|
|
|
Виявляється, боротьба з усілякими привілеями на дорогах — не винахід сучасних “даівців”. Ще сто років тому, коли в Рівному й уяви не мали про затори, і на вулицях мирно уживалися коні, автівки та велосипеди, а рівненські візники боролися за клієнта навкулачки — поліція нещадно карала порушників дорожніх правил. А тодішні дорожньо-транспортні перипетії дуже нагадують сучасні. Прообразом сучасних таксистів і маршрутників по праву можна вважати рівненських кінних візників. Вони залишалися основними пасажирськими і вантажними перевізниками в Рівному аж до кінця 30-х років минулого століття. Користувалися їхніми послугами і в роки німецької окупації. “Полювання” на пасажира Статечні дядьки в кучерських шапках і каптанах сірого чи чорного сукна, підперезані кольоровим кушаком чи ременем, керували кінними екіпажами. Саме такої форми одягу зобов'язала їх дотримуватися міська дума. А ще — бути чистими, тверезими, тримати охайними коні. Той, хто займався візницьким промислом, мав бути достатньо забезпеченою людиною. Потрібно було доглядати коней, мати відповідне спорядження, екіпаж, візок чи сани й утримувати їх у належному стані. Однак показна статечність не заважала візникам навкулачки відстоювати своє право на пасажира. Хоча переслідувати перехожих настирливими пропозиціями своїх послуг, заводити сварки, бійки, лаятися й загалом порушувати тишу суворо заборонялося. Як розповідають архівні документи та тогочасні газети, особливо відчайдушними були змагання за клієнта на залізничному вокзалі. Не встигав пасажир зійти з потяга, як до нього наввипередки кидалися кілька фірманів, буквально вириваючи з рук багаж і ледь не силоміць тягнучи до свого екіпажу. І лише тоді ошелешеного пасажира запитували, куди йому потрібно їхати. Попри такий нав'язливий сервіс, без послуг візника ніяк не могли обійтися приїжджі та заможні містяни, статус яких не дозволяв їм ходити пішки. Візники-нелегали були й сто років тому За право займатися промислом візники сплачували податок до міської казни. У 1917 році, наприклад, він становив 5 рублів за кожного коня. Однак і в ті часи були фірмани-нелегали, які намагалися, як би зараз сказали, працювати в тіні. З такими міська влада боролася на свій лад. Не сплатив податок — не отримав номери. А без них виїзд у місто був суворо заборонений. Безномерних візників пильнувала поліція й штрафувала. Виявляється, несанкціоновані звукові пристрої добряче дошкуляли рівнянам і в ті часи, коли ще автомобілі на міських вулицях були рідкістю. Особливим шиком серед візників вважалося гасати містом з дзвіночками, підвішеними до кінської упряжі. Водночас влада вирішили, що на такий звуковий привілей мають виключне право лише пожежники. І тільки взимку візникам дозволяли чіпляти бубонці — вочевидь, їхній срібний передзвін був не такий гучний. Та й на слизькій вулиці міг завчасно попередити перехожих про наближення кінного екіпажу. Рівненські фірмани 100 років тому багато в чому нагадували декотрих наших сучасних перевізників. Наприклад, могли дозволити собі взяти з подорожнього вдвічі-втричі більше, ніж коштувала поїздка. Скарги з цього приводу до міської влади змусили міську думу затвердити прейскурант цін. Наприклад, проїзд з міста екіпажем або саньми до залізничного вокзалу (тоді він розташовувався там, де нині ковельський парк на сучасній станції “Рівне”) коштував 25-35 копійок, залежно від пори доби. Нічний проїзд або з вантажем був дорожчим на 10 копійок. Для порівняння, у ті часи за 30 копійок можна було купити 10 яєць чи фунт (400 грамів) м'яса. Не відмвлялися візники й від чайових. Але розмір їх цілком залежав від щедрості й заможності пасажира. У 1917-1919 роках у ціни внесла корективи перша світова війна. Щоб дістатися, наприклад, до залізниці уночі потрібно було сплатити візникові 6 рублів, до військових казарм — 5 рублів. Цих грошей у 1918 році вистачило б на пуд картоплі, або 30 коробок сірників чи курку. Швидкість руху містом — не більше 5 км/год Можна лише дивуватися, як на вузеньких вуличках старого міста мирно співіснували візники, яких на початку ХХ століття налічувалося майже 170, велосипедисти (їх було зареєстровано 100) та водії автівок. Щоправда, на початок ХХ століття у Рівному у приватній власності було всього три автомобіля. Один належав лікареві Евелінському (потужність авта 9 кінських сил), другий – міському голові Андро (у 13 кінських сил). Найпотужнішою була автівка місцевого багатія Фішберга – у 32 кінських сили. Нерідко коні лякалися автомобілів. Тому рішення міської управи надавало перевагу під час руху візникам. За необхідності автівку слід було зупинити, аби не полохати коней. Іздити містом мали право і чоловіки, і жінки. Але керувати автомобілями та іншими екіпажами, що приводяться в рух паровими, гасовими, бензиновими, електричними та іншими двигунами, могли особи не молодші 18 років. “Джентльменський” набір рівненського водія сторічної давнини виглядав так: пристрій для миттєвої зупинки, сигнальний ріжок, пристосування для “заднього” руху, один ліхтар. Обов'язково мав бути й так званий протиугонний пристрій, який не дозволив би стороннім привести в рух авто за відсутності водія. Швидкість руху містом не мала перевищувати 5 верст на годину, тобто близько п'яти з половиною кілометрів. Уповільнюючи рух, зупиняючись чи повертаючи, водій повинен був подавати знак про це, піднявши угору руку. Існували обмеження й для кінних візників. Наприклад, заборонено пускати коні галопом, обганяти інші екіпажі, якщо це спричинює тисняву, їздити по тротуарах. Слід було притримуватися правої сторони, а тих, хто їхав назустріч, або пішоходів про своє наближення попереджати криком. Візникам заборонялося залишати свої екіпажі, сходити на тротуар, прив'язувати коней до дерев та стовпів, подавати екіпаж без виклику публіки, насміхатися над перехожими і тими, хто їде поруч. На вимогу поліції візники зобов'язані були везти хворого, потерпілого чи померлого на вулиці громадянина. А також нетверезого пішохода, який лежить на вулиці. Велосипедистам також заборонялося влаштовувати на вулицях перегони, їздити без руля й дзвоника, а вночі — без ліхтаря. У місцях великого скупчення людей слід було зовсім сходити з велосипеда. |
Світлана Калько, спеціально для сайту "ВСЕ"
