Відійшла у минуле війна, та відгомін її завжди поруч

За часів радянської влади їх називали воїнами-інтернаціоналістами. Найбільше їх пройшло через Афгані­стан. Так склалась історія. Однак наші хлопці несли службу на Кубі і в Єгипті, в азійських тропічних країнах. Мусимо констатувати, для багатьох це випробування закінчилось трагічно. У м.Шепетівці є вулиця ім. Миколи П’яскорського. Президент Алжиру свого часу написав листа матері нашого земляка: “Алжирський народ ніколи не забуде імені Миколи П’яскорського – простого радянського хлопця, який віддав своє життя, щоб алжирці могли користуватись плодами своєї землі. Він загинув при знешкодженні мін. Те, що він зробив, наш народ пам’ятатиме вічно”. Вулиця О. Длужневського та меморіальна дошка на зош №5 свідчить про випускника цієї школи, що поклав свою голову на землі Афганістану. Стоять обеліски пам’яті на полі біля с.Ленківці, на територіях ряду сільрад. Славутчани також не дорахувались дев’ятьох земляків. “Чорний тюльпан” доставив на рідну землю Олександра Кмитюка (с.Крупець), Олега Лавренчука (с.Манятин), Івана Литвина (м.Славута), Василя Новака (с.Улашанівка), Віталія Троцюка (с.Лисиче), Анатолія Скрипнюка (с.Перемишль). Петро Коробчук (с.Красносі­лка) пропав безвісти, Володимир Кратюк (м.Славута) та Іван Конончук (с.Понора) померли від ран. І вже не один воїн-інтернаціоналіст передчасно пішов з життя.

Війна в Афганістані продовжувалась  майже десять років, з грудня 1979 по лютий 1989. Вона забрала життя  14 453 радянських солдатів, сержантів, службовців, праці­вників різних галузей, прапорщиків, генералів, офіцерів…

Вже й по війні їх чимало вибито з строю невгамовними хворобами, психологічними випробуваннями.

Нетішин прихистив не одного патріота і не зайве згадати прізвища та хоча б маленькі штрихи з біографій цих мужніх людей.

***

Олександр Якубянц був у числі найперших, хто потрапив до Афгані­стану з найпівденнішої точки Радянського Союзу - Кушки. При чому, на збори так званим “партизанам” відводилась доба. В Афганістані він провів два місяці. Перші місяці війни. На посту начальника цеху вентиляції та кондиціювання ХАЕС Олександр Вартанович «прослужив» понад півтора десятка років.

***

«…1 травня 1984 року. Гарний погожий день. Вирішив вести  щоденник… Хабаровськ… потім Бухара…

8 червня перетнули кордон Демократичної Республіки Афганістан. Наступного дня були вже в Джелалабаді…» - так прийшла війна у життя Сергія Анатолійовича Юзика, бортового техніка верто­льота «Мі-24». Це рядки із його щоденника.

У ньому немає записів про страх, про смерть, про втрату друзів, про подробиці бойових операцій. Списані дрібними літерами сторінки розповідають про солдатські будні, про спекотну землю, про книги, які читав, коли мусив сидіти в чеканні бойової тривоги, про фільми, які дивились після обстрілів, про листи з дому, про кохану дівчину...  Тільки подекуди кілька рядків, з яких стає зрозуміло, що це була не звичайна служба. Це була війна.

«…18.05.85 р. Сьогодні почалась операція над Асадабадом. Напевно техніки нагонять. Принаймні і Кундуз з Кабулом тут. Допомагають. … Відлітав сьогодні з 4.15 до 6…», а далі «…день, як день. Таке ж саме сонце. Таке ж небо…». «Їмо свіжі помідори, Юрка постарався. Дім пригадався». «З Алексєєвим на колону два рази злітав». «Вранці - на колону. Ну і бояться ж вони «Чорної гори»!    «17.07. 85. раненько в 5.00 полетіли ланкою в Асадабад. А там  обстрілюють…». «18.07.85. в 7.30. на колоні повисіли дві години». «2.10. 85. До прильоту заміни залишилось кілька десятків хвилин». «10.10.85. Наша молодь ринулась на першу свою операцію в Кандагар».

Сергій Анатолійович Юзик народився у м. Бердичів на Житомирщині. Його біографія не відрізнялась від життєпису однолітків. Школа. Хлопчачі витівки. Мрія – стати військовим льотчиком. Вступив до Васильківського військового авіаційно-технічного училища, яке закінчив  1983 року і був направлений для прохо­дження служби в Хабаровський край. Там пройшов перепідготовку з техні­ка літака на бортового техніка бойового вертольота МІ-24. Відпові­дним наказом був направлений в Афганістан «для виконання інтернаціонального обов’язку».

