«Простiть, пробачте»

До взаємного покаяння за Волинську трагедію, якій виповнюється 70 років,

закликали священнослужителі під час заходів із вшанування її жертв у селі Кисилин Волинської області

Моя звичайна поїздка додому у вихідні дні співпала з цілковитою сенсацією для рідного села, адже у минулу неділю в рамках вшанування жертв Волинської трагедії, з моменту якої минуло сімдесят років, сюди приїхав Президент Польщі Броніслав Коморовський. Цей візит був несподіваним не тільки для жителів скромного Кисилина, а й для керівництва району і навіть області. Як з’ясувалося в подальшому спілкуванні з представниками місцевої влади, очільник сусідньої держави мав побувати, окрім Луцька, в Ківерцівському райо­ні, що неподалік від обласного центру. Готуючись до зустрічі такого поважного гостя там ретельно наводили порядок: прокладали асфальт, прибирали територію. Інформація про бажання Броніслава Коморовського відвідати саме Кисилин звела нанівець всю цю підготовчу роботу і «центр ваги» миттєво змістився з одного району області в інший. Два дні в селі кипі­ла робота: рубали, косили, мели, безупинно гарчав грейдер, рівняючи сільські вулиці і дорогу до траси… До останнього моменту всі деталі приїзду були утаємничені і корективи в програму вшанування пам’яті невинно убієнних вносилися на ходу.

Село з великою історією

і непростим минулим

Чим же викликаний такий інтерес до Кисилина, села, в якому сьогодні всього 86 дворів і трохи більше трьохсот мешканців? Відповідь на поверхні: воно одне із тих, де в роки другої світової війни розігралася справжня братовбивча трагедія. Хоча до її (війни) початку ніщо не віщувало подібного розвитку подій, в селі мирно уживалися українці, поляки, євреї. Неподалік Кисилина були польські колонії, поселення німців. Останніх незадовго до початку Великої Вітчизняної термі­ново евакуювали, а що на вози вони не могли повантажити всього домашнього скарбу, то розпродували, або просто дарували місцевому люду. У єврейських крамницях можна було взяти крам у борг, віддаючи пізніше грішми або ж підсобляючи по господарству. Українці мирно сусідували з поляками, діти бавилися однією юрбою, дорослі не ворогували. Не буду казати про елементи полонізації, запроваджувані державою, але на побутовому рівні міжнаціональних проблем не виникало. Старожили пригадують, як діти, незалежно від походження, відвідували одну школу, щоправда  уроки релігії проходили окремо і вели їх відповідно православний священик, ксьондз і рабин. А от у війну все закрутилося.

Загалом Кисилин має давню історію, у письмових документах він вперше згадується у 1451 році. Тоді великий литовський князь Свидригайло передав Кисилин у власність Петру Линевичу Кірдею-Мильському. З тексту ревізії Луцького замку відомо, що родина Кірдея-Ми­ль­ського володіла селом ще у 1545 ро­ці. В середині ХУІІ століття Кисилин стає культурним осередком свого часу.  У 1612 році тут організовують свою общину соці­ніани (друга назва однієї з ранніх християнських сект, що діяли у ІІ ст. нашої ери на території Північної Африки – аріан), через два роки вони відкривають в селі свою школу. Після ліквідації аріанського центру в містечку Раків Ліс (територія сучасної Польщі) у 1638 році багато учених аріан оселилося в Кисилині, реформуючи свою школу у вищий навчальний заклад – академію. Значну допомогу у цьому їм надав Юрій Чаплицький, якому тоді належало містечко (Кисилин у ХУІІ ст. називався містечком) і школа. Але діяльність академії тривала недовго, у 1644 році поль­ський уряд заборонив навчання у школах, в яких тоді викладав відомий діяч свого часу Андрій Вишоватий. Це рішення стосувалося і Кисилинської академії. Після 1644 року слава містечка поступово згасає, учителі аріанства, які проживали в Кисилині (Людвиг Голєйсен, Петро Стегман, Федір Симонс і Андрій Вишоватий), постановою Люблінського трибуналу в 1684 році були вигнані.

