САДИБА, В ЯКІЙ ОСЕЛИЛАСЬ ІСТОРІЯ

Про те, що у головного редактора волинської газети «Віче-Інформ» Василя Простопчука незвичайне захоплення, чув раніше. Під час відвідин Луцька випала нагода з ним познайомитись.

До заміського будинку журналіста ми навідались із заслуженим діячем мистецтв України лучанином Віталієм Іваницьким.

Під шатами зелені, що недавно прокинулась від зимового сну, сховалось кілька осель. Це хутір Фальків, який ще за радянських часів став, як мовиться, не перспективним. Нелегко тоді було знайти від­чайдухів, що прагнули жити без так званих благ цивілізації. Багатьох вабили перспективи волинського обласного центру Луцька. Іншу думку мав Василь Простопчук. Він людина творча, тому прагне усамітнення від надмірних зустрічей, як прийнято казати, із громадськістю. Ще під час горбачовської перебудови не поскупився вкласти свої кревні карбованці у … стару конюшню. Її на початку двадцятого століття збудували чеські осадники. Простопчук розумів, що не доведеться розводити гривастих скакунів, відтак вирішив старовинне архітектурне «надбання» адаптувати під звичайну оселю.

Коли ми підійшли до садиби, склалось враження, що знаходимось біля мура старої фортеці – високий паркан викладений великими шматками каменю. За охорону тут правлять дві статуї, які були колись елементами пам’ятників. На воротах промовистий напис - «По­далі від ближньо­го». Це так з гумором назвав свою «резиденцію» волинський журналіст.

Ми на території садиби. Перше, що кидається увічі, - лелече кубло на стовпі. Воно має і свого господаря, який ще хвилину тому завершив обліт території.

- Чув, що лелеки поряд із поганими людьми не поселяються, - багатозначно мовив Віталій Іваницький.

Це, напевно, стосувалося живих людей, і для лелеки байдуже, що щодня «зустрічається» з  вождем світового пролетаріату Леніним, відомим авіатором Чкаловим та головою колишнього СРСР – Сталіним. Архітектурних композицій епохи соцреалізму тут вдосталь. Василь Простопчук почав їх збирати ще в дев’яностих роках. Соціалістичні ідоли потрапляли сюди і за гроші, і за могорич. Траплялось, що й у якості подарунку. Коли у Луцьку демонтували пам’ятник Леніну, для збирача цікавих композицій дістались ноги вождя. Важать вони не мало і не багато – аж двадцять дві тонни. Місце знайшлося й для них, у закутку так званої «Кремлівської стіни». Це окрема композиція на бетонних плитах, кожна з яких символізує епоху кожного правителя Радянського Союзу – від Леніна до Горбачова. І тут Василь Простопчук не зрадив своєму почуттю гумору. Принаймні портрет Брежнєва супроводжує авторський афоризм: «Хто накрасти зумів –  наймудріший з умів». Поді­бних написів на території садиби  вдосталь. Усі вони – плід гумористично- сатиричного переосмислення реалій часу. До цього у Василя Простопчука неабиякий талант. Він зумів випустити аж 52 книги різних жанрів – від лірики до сатири. За його словами, праця журналіста не часто переплітається із поезією, частіше доводиться вертітись у прозі життя, відчувати тріумфи та …гулі.

Поки тривали оглядини так званої «зони» соцреалізму, Василь Простопчук запропонував переміститись у іншу частину садиби. Це територія патріотизму. Тут навіть є пам`ятний знак Тарасові Шевченку, який власноручно спорудив господар садиби. Бюст Кобзаря йому подарував волинський скульптор Байдуков, а величезну кам’яну брилу приглянув у Луцька­втодорі.

- Хлопці, може відійдемо від історії, а то мої шашлики на антрацит перетворяться. – почувся голос господаря.

Про кулінарні здібності Василя Простопчука відомо багатьом колегам і за межами Луцька. У його садибі гостювали письменники, політики, науковці, бували з екскурсіями й студенти. Найприємніше йому бачити за столом братів по перу. Є нагода пригадати минулі роки, коли було бажання ледь не підкорити весь світ і написати найкращі статті та нариси.

- Як ви гадаєте, скільки коштує пісня про Леоніда Кучму? – запитав  Василь.

Ми лише знизали плечима.

- Два мільйони гривень…

У час розквіту правління Леоніда Даниловича, Василева дружина Катерина запропонувала написати пісню про Президента України. Жіноче бажання є вище закону. Поету вдалося привернути увагу «музи», і згодом текст був готовий. Він сподобався співаку і композитору Миколі Свидюку. Пісню записали на студії «Олекса» та передали до Києва. Згодом до автора зателефонував губернатор Волинської області, мовляв, пісня сподобалась Кучмі. Непевно його розчулили слова: “Президенте-гетьмане, Україна постане...”

У розмові з керівником Волині Леонід Данилович, сказав: «За пісню проси, що забажаєш». Саме тоді губернатор бідкався, де взяти кошти на виплату зарплатні освітянам, отож попросив два мільйони гривень для місцевого бюджету. З того «гонорару», звісно, Василю Простопчуку нічого не перепало, хіба що  згодом  став кавалером ордена «За заслуги» третього ступеня.

За два десятиліття володіння садибою на хуторі Василь Простопчук не тільки оздобив на ній подвір’я. Помітний інтерес викликає й сам будинок, де на другому поверсі зібрано чималу колекцію старих побутових речей. Тут є ткацький верстат, дерев’яні ночви для прання білизни, діжки, кухонне начиння і, звичайно, бюсти політичних діячів комуністичної доби. Збирач дбайливо поставився до збереження фотодокументів, які відображають історію газетярства на Волині, до якого він і сьогодні є причетним, редагуючи часопис «Віче-Інформ».

- До цього добра ще треба докласти працю. Можливо, й повноцінний музей постане, - багатозначно мовив Василь Простопчук…

Олександр Шустерук

Фото  автора