На початку 20 століття, а саме 25 лютого 1919 року, у селянського подружжя Івана та Галини Мельників на світ з’явився первісток- синочок, якого назвали Дмитриком. Він не пішов хліборобською стежкою батьків, проте протягом майже півстоліття сіяв розумне, добре, вічне на педагогічній ниві.
- Мені було всього чотири роки, але я запам’ятав 1923 рік, перший свій голодомор. Я не все ще розумів, але в пам’яті закарбувався епізод, якого ніколи не забуду. Пізніше з розповідей батьків я довідався про детальні подробиці того інциденту.
У містечку Тульчин, що на Вінничині, стояла військова частина, яку в селі називали «москальською». До нашого села навідувалися солдати, які заходили в село невеличкими групами. Нишпорили по дворах, забирали все до зернини, залишаючи людей на голодне виживання. Це робилося швидко, із великою зухвалістю та жорстокістю. З їх появою люди ховали свої продовольчі припаси. Але це вдавалося не завжди і не всім.
Одного разу і до нашого скромного помешкання, в якому також були мої наймолодші брат та дві сестрички, зайшли люди у військовій формі і почали виносити з сіней наші незначні продовольчі припаси. Мама стояла навколішках і благала їх, щоб вони всього не забирали. Я з розпачу ліг грудьми на мішок, і плачучи, тримався руками за нього. Один з солдатів взяв мене за комір і жбурнув, я вдарився головою об одвірок. Кров залила моє обличчя, було боляче і страшно. Слід на голові від одвірка я ношу все життя.
Вижила сім’я Мельників і під час другого важкого та жахливого голодомору 1932-1933 рр. Тоді вимерло півсела. Їли варену лободу та млинці із потертих жолудів. Одного разу, коли Дмитро навчався у 8-му класі, біжучи дорогою до школи, побачив мертву жінку, по якій повзала маленька донечка і плакала, але опухла від голоду ненька вже нічого не чула. Це був не поодинокий епізод. Подібні жахливі картини доводилось бачити не один раз, і це вже було звичним явищем, і вже не викликало у малолітнього Дмитра ні негативних, ні позитивних емоцій – людина звикає до всього…
За роботу в колгоспі майже нічого не давали, виживали за рахунок корови, яка годувала багатодітну сім’ю, та городу площею 30 соток. Так звані куркулі, вже масово були вивезені до Сибіру.
До школи Дмитро пішов у шестирічному віці. Двоюрідна тітка, вчителька Ганна Філатівна навчила Дмитра читати, коли йому було лише чотири роки. До школи було далеченько. Долаючи пішки дорогу, яка пролягала через поле, ліс і знову поле, зазвичай учив вірші та правила, запам’ятовував формули, вдихаючи на повні груди пахощі різнотрав’я й декламував поезію великих геніїв. Навчання не було обтяжливим і не приносило прикрощів. Він все встигав – вчитися, допомагати по-господарству батькам, доглядати за меншими братом та сестрами. Клопотів було вдосталь, страждань та поневірянь не менше.
Після закінчення школи у 1935 році непереборне бажання пізнання привело його в аудиторію Харківського педагогічного інституту, в якому він опановував протягом трьох років науки на історико-географічному факультеті. Після закінчення навчання Дмитро Іванович Мельник їде за направленням в с. Глібів Миньковецького району Кам’янець-Подільської області (тепер Новоушицький район Хмельницької області) Але вчителювати довелось не довго. Вже наступного року його призивають до лав Радянської армії і він стає курсантом Єлабузького полкового училища. Разом з ним навчався і проходив службу його земляк із Новоушицького району, теж Мельник Дмитро Іванович. Щоб не було плутанини, його називали Дмитром першим, а іншого - Дмитром другим. Згодом дороги тезок розійшлися.
- Початок Великої Вітчизняної війни я розпочав командиром відділення 365 стрілецького полку під Вязьмою, куди ми прибули 6 липня 1941 року.
А далі – бої на Можайському напрямку, поранення в ногу наприкінці 1942 року. Після Сизранського госпіталю, в якому я проходив лікування протягом трьох місяців, потрапив у так звану технічну частину, яка захищала Сталінград.
Та зима видалась лютою, земля була вкрита снігом більше як на метр… Ворог не розраховував на затяжні бої, німці були одягнені легенько, у пілоточках, легеньких шинелях, на ногах – солом’яні постоли.
Тепер не раз думаю. Як вдалося повернутися живим з пекла, що має наймення «війна»? Пригадую: то-читься бій, смерть косить молоді життя, мов траву у лузі. Бачу місиво з тіл бойових товаришів навкруг себе. Одному відірвало руку, іншому - ногу, третій лежить з вивернутими кишками і просить: «Братику, врятуй!», інший - «Добий, благаю!». У такі хвилини надіявся тільки на Бога…
Про війну Дмитро Іванович може розповідати годинами. І того буде замало, щоб переповісти все те, що довелось винести на своїх, не таких вже дужих плечах.
