Чого ми туди премось?

 

Чого ми туди премось?

Найточніше свого часу відповіла моя маленька донька – бу так!

У  кожного сходжувача на горні вершини своя причина чи мотивація. Один хоче перевірити себе на міцність, інший хоче насолодитись красою навколишньої природи, третій – змінити ритм спокійного життя, перезавантажити нервову систему… Бо так!

Вдруге цьогріч група пенсіонерів ХАЕС та члени їх родин напердодні Дня Незалежності штурмувала одну з вершин Українських Карпат – гору Піп Іван. Останній раз на побачення з горою ми ходили 2023 року. Згодом піднімались на Петрос, Говерлу. Це і ритуал, і гарна нагода зустрітись з однодумцями у складних випробуваннях, аби оцінити наш потенціал га майбутнє. Після 70 вже інакше сприймаєш перемогу над своїми слабкостями. А ще – це факт виховання молодих, бо діти беруть собі на приклад і взірець близьких не тільки за родинними зв’язками людей, але й близьких по духу.

Цього разу сходжувачі мали можливість переконатись, що торувати шлях до вершин важко і навіть ризиковано, і досвід не слід ігнорувати.

Ще у Нетішині ми знали, що день буде дощовий. На Чорногорі це явище буденне, а коли ти 30-50 разів вже зустрічався із негодою Карпат, то черговий раз сподіваєшся на певну прихильність.

Дістались у найвисокогірніше село України Дземброню успішно, бо за кермом наш незмінний автокеровник Олександр Нечипоренко із сином і водночас штурманом  Ільєю.

Розставили палатки вправно. Вечірня трапеза прошла за звичним сценарієм. Намітили підйом на Піп Іван на певну годину, список бажаючих сходжувачів.

Дощ таки пройшов вночі, але не вплинув на наше бажання підніматись на гору.

Йшли вправно. Погода ніби сприяла. Перший підйом дався навіть найменшому члену команди – семирічній Марині Уштан у супроводженні бабушки Людмили і діда Сергія Вершигор. Згодом перші двоє повернули назад, а Сергій став нам постійним компаньйоном.

Керівниця групи Людмила Малько запевнила, що дійшовши до водопою, можна дістатись водоспаду, а там недалечко і до Вухатого Каменя та й Піп Іван не за горами.

Дощ також вирішив піти з нами в гору, тобто супроводити. І з різним ступенем інтенсивності він це робив добрих шість годин. Вже після водоспаду ми почали мерзнути, бо з’явився вітер. Лише у лісовій зоні та на певних ділянках ми відходили від холоду. Кінцівки рук задубіли і не вдавалось нормально зав’язати шнурки кросівок.

Але ми йшли не зважаючи на труднощі. Незабаром спустився туман, стежка пішла круто вгору і на вершині Вухатого Каменя вітер намагався скинути сміливців зі стежки вниз. В долину на сідловину між горами ми майже бігли по калюжах, бо ж мета вже не далеко. Коли дійшли до вказівника, що регламентував нам відстань і час до Чорногори (Піп Іван), стало зрозуміло, що ризик не зовсім виправданий. Ще додаткові три години в цій суміші дощу і вітру та нульовій видимості можуть наробити лиха. Криєвиди, якими славиться ця місцевість у гарну погоду, відсутні. Сімейна рада вирішує повертатись.

Повертатись ніби швидше, хоча задіюється інша група м’язів, каміння і жорства хитці та слизькі і вимагають великої обережності.

Якщо я скажу, що не міг налити штурмові сто грам у стопку, аби зігрітись, читач мене зрозуміє – повний треш!

Дякувати богу і мужності та обережності команди, ми без травм спустились на базу, аби відразу ж потрапити у заздалегідь заброньовану сауну.

Як же славно подіяла на наші тіла пара, кров розігрілась і внутрішній реактор став подавати признаки життя, а згодом і віддав внутрішнє тепло.

Вечірній борщ довершив справу.

Цього разу ми не дійшли куди запланували, хоча всі, хто намагався дістатись вершини, крім Сергія Вершигори та Петра Замогильного, вже бували там. Хто кілька разів, хто 2023 року. А  це автор цих рядків з дружиною Ольгою, Людмила, Анастасія, Павло Малько, Аліна Дорохіна.

Наш табір обірігали Богдана Баклан та Михайлюк Віра.

Наступного дня Олександр Нечипоренко з сином за більш сприятливих умов таки вдерлись на гору, реабілітувавші наш напіввдалий похід.

Ми зробили висновок, що Чорногора «поставила нас на паузу» аби зустрітись наступного разу в гарних умовах.

Віктор Гусаров

P.S.

Для чого ми туди премось? Кожен має свою мету. Приміром дівчинка, яка сказала колись: «бу так» у щойно опублікованій книзі «Кримські зорі» розповіла наступне.

 

 

                          Обсерваторія

 

— Все, залиште мене тут, нехай вовки з’їдять, я не дійду. Ноги не працюють, — жаліюсь сама собі  і дратую такою поведінкою свою найближчу подругу. Роза також виснажена, але заспокоює мене: вже не далеко, треба потихеньку спускатись. Бо ж ніхто не допоможе, всі втомлені.

Тіло не слухається, хоча я знаю — треба рухатись, бо якщо посидіти зайвих п’ять хвилин, то потім не встанеш.

— Ото влипла, будеш знати, як ходити в гори без підготовки! — докоряю сама собі, хоча на ці докори немає сили і настрою.

