від українського радіо

Після Архімеда крилатий вигук «Еврика» звучав не раз. Здійснено безліч відкриттів, в  тому числі і ділення радіоактивних матеріалів. Людина помітила природне явище і пристосувала його до власних потреб. Так було і так буде, бо прогрес не зупинити. Але дехто до цього часу винаходжує «вічний двигун». І він ніби й працює, але якщо придивитись уважніше, то це омана. Візьмемо приклад.

Торік на берег тихоплинної річки Горинь ступила нога столичного журналіста Олександра Легкодуха. Він побачив чудові краєвиди поліського краю: наснагу черпай ­– не вичерпаєш. Але у журналістській роботі на одній насназі далеко не заїдеш. Щоб щось будувати, потрібна цегла, а точніше – факти. Кажуть, що вони – річ уперта.   Довго блукав у пошуках їх кореспондент українського національного радіо, аж поки не зустрів Бориса Олійника. Ви, шановний читачу, не подумайте, що відомий  поет теж приїхав на Славутчину шукати наснагу.  Борис Олійник (не брат і не сват метра художнього слова) мешкає у Славуті й очолює екологічне об’єднання «Славута – Зелений світ». «Темою мого майбутнього радіовиступу буде екологія», – у захопленні потер руки пан Легкодух. У Славуті екологічних проблем вистачає, але вони виявились дріб’язковими для столичного журналіста.  Інша річ – ХАЕС. Про неї багато відомо, та й пан Олій­ник виявився великим до­слідником,  що радо поділився  із  журналістом своїми спостереженнями. Згодом  слухачі національного радіо почули таке:

«Свого часу ми, як екологічна організація, зробили свою експертизу. Знайшли карти карстових розломів Українського щита Хмельниччини, який розколовся й опустився на глибину від 20 до 30 метрів і утворив ущелину. Ця ущелина пролягає через територію Рівненської, Хмельницької та Житомирської областей і йде на Київщину. Таким  чином, цей карстовий розлом може сприяти повторенню тієї ситуації, яка відбулася у Чорнобилі. Тектонічні плити можуть розпочати свій рух, і тоді центр Хмельницької області, на наш погляд, може перетворитись на пекельний вулкан».

Після такого почутого можна й збожеволіти. Десяткам науковців у солідних вітчизняних дослідницьких установах після багаторічних вивчень геологічних особливостей нашого регіону подібна теорія у мізках не народжувалась. А в пана Олійника  все  виходить  просто: знайшли карту, подивились і зробили висновки. Без фотографування з космосу, без буріння свердловин, без фізичного та хімічного аналізів. Все просто і «на халяву».

А потім «дослідник» зі Славути пішов ще далі. Він визначив,  що річка Горинь  «може  потрапити у вищезгадану ущелину». А разом із водою там опиниться і ХАЕС. Такі легковажні сенсації «на ура» сприйняв Легкодух і не забарився наголосити, що Нетішин не тішить, і прорік  місту непривабливе майбутнє.

Якби ви, шановний читачу, зустрілись із Борисом Олійником і попросили показати результати «титанічного дослідження», то ви їх просто б не побачили, бо вони існують лише в уяві. Це я заявляю однозначно, бо  розмовляв особисто з пророком «пекельного майбутнього Хмельниччини». Пан Олій­ник начитався різної літератури з геології, термінами засипле співрозмовника, як стій. Тільки ось його роздуми позбавлені елементарної логіки, без якої навіть не будуються гіпотези. Принаймні, він оперує терміном «карстові розломи». Такого поняття в геології не існує. Є карстові пустоти. Їх на території розміщення ХАЕС немає. Це авторитетно підтверджують науковці. Олійник стоїть на своєму: є карсти, ХАЕС провалиться, на Хмельниччині буде пекельний вулкан. Унікальний чоловік живе у Славуті: без приладів землю наскрізь бачить, без знань вищої математики  виносить майже науковий вердикт.

Щоб переконатись у безглуздості тверджень пана Олій­ника, довелось у столиці зустрітись із директором Київського державного інституту інженерних розвідувань та досліджень «Енергопроект» Георгієм Федоровичем Нестеренком, який розповів про різні стадії дослідження території розміщення ХАЕС. Зокрема, під проммайданчиком ХАЕС ніяких карстових пустот бути не може. За весь час дослідження (починаючи з 1974 року – прим. авт.) території в радіусі 3-5 кілометрів від ХАЕС ними зроблено біля 9 тисяч (!) свердловин. Це дало змогу досконало вивчити геологічну структуру місцевості.

