«НА ВІЙНІ ЖИВ ОДНИМ ДНЕМ»: ФРОНТОВА ІСТОРІЯ ВАРТОВОГО СВІТЛА ВЛАДИСЛАВА КЕРУСЕНКА

 «НА ВІЙНІ ЖИВ ОДНИМ ДНЕМ»: ФРОНТОВА ІСТОРІЯ ВАРТОВОГО СВІТЛА ВЛАДИСЛАВА КЕРУСЕНКА

У 19 років він зустрів повномасштабне вторгнення на бойовому посту. Пройшов Харківщину, обороняв Бахмут, пережив важке поранення, рятував побратимів і сам дивом залишився живим. Сьогодні Владислав Керусенко працює на Хмельницькій АЕС та отримав відзнаку АТ «НАЕК «Енергоатом» – «Вартовий світла».

Шлях у професію та армію

Владислав Керусенко здобув фах газозварника у Нетішинському професійному ліцеї. Після успішної практики на енергопідприємстві влаштувався слюсарем-ремонтником каналізаційних мереж і КНС міста у комунальне господарство Хмельницької АЕС. Проте мирне життя довелося поставити на паузу.

У листопаді 2021 року 18-річного Владислава призвали на строкову військову службу. Він потрапив до третьої бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Спартан» імені Петра Болбочана.

Напередодні повномасштабного вторгнення російської федерації йому виповнилося лише 19 років. В армії хлопець обрав собі позивний – Керосин.

кривава Ніч, яка закарбувалася назавжди

Ніч на 24 лютого 2022 року назавжди залишилася в його пам’яті. Тоді Владислав стояв на посту. Про початок ворожого наступу солдатів «сповістили» вибухи за вікном: уже о четвертій ранку рашисти масовано обстрілювали Харківщину. Частину підняли по бойовій тривозі.

«На Харківщину наступали ворожі колони. Всі солдати негайно стали до зброї. Частина наших хлопців виїхала на захист військової техніки, що розташовувалася оддалік. Інші залишилися захищати військову частину. Я, як чатовий, не міг залишити свій пост», – згадує Владислав.

Наступ ворога не став цілковитою несподіванкою для військових. У повітрі вже тоді висіло передчуття небезпеки. Частину дедалі частіше підіймали по навчальній тривозі, а солдатів залучали до укріплення будівель силових структур.

На початку повномасштабної війни забезпечення української армії було далеко не найкращим. Допомагали волонтери. На Харківщині місцеві жителі будь-якою ціною намагалися нагодувати молодих солдатів: приносили на КПП домашню їжу та смаколики. А військові своєю чергою роздавали дітям і пенсіонерам цукерки.

«Доброго вечора, ми з України», – це вітання досі виділяє своїх.

Поранення та боротьба за Харківщину

Бої за Харківщину далися захиснику непросто. У середині липня 2022 року він отримав важке поранення. В одному з боїв потрапив під танковий обстріл. Осколки, що рикошетом відлетіли від дерева, тяжко травмували бійця.

Побратими, серед яких був і медик, намагалися надати першу домедичну допомогу. Проте хлопцю вирвало частину м’яза – тож не можна було ані накласти турнікет, ані провести тампонаду. Він втратив близько двох літрів крові.

Лікарі не приховували: Владислав вижив дивом.

Реабілітація тривала майже три місяці.

Після відновлення він ще місяць служив при частині. Саме в цей час Сили оборони України звільнили Харківщину. Слобожанський контрнаступ ЗСУ, що розпочався 6 вересня 2022 року, увійшов в історію як одна з найуспішніших операцій війни. За кілька днів українські військові звільнили близько 400 квадратних кілометрів території, зокрема Балаклію, Куп’янськ та Ізюм.

Бахмут: кілька тижнів у пеклі

На початку січня 2023 року Владислава направили до Бахмута. «Кілька тижнів у пеклі», – саме так він згадує оборону легендарного міста-фортеці.

Росіяни цілеспрямовано стирали Бахмут із лиця землі. Під час боїв місто було зруйноване на 80%.

Будинки були знищені вщент. Не залишалося навіть місця, де можна було б ґрунтовно закріпитися. «У Бахмуті бачив двохсотих і трьохсотих – своїх і ворогів. Якщо на Харківщині ми мали справу з контрактниками, то в Бахмуті – з мобілізованими та вагнерівцями. Серед полонених були й буряти, чеченці, казахи…»,  – пригадує воїн.

