Збережемо свою історію – збережемо себе і державу
Впродовж майже двох десятків років, працюючи редактором газети, періодично доводилося бувати в Острозі, знайомитися з історичними пам’ятками культури, робити матеріали про Острозьку академію, яка велично відроджувалася із небуття.
Вже тоді мою увагу привертали оковані в мідь історичні пам’ятники та скульптури. Чув і про автора Сергія Чумакова, який родом із Києва.
Нещодавно до рук потрапила книга мистецтвознавця славутчанина Станіслава Тишецького «Творчість Сергія Чумакова в контексті сучасної української скульптури».
«Дуже цікава, щира та відверта людина, відкрита для спілкування та товариства», - дізнаюся із передмови цього видання. Листаючи сторінки, натрапляю на фотографії пам’ятників князям Острозьким із кованої міді та бетону, портрети митрополитів, випускників Острозької академії, першодрукаря Івана Федорова та перших ректорів цього закладу. В місті Нетішин теж є робота Сергія Чумакова. На фасаді кінотеатру у 2003 році була відкрита меморіальна дошка на честь В’ячеслава Чорновола. В Шепетівці у 2008 році скульптори Сергій Чумаков та Віктор Архіпов (його учень) відкрили пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, увічнивши їх пам’ять в образі «чорного тюльпана». «Чорним тюльпаном» у народі прозвали літак, який доправляв на Батьківщину вантаж «200» - вояків у цинкових домовинах.
Розбурхана цікавість приводить мене в гості до вже пенсійного віку митця.
Приємна зустріч, доброзичливе, невимушене спілкування. Але, наперед підготовлені запитання до інтерв’ю з відомим, талановитим скульптором, мимоволі відходять на другий план. В квартирі я помічаю раритетні, цікаві історичні документи і розмова автоматично переходить в інше русло. Мені до рук потрапляє видання, датоване 1897 роком, журнал «Нива». На першій сторінці портрет та розповідь про Анну Павлову, балерину Імператорського Маріїнського театру. Цікавлюся історією цього журналу і дізнаюся, що його передплачувала прапрабабуся Сергія Чумакова по материнській лінії, киянка Пелагея Федорівна. На доказ своїх слів, Сергій Леонідович демонструє старовинний сімейний альбом із цупкими фотографіями досить хорошої якості. Майже всі вони на звороті мають штемпель, де зазначені рік та ким виготовлено, містять позначки та написи, які сягають в далекі часи декабристів, Шевченка, першої світової війни... На першому фото вищезгадана Пелагея Федорівна у віці 74 роки. Знімок зроблено у 1896 році.
- Далі мої прадіди, діди, батьки та родичі, - повільно, трохи із сумом, але не без гордості продовжує розповідати про історію свого роду Сергій Чумаков.
- Практично усі чоловіки в родині були на службі і лише прадід, учасник турецької кампанії, підпоручик дожив до 63 років, хоча і був поранений турецькою кулею. Дід по батьковій лінії загинув у віці 34 років під час громадянської війни. У бронепоїзд влучив снаряд, розірвало паровий котел і його смертельно поранило.
- Часи такі були, неспокійні, - розводить руками Сергій Леонідович і з гіркотою в голосі додає, - а зараз що твориться?.. Через чиюсь дурість та амбіції чубляться брати-слов’яни, люди однієї крові та віри.
Після нетривалої паузи цікавлюся, чому не на всіх сторінках старовинного сімейного альбому збереглися знімки і дізнаюся, що в радянські часи фото військових, особливо дореволюційні, зберігати було небезпечно.
Далі була розповідь про батька, Леоніда Васильовича Чумакова, який прожив коротке, переповнене трагічними подіями життя у буремні роки громадянської війни та лихоліття вітчизняної. Його ще юнаком у громадянську, знесиленого підібрали бійці Червоної Армії. Відходили, а згодом сміливий та тямущий хлопчина стає сином полку, яким на той час командував Жуков. Він і відкрив юному бійцеві дорогу в нове життя, направивши на курси танкістів.
Далі молодий командир разом із дружиною, яка була військовою розвідницею, проходив службу у Монголії. Були озеро Хасан, Халхін-Гол та фінська кампанія, за які Леонід Чумаков отримав три ордени Червоного Прапора.
У Велику Вітчизняну Чумаков вже командував полком. Під час одного із нападів німецьких диверсантів у 1943 році він, поранений в руку і голову, потрапляє у полон. На той час старших командирів уже не розстрілювали, а відправляли у глиб Німеччини. З часом полковнику Чумакову вдається втекти та приєднатися до групи опору у Франції.
Бажання повернутися до своїх однополчан не покидало офіцера ні на хвилину. А коли трапилася нагода переправити через Ла-Манш збитого англійського льотчика - зголосився добровольцем. Потрапивши до Лондона, Чумаков транспортним літаком добирається до Москви.
Далі арешт, звинувачення у шпигунстві і від розстрілу, як вже було один раз у молодості, рятує той самий, але вже впливовий і знаменитий Жуков, який колись, після Халхін-Голу вручав йому орден.
Розжалуваний і без нагород Леонід Чумаков знову попадає на передову. Він виживає на суцільній лінії вогню і переможцем входить у Берлін, де 9 травня 1945 року при огляді захопленого німецького «Тигра» загине від кулі снайпера...
Повільно п’ємо чай. Мій співрозмовник щось тривожно перебирає у своїй пам’яті. Відчуваю, що потрібно розрядити ситуацію і не знаходжу нічого як запитати про маму.
Сергій Леонідович жвавішає і, поглянувши повз мене десь ніби у глибину віків, продовжує розповідь.
- Моя мама, Іраїда Олександрівна Чумакова, у дівоцтві Паціора, була такою ж непосидючою, як і батько. Вона приїхала народжувати мене додому у Київ, а вже через три роки разом зі мною повернулася у Монголію, де служив батько. Напевно, звідти і у мене тяга до мандрів. За свій вік проїздив півсвіту.
Мама знала іноземні мови, як я вже говорив, вона служила у розвідці, мала офіцерське звання. Їй багато разів доводилося переходити через лінію фронту і, звісно, заборонено було багато про що розповідати.
З війни вона повернулася у 1946 році зранена, скалічена...
А, - Сергій Леонідович взяв невеличку паузу, ніби бажаючи змінити тему розмови, - давайте в глибину її родини заглянемо, бо є там насправді цікаві історії.
От прізвище Паціора, це ж пацьорка – бісеринка. Маленьке, кругле і водночас величаве, міцне. Так от, наш предок козак Паціора був сотником у війську Богдана Хмельницького. Невеликого зросту, але дюжий і сміливий та ще й грамоту знав. А в ті часи таких вояк приставляли до якогось поселення, аби вони ним верховодили. Йому й виділили для проживання село Лихоліти.
Це на Полтавщині, був я там, цікавився і підтвердження знайшов, - уточнює мій співрозмовник.
- Коли відправляли сотника до села, наказували, мовляв не зможеш там прижитися і взяти гору – то і будеш гультяювати, який тоді з тебе козак...
Дістався Паціора до села, а вже знав, що заснував його козак Лихоліт, живе там зі своїм родом та й інші козаки буйні і чужинців не полюбляють. Зайшов сотник у світлицю до старого кремезного Лихоліта, став на коліна, поклав на голову дві папахи та нагайку та й каже: "Бийте мене, батьку, скільки треба, але віддайте за мене свою Даринку".
Час вже був пізній, за розмовою пройшов якось непомітно. Ми тепло попрощалися і домовилися при нагоді продовжити почату розмову.
Петро Войтович
Фото автора
