Ось і рідне село. І тривога і спокій
в нестійкій рівновазі. Куди похитнеться важіль?
Я не був тут приблизно з дванадцяти років.
Скоро тричі дванадцять в життєвім моїм багажі.
Мимо парку в багрянці осіннього півдня,
мимо школи, де вікна у світ голубі,
мимо хати із флюгером, схожим на півня,
йду на цвинтар спочатку загоїти біль.
Все було недоречно. То вуз, то Кохання!
І ось так непомітно злетіли літа,
дочекався, аж поки не стало погано,
поки нікуди стало від себе тікать.
Мамо, думаєш: он який! Мамо,
розумієш- життя... Не стачає хвилин.
Я прославився добрими в світі ділами,
а у тебе ось тут, на могилі, полин.
Посадить квіточок? Не зійдуть- не пора.
Прополоти полин? Чи здолаю гіркоту?
Щоб тепер не зробив - мішура, мішура.
Позітхають старі. Молоді рознесуть анекдоти.
Побував. Відлягло. Повертаюсь лицем до життя,
повертаю в село, де було і тепло і завія.
...Жовте листя летить, як моє каяття,
котре й висловить добре не вмію.
Віктор Гусаров