Дислокувалися у напівзруйнованих підвалах. Ворог без упину накривав позиції шквальним вогнем.

У 20 років у нього виробилося майже філософське ставлення до життя – навіть із нотками фаталізму. «Ну, вб’ють – і вб’ють», – думав тоді. Лише шкода було маму та брата.

З-під Бахмута непросто було подати звістку додому. Єдиний Starlink був надто перевантажений – дуже багато людей прагнули зв’язатися з рідними. «Не завжди мені щастило написати мамі повідомлення», – пригадує ті дні.

Мама Владислава, Ольга Вікторівна, також працює у комунальному господарстві ВП ХАЕС. Батько помер перед самими пологами, так і не побачивши малого Владислава. Його та старшого брата виховав вітчим.

«Особисто я не боявся  загинути»

«Як добре те, що смерті не боюся. І не питаю, чи тяжкий мій хрест», – слова Василя Стуса якнайкраще передають стан українських військових.

«Особисто я не боявся загинути. Розумів, що захищаю рідну землю від ворога. Тому був готовий до різного розвитку подій. До питань безпеки ставився серйозно, але особливих планів на майбутнє не будував. Жив одним днем. Виявляється, можна звикнути до життя в постійній напрузі», – каже Керосин.

Не раз захисник рятував поранених побратимів. У моменти, коли чиєсь життя витікає разом із кров’ю, питання «страшно чи ні» навіть не виникало. «Снаряд влучив за кілька метрів від бліндажа – майже пряме влучання, – розповідає про один з таких епізодів. – В укритті нас було шестеро чи семеро. Один загинув на місці. Другий уже хрипів. Двох інших сильно посікло осколками. Тоді мене сильно контузило. Проте часу прислухатися до себе не було. Почав накладати турнікети побратимам. Після цього зв’язався з командуванням, щоб викликали резервну групу для евакуації. Димовою гранатою сповістив про своє місцезнаходження».

Пес, який врятував від смерті

Навіть у самому пеклі війни українські військові залишалися людьми.

У Бахмуті, коли Владислав не знав, чи виживе сам, він урятував собаку. Тварина залишилася прив’язаною на ланцюгу біля зруйнованого будинку. Чи забули його господарі під час евакуації, чи пес був єдиним, хто вижив у тому дворі, – невідомо.

Нетішинець відв’язав худого й змарнілого собаку. Пес – саме таку просту кличку отримав чотирилапий – всюди супроводжував бійця, ділив із ним солдатський пайок і віддячував щирою любов’ю.

«Пес був не просто твариною – він був нашим другом. Чотирилапий завжди першим реагував на небезпеку, попереджаючи людей», – каже Керосин...

«Якось відійшов я від окопу, щоб поговорити телефоном із братом. Аж тут підбіг собака. Завжди лагідний, він ніби оскаженів: почав шарпати, кусати мене, тягнути за штанину. Саме він завів мене в окоп. Через хвилину на те місце, де я стояв, прилетів осколок. Влучив просто у мої сліди… Так пес врятував мені життя», – розповідає Владислав.

Повернення з фронту

У березні 2024 року, відповідно до Указу Президента України про звільнення окремих категорій строковиків у запас під час воєнного стану, Владислава звільнили зі строкової військової служби та перевели в запас. Загалом він прослужив два з половиною роки. Після важкого поранення та контузії завершував службу у Вінниці.

За мужність і службу Владислава Керусенка нагородили державною нагородою – медаллю «За військову службу Україні». Він має статус учасника бойових дій та продовжує підтримувати Збройні Сили України. 

Після демобілізації енергетик одразу повернувся на Хмельницьку АЕС. 

«Не хотів залишатися вдома наодинці з власними думками та спогадами про війну. Робота стала для мене найкращою реабілітацією», – пояснює він.

Владислав часто виходить із поплавковою вудкою на Горинь, аби половити верховодку. І справа навіть не в улові. Після фронту його найбільше лікує тиша річки – та сама тиша, яку колись майже повністю заглушила війна.

На фронті він захищав українську землю зі зброєю в руках. Тепер – дбає про роботу енергетичної галузі, добробут Нетішина. І нагорода «Вартовий світла» для Владислава Керусенка – не просто відзнака, а символ його шляху.

Лариса Власюк