«МОЇ КНИГИ ПРО АЕС НЕСУТЬ МІСІЮ…»

Віктор Мазаний на теренах атомної журналістики людина знана і авторитетна.  Цьогоріч газета «Перспектива» видрукувала на трьох полосах інтерв’ю В.Мазаного з генеральним директором ХАЕС М.Панащенком, яке відкрило нам невідомі грані з життя керівника нашого підприємства. Це свідчення довіри до журналіста, як фахівця. Ми впевнені, що воно виникло не на порожньому місці. Якщо коротко розповісти  про колегу, то біографічні дані наступні.

У 1977 році закінчив із відзнакою факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, а у 1995-му - Міжнародний центр журналістики ICCJ (штат Айова, США).

Доцент кафедри теорії і практики журналістської творчості Міжнародного економіко-гуманітарного університету (МЕГУ) імені академіка Степана Дем'янчука. Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. Заслужений журналіст України.

Автор повістей  «Осіння жінка»,  «Погляд сльози»,   «Тінь павука».  Автор книг художньо-документальної прози «Спалах ядра»,  «З Капітолійського пагорба», «І мить у вічність проростає»,  «Танок бджоли», «Енергетичний велет Хмельниччини”, «Корінь вогню”, «Рівненщина працьовита”, «Рівненська АЕС:досвід експлуатації», «Професія успіху»,  «Рівненська АЕС:доля», «Поклик», «Працею осяяна земля», «Хмельницька АЕС: гармонія із довкіллям», «Дубно – зоря століть».

Лауреат обласної літературної премії імені Світочів, яка уособлює імена Уласа Самчука, Бориса Тена, Мелетія Смотрицького, Дем'яна Наливайка, Івана Федорова, князя Василя-Костянтина Острозького.

 Віктор Мазаний люб’язно погодився відповісти на запитання «Перспективи».

– Як Ви прийшли до тематики атомної енергетики у журналістиці?

– Ця тематика стала мені  з першого разу близькою, коли я після закінчення університету у 1977 році вперше побачив грандіозну будову – майданчик Рівненської АЕС. Вразив розмах, масштаби, люди, які дуже злагоджено, мені видавалося, створювали об’єкт. Очевидним було й те, що будова внесла зміни у поліський край – тут почали прокладати дороги, і вже, наприклад, до мого рідного села можна було  доїхати з Рівного за якихось півтори години, а не за 6-8, як раніше.

Грішний: багато що тоді визначала моя юнацька романтика стосовно сприйняття АЕС. Втім, вона була схожа до тої, яка захопила багатьох людей мого покоління і визначила їх вибір професії атомника, – про це мені говорили мої ровесники-друзі, які у різний час були директорами Рівненської АЕС, – на жаль, покійні, світлої пам’яті Микола Фрідман та Михайло Колісниченко…

Важливим з точки зору пізнання специфіки АЕС було моє довготривале (по чотири місяці безперервно у 1979-му і 1980 роках) відрядження на РАЕС, («заслання» у тодішню глушину), де я у складі редакційної групи працював кореспондентом виїзної редакції, яка видавала раз на тиждень спеціальний додаток до республіканської газети «Радянська Україна» у передпусковий період (була така «мода» на «ударних» будовах). Тоді відбулися перші знайомства із майбутніми експлуатаційниками, які зацікавили мене як представники особливої, так би мовити, касти людей – і ті, хто прибув з інших станцій – атомних і теплових, і мої ровесники, котрі нещодавно закінчили політехнічні інститути. Кожний з них певною мірою був моїм наставником, адже тематика і будівництва АЕС, і тодішнього кураторства на АЕС була для мене нова. А оскільки прагнув писати точно, без помилок і відповідально, то доводилося багато консультуватися із героями моїх розповідей, погоджувати з ними тексти на предмет виявлення технічних огріхів. Всі герої моїх замальовок, репортажів були людьми доступними, простими. Першим із керівників, з якими я познайомився, був начальник гідро-турбінного цеху Володимир Бондаренко (нині заступник генерального директора РАЕС із економічних питань).  Він попри велику зайнятість охоче давав інтерв’ю, можливо, тому, що його підрозділ демонстрував най­кращу готовність до пуску.

– Що є найпам’ятнішим з тих часів?