Потім служив у Групі Радянських військ у Німеччині, продовжив військовий шлях у Прикарпатському військовому окрузі, пізніше – в Бердичеві. Капітан запасу.

 Виявилось, що його колеги по роботі – Вячеслав Підгородецький та Василь Родіонов,- були на «Чорній горі» в тому ж  бою, що й він,  Сергій прикривав їх з повітря…

***

В’ячеслав Підгородецький – один із тих, кому випала доля в той час, коли однолітки бачили війну тільки у фільмах – воювати, бути солдатом, виконувати свій військовий обов’язок під спекотним сонцем Афганістану…

Народився в Ізяславському райо­ні, с. Старе Гутисько. Закінчив вісім класів Шекеринецької середньої школи, з 1980 по 1983 навчався в Плужнянському ПТУ № 23, отримав спеці­альність – тракторист - машиніст широкого профілю.

Працював у колгоспі ім. Петровського на тракторі. Восени 1983 р. –  був призваний в армію. Закінчив сержантську школу в Ашхабаді за спеці­альністю – спеціаліст реактивних установок Град - 1. Отримав військове звання молодшого сержанта.

Навесні 1984 р. був направлений для проходження служби в Афганістан, місто Джелалабад.  Бригада, в якій служив, брала участь у військовій операції в Паншерській ущелині. Протягом місяця був на охороні цієї військової бази в десантному батальйоні.

Через місяць, як спеціаліста, відправили в провінцію Кунар, м. Асадабад на постійне місце дислокації.  Через півроку став заступником командира взводу. Охороняли місто Асадабад від обстрілів, які були чи не щодня (Асадабад за сім кілометрів від Пакистанського кордону). Розвідники надавали дані про бандформування, які проходили з Пакистану в Афганістан. Завдання – знищувати. Один залп машини покриває сім гектарів території (повністю знищує все – техніку, живу силу).

Виїжджали з батальйону разом з піхотою і десантниками на бойові походи. Прикривали піхоту вогнем в горах.

При обстрілі у 1985 р. отримав вогнепальне поранення. «Противник пристріляв нашу бойову позицію. Ми встигли поміняти місце дислокації. Так лишилися живі», - згадує В’ячеслав Підгородецький.

Іншого разу, вночі, коли їхали колоною біля річки на бойове завдання, машина зірвалась зі скелі, зачепившись за камінь. Машина сповзла в провалля, на щастя, всі залишились живі. Брав участь у Кунарській операції і за відзнаку у бою був представлений до медалі «За бойові заслуги».

Восени 1985 р. строк служби закінчився. Після звільнення працював у Славутському ТЕМі монтажником, бригадиром ЖКО ХАЕС. З 2001 р. по даний час – на ХАЕС. 

***

В далекому 1980 та 1981 роках Володимир Мінас проходив службу в Кабулі та Баграмі, був сержантом оптичної розвідки. Поруч із ним воювали бойові побратими Плетнев із Донецької області та Комарницький з Санкт-Петербурга, про яких відгукується він як про спра­вжніх друзів. Отримав медаль «Від вдячного афганського народу», має знаки «Воїн-інтернаціоналіст», «Ветеран війни», інші відз­наки.

Нині Володимир Дмитрович Мінас грамотний спеціаліст-зв`язкі­вець, чуйний сім’янин.

***

Для Василя Володимировича Родіонова випало служити в 1985-1986 роках. За виконання службових обов’язків в Асадабаді отримав медаль «За відвагу».  Після служби в Афгані закінчив Львівське пожежне  училище,  працював за спеціальністю у ЗДПО-1, нині працівник турбінного цеху ХАЕС.

***

Про Петра Анатолійовича Шиманського можна також багато розповідати. Пересильний  пункт в Шепетівці, далі у Новограді-Волинському танковий полк, згодом – Фергана (Узбекистан), а з лютого 1985 року на нього  чекала полкова розвідка 191 окремого мотострілецького полку в Газні. Почесна грамота Верховної Ради  СРСР,  нагрудні   знаки «Воїн-інтернаціоналіст», «Ветеран війни»  та  інші  відзнаки нагадують  про службу в Афганістані.  Зараз Шиманський працює в цеху ТАВ Хмельницької АЕС.

***

Третього квітня о 19-ій годині  прийшла повістка -  подзвонили на роботу, де працював Станіслав Іванов і повідомили, що на восьму ранку він має бути на призовному пункті. О 9.00 новобранці вже вирушили в дорогу,  їх навіть ніхто не повідомив, куди везуть. В Нарофомінську дізналися, що їдуть в Афганістан. Тут всіх переодягли і вивели на плац займатись стройовою підготовкою. Було холодно,  а замість шапок видали пілотки… В Термезі півтора місяця проходили «курс молодого бойца». Потім літаком в Душанбе.

