Нас покликала Стримба
Любителі подорожей відзначили 27 вересня Всесвітній день туризму. Багаторічні туристичні традиції склалися і у середовищі працівників Хмельницької АЕС, які облюбували автобусний, автомобільний, велосипедний та піший його різновиди. Саме піший вид туризму найбільше прийшовся до душі Сергію Мошанову (СГТ), Михайлу Кремзі (ЦТАВ), Євгенію Ковальському (СІТ), які багато років торують українські гірські масиви Карпат і Криму традиційно на першотравневі свята, у День Конституції, День Незалежності та на День туриста. Гуртуючи навколо себе активних «ходоків», вони, мандруючи незвіданими стежками, пізнають природу рідної країни, загартовуються та випрацьовують командний дух.
Перша зупинка в Закарпатській області потягу Київ-Ужгород - станція Воловець. Саме цим транспортом цього разу добираються учасники осіннього туристичного походу в українські Карпати, працівники ХАЕС. У Воловці до вантажних поїздів чіпляють додаткові локомотиви, тому що на під’їзді до перевалу починаються дуже великі тягуни з перепадами висот. Вантажні потяги вагою 4600 тонн приводяться чотирма двосекційними електровозами ВЛ11М за схемою: три локомотиви в голові і один в хвості на підштовхуванні. Навіть про такі особливості можна дізнатися в туристичному поході, а подібними пізнаннями поділився Євгеній Ковальський, батько якого працював машиністом. Від Воловця до села Колочава ми діставались автомобілем.
Колочава та пес дружок
Колочава – село на Закарпатті, що розташоване у мальовничій Тереблянській долині протяжністю 15 км. Легенда розповідає про те, що береги річки, яка протікає через село, колись були дуже болотистими. Отож, коли перші поселенці просувалися ними, то вода набиралася у постоли (взуття) та видавала специфічні звуки: «чавк-чавк». Через це річку назвали Чавка. Як жителів запитували, де вони живуть, то чули у відповідь: «Коло Чавки». Із часом назва річки трансформувалася у Колочавку, а мальовниче село, яке вона омивала, прозвали Колочавою.
Протягом віків село входило до складу різних держав: Слов’янського князівства білих хорватів, Угорського королівства, Австро-Угорщини, Угорської республіки Рад, Чехословаччини, Карпатської України, Угорщини, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки, України. Внаслідок перебування села під різними державами сформувався колоритний місцевий діалект, який важко зрозуміти приїжджим. Він складається з угорських, чеських, російських, німецьких, румунських, польських, українських слів.
Широко відомим село стало завдяки чеському письменнику Івану Ольбрахту (Камілу Земану) та його літературному герою - колочавському опришку Николаю Шугаю (місцевий Робін Гут). Цю історію описав Ольбрахт у романі «Никола Шугай - розбійник» (у Чехії були зняті кінофільми, поставлені вистави та мюзикли, написані пісні на його основі). В Колочаві у 1982 році засновано «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, який 1996 року був перероблений у етнографічному стилі і зараз радо приймає відвідувачів. З початком масового туристичного руху у 1990-х роках був заснований фольклорний фестиваль «Колочавське відлуння у Тереблянській долині», від 1997 року він проводиться у першу неділю серпня.
У селі діє 10 колочавських музеїв: музей - скансен колочавської архітектури та побуту «Старе село», музеї «Колочавська вузькоколійка» та «Колочавський бокораш», педагогічні музеї «Радянська школа» та «Чеська школа», історико - військові музеї «Лінія Арпада», музей-меморіал «Воїнам – інтернаціоналістам» та музей місцевих повстанців «Бункер Штаєра», музей- пам’ятка барокової архітектури кінця 18 ст. «Церква Святого Духа» та шкільний етнографічний музей Івана Ольбрахта.
Колочава відома також як і село пам’ятників, яких тут нараховується аж двадцять. Деякі з них настільки унікальні, що їх ви більше ніде не зустрінете. Наприклад пам’ятник «Заробітчанам», «Вівчарю», «Примирення», «Вчительці з Вкраїни» тощо. Про село знято 15 фільмів, написано десятки книг (наприклад, два томи з історії села: «Колочава. Шугаї», «Колочава. Релігія»), виходить свій часопис - газета «Нова Колочава», працює єдина в Україні Школа вівчарства.
Всі п’ять днів подорожі нашу групу супроводжував пес, який пристав до нас в Колочаві. Проявивши справжні товариські якості, він отримав кличку «Дружок». Шкода було його залишати наодинці, однак, спостерігаючи його всі дні, ми переконалися, що пес цілком дасть собі ради.
Найвища гора Національного природного парку «Синевир» Стримба, - цього разу головна мета нашого походу. Її висота 1719 метрів над рівнем моря. У 2008 році до цієї вершини піднімалася експедиція співробітників парку «Синевир» та працівників ХАЕС. «Сиревирці» присвятили сходження 20-річчю створення природно-заповідної установи, а ми, – 10-річчю пуску другого енергоблока.
Хребет Стримби сформований із кількох горбів та має протяжність 3 тисячі метрів. На вершині - кам’яні розсипи, кущі ялівцю та полонина, вкрита білоусом звичайним. Схили гори щедро помережані кущами чорниці. Ростуть на Стримбі й рідкісні рослини, занесені до Червоної книги України - крапчастий, роздільний та жовтий тирличі, волошка карпатська, відкасник безстебловий, арніка гірська тощо. На східній частині хребта Стримби, на висоті 1600 метрів над рівнем моря, розкинулось мальовниче озерце, завдовжки 8 і завширшки 4 метри. Максимальна глибина унікальної гірської водойми - трішки більше одного метра. Вода у озері досить каламутна, а живиться воно виключно атмосферними опадами. На горі дощі випадають часто, тож озерце не висихає. Риба у цій водоймі не водиться, але тут спостерігається тритон карпатський. Ця хвостата земноводна тварина добре живе в гірських умовах навіть на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря.
Отож, туристичний похід, це не лише активний відпочинок з фізичним навантаженням, це гарна нагода пізнати природу, історію, традиції української землі. На жаль, цього разу ми не змогли сповна пізнати Колочаву, та іншими дарами Карпат нам таки вдалося насититися вдосталь, адже весь другий день подорожі ми рухалися чорничними шляхами, третій – брусничними, а на четвертий нам ноги заплутувала ожина. Щодня збирали білі гриби, і на вечір мали смачну юшку.
Черговий похід, як чергова вершина, – лише спонукає до подальшого руху вперед…
Олександр Третяк