ВОЛОДИМИР КОВАЛЬЧУК


Як Борух Вальбе з Шепетівки
став відомим літературознавцем
Цей знавець літературних течій, меткий полеміст, мовознавець
народився наприкінці ХІХ століття в Шепетівці й через усе життя
проніс любов до рідного містечка. Мало кому відомо, що починав він
свою кар’єру літературного критика на сторінках впливової колись
газети «Одесский листок». Нам вдалося відшукати часопис і
проаналізувати, які теми хвилювали Боруха Соломоновича найбільше.
Борух Вальбе побачив світ у сім’ї дрібного торговця. Батько хотів
дати синові гарну освіту. Для початку віддав його до єврейської
релігійної школи (хедеру) вивчати Тору. Втім, хлопця цікавила не
стільки релігія, як література. 14-річним утік з дому до Варшави. Там
жив з приватних уроків. Заразом посилено досліджував творчість
актуальних українських, єврейських і російських письменників.
Попри раннє прагнення до самостійного життя, щось, напевне,
пішло не так, бо повернувся в Шепетівку. Розпочинає листування з
різними газетами Російської імперії, «атакує» часописи
кореспонденціями, дописами, маючи на меті влаштуватися кудись на
посаду журналіста.
А ще Борух надсилає листівки відомим єврейським меценатам і
філантропам. Низка його послань із Шепетівки, що датовані 1912 –
1913 роками, збереглися у відділі фонду іудаїки Національної
бібліотеки України імені Володимира Вернадського (фонд № 339). Ці
листівки завірені поштовим штемпелем Шепетівської поштово-телеграфної контори.

Відомо, що у ній певний час працював чиновник
VI розряду Хома Мельник, якого на цю посаду перевели з Бердичева в
1910 році.

Серед кореспондентів майбутнього літературознавця Вальбе був
видатний етнограф Ан-ський. Цей чоловік із іншими дослідниками
старовини їздив містечками Волині, записував народні пісні, казки,
легенди, збирав предмети старовини, фотографував краєвиди та
людей. Одна з таких експедицій побувала в Славуті, Шепетівці та
Судилкові восени 1912-го. Наступного року дослідники відвідали
містечка Південно-Східної Волині ще раз.
Згодом Борух Соломонович дивним чином опиняється в Одесі,
яка тоді входила до Херсонської губернії. Вже у 1916 році вів рубрику
«Нотатки читача» в газеті «Одесский листок». Це ліберальне видання
важко назвати провінційним. Адже до газети дописували численні
кореспонденти як із різних губерній, так і з-за кордону: Франції,
Англії, Італії. «Одесский листок» читали в Петербурзі, Ризі, Римі,
Нью-Йорку, інших великих містах світу. Борух Вальбе підписував
статті вигаданим іменем Борис й справжнім своїм прізвищем, тоді як
його колеги – переважно використовували лише псевдоніми: Бідовий,
Курсистка, Невидимка, Миргородець, Ф. Г-нъ, Профан, Діонео.
Дуже імпонували Борухові Вальбе ті літератори, що в своїх
творах ідеалізували тихі провінційні містечка. Так, у його рецензії на
повість Євгена Замятіна «Повітове», вміщеній в «Одесском листке» 13
червня 1916 року, читаємо: «Тут описується найменша щілина,
найменший закапелок повітового містечка. Є і трактир з його
бурхливим життям, звідкіля нічну тишу сплячого містечка
пронизують крики: караул, грабують, вмирають!!». «Є і містянин зі
своїми геніальними винаходами: сукном, яке не боїться дощу;
штучним мармуром; хлібом, спеченим не на дріжджах, а на ...
голубиному посліді. Є і носій нової ідеї − вивчення міжнародної мови
есперанто», − із захопленням смакує Вальбе сюжет твору Замятіна.
Інший відгук Боруха Соломоновича − з нагоди 25-річчя
літературної діяльності єврейського поета Хаїма Бялика − теж
компліментарний. Цей літератор сподобався критику тому, що
помітив той момент в Російській імперії початку ХХ ст., коли
розмірену патріархальність життя замінив «розхристаний»
капіталізм. «До тихих містечок зі стародавніми синагогами, де ночами
старі і малі вивчали філософію і мораль Тори, − читаємо в статті
Вальбе на пошану Бялика, − увірвався капіталістичний Молох, місто-фабрика.