Самі споруди аріанської академії перебудовуються в 1691 році в костел, який поступово розбудовується і вже в 1720 році перетворюється в монастир кармелітів (один з католицьких орденів, заснований у ХІІ столітті в Палестині на горі Кармель, що і визначило його назву). Після польського повстання 1830-1831 років російський уряд закриває на Волині ряд католицьких монастирів, припинив свою діяльність (1832р.) і Кисилинський монастир кармелітів. Натомість богослужіння в костелі продовжувалися. Споруда сильно постраждала в роки першої світової війни, але вистояла і слугувала своїм прихожанам.

Чому так детально я про костел? Справа в тім, що саме в ньому у липні 1943 року розігралася кривава трагедія з численними жертвами. На богослужіння сюди сходилися зі всієї округи, так було і того дня, як раптом під час відправи споруду оточили озброєні люди. Вони, за розповідями місцевих селян, наскочили костел з лісу, що зовсім поруч, зачинили зовні і підпалили дерев’яні двері. Хто намагався прорватися зсередини крізь вогонь на вулицю, потрапляв під автоматні черги.

І дотепер нема єдиної думки хто ж вчинив таку жорстоку розправу над беззахисними людьми, побутує дві версії: вояки УПА і замасковані під них бійці НКВС. Офіційно про цей факт насилля особливо не розповсюджувалися, хоча на пам’я­тнику, зведеному на місці поховання поляків, написано, що тут покояться жертви, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів. Іншого напису в кінці вісімдесятих, коли ще живий був Радянський Союз, марно було сподіватися. Ініціатором зведення пам’ятного знака була громада По­льщі, віднайшла кошти, по можливості встановила імена загиблих, тамтешній ксьондз відправив молебень. Відтоді поляки щорічно приїздять в Кисилин вшанувати пам’ять своїх співвітчизників, великими делегаціями й поодинці – коли як. Заходять до костелу, розшукують людей, котрі пам’ятають їх предків аби дізнатися хоч якусь деталь, підходять до вцілілих колодязів, водою з яких колись смакували батьки і діди. Вони дорожать своєю історією (нам би так), якою б трагічною і суперечливою вона не була. Візит Президента Польщі на Волинь, зокрема й у Кисилин, яскраве тому підтвердження.

Хто винен у братовбивстві?

Про Волинську трагедію не висловлювався хіба що лінивий. І хоч десять років тому Президенти України і Польщі Кучма і Кваснєвський офіційно висловилися за примирення сторін, у повній мірі воно не настало. Раз-по-раз то з одного, то з іншого боку лунають звинувачення один одного у тій різанині, навмисне перекручування фактів. Так і не прозвучало конкретних цифр жертв, їх трактують кожен на свій манер навіть історики, не кажучи про політиків. Але факт залишається фактом – жертви, і немалі, були з обох боків. Випадок розстрі­лу в костелі, а чи підпалу церкви під час відправи на Волині не поодинокий. Варто сказати, що це братовбивство не почалося з сусідських міжусобиць, непорозумінь між лю­дьми у конкретно взятому селі. Його вміло спровокували німецькі нападники, підштовхуючи сторони до колотнечі, що дозволяло швидше проводити свої наступальні операції і просуватися вглиб країни. Очевидно, що це був не просто тактичний хід, а добре продумана стратегія, яка працює і через багато літ по війні - недовіра один до одного. Вона не на руку нікому, Україні тим паче. Напередодні листопадового саміту у Вільнюсі, де очікується підписання Угоди про Асоціацію, підтримка Польщі, як найбільш послідовного «адвоката» у проблемних питаннях, дуже таки необхідна. Це розуміють не тільки державні мужі, а й простий люд. Тому й не знайшли схвалення серед пересічних громадян яєчні витівки ура-патріотів у Луцьку, про що миттєво дізнався світ. Хіба ж у такий спосіб ідуть до примирення? Тим паче, що під час перебування на Волині польський президент не робив жодних гострих заяв, які могли б обурити нашу національну гідність.

У Кисилині Коморовський був недовго. Ще до його прибуття в село, тут помолилися за упокій невинно убієнних українців і поляків. Це відбулося на українському і польському кладовищах, розташованих поруч, на обох встановили хрести пам’яті, де і пройшов молебень. Його провів Митрополит Луцький і Волинський (УПЦ КП) Михаїл, виголосивши після цього коротку промову. Він зробив свій висновок хто ж винен у семидесятилітній трагедії. «Гріх винен, який поселився в серці людини. І гріх цей називається людиновбивство, яке привело до ненависті, до непорозуміння…нема цьому виправдання, скільки б часу не минуло». Владика дав рецепт примирення, воно відбудеться за однієї умови, якщо сторони йтимуть до нього під гаслом «Простіть і пробачте».

