться ядерний вибух близько від космічного об’єкта і останній від нього не постраждає, то, знаючи закон змін частот, можна відновити зв’язок. Тобто, стійкість в умовах жорсткого нейтронного випромінювання гарантовано.
Я був невеликою ланкою у цьому процесі, потім розвинув цю ідею у докторській дисертації мій керівник. До речі, він зберіг текст моєї дипломної і його передав мені. Я недавно із задоволенням перечитав ті пожовклі сторінки…
– Де ви хотіли працювати?
– Краще скажу, де не хотів: на воєнних об’єктах, не уявляв себе інженером на підводних човнах, на полігонах. Дуже престижно було на той час одержати направлення на Семипалатинський полігон – туди мене наполегливо агітували перед розподілом. Представники звідти до нас часто приїжджали. Наприклад, посланець із Семипалатинська говорив, що там наукою у них можна зайнятися досхочу, і звання будуть, і перспектива райдужна (через кілька років після закінчення мною інституту полігон закрили, і ті з групи, хто туди поїхав, були звільнені і витерпіли чимало митарств). Запрошували і на Ленінградську АЕС, але вона мене не приваблювала теж, бо там реактори РБМК, а вони мене не дуже цікавили. Недоліки їх і тоді були відомі, всі знали, що нейтронне поле енерговиділення в них дуже нестійке, це привело до створення різних систем автоматизованого регулювання, і там операторів називали піаністами – два оператори під час зміни тільки й смикали ключі управління, щоб утримувати нейтронне поле.
Оскільки я єдиний із групи закінчив інститут із дипломом з відзнакою, то йшов на розподіл першим і мав право вибору. Тому зупинився на пропозиції поїхати на Рівненську АЕС, де мали ввести в дію реактори ВВЕР-440, 213-ої моделі (тоді станція мала назву «Західно-Українська АЕС»).
Отак я опинився на Поліссі, в Кузнецовську. Коли приїхав у 1978 році, було кілька будинків, три гуртожитки, торговий центр, хати під соломою стояли…
Начальник відділу кадрів повів мене особисто до директора РАЕС Володимира Олександровича Коровкіна. Недовго говорили, розпитував про Томськ (до того він працював директором ТЕЦ у Томську-7), про батьків. Відтак я став працювати у реакторному цеху, а потім у теплофізичній лабораторії.
– Чи вистачало вам тоді знань, щоб виконувати доручену роботу? Чи доводилося вчитися, як мовиться, заново?
– Кожне завдання, яке ставилося переді мною в житті, вимагало вчитися. Якщо інженер хоче бути успішним, він повинен вчитися. Не інакше. Коли хтось каже, що знань йому вже не треба, їх вистачає, то він зупинився у розвитку і закис, зупинився… Незадовго після мого приїзду на РАЕС мене послали стажуватися на діючу Кольську АЕС. Я тут виконував функцію контролюючого фізика під час перевантаження ядерного палива першого і другого енергоблоків – там ВВЕР-440/В-230, тільки без шахти локалізації аварії. Добре пам’ятаю своїх наставників Миколу Дещеню, Юрія Питкіна.
Мені довелося використати не один загальний зошит, щоб занотувати все, що там вивчив. Це стосувалося знань про активну зону, її розрахунків, коефіцієнтів нерівномірності енерговиділення. Такий багаж мені потім дозволив почати працювати не з «нуля».
Коли був начальником ядерної фізичної лабораторії на РАЕС, то всім своїм співробітникам рекомендував вчитися програмуванню на обчислювальній техніці. Певний час на РАЕС був головним інженером Євген Олександрович Андреєв, який доручив розібратися із методикою визначення витікань із герметичних приміщень першого і другого блоків, тому що у результатах попередніх випробувань були значні протиріччя. Я виконав аналіз дієздатності методики, яка використовувалася у правилах безпеки, і прийшов до висновку, що вона просто не працює для чотириста сорокових апаратів. Це потім підтвердили й інші спеціалісти. Довелося ознайомитися зі стандартами США і Німеччини, які регламентують проведення таких випробувань системи локалізації аварій. У результаті розробив методику, яка пройшла погодження в регулюючому органі, була внесена у звіт з аналізу безпеки і послужила вихідним моментом для створення алгоритмів проведення випробувань локалізуючих систем безпеки – я назвав цю систему АСИЛ. Її і зараз використовують і для ВВЕР-440, і для мільйонників.
– Коли ви вперше усвідомили рівень особистої відповідальності?
– Відповідальність – це, так би мовити, сестра тих обов’язків, які я виконував. Перша моя посада – контролюючий фізик. Робота в зміну, пов’язана з ядерним паливом, це непростий етап роботи.
Екзамени на допуск працювати контролюючим фізиком я здавав на Рівненській АЕС самому Глібу Леонідовичу Луніну. Уявляєте?
– Цілком, адже це один із найвидатніших атомників минулого століття, науковий керівник проекту ВВЕР...
– Так от. Тоді він періодично приїжджав на РАЕС, перевіряв наші знання, проводив атестацію.
Моя відповідальність зростала в міру підвищення по службових сходинках. Я був заступником головного інженера з ядерної та радіаційної безпеки, заступником генерального директора з питань безпеки РАЕС. Усвідомлення того, що ти стаєш ключовою фігурою, приходить, буває, коли приступаєш до вирішення надскладних завдань. Для мене це було освоєння підвищеного рівня потужності на енергоблоці №2 Рівненської АЕС. Він працював на 104, 107, 109 відсотках від номінальної потужності у 1986 – 1987 роках. Тоді умовою підйому потужності було введення в дію автоматизованої системи контролю полів енерговиділення «КАПРІ». Вона грунтувалася на дуже невдалому програмному забезпеченні внутрішнього реакторного контролю, я б сказав, сирому, але тим не менше, нам вдалося буквально реанімувати його, довести до працездатного стану, і воно працювало й давало оператору інформацію про синтезоване поле енерговиділення. Але паралельно мені довелося розробити програму «Поле», яка розраховувала коефіцієнт нерівномірності енерговиділення.
Моїм завданням були розрахунки потужності активної зони по погрішностях, зовнішнє забезпечення системи внутрішнього реакторного контролю, методики. Були написані відповідні звіти. Не тільки персонал РАЕС, а й фахівці «Гідропресу», Курчатовського інституту брали участь у проекті. Цікавилися і спеціалісти із-за кордону, адже поставки реакторів ВВЕР-440 тоді здійснювалися в різні країни.
– Пригадується, після чорнобильської аварії блок ще трохи попрацював на 109 процентах потужності…
– А потім заборонили. Але наші досягнення у цій сфері використали на двох енергоблоках фінської АЕС «Лаавіса» та чотирьох енергоблоках угорської АЕС «Пакш» – і там, і там їх реактори ВВЕР-440 зараз працюють на навантаженні 500 мегават.
Кожна моя нова робота була пов’язана із завданнями підвищення рівня безпеки.
Одним із напрямків були проблеми природно-техногенної безпеки, пов’язані із карстовими проявами на РАЕС, дослідженнями стану грунтів, контролем за осіданням споруд і приміщень. За допомогою стандартних процедур під моїм керівництвом інженер Віктор Орешко створив програму, що моделювала, яким чином змінюється розподіл грунтових вод безпосередньо на промисловому майданчику. І ми довели, що це не техногенний, а природний процес.
Завжди, коли я одержував завдання, все починалося з малого, а потім виростало в достатньо велику закінчену роботу зі створення методик, відповідних програм і впровадження їх в постійну експлуатацію.
– Шлях новаторства, оновлення судився вам і на Хмельницькій АЕС… Які його основні риси, зокрема в напрямку впровадження світових стандартів безпеки?
– Безпека завжди була в центрі уваги атомної галузі. Для реакторів ВВЕР у 2002 – 2005 роках діяла Комплексна програма модернізації і підвищення безпеки АЕС України, у 2003 – 2010-му – Програма модернізації і підвищення безпеки до і після пуску блоків на РАЕС і ХАЕС, із 2006 по 2010 рік – Концепція підвищення безпеки діючих енергоблоків, нині (з 2011 по 2017 рік) – Комплексна (зведена) програма підвищення рівня безпеки енергоблоків АЕС України. Відтак ми ліквідували приховані проблеми безпеки – вони були слабкими місцями з точки зору подолання проектних аварій. Зараз ставиться завдання розробити технічні засоби, документи для управління запроектними і важкими аваріями. Інцидент на АЕС «Фукусіма-1» показав, що навіть малоймовірні події реалізуються, тому перед атомними станціями поставлене завдання втілити постфукусімські заходи, щоб бути готовими до важких аварій, пов’язаних з пошкодженням активної зони, і мінімізувати радіаційні наслідки для навколишнього середовища.
За результатами стрес-тестів для ХАЕС першочерговою є робота, пов’язана із будівництвом розподільчого пристрою 6/0,4 кіловольта для подачі живлення споживачам енергоблока №1 від загальноблочної дизельелектростанції у випадку повного знеструмлення АЕС. Така схема потрібна для систем і елементів нормальної експлуатації, які можуть бути необхідні для управління важкими аваріями. На другому блоці таке резервування зроблене під час будівництва.
У наступному році ми введемо розподільчий пристрій в експлуатацію. Також передбачено запровадити мобільні насосні установки, які мають підживлювати парогенератори, системи охолодження басейну витримки з відпрацьованим ядерним паливом, загалом охолоджувати перший контур у випадку аварії.
За Комплексною (зведеною) програмою підвищення безпеки атомних електростанцій, на кожному енергоблоці ВВЕР-1000 АЕС України до 2017 року треба втілити 89 заходів. Загалом для ХАЕС передбачено реалізувати 184. Зараз на першому блоці за цією і попередніми програмами реалізовано 32 заходи, на другому – 44.
