На порозі змін
1627 рік. Острозьке князівство опинилось на порозі чергових змін. Майже два десятки літ тому за якихось дивних і не до кінця з’ясованих обставин залишив цей світ майбутній власник Нетішина та ще багатьох довколишніх сіл Олександр Острозький. Невдовзі ступив за межу й був похований в острозькому Богоявленському храмі його батько, патріарх роду – київський воєвода Костянтин-Василь Костянтинович. По тому рік за роком пішли з життя Олександрові сини Костянтин і Януш. Що буде далі з Нетішином? Яка доля чекає на Плужне, Вельбівне, Кривин, Крупець, Мощаницю та багато інших поселень Східної Острожчини, котрі свого часу відійшли Олександру Костянтиновичу, а згодом належали його спадкоємцям?
Справу повинен був вирішити маєтковий поділ. Позаяк чоловічих нащадків у родині волинського воєводи Олександра Острозького на той час уже не було, предендентами на розлогі батьківські набутки стали три доньки: Софія, заміжня за коронним підчашим Станіславом Любомирським, Катерина, дружина київського воєводи Томаша Замойського та Анна-Алоїза, котра нещодавно побралась із великим литовським гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем. Для того, щоб частки виявились більш-менш рівними, потрібно було здійснити соціально-господарський опис маєтків та укласти їх інвентар.
Комісари ретельно нотували кількість підданих родин у тому чи іншому населеному пункті, характер і розміри податків та повинностей на користь власника. Водночас належна колись Олександровичам частина Острожчини на короткий строк потрапила під зверхність С. Любомирського, а від 19 квітня 1620 р. ненадовго відійшла у тримання київського воєводи Замойського… Оскільки поділу підлягали не тільки села поблизу Острога, а й інші терени, їх остаточний опис набув вражаючого об’єму – понад вісімсот сторінок скрупульозних, важливих для майбутніх власників нотаток. Сьогодні цей історичний документ зберігається в бібліотеці Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві (Польща).
Маєтковому поділу підпало 620 населених пунктів, 38 з яких були містами, (не рахуючи частини Кракова), та 582 – селами; понадто додавались будинки в Луцьку й Мінську. До поділу потрапили й деякі маєтки Олександрового брата Януша, що не підлягали т. зв. праву ординації (більшість його володінь повинна була відійти до представника роду князів Заславських, а потім передаватись до наступного спадкоємця єдиним комплексом, не піддаючись розпорошенню). Остаточні перемовини щодо розподілу призначено на початок 1621 року.
Зацікавлені сторони прибули до польського міста Ярослава, маєтності Олександрової удови – Анни Костчанки Острозької. Дільчу справу, розпочату 6 січня, на католицьке свято Трьох Королів, здійснював старший зять, С. Любомирський. При цьому Я.-К. Ходкевич, чоловік наймолодшої княжни, Анни-Алоїзи, обирав першим. До частки цього подружжя увійшли Острог, Звягель (тепер – Новоград-Волинський), Берездів та ін. – загалом 16 міст і 247 сіл. Серед цієї хмари було й невеличке село Нетішин в Острозькій волості.
Зі згаданого інвентарного опису маєтків довідуємося, що в розпорядженні нетішинців було чотири дворища. Того часу угіддя, якими користувалися селяни, обраховували «дворищами», що являли собою сукупність орних земель, пасовищ, луків, лісів, рік тощо. Площі дворищ коливались від десятків до сотень гектарів. Зазвичай, такими комплексами розпоряджались великі родини, менші ж – половинами або чвертями. Серед голів селянських родин у Нетішині названо отамана Милька, Андрія Гордійовича, Івашка Уласеню, Павла Гринчича, Савку Левончича – всього двадцять шість осіб. Окрім них перераховано імена кількох підсусідків та гайдуків. Наприкінці 20-х років того століття в Нетішині налічувалось 50 селянських дворів, а його населення становило близько півтисячі!
З кожного дворища селяни повинні були сплачувати власникові по 14 литовських грошів. Оскільки Нетішин відносився до т. зв. столових маєтків, нетішинці змушені були віддавати ще й різноманітні побори на користь князя. Серед іншого, вносити податки вівсом, хмелем, медом, гусаками, каплунами, курми, яйцями. Серед обов’язків було й надання на вимогу власника підвод, можливо для транспортування вантажів абощо до Дубна, Звягеля, Полонного та Костянтинова (тепер – Старокостянтинів). Понадто, від селянського двору (не дворища) сплачувались на потреби оборони т. зв. пороховий і сторожовий податки. Відробляти селяни «повинні взимку три дні на тиждень, а влітку п’ять днів, окрім понеділка, дня торгового».
Чи могло навіть у найнеприємніших снах наснитися для молодої Анни-Алоїзи її майбутнє? Зараз вона – дружина хоч і підстаркуватої, але доволі впливової у державі людини. У неї пристойний батьківський спадок, гідний жінки такого стану… Менше ніж за рік вона стане 21-річною вдовою, на яку спаде тягар управління всіма тими маєтками, а наприкінці життя ще й доведеться через завірюху Хмельниччини поневірятися світами та скінчити земну мандрівку далеко від свого Острога. Це буде потім. А тих холодних січневих днів, стоячи на порозі невідомості, молода гетьманова, напевне, була щасливою…
Володіння та адміністрування численними маєтками, від найменшого села, фільварку до великого міста потребувало відповідного документального забезпечення: акти надань чи купівлі, різноманітні контракти, інвентарні описи, фінансові квити тощо. Всього цього потребували й нові власники успадкованих у 1621 р. статків. Відтак, 1 листопада 1627 р. до острозького замку з’їхалося поважне гроно осіб – представників від кожної із трьох сторін, а також од власника іншої, ординатської частини міста. В результаті проведено й поділ належних до кожної частки документів. Життя, подолавши ще одне перехрестя, продовжувалось.
Тарас Вихованець