Від кладовища селяни і гості пройшли хресним ходом до костелу, куди й прибув Броніслав Коморовський, численна делегація з Польщі. Від української держави високого гостя супроводжував віце-прем’єр-міністр Костянтин Грищенко, голова Волинської обласної державної адміністрації Борис Клімчук, інші посадовці.  Найперше вони поклали квіти до пам’ятника загиблим полякам, на якому викарбовано 83 прізвища. Тут покояться не тільки колишні мешканці Кисилина, а й сусідніх сіл і присілків. Вижили з кисилинських поляків ті, хто з якихось причин не пішов на службу. Пригадую розповіді бабусі, котра дізналася про розстріл людей від недалекої сусідки-полячки. З лементом вона вбігла в хату, тримаючи на руках сина-каліку (саме з ним залишилася вдома): «Ой, сусідко, нема моїх більше нікого…»

Шансів на порятунок у тих, хто прийшов на службу, було мало. Люди кинулися на другий поверх і забарикадувалися в плебаніях (житлових приміщеннях), кидаючи зверху на голови нападників що під руки потрапляло. З відчаю почали в’язати простирадла і по тих «канатах» спускатися долу. За оповідками, яких немало чула в дитинстві від старших людей, вціліти вдалося майже двом десяткам людей. Відразу після кривавого побоїща поляки залишили село, так більше сюди й не повернувшись. Тільки через багато років стали приїздити їх нащадки, велику пошукову роботу провів польський краєзнавець з кисилинським корінням Владімір Дембський, з яким випало спілкуватися ще під час роботи в редакції газети на Волині. У 2006 році в Любліні вийшла в світ книга його авторства «Було собі містечко. Опо­відь Волинська».

Через дорогу від костелу, за якихось метрів п’ятдесят ще одна могила воєнних часів. Фактично за рік до розстрілу поляків тут сталася не менша трагедія, німці поклали автоматною чергою у спеці­ально вириту яму 39 євреїв і 2 українці з числа сільських активістів. Остан­ніх мало бути значно більше, але в якийсь момент інформація про той чорний список просочилася, і потенці­йних жертв вчасно попередили. Це було на Спаса, люди в церкві отетеріли, почувши таку лиху вістку і тут же побігли сповіщати про небезпеку. Ті, кому судилося розділити жахливу долю приречених, кинулися на сховок до лісу, або ж до родичів у сусідні села. Так і врятувалися.

З часом могилу впорядкували, сюди приходять вклонитися пам’я­ті жертв, - як родичі покійних українців, так й інші селяни. Треба сказати, що після війни в селі не залишилося нікого ні з польської, ні з єврейської громади. Тільки могили, одна у полі, до речі, так і не впорядкована до цього часу. У ній, за даними «Російської єврейської енциклопедії» покояться останки понад 450 євреїв з Кисилина і сусідніх Озютич, так само розстріляних німцями. Перед тим певний час євреїв тримали в гетто, облаштованого поруч з сільською церквою, гонили на роботу – «кучкувати» торф. У неофіційній розмові з представниками райдержадміністрації дізналася, що за наполяганням єврейської громади і це поховання таки збираються   належним чином облаштувати. Ну а тут, біля костелу, Броніслав Коморовський не оминув єврейсько-українську могилу. Разом з Костянтином Грищенком він поклав квіти і вклонився пам’яті загиблих. Тоді зайшов до поруйнованого костелу, у якому та липнева відправа була останньою. Відразу по війні, яка спопелила не одну сільську хату, місцеві жителі певний час тулилися тут, поки не звели сяку-таку хатину. Згодом певний час добротну споруду використовував місцевий колгосп для своїх господарських потреб, і вже не одне десятиліття поруйновані мури просто залишаються німим свідком жахливих подій.

* * *

 Простіть, пробачте. Чи стануть ці два слова визначальними у наших обопільних поглядах на події минулого? Так має бути, якщо хочемо зберегти добросусідські відносини і порозуміння, мир у наших домівках і серцях.

Ольга Сокол

Фото Ірини Романюк