Тисячі миттєвостей у кадрі
Роки підкрались непомітно, непосидющий Микола Власик і не помітив, як поважна дата постукала у двері. Той стук він пропустив повз вуха, не зменшуючи усталеного ритму життя. Життя активного, творчого, наповненого цікавими зустрічами, подорожами, експедиціями, дослідженнями. За цим усім Микола не мав часу нудьгувати, не знав, що таке томитися без діла. Ні в молоді роки, ні тепер. Звідки у нього такий нестримний потяг до організованості, внутрішньої зібраності, до своїх коренів, до прекрасного? Вміє бачити його в буденних речах, там, де решта у щоденній метушні не встигає навіть увагу звернути, помітити незвичайне у загальній картині буття. Микола навчився цьому в дитинстві, адже найдорожчим серцю дарунком батьків до Дня народження і досі вважає фотоапарат. І хоч був на той час п’ятикласником, поставився до святкового презенту з усією серйозністю: не поклав на полицю чи в шухляду, а відразу ж взявся, що називається, використовувати за призначенням. І досі пам’ятає свої перші кроки у царині фотосправи – як шукав цікавий кадр, як проявляв плівку, як тремтіли руки над першими негативами і вже готовими знімками. Переживав, що ж воно вийшло.
З плином часу, тепер уже досвідчений майстер фотосправи, перейшов «на цифру», але плівковим фотоапаратом дорожить і досі, надто багато цікавих миттєвостей і образів зафіксував, а може, й увіковічнив завдяки йому. За знімками, які складають солідний архів, адже лік пішов уже на тисячі, можна писати історію краю і людей, які стали її творцями. До минулого у Миколи Власика особливе пошанування, дух історії відчуває повсюди, тим паче, що земля на якій народився і виріс, багата на пам’ятні події. Від Новостава, що поруч з містом Клевань на Рівненщині, рукою подати до Пересопниці, відомої за Євангелієм, на якому складають присягу на вірність народу і державі всі Президенти України. Багата історія у Клевані, звідки не так далеко до Острога, Волині. Тут ще так багато несходжених стежок і нерозкритих таємниць, які чекають на свого дослідника. І скільки б не читав документів, художніх творів хочеться самому поглянути на вцілілі мури замків, старовинних храмів, на кремезні дуби, вік яких вимірюється не одним століттям, на вали міських укріплень…
І хоч як багато свого вільного часу не віддає Микола фотосправі, все ж це лише його хобі. Розвивати його й робити багатограннішим, всеохоплюючим за своєю географією допомогла обрана професія. Ще в шкільні роки хлопець захопився фізикою землі, йому хотілося глибше пізнати які процеси відбуваються в земній корі, атмосфері і гідросфері, як впливають вони на життєдіяльність людини і навпаки, як реагує на відповідні процеси рослинний і тваринний світ. Ця незвична, як для його однолітків цікавість, не стала черговою юнацькою романтичною мрією, а переросла в нестримне бажання здобути вищу освіту. І отримавши атестат про середню освіту, він подався у далекі світи, аж у Владивосток. По суті, хлопець повторив дорогу свого батька, щоправда за інших умов і обставин. Батько, Микола Дмитрович, у своїх неповних сімнадцять літ потрапив у 1944 році на фронт. Сільський хлопчина в обмотках опинився на Далекому Сході, брав участь у війні з Японією, закінчив бойовий шлях у Порт-Артурі. Загалом Власику старшому випало служити цілих сім років, тужив за рідним краєм і отчим домом. А що мав творчий хист, багато писав, малював, співпрацював з друкованими періодичними виданнями. Його розповіді про прожите і пережите глибоко запали в душу сину і через десятиліття потому він ступив на землю, де пройшла батькова фронтова юність. Він став студентом Далекосхідного університету, обравши серед різноманіття факультетів геофізику. За кілька тисяч кілометрів від дому, куди добирався поїздом вісім діб, відчув те саме, що й колись його батько – тугу за рідними. Але розумів, що мусить призвичаїтися до нових обставин, витримати, не здатися. З трепетом чекав на вісточку з дому, єдиним зв’язком з яким було листування, і на доставку такого жаданого поштового повідомлення витрачався цілий місяць. Коли ж ставало особливо сумно, просто ставав на шпалах, там де закінчувалася транссибірська магістраль, і мовчки дивився в далечінь.