– Переглядаючи звіти про зроблене на ХАЕС, звертаєш увагу на широкий спектр модернізації…
– За весь період експлуатації ХАЕС виконано 810 робіт з модернізації і підвищення безпеки, 60 відсотків з них припадає на останнє десятиліття. Як це змінило стан енергоблоків? Другий блок був у центрі уваги – до пуску тут виконано 66 заходів і 80 – після нього. Для цього були залучені міжнародні фінансові ресурси. Виконання цього плюс існуюча експлуатаційна практика дозволили подолати всі приховані проблеми безпеки, які були викладені в публікації МАГАТЕ, в так званій «Зеленій книзі» . Ми відзвітувалися перед органами регулювання та Європейським банком реконструкції і розвитку, і цей проект визнаний одним із найуспішніших в ЄБРР.
На другому, а потім і на першому впроваджено високопріоритетні заходи третьої категорії за ступенем впливу на безпеку за класифікацією МАГАТЕ. Це заміна запобіжних клапанів парогенераторів на імпульсно-запобіжні пристрої з кваліфікацією на пару, пароводяну суміш і воду, тому з’явилася можливість реалізації поставарійних режимів, також модернізовано клапани першого контуру, які теж атестовані на пропуск пароводяної суміші і води. Закуплені і введені в дію системи вихоро-струменевого контролю теплообмінних трубок парогенараторів, корпусів реакторів. Усунення дефектів на трубках парогенераторів ми здійснюємо роботизованою системою, у складі якої автомат для зварювання. Вручну складно це виконувати, до того ж, можуть бути помилки. А так одержано низку вигод. Найважливіше те, що людина не перебуває всередині забрудненого обладнання.
Що стосується першого енергоблока, то все, що реалізовано на другому, поступово втілюється і тут. Наприклад, замінено стару інформаційно-обчислювальну систему сучасною, автоматизований регулятор потужності, регулятор обмеження потужності, систему внутрішнього реакторного контролю, систему контролю нейтронного потоку. Зараз і блочний щит управління першого енергоблока за засобами відображення та контролю є фактично аналогом другого блока.
– Що є, на ваш погляд, характерним для роботи колективу ХАЕС?
– Наш колектив демонструє стабільність і готовність та вміння реалізовувати завдання щодо безпечної експлуатації. Це найголовніше.
Для того, щоб уявити ефективність його роботи, візьмемо як параметр середньорічний виробіток на один енергоблок.
За перші 17 років середньорічний виробіток становить 6 мільярдів 117 мільйонів, за останні 10 років – 6 мільярдів 730 мільйонів, тобто на 10 відсотків більше. Коефіцієнт використання встановленої потужності виріс на 7, 4 відсотка.
Далі. Аномальних подій, які ми розслідуємо, у 2004 було 50, за неповний весь 2014 рік – 8, тобто їх число знизилося у 6 разів.
Або показник, до якого особлива увага органів державного нагляду і громадськості – порушення в роботі: на блоці №1 за всю експлуатацію середнє число порушень за рік склало 11,8, а за останні 10 років – 1,8. Тобто, частота порушень знижена у 6, 5 раза.
На блоці №2 у 2005 році було 6 порушень, а в 2014 році станом на 24 грудня порушень немає.
Що стосується важливості цих порушень з точки зору безпеки. Ступінь впливу на безпеку оцінюється за шкалою ІНЕС із 1991 року. З того часу на ХАЕС відбулося 33 порушення, пов’язаних з безпекою. За 10 останніх років сталося лише одне – отже, частота порушень знижена у 35 разів за 10 років. А в останні 8 років ХАЕС працює взагалі без порушень, пов’язаних з безпекою.
Людський фактор. За період експлуатації зареєстровано 63 помилки персоналу, які привели до порушень в роботі ХАЕС, а за 10 років було лише 5.
Після кожного порушення прийняті відповідні рішення, в результаті яких впроваджено 2286 коректуючих заходів.
Такий перелік цифр, можливо, є надокучливим, однак, слід розуміти, що коли окремі параметри ХАЕС позитивно змінилися в 10 і більше разів, то це свідчить, що є успіхи в певному напрямку, є прогрес, хороші передумови надійності. Ці досягнення прийшли завдяки колективній роботі.
– Яким ви бачите майбутнє ХАЕС?
– Насичене роботою. Впевнений: це буде чотириблочна станція із реакторами типу ВВЕР, 3-й і 4-й будуть близькі до конструкції першого і другого. Концептуальне рішення вже прийняте на урядовому рівні. Ми із залученням спеціалізованих організацій проведемо дослідження існуючих конструкцій третього і четвертого блоків, виконаємо відновлювально-реставраційні роботи і продовжимо будівельні. Керівництво галузі притримується думки, що у 2018 році третій енергоблок має вийти в режим пуску.
У 2018 закінчується проектний термін дії першого енергоблока, і я переконаний, що ми здійснимо всю підготовку, необхідну для того, щоб одержати ліцензію на продовження строку його експлуатації ще впродовж 15 – 20 років. Блок №2 має достатній запас ресурсу до 2035 року. У цьому і майбутнє міста атомників Нетішина, бюджет якого на 75-80 відсотків складається із надходжень ХАЕС.
Розмову вів Віктор Мазаний