– Закладання останнього кубометра бетону у першу градирню на висоті 150 метрів – така споруда була створена вперше в тодішньому Радянському Союзі нашими та німецькими спеціалістами. Туди із головним інженером будови я піднявся ліфтом, який «повз» вгору по внутрішній вигнутій стіні велетенської споруди. Тобто, в небо ми піднімалися ніби у чудернацькій трубі. Здача градирні відбувається як здача корабля: об оболонку стіни ми розбили пляшку шампанського, прив’язану до довгої мотузки…

– Чи ставили собі завдання, як людина з гуманітарною освітою, осягнути атомну «премудрість»?

– Вже пізніше, коли на станції запрацювали два блоки, і я став цікавитися експлуатаційними справами, модернізацією, питаннями ядерної та радіаційної безпеки, моїми особливими вчителями стали генеральний директор РАЕС Володимир Олександрович Коровкін та нинішній генеральний директор ХАЕС Микола Сергійович Панащенко, котрий починав на РАЕС інженером і став заступником генерального директора. Я не раз просив Миколу Сергійовича, наприклад, розтлумачити мені значення різноманітних проектів модернізації, суть фізичних процесів, «поведінку» реактора в нештатних ситуаціях, специфіку експлуатації палива підвищеного рівня збагачення тощо. Він дуже добре розумів моє бажання пояснювати події в атомній енергетиці кваліфіковано, а тому завжди допомагав. Іноді бере аркуш паперу і малює схему якоїсь системи чи пристрою, щоб я зрозумів... Я вдячний йому за терплячість і за партнерську позицію. Ми з ним були єдині в переконанні: громадськості слід розпові­дати про АЕС популярно і з достовірних джерел.

Відтак у мене з’явилася своя тема, а її наявність у журналіста – умова його успішності. Це аксіома. Її утверджую і у своїх студентів факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука у Рівному, яких навчаю писати про атомну енергетику. До речі, тут вже тричі зустрічався із ними Микола Сергійович Панащенко. Хочу залучити до навчального процесу й інших працівників ХАЕС.

- Коли виникла ідея написати книгу, присвячену атомній енергетиці?

– Наприкінці дев’яностих років минулого століття. На той час я багато писав про РАЕС у газетах, в інформаційному агентстві, вивчив її історію, сформував фототеку. У 1998 році заснував щомісячний науково-популярний публіцистичний журнал «РАЕС-ПАНОРАМА»  (він виходив 10 років). У ньому друкував розповіді про атомників, а відтак була створена велика текстова база. Потім вона гармонійно лягла в основу першої книги про РАЕС «І мить у вічність проростає» після того, коли розробив концепцію такого ілюстрованого повнокольорового видання на 150 сторінок. Воно  було першим таким про АЕС в незалежній Україні. Друкували його у Словаччині.

Тут я писав у післямові: «Світ вже обпечений атомом не раз – на тлі планети він лишив доволі ран, які тільки здається, що гояться, а насправді вони ятрять і можуть бути такими незмірно довго, якщо людство, захопившись вічним джерелом енергії, норовитиме будь що шукати в ньому тільки зиск. РАЕС! Не наклич нам біди, не потривож, не згаси чисті роси землі. Хай буде твоє ім’я доброчинне – віднині й навік».

Такий заклик до порядної відповідальності рефреном проходить через усі мої книги про АЕС.

І в цій, і в усіх наступних подібних моїх книгах про АЕС пульсує художньо-публіцистична інтонація, яка дозволила створити образ атомника як людини екологоцентричної на фоні неоднозначної нашої доби. Зрештою, всі мої книги про АЕС мають спільний мотив – вони про прояв людського розуму, про бажання і здатність змінювати, про талановите осягнення інженерами їхнього призначення удосконалювати доручений їм технологічний світ та оберігати світ довколишній.

Хотілося б думати, що мої книги про АЕС несуть місію – вони зафіксували красиві поривання талановитих душ, вмотивовану гордість людини за зроблене та її усві­домлення власної цінності. Адже питання про смисл перебування на землі полягає не в тому, щоб відповісти – добре чи погано я живу, скільки я маю індивідуальної радості на квадратний сантиметр душі, а в тому, яке значення має моє життя для землі цієї.

 Розмову вів Віктор Гусаров