ТАМ МИНУЛЕ ПОЄДНУВАЛОСЬ ІЗ СУЧАСНІСТЮ…

Його рання історія схожа до минувшини багатьох довколишніх поселень: найраніша письмова згадка сягає углиб до першої половини XVI ст.; першими відомими власниками були князі з роду Острозьких; як і Нетішин, Солов’є та деякі інші, він належав до острозьких замкових сіл. Рільництво, млин, православна церква… Піщані ґрунти, неодноразово згадувані мандрі­вниками, яким трапилось проїжджати цією місциною. А ще тут, як і по сусідству, жили й живуть трудолюбиві люди… У праві­чному колі минав день за днем, і роки разом із плином Горині відходили у вічність, мандруючи звідси ж, із Кривина.

Свого найвищого розквіту село дочекалось щойно наприкінці XVIII - в першій половині ХІХ століть. Тут і там була помітною рука дбайливого господаря, точніше - господині. «Рука вродливої жінки створила на пісках теперішній Кривин», - написав, ділячись враженнями про село, знаний поціновувач волинської й подільської старовини Олександр Пшездецький, і згодом додав: «У величезному піщаному лісі зведено костьол, будинки; прокладено прямі вулиці, обладнані штахетами, утримувані з німецькою чистотою».

Набагато пізніше, майже за п’ятдесят років, наприкінці ХІХ ст., інша відома й шанована у нашім краї людина, Юзеф Дунін-Карвіцький із Мізоча, чи не з відтінком смутку згадуватиме «… як всі дворики офіціалістів та резидентів, із котрих кожний мав бути збудований в іншому стилі, тонули посеред розкішної зелені. Око раділо, коли ми рухались тією вулицею до самого палацу…». Спробуймо й ми, подолавши часову прірву в понад півтора сторіччя, підійти до цієї розкі­шної князівської резиденції.

Зведена на невеличкому пагорбі. Навколо - чималий, рівний, як оксамит, газон. Все це оточене каналами, за переданням викопаними татарами-бранцями з веління коронного гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського, першого в роду власника Кривина. «Положення терену не є красивим; але у створенні клумб, у прокладенні стежок багато мистецтва», - вів далі Пшездецький. І майже в унісон, тільки іншими словами й через півстоліття йому вторив Карві­цький: «Загалом потрібно визнати, що мистецтво замінило в Кривині природу, занадто скупу на красу посеред піщаної рівнини».

В палаці, як і належить, порядно: все влаштоване з надзвичайною рафінованою елегантністю «аж до кухні та сервірування столу». Головною оздобою будівлі, за словами Едварда Хлопіцького, були широкі, на той час ще ніде не відомі вікна з чеського скла. Неподалік - оранжерея. Кажуть, що Яблоновські мали колекції монет, мінералів, картинну галерею. «Інтелектуальну» оздобу резиденції творили бібліотека й фамільне документальне зібрання. «Й так у Кривині минуле поєднується із сучасністю; в архівах, як у склепі, історична пам’ять; на поверхні землі - розкіш садового мистецтва», - писав О. Пшездецький…

Кривин відійшов до Яблоновських наприкінці XVII й був їх власністю аж до середини ХІХ століття. Згаданий вище польський гетьман Яблоновський, вочевидь, звів тут першу, незнану нам із вигляду, житлову будівлю. Польський історик мистецтва Анджей Бетлей уважає, що онук цього полководця, Станіслав-Вінцентій «переробив в значній мірі резиденцію в Кривині». Опісля одноповерхова споруда зазнала трансформацій. Згідно з переказами пізніших власників палацу, як зазначає вчений, житлові приміщення знаходились на другому поверсі, а салони і їдальня - на долішньому, що є відхиленням від типового функціонального укладу.

Краківський каштелян Антоній-Варнава Яблоновський виділив своєму синові, сенаторові-воєводі Поль­ського Королівства Максиміліанові, одруженому із княжною Доротою Любомирською із Дубенської лінії (то, напевне, про цю «вродливу жінку» віднотував О. Пшездецький), серед іншого Кривинський, Плужнянський та Мощаницький маєтки в Острозькому повіті на Волині. «За його (Максиміліанового - Т.В.) життя, - каже Карвіцький, - то була чудова епоха для Кривина, котрий багато з нас ще таким пам’ятає…».  Мізоцький пан згадує про закладений ірландцем Діонісієм Маклером парк, широкі канали, квітучі кущі, духмяні квіти, оранжерею, дворики - те, з чого загалом ми розпочали свою розповідь.

