Ніхто не рахував, скільки подорожніх щодня прямує через залізничний переїзд у Старому Кривині. Часто тут з’являється Раїса Бельковець, прямуючи скутером з Нетішина на дачу. Жінка не любить швидкої їзди, тому має змогу спостерігати за всім, що трапляється на дорозі чи обабіч її.
Біля переїзду стоїть старий будинок, який зазвичай будували для працівників залізниці. Раїса не раз бачила на лавці стару жінку, що допитливо проводжала кожного, хто перетинав залізничне полотно. Власниця скутера звикла до постійної присутності бабусі на цій ділянці шляху. Згодом почала вітатись з нею. Але через деякий час лавка виявилась порожньою. «Чи не померла бува старенька?» - запитувала себе Раїса Іванівна, і душу пронизував щем.
Але бабуся знову з’явилась на звичному місці…
-Люблю спілкуватися з літніми людьми, - ділиться Раїса Бельковець, - це як прочитати цікаву книгу. Скільки особистостей – стільки ж і доль. Розмови бувають вельми повчальними, бо просякнуті життєвим досвідом прожитих років. Переконалася, що нецікавих людей не існує. Але не всі можуть спонукати співрозмовника до відвертості.
…Малої батьківщини Раїса Бельковець не пам`ятає. Коли їй виповнився рік, батьки з Красноярська переїхали до міста Шостка Сумської області. Навчаючись у школі, дівчина почала проявляти здібності до точних наук. Це й стало вирішальним у виборі майбутньої професії. Вступні іспити склала до Київського політехнічного інституту. Але на стаціонарі вчилась не довго, бо через життєві обставини необхідно було переводитись на заочне навчання. На її факультеті була лише денна форма навчання. Тому опановування технічних премудростей згодом продовжилось в іншому вузі.
У 1983 році студентка-заочниця з чоловіком Олександром вперше ступила на землю села Нетішин. Перебирати вакансіями не доводилось, бо всюди прагнули у свої ряди залучити працівників, які мають виробничий досвід. Молодій жінці не залишалось нічого іншого як стати учнем маляра-штукатура і влитись у колектив будівельників. Раїсі випало облицьовувати стіни на «мінусових» відмітках першого енергоблока.
Електростанції потрібні були не тільки представники будівельних спеціальностей.
Після появи на світ сина Єгора, вона успішно захистила інститутський диплом за фахом теплоенергетика. Не забарилась пропозиція перейти на інженерну посаду у цех теплових та підземних комунікацій. А згодом її знання і досвід стали потрібними й для роботи на пускорезервній котельні.
- Чимало жителів міста не мали уявлення про ПРК, - розповідає Раїса Іванівна.- Стабільна робота котлів гарантувала нормальне проведення ремонтних кампаній. Від них залежало й тепло в міських квартирах у зимовий період, коли траплялись випадки несправностей на обладнанні електростанції. Ми розуміли, що робота лише одного енергоблока – це не нормальне явище. Але ситуація змінилась, і ми тепер перебуваємо у надійному «тилу».
Минуло двадцять п’ять років відтоді, як Раїса Іванівна розпочала трудову біографію в Нетішині. Має багато знайомих і друзів, з ким можна розділити радість і біду.
Не уявляє життя без подорожей. І цю пристрасть розділяє чоловік. Коли випадає нагода, на автомобілі прямують у Карпати, Крим. Встигли побувати в різних регіонах нашої держави. Під час відпустки є неписане правило відвідувати батьків.
- Що вам найбільше запам’яталось під час подорожей?- цікавлюсь під час зустрічі з Раїсою Іванівною.
- Спілкування з цікавими людьми. А вони є скрізь. Найбільше подобаються мені жителі Карпат. Вони живуть серед неповторних краєвидів, але у постійних екстремальних умовах. Це зумовлює дещо по іншому ставитись до життєвих пріоритетів. А скільки талановитих особистостей у цьому краї. Гуцули зуміли під натиском прогресу та урбанізації зберегти народні звичаї та традиції. Принаймні у наших селах вже не так часто почуєш народних пісень.
Днями Раїса Бельковець зустріне полудень віку. Своїх років не соромиться, бо розуміє, що молодість можна визначати за станом душі. А вона у жінки сповнена енергії та життєлюбства.
Олександр Шустерук
№28, 2009