Дивно, але на Чорногору я ходжу не перший раз: ще десятилітньою піднялась на Петрос. Потім разів три була на Говерлі. Ходила і на Піп Іван. Але цього разу було тяжко, як ніколи. Запустила фізичну роботу через науку: всю зиму і весну не піднімала голови і телеса, аби дописати і захистити диплом. Тепер маю папір, що я фахівець з комп’ютерних наук. Смішно, але з мене такий інженер-електронік, як з тих овечок, що на полонині, бігові скакуни.

«Забудьте індукцію і дедукцію, давайте продукцію», — скажуть на виробництві. Правда, треба ще щоб мене хтось взяв на те виробництво, бо диплом лише додає мені шарму, як молодій особі, але не є гарантом здібностей і грунтовних знань.

«Ой, якщо не спущусь на базу, то й не буде кого приймати на роботу». Роблю чергове зусилля підвестись і чалапати за Розою. Виявляється, йти вгору набагато легше, як з гори. Якась символіка у цій сентенції. До сьогодні я весь час піднімалась вверх, а зараз треба спуститись, щоб оглядітись навкруг і оцінити свої сили.

Як же добре було на вершині! На Піп Івані і гойдалка є, щоб насолодитись відпочинком і замилуватись краєвидом. І сонце було ласкаве, і подруги веселі та радісні, що подолали дорогу із Дземброні аж до обсерваторії. Я то вже бачила її, а вони ні.

Зазвичай вершину іменують Піп Іван, хоча жодним боком до попів вона не причетна. Поспівує на горі вітер, попіває час від часу. А взагалі то ця вершина величається Чорногорой, як і весь хребет Українських Карпат – споконвіку священна гора гуцулів.

Тут дійсно гарно. На схилах квітне червона рута, а у  деяких гірських складках північної сторони ще сіріє злежаний мокрий сніг. На гору то набігає чорна хмара, то весь простір очищується і здивовує простором, масштабом, грандіозністю. Перший раз я цього не усвідомлювала вповні, а цього – захлинулась від краси, геть до сліз.

Про обсерваторію окрема історія. Її оновлюють і за якийсь час вона поверне своє значення як наукова установа. А поки що використовується в якості рятувального поста для таких як я туристів, що не розрахували свої сили і не зважили на погодні умови. Особливо у зимовий період. Свого часу покинута напризволяще споруда дістала назву «Білий слон» – через майже цілковите зимове обмерзання та перетворення на фантастичний льодовий замок.

Скільки ж людської праці вкладено у цю споруду! Як свідчать архіви, «На будівництво обсерваторії із залізничної станції Ворохта до гори Піп Іван (близько 70 кілометрів) було доставлено майже 800 тонн будівельних матеріалів».  Товщина стін, складених із вапнякових блоків, становила 1,5 м. Будівля складалася з 5 поверхів, 43 приміщень і 57 вікон. Двосхилий дах був накритий мідною бляхою, котра, як золото, сяяла в сонячних променях і вражала гуцулів. А два поверхи зі східного боку і п’ять рівнів будівлі із західного надали споруді величного й неприступного вигляду фортеці. З південного боку розташувалася ротонда з астрографом і виконувала вона функції як астрономічної, так і метеорологічної обсерваторії. За значущістю обсерваторія посідала одне з перших місць у Європі та світі. На жаль, функціонувала вона тільки один рік. 1939 року почалася Друга світова війна з усіма наслідками».

Минулого разу дощило і був шалений вітер. Цього — сонячно. Хотілось літати.

Пройшли  «вухатий камінь», біля ручая перед полониною напились води. Але сили не додалось. Вниз ще перти і перти. Дивно, але у горах, виявляється, є болото. І воно навертається кілограмовими пластами на черевики. Хочеться плакати. Перепад висот у вісімсот метрів ми подолали. Не знаю, що відчувають інші ходоки групи, а я далі йти не годна, — бобік здох.

Роза знаходить мені палку, щоб я мала «третю ногу» опиратись і просить рухатись. Вже ніби поруч стоянка, але це «ніби» розтягується ще на п’ятдесят хвилин ходу. Падаю в палатку — не чіпайте, я мертва.

Поруч журчить ручай, у таборі почався рух. Витриваліші вже сміються, кубляться біля кашоварів, наливають по-маленькій. Так-сяк очунююсь і я, але їсти не хочеться. Перевтома. Проте, вже похід радше, як згадка, а не випробування на витривалість. З дівчатами обмінюємось враженнями.

— Думала, загнусь, — каже Інна. — Я теж, підхоплює розмову Роза. Але Нінка впала на передні ноги, то мусіла терпіти, підбадьорювати. — Що правда, то правда, — підтримую розмову, — дякую. Трохи стрьомно було. Але ж які ми молодці!

Каша потихеньку повертає нам втрачені сили, а спільне визнання втоми згуртовує.

— Ні, у лазню я не піду, — реагую на пропозицію паритись в чанах.

— Давай, давай, — наполягає керівник групи. — За все заплочено.

«Виварка», — як ми називаємо величезний на двадцять чоловік чан, — готова до прийому відвідувачів. Спочатку гаряче, але потім тіло пристосовується, стає комфортно. Розслабились, вдихаючи запах смерекових гілок, що плавають в чані. Добре.

Вечір набіг несподівано. Тиша, тільки ручай дзюрчить. Біля вогнища співаємо пісень. Молодість спонукає до мрій. Зірки спочатку поволі, а згодом великими пригорщами висипаються на небосхил, зависають над нами. Висока краса.

«От би працювала зараз обсерваторія на Піп Івані! — мрію я. Подивитись, що там робиться у сузір’ї Ліри, як почувається Велика Ведмедиця…

 

Надія Гусарова