Начальник гідротехнічного цеху ХАЕС Віктор Турицький подумки часто звертається до свого батька Івана Павловича, якому довелось пережити лихоліття другої світової війни. Сьогодні про дорогу людину нагадують особисті речі, оселя в селі Комарівка, а також садок, що виріс завдяки піклуванню і доброті сільського трударя. А ще є фотознімки. На них Іван Павлович зображений у різні періоди життя. Ось він біля легендарного трактора «Фордзон». Ця техніка допомагала у післявоєнний період обробляти землю-годувальницю. На іншій світлині він  на рідному обійсті стоїть із дружиною Ніною Кирилівною.

…Хто із сільських хлопчаків не мріяв хоча би раз посидіти за кермом трактора. У передвоєнний період на Славутчині «металеві коні» були диковинкою. І тільки на вулиці загуркоче потужна техніка, дітлахи мерщій кидали всі свої забави і бігли подивитись на диво, що рухалось на залі­зних колесах і гуркотіло, пускаючи великі клуби темного ядучого диму.

Після закінчення семирічки Івану Турицькому поталанило стати учнем школи в Чемеровецькому районі, де навчали тракторній справі. Згодом він подумки для себе вів облік перших гектарів обробленої землі. Але не довелось вдосталь натішитись улюбленою справою, бо прийшов час призову на військову службу.

Зазвичай юнаки, які мали досвід роботи із різною технікою, потрапляли у танкові війська, артилерію. А Іванові Турицькому довелось осідлати живого скакуна у гірській кавалерії, яка дислокувалась біля крайньої південної точки Радянського Союзу - міста Кушка.

Одного разу під час нічної військової підготовки кавалеристи зупинились на відпочинок в тамтешньому селі. Важко описати здивування, коли з першими променями вранішнього сонця  побачили звичайні українські побілені хати, а вулицями лунала рідна мова. Як з’ясувалось згодом, в селі жили переселенці, яких доля закинула в далеку Середню Азію. Тоді й вперше усвідомив, що таке справжня туга за рідним краєм.

Під час проходження військової служби Іван Турицький  не здогадувався, що доведеться ще довго не скидати військову гімнастерку – із Заходу поповзли фашистські орди. У 1942 році в ході бойових дій в Смоленській області він потрапив у полон і був направлений у швидко­споруджений концентраційний табір. А згодом бранці опинились на території Білорусії. Іван не захотів коритись долі і, дочекавшись слушного моменту, втік. Довго поневірятись лісами не довелось – потрапив до партизанського загону. У ході  проведення бойових дій народні месники опинились у щільному оточенні, з якого не вдалось пробитись. На юнака з Комарівки чекало велике випробування пройти каземати одного з найстрашніших концентраційних таборів другої світової війни – Бухенвальду. Тут щодня заглядали у вічі смерті. А вона не питала національності. Івану здавалось, що за колючим дротом зібрався ледь не весь світ, та найбільше було військовополонених із республік Радянського Союзу.

 У руки фашистів червоні бійці попадали різними шляхами, хоча у більшості випадків причиною було невміле керівництво, як мовиться, від нижчих до вищих офіцерських чинів. Почасти причиною оточення був брак військової техніки та боєприпасів. Більшість полонених, що потрапили у Бухенвальд, розуміли, що надія на порятунок є примарною, на кожного чекає смерть, якщо не від хвороб та фізичного виснаження, то від куль наглядачів, або спалювання у крематорії.

Зі Сходу на Захід рухався фронт, до Бухенвальду вже доносилась канонада радянської артилерії. Фашисти розуміли, що не вистачає часу довести до кінця свої диявольські плани масового знищення полонених у концентраційному таборі. Проте залишати в’язнів живими - не входило в їх плани: перед відступом фашисти під дулами зброї погнали бранців  до річки Одер, щоб усіх утопити. Того зловіщого дня Івану Турицькому вдалося сховатись у звалищі одягу від страчених полонених і чекати дві доби, аж поки не почув голоси визволителів. Це був кінець страшної війни...

Після повернення у рідне село не любив Іван Павлович розповідати про страхіття, які довелось пережити. Згодом звик до звичної сільської праці. У місцевому колгоспі потрібні були спеці­алісти, отож знання сільськогосподарської техніки стали в пригоді. А згодом Турицькому наді­йшла пропозиція опікуватись місцевим млином. Не забарилось і весілля, на рушничок щастя став із красунею Ніною. Потім і лелеки не оминули Комарівку: родина Турицьких поповнювалась, на світ з’явились Анатолій, Василь та Віктор.

- Батько для нас, - розповідає Віктор Турицький, - був завжди хорошим порадником. Він завжди заохочував до навчання, наголошуючи, що тільки ґрунтовні знання роблять людину корисною для інших. Я зі щемом у серці пригадую, як татусь радів досягненням синів. Ми намагалися не соромити його і для себе взяли за взірець його працелюбність та мудрість. Запам’яталась одна із настанов про те, що треба завжди робити добро, бо зло приходить, коли його ніхто не просить. У понятті «зло» батько часто уособлював будь-яку війну, що у більшості випадків робить людину примітивною.

Підставою для особистої гордості  Івану Турицькому став період, коли його син Віктор влився у великий колектив атомників. Він поважав людей, які із складною технікою на «ти».

Кілька років тому зупинилося серце життєлюба і працелюба, що залишив про себе хороші спомини у родині та серед односельців рідного поліського села Комарівка.

Олександр Шустерук