Першого дня не змогли перейти кордон, тому що подув «афганець» - північний вітер, піщана буря. В Кундуз летіли на вертольоті, стоячи, хвилин 40. Там розмістили по батареях, Станіслав потрапив в батарею №2. Передгір’я, пісок, намети… Два роки жили в наметах. Взимку палили дві грубки «буржуйки», а влітку терпіли спеку вище 40 градусів. Поряд, крім батареї, нікого не було. «Колона ішла вперед, на бо­йову операцію, нам давали вказівки по рації, а ми вели вогонь – гасили вогневі точки противника. (На відстань 5,5 км – прямий постріл, снаряд досягав відстані 12 км).

Після поранення – госпіталь в м. Черчик, майже три місяці лікування, і півтора – перебування в реабілітаці­йному центрі Азадбаш. Після госпіталю побував вдома, дали відпустку десятиденну – поховав бабусю. Новий 1983 рік, зустрів вдома. А потім назад, в Афганістан, у свій полк.

1 травня вручили документи про звільнення, подякували…

Літо провів вдома. Після закінчення Ленінградського енерготехнікуму отримав спеціальність «технік-теплотехнік» і приїхав до Нетішина. Напередодні пуску І енергоблока ХАЕС, 5 листопада 1987року влаштувався на роботу в ремонтний підрозділ станції.

Пізніше, вже працюючи в Нетішині, закінчив Львівську політехні­ку. Зараз працює старшим черговим інженером зміни на ХАЕС в цеху теплової автоматики і вимірювань.

***

Для Олега Івановича Склярука найважчими  були 1986-1987 роки. У нього був вишкіл у навчальному підрозділі  в  Середній Азії,  а згодом і  Афганістан. Служба проходила в м.Бараки  провінції  Логар. Вона була надзвичайно складною. «Спецназ» та ще й із спеціалізацією «Знищення банд і караванів» виконував лише надзвичайні операції. Постійна участь в бойових діях, втрата друзів. Бог милував, він повернувся додому.

Зараз Олег Іванович Склярук працює в хімцеху. Має нагороди: «За відвагу», «Від вдячного афганського народу», «70 років Збройним Силам СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту» нагадують йому про афганські події.

 

***

Леонід Володимирович Холод у 1982-1984 роках ризикував юним життям, виконуючи наказ. Гератська операція, супровід вій­ськових  колон, охорона мостів – це з його біографії. В с. Довжки Славутського району від сумних думок сивіли мати і батько. І надзвичайною радістю було його повернення. Тепер він міг розповісти рідним про Шиндант, де стояла частина, і неспокійні афганські ночі.

Нині Леонід Володимирович працює на Хмельницькій АЕС налагоджувальником зварювального обладнання ЕРПу. Його поважають за професіоналізм, чуйність і людяність. До бойових відзнак – «Грамоти Президії Верховної Ради СРСР» воїну інтернаціоналісту за мужність і воїнську звитягу доєднався знак Почесного працівника ХАЕС.

***

П’ятого березня 2000 року зупинилося серце Миколи Феліксовича Гонгала, колишнього інженера–метролога ХАЕС, воїна–інтернаціоналіста. Під час бойових дій в Демократичній республіці Афганістан двадцятирічним юнаком він отримав тяжку контузію… А в тридцять три роки його не стало…

Родом Микола з Житомирщини. Його маленька батьківщина – станція Омелянівка Коростенського району. Після закінчення Горщиківської середньої школи Микола вступив до Київського технікуму електронних приладів на спеці­альність технік - метролог. Відразу після закінчення навчання призваний до лав Радянської Армії. Спочатку проходив військову службу в Туркменському військовому окрузі, а потім – виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

Як йому служилось, з ким товаришував, що довелось пережити під час участі в бойових операціях, тепер не знає ніхто. Листи були стислі – сестрам, братам, друзям. Нікому не розповідав про Афган, намагаючись  викреслити роки війни з па­м’яті. Ці спогади занадто тяжкі, щоб ділитися ними...

***

Це лише невеличкі фрагменти з життя людей, що з честю виконали свій обов’язок, нехай і не на зовсім справедливій війні. Вони не з своєї волі були на землі Афганістану. Ніхто не має права дорікнути  їм, бо вони втрачали друзів, проливали свою кров. Хочеться, аби це були останні бойові дії українців.

Підготував Віктор Гусаров