Студентські роки збігли швидко, окрім диплома про закінчення вузу Микола отримав колосальні враження від побаченого в далекому краї. Адже окрім звичайних прогулянок містом, у якому навчався, брав участь у численних експедиціях. Звичайно ж, з фотоапаратом у руках. Так у нього з’явилися фото з літака, вертольота, підводні знімки, побачене і зафіксоване на морських глибинах захоплює його й дотепер. Не відразу після навчання хлопець повернувся додому, працював у вузах, займався, як каже, наукою. Радий, що випало бачити і слухати відомих мандрівників і дослідників океану та суші Тур Хейєрдала, Юрія Сенкевича. Таке не забувається.
Без малого двадцять років Микола Власик працює на Хмельницькій АЕС, з них п’ятнадцять займається інспекторською справою. Зараз він – інспектор відділу нагляду за ядерною безпекою, радіаційною безпекою та експлуатаційними режимами СВНіПБ. Добрим словом згадує своїх наставників, котрі допомогли влитися в колектив, Юрія Галанчука, Юрія Шумова, Віктора Бордачова, нинішніх керівників служби відомчого нагляду і пожежної безпеки Василя Лановенка, Мирослава Когуча, колег, з якими роблять спільну справу. Фотосправу він так і не закинув, у будь-яку пору року мандрує улюбленими місцями в пошуках цікавого краєвиду, неповторного пейзажу. Бережно реанімує старі плівки, аби не втратити рідкісні кадри. У планах – систематизація архіву, можливо й публікація тематичних фотоальбомів. Розраховує на підмогу сина Олександра, котрий цьогоріч розпочне навчання у Краківській академії імені Анджея Моджевського. Можна сказати, що пішов він шляхом батька, навчатиметься фото- і тележурналістиці. Є задум втілити в життя спільні творчі проекти. Поки що знімки Миколи Власика відомі поціновувачам фотомистецтва за публікаціями в місцевих виданнях, виставках у Нетішині, зокрема й постійно діючою в адміністративно-побутовому корпусі Хмельницької АЕС.
Його життєве кредо – жити чесно. Від батьків успадкував вміння казати правду, хоча й не завжди це сприймається адекватно, особливо тими, хто сповідує зовсім інші принципи. Але по іншому не може. Він не терпить безпорядку у всіх його проявах: на виробництві, в побуті, у думках, якими не раз, до речі, повертається у свою юність на Далекому Сході. У край, який зараз переживає непрості часи через велику повінь. Каже, що подібного ця земля не знала вже сто років, хоча великою водою місцевих жителів не здивуєш. Але цьогорічні масштаби шокують. Справа тут, як на думку мого співрозмовника, не тільки в мусонному кліматі із затяжними дощами. Як і повсюди, бажає бути кращою дренажна система, набагато надійнішими усі гідроспоруди, здатні приймати велику кількість опадів.
У переддень ювілею чоловік каже, що зумів виконати усі три складові, за якими оцінюють наскільки ефективно прожила людина своє життя, наскільки правильними були пріоритети: посадив дерево, збудував дім, виростив сина. Дім, щоправда, дістався батьківський і слугує родині за дачу. Разом з дружиною Валентиною відремонтували його, житло цілком добротне, хоча й треба ще докласти рук аби оновити його і дати друге життя. З порядку денного ці роботи не знімаються. Бо саме тут, у рідному куточку відчуває особливу енергетику, яка додає снаги для творчості. Ольга Сокол
Фото з архіву Миколи Власика