У 1945 році Дмитро Іванович звільнився в запас.
- Розіграти родину затіяв я сам, - розповідає з посмішкою Дмитро Іванович. - Вечоріло, коли наближався до рідної оселі. Постукав у двері, і, зайшовши до хати, навмисне привітався російською мовою, попросився переночувати. Мати, за сім років моєї відсутності відчутно змарніла. Дивиться на мене великими очима й відмовляє - «Родина у нас велика, самі ночуємо, де тільки можна примоститись». Придивляюся, сестри й племінники, без мене попідростали. Від хвилювання заплакав. - «Сестро, і ти мене не впізнаєш?» - ледь видавив з себе. Тоді всі кинулись до мене, позбігалися сусіди. Незабаром прийшов батько ...
Перший післявоєнний навчальний рік розпочався для Дмитра Івановича в тій же Глібівській середній школі, в якій він вчителював ще до початку війни. Удома була неймовірна скрута, батько також був на фронті, де і втратив ногу, ставши інвалідом. Потрібно було заробляти на кусень хліба, щоб не бути обузою для сім’ї. І всі його намагання знайти роботу вчителя поблизу сім’ї, були марними. Тому Дмитро з розпачу та надією поїхав у Глібів. Учительський колектив в основному був жіночий. Розруха, голод. Згодом зустрів свою долю, одружився. З Галиною щасливо прожили багато років, народилася дочка Неля. У Київському інституті іноземних мов здобув другу вищу освіту, почав викладати в школі і німецьку мову.
Коли Глібів після реорганізації відійшов до Новоушицького району, Дмитро Іванович познайомився із завідуючим Новоушицьким районним відділом освіти Іваном Семеновичем Кордонським. Виявилося, що він також брав участь в боях під Сталінградом.
- Іван Семенович часто бував у нашій школі, - згадує Дмитро Іванович, - відвідував мої уроки. Його турбували питання викладання іноземних мов у школах району. І щоб якось покращити роботу педагогів, було організовано методичне об’єднання вчителів іноземних мов і запропонували мені його очолити. На семінарах ми вивчали кращий педагогічний досвід, розробляли нові методики викладання іноземних мов, шукали нові підходи, запозичували досвід та ділилися ним. Саме у цей період я зустрівся і з Дмитром першим, який теж працював вчителем у с. Тимків цього ж району. Ось якими переплетеними та непередбачуваними бувають сюжети долі…
У 1977 році, я був обраний делегатом від Хмельницької області на ІV з’їзд вчителів України. З’їзд тривав три дні, атмосфера була піднесеною, творчою, діловою. Виступали науковці і вчителі. Я дізнався багато нового та конструктивного, конспектував виступи делегатів, а згодом про все детально розповідав на обласних та районних нарадах вчителів. З енергією та творчою наснагою намагався використовувати матеріали з’їзду у своїй подальшій педагогічній роботі.
За 50 років зі стін школи випущено майже 2000 учнів. Великою гордістю для школи і зокрема для Дмитра Івановича є те, що вони виплекали більше сотні медалістів. 225 випускників пов’язали свою долю з педагогічною діяльністю, 130 - стали спеціалістами сільського господарства, 17 - обрали військову професію, з них 7 - офіцери вищого командного складу. Один із його випускників багато років живе і трудиться в Нетішині, на освітянській ниві, вчитель німецької мови зош №4 - Петро Іванович Шелепало.
У пам’яті багатьох випускників школи залишилося ім’я ветерана Великої Вітчизняної війни, кавалера орденів «За мужність», «Великої Вітчизняної війни ІІ ст.» та багатьох медалей, делегата Всеукраїнського з’їзду вчителів, директора, заступника директора з навчально-виховної роботи, позаштатного інспектора по Хмельницькій області з історії та німецької мови, керівника методичного об’єднання вчителів іноземних мов Новоущицького району, відмінника народної освіти України Мельника Дмитра Івановича. З 1977 року він носить почесне звання «Старший учитель». Після виходу на пенсію, у 1988 році він переїхав до доньки в м. Нетішин.
Дмитро Іванович постійний та шанований гість міського краєзнавчого музею, цікавий співрозмовник численних заходів у бібліотеках та школах міста. Без перебільшення можна сказати, що всі його зустрічі з учнями навчальних закладів міста завжди проходять цікаво та зворушливо.
З роси і води Вам, Дмитре Івановичу, наш дорогий ветеране, та на довгі літа!
Віктор Войковський
№8, 2009