По Максиміліанові село відійшло до його сина Владислава, одруженого з Людгардою Тишкевичівною. В перші роки нового господаря розкіш внутрішнього облаштування палацу стала ще більшою. Панові Юзефові закарбувалась у пам’ять тогочасна постать князя Владислава Яблоновського: це був один із найсимпатичніших людей, котрих він знав - гарний, приємний, привабливий, до всіх ґречний, прекрасно вихований - великий пан у повному значенні цього слова. Змолоду здобув загальну приязнь. Відтак, мав багато так званих приятелів, та з огляду на непомірне марнотратство став собі самому найбільшим недругом.

Як буває в такому випадку, Владислав загруз у боргах. Маєткам загрожував публічний продаж. Рятуючи володіння Яблоновських од повного розпаду, тесть Владислава, Бенедикт Михайлович Тишкевич, викупив Плужнянський і Гульський маєткові комплекси й записав їх на ім’я доньки Людгарди. Кривин і належні до нього села спочатку перейшли у відання Острозької дворянської опіки, а 7 лютого 1856 р. були продані з публі­чного торгу в Санкт-Петербурзькій опікунській раді для графині Наталії Павлівни Зубової, дружини дійсного статського радника О. М. Зубова. Родина Яблоновських, забравши найнеобхідніше, в тому числі, очевидно, й архів, перебралась до Плужного…

Автор нарису про Кривин у Поль­ському географічному словнику згадує, що князь каштелян (імові­рно, йдеться про краківського каштеляна Антонія-Варнаву) виклопотав у короля дозвіл на закладення міс­течка південніше від Кривина, але задум не був реалізований… У Кривині протягом певного часу існувало однокласне фундушеве училище Міністерства народної просвіти (фактично - початкова школа), відкрите на початку 1850-х років коштом князя В. Яблоновського в доповнення до грошової фундації його батька.

Після селянської реформи 1861 р. село стало волосним центром в Острозькому повіті. Тут діяла православна Воскресенська церква та костьол в ім’я Антонія Падуанського. В 1875 р. відкрито сільську школу. На початку 70-х позаминулого століття через Кривин пролягла залізниця, а в селі побудовано станцію. Примітно, що її помістили навіть на невеличкій дореволюційній мапі Південно-Західних залізничних і поштових доріг… 13 травня 1877 р. через Кривинську станцію проїжджали російський імператор Олександр зі своїм сином.

…Попрощавшись із господарями, Кривинський маєток рік за роком поволі втрачав свою привабливість, витонченість, елегантність. Зрештою, тримався… «Кривинський парк здивував нас своєю красою. Хоч і  на сьогодні занедбаний, хоча й поросли вже травою його спрямовані врізнобіч широкі стежки й дороги, разом із тим найрізноманітніші види дерев і кущів, скомпонованих зі смаком, а також перетинання заростей численними каналами з мурованими мостами, нарешті чудова, незвичайних розмірів оранжерея ще надають тому місцю характер великої у нашім краї рідкості»,  - писав Е. Хлопіцький у середині 70-х років ХІХ століття.

Час і люди зробили свою безжалісну роботу. Давно немає князівського палацу. Немає розкішних квітників. Немає оранжереї… хоча зберігся парк. Sic transit gloria mundi, так минає слава світу, - говорили древні. Хочеться додати - і людського роду… Залишились архівні документи, художні зарисовки, залишились нотатки сучасників. Вони, як мурований кривинський міст, перетинаючи ріку часу, єднають тепе­рішнє з минулим.

Тарас Вихованець

Мал. 1. Кривин. Палац з боку в’їздної брами. Мал. Н. Орди.

Мал. 2. Кривин. Мідьорит за малюнком Л.Ц. Фурманна. Бл. 1815 р.