Інтерв’ю з науковцем було надруковано в газеті «Перспектива», «Пульс», «Подільські вісті», «Атомник України». З ним Борис Олійник ознайомився. Була надія, що аргументи керівника солідної наукової установи переконають голову міської організації «зелених». Але…

Промайнуло майже півроку від часу першого візиту сюди кореспондента національного радіо Олександра Легкодуха. І знову: привіт, Славуто, зустрічай мас-медіа. Гостя, звичайно, не зацікавили такі теми, як успіш­не будівництво фірмою «Прогрес» об’єктів соцкультпобуту в регіоні, відкриття сучасного пологового будинку в Нетішині. ХАЕС цікавіша. Нею, принаймні,  можна зайвий раз людей настрахати. І знову в пригоді став той же пан Олійник, який прорік майже те саме, що й торік, але інформацію дещо урізноманітнив. По радіо прозвучало наступне: «Свого часу ми, як представники громадської організації, зробили свою експертизу. Маємо карти карстових розломів Хмельницької області Українського щита, і вони стосуються Волині та Поділля взагалі. Через Хмельницьку АЕС проходить великий карстовий розлом, який тягнеться з Рівненської через Хмельницьку, Житомирську області. Можливо, він є продовженням Чорнобильського розлому. Цей щит розколовся, опустився на 20-30 метрів і утворив ущелину. Вона за багато століть була присипана піском, на якій утворилась своєрідна пустеля. На цій землі нічого не росло. І колись люди засадили цю пустелю хвойним лісом. Сосна мало тягне вологи і мало випаровує. Карстовий розлом може сприяти повторенню ситуації, яка сталася  у Чорнобилі 1986 року».

Знову той самий тин у ті самі ворота. Не хоче пан Олійник зрозуміти, що в геології є поняття карстові пустоти, а не розломи. Та грець з ним.

Славутський борець за екологію зробив сенсаційне відкриття, якому позаздрив би будь-який вчений. Донедавна я знав, що представниками найдревнішої були... Тепер від Олій­ника довідався, що лісники.

Бігали наші давні пращури за мамонтами, переплигуючи через розломи тектонічних плит. Це їм набридло, вирішили все замостити піском. У перерві між полюванням ще й ліс насаджували. Ви, напевно, шановний читачу, посміхнулись. Це добре. Але чомусь не смішно стає від того, що легковажність у поводженні зі словом у радіо, телеефірі, на шпальтах періодичних видань стає непоодинокою. Кожен має право висловлювати свою думку. Але не ахінею. На жаль, цим не переймається колега по перу Олександр Легкодух. Та повернемось до репортажу цього вельмишановного пана, який, нагадаю, в ефірі прозвучав на всю Україну під промовистим заголовком «За Чорнобиль платять немовлята. А хто розрахується за Нетішин, адже другий енергоблок Хмельницької АЕС добудовується без проведення будь-якої екологічної експертизи». Прочитавши, або почувши таку інформацію, пересічний громадянин нашої держави зробить висновок: «Дурдом». Виходить, що ХАЕС, ніби звичайний гараж, який несум­лін­ний господар спорудив казна-де. А насправді матеріали  оцінки  впливу  на навколишнє середовище (ОВНС) енергоблока №2 Хмельницької АЕС розроблені на підставі договору №812  від 30.04.99.  НАЕК  «Енергоатом» з Київським науково-дослідним  і   проектно-конструкторським інститутом «Енергопроект» (КІЕП), що є генеральним проектувальником Хмельницької АЕС. Для виконання робіт за договором були залучені спеціалізовані проектно-конструкторські, дослідницькі, науково-дослідні органі­зації, що мають багаторічний досвід проведення  аналогічних робіт на об’єктах України.

Це Київський інститут інженерних вишукувань і досліджень “Енергопроект”, Центр екологічного моніторингу України, Український науковий гігієнічний центр, Науково-виробнича інноваційна фірма “Сільгоспрадіологія”, Науково-дослідний і консультаційний центр “СецЕко”, Науково-до­слід­ний центр механіки рідини, Інститут рибного господарства УААН, Український науково-дослідний інститут екологічних проблем Мінекоресурсів України. Матеріали оцінки впливу на навколишнє середовище виконані в 16 томах і мають позитивну оцінку відповідних органів. Про це Олександр Легкодух не знає, або знати не хоче. Звичайно, що простіше співпрацювати з дилетантами, хоч сенсацій наслухаєшся. “Ось бачите, який Легкодух крутий журналіст”, - зроблять висновок слухачі. Криє ХАЕС і атомну енергетику в пух і прах. Але,  виявляється, що Легкодух легковажно підходить до розробки теми. Якщо вже пишеш про велику рогату худобу, то треба знати, що доять молоко не у бика, а в корови. Журналіст називає енергоблоки ХАЕС близнюками чорнобильських. Журналісти, які пишуть про атомну енергетику, знають, що реактор ВВЕР (ХАЕС, РАЕС, ЗАЕС) і РБМК (ЧАЕС) мають великі відмінності у будові і принципах експлуатації. Хіба можна мою дитину і братову назвати близнюками?

Як і півроку тому, так і в “новоспеченому” репортажі, Олександр Легкодух вказує на те, що вода річки Горинь охолоджує реактор ХАЕС. І це йде не від фахівців, а з уст того ж таки Бориса Олійника. Журналіст ставить запитання: “Тим більше це небезпечно, адже річка Горинь, вода якої охолоджує реактор, куди біжить?” І дає компетентну відповідь: “Горинські води течуть у Прип”ять, Дніпро і у Київське водосховище, а 30 мільйонів жителів України п’ють воду з Дніпра”. Це як у студентському анекдоті: у риби луска, але якби її не було, то була б вовна, а в ній – воші”. Тобто пан Легкодух вводить громадськість в оману. ХАЕС воду з Горині не використовує, бо має своє водосховище, в якому акумулюється 120 мільйонів кубометