З когорти першопроходцiв

Ліс, хащі, болото, пісок. Такий пейзаж побачив  Іван Євстафійович Котюк, вперше ступивши на нетішинську землю. А сталося це у далекому вже 1977 році. І зрозумів, що роботи тут буде дуже багато,  не на один рік, до того ж важкої і брудної. Адже на цій місцевості потрібно  будувати не тільки атомну електростанцію, але й житло, школи, дитячі садки та інші об’єкти соціального та промислового призначення.

Приїхав він  на новобудову, вже маючи за плечима чималий життєвий і більш, як двадцятирічний професійний досвід муляра. До роботи  приступив 9 грудня 1977 року, влившись у трудовий колектив Бурштинського десанту. Якому належало тоді  розпочати   підготовчі роботи для майбутнього будівництва атомної електростанції. 

 Спочатку довелось бути  лісорубом, вантажником і стропальником, сантехніком, навіть слюсарем-ремонтником, коли з ладу виходила колісна або гусенична техні­ка. Частенько і за лопату доводилося братися. Згодом працював на буді­вництві  дороги, монтував електроопори, відкачував воду з котлованів…

- Бригаду очолював уродженець Нетішина Василь Савчук, яка спочатку налічувала всього 12 чоловік. Поступово чисельність зростала, адже на будівництво постійно приїжджали люди, які вже мали  фах та досвід. Мешканці навколишніх сіл приходили переважно, не маючи будівельної спеціальності,але згодом і вони набували певних  знань. Пам’ятаю, що довгий час працювали поряд зі мною В’ячеслав Терещук, Борис Кінах з Сіянців Остро­зького району. Водієм КАМАЗу  був Іван Каращенко, який возив різноманітні вантажі, що надходили на будівництво. І нам підсобляв будівельними матеріалами та конструкціями. Контора і бухгалтерія розташовувалась у вагончику біля млина. Олена, так звали молодого бухгалтера (прізвище я вже не пам’ятаю – минуло стільки ж років) ви­ко­­нувала обов’язки не тільки бухгалтера, а й  кадровими питаннями займалася та вела діловодство. Жартома можна сказати, що на той час всі  були «спеціалістами дуже широкого профілю». Згодом наша бригада, і я в тому числі, долучилися до будівництва електропідстанції, першого мосту через Горинь, першого гуртожитку…

Так розпочиналась трудова біографія Івана Євстафійовича тепер вже на новобудовах в Нетішині.  Попереду ще буде багато першочергових об’єктів, на яких він вклав частинку своєї праці та душі.

Родом Іван Євстафійович з с. Пашуки Гощанського району, що на Рівненщині. Він з тієї категорії, кого називають дитиною війни. Дванадцятилітнім підлітком сповна відчув, що таке війна,  зазнавши багато страждань і поневірянь. Пригадав, як ходив до німця зі  своїми однолітками,  щоб виміняти яйця на сіль. За десяток яєць німець давав склянку солі, якою  мати «підсоло­джувала» пісну юшку,  зварену на вогнищі із зеленої кропиви, лободи чи кінського щавлю. Але цей «бартер» не завжди вдавався. Бувало так, що  забравши яйця, німець проганяв дітей, погрожуючи їм автоматом, не давши нічого взамін. Це були важкі часи пройняті страхом, голодом, холодом…

Закінчивши школу після війни, вже й сам заробляв на кусень хліба. В колгоспі  на той час грошей не платили, все переводилось на трудодні, на які  згодом видавали зерно.  Тому після служби в армії подався до Славути. Йшов 1954 рік. Там на будівництві працював старший брат, який взяв  до себе в буді­вельну бригаду.  А будівельна «кар’єра» розпочалася досить таки з курйозних ситуацій. Влаштувавшись на роботу, запитав у брата, який йому писати розряд, той сказав: «Четвертий». Не маючи відповідного досвіду та кваліфікації, але з «четвертим» розрядом його поставили мурувати кути будинку. Безперечно, в новоспеченого муляра нічого не вийшло. Побачивши плід праці «четверторозрядника», бригадир перевів Котюка  зводити стін­ку, але і тут  він «відзначився». Стінка вийшла кривою.   Але з часом освоїв професію  муляра і нарешті «вимурував» аж шостий розряд.

Згодом Іван з сім’єю поїхав на будови до Сибіру, там довелось працювати у сорокаградусні морози. Адаптувався до нелегких умов,  став бригадиром. Але рідна земля поманила додому. І він,через сім років, повернувся на Україну вже в зрілому віці, маючи життєвий багаж та професію будівельника.

- У 1978 році коли черга дійшла до будівництва будинків, стали потрібні вузькопрофільні спеціалісти і я очолив першу бригаду мулярів. Поряд зі мною працювали  українці, росіяни , білоруси, молдавани, навіть і грузин. Але ніякої ворожнечі  та непорозумінь  не відчувалося, бригада була інтернаціональна, дружна і роботяща. Пам’ятаю,  на будівництві першого гуртожитку стояв кран, на якому пра­­­­цював дядько Федір. Веселий і кмітливий був чоловік, жарт завжди мав у «ки­шені». З ним завжди було весело, тепло і затишно. Довелось мені заливати фундамент під вже історичну п’ятиповерхівку «Я-первый». Згодом наша бригада будувала відділення «Будбанку» в Славуті,  через який надходили кошти на будівництво. Напевно в Нетішині поблизу лісу та хащів таку споруду побоялись будувати. Та хіба все згадаєш. Роки минули, та й літа вже не ті.

Після повернення до Нетішина довелось Івану Котюку зводити адмінбудинок управління будівництва, чотирнадцятиповерхівки, загальноосвітні школи №№ 1-2-3 та інші об’єкти. Можна перелічувати ще і ще. У 1991 році Іван Єв­ста­фі­йович вийшов на заслужений відпочинок. Його трудова біографія гідна не тільки поваги і уваги, але і шани.

Віктор Войковський