Почалася еміграція. Народ-мученик став пролетарем. Як
бельгійський поет Роденбах, уражений капіталізацією Бельгії, марить
про тихе місто Брюгге, так і Бялик тужить за синагогою,
протиставляючи їй місто без жодних моральних цінностей».
Може сюжети праць Замятіна і Бялика нагадали співробітнику
газети «Одесский листок» рідну Шепетівку, яку покинув у юному віці?
Згодом Вальбе неодноразово відвідуватиме наше місто. Зокрема,
зупинявся в ньому за рік до початку радянсько-німецької війни. На
сторінках «Шляху Жовтня» в серпні 1940-го також згадував, що
приїздив сюди двадцять років тому.
Переважно Борух Вальбе зосереджувався на пошуку спільного та
відмінного в творах літературних діячів. 1 серпня 1916 року під його
«гарячу руку» потрапив збірник «Земля» з вміщеними там працями
Миколи Арцибашева «Раба» і Володимира Винниченка «Хочу!». «На
думку пана Арцибашева, − ядуче прокоментував Борух Соломонович у
газетній колонці, − природа людини заплутана в таємничих звивинах
біологічних процесів. ... Твір «Раба» ще раз засвідчує невиліковний
художній дальтонізм автора. Немов маніяк, він з гідною подиву
впертістю... намагається довести, що жінки, навіть найбільш
доброчесні, стають безвільною жертвою першого-ліпшого
наполегливого негідника». Твору Володимира Винниченка, знаного
діяча Української Народної Республіки в 1918–1919 рр., дісталося не
менше. Критик спостеріг, що там все з точністю до навпаки: не жінка є
безвольним рабом пристрасті, а чоловік.
Герой роману «Хочу!» Халепа − літератор, долею якого, «неначе
м’ячиком», грає Лідія Баранова. Літератор настільки «переситився» її
любов’ю, що вирішив застрелитися. Але сталася осічка. Потім
познайомився з «українським діячем, фанатично відданим
національній ідеї. Той робить з Халепи щирого українця. Проте
літератор знову зустрічає Лідію Баранову. Після першого її поцілунку
вся його ідейність «летить у трубу», чоловік знову стає рабом жінки.
«...Коли в Раю Адам і Єва скуштували заборонений плід і зацікавилися
проблемами статі, то розгнівана Вища Сила вигнала їх, заявивши, що
земля ти є і в землю повернешся. ... З тих пір усіх письменників, що, як
і Адам, заплуталися в проблемах статі, виганяють зі здорової
літератури в збірники «Землі», − іронізує з Винниченка й Арцибашева
Борис Вальбе. А ще 1916-го сподобалася Боруху Соломоновичу повість
Сергія Чевкіна «Шоста держава». Вподобав її за «свіжість», адже
автор чи не вперше в Російській імперії описав зсередини
журналістський колектив − редакцію вигаданої провінційної газети
«Південний вісник». За сюжетом, цю газету спершу всі шанували за
об’єктивність й «ідейного» редактора, але згодом, після того, як
видання купив банкір Майзель, новопризначений випусковий
редактор став «різати» невигідні для власника журналістські тексти.
Почалася професійна деградація журналістів. Відтак, «Південний
вісник» поповнив перелік жовтої преси. «Деякі спостереження дуже
вірні, − підкреслив Борух Вальбе, − але в них мало мистецтва, а більше
від фельєтону».
Над такими темами Борух Соломонович працював за рік до
революції. З приходом до влади більшовиків він продовжив займатися
літературною критикою. Одружився, 1930-го оселився в Ленінграді. В
сталінські часи почувався добре, адже пише кілька книжок: про
американського співця радянського ладу Джона Ріда, російського
письменника Миколу Помяловського. Часто друкується в пресі − у
«Літературній газеті», журналі «Звезда». Боруха Соломоновича
приймають до Спілки письменників СРСР. У роки війни перебував в
евакуації. Зрештою, «порозуміння» літературного критика з
радянською владою закінчилося крахом – 1949 року «загримів» у
табори під час сталінських репресій проти єврейських «космополітів».
Утім, «ворогом народу» пробув усього шість років. У 1955-му його
реабілітували. Ще через 11 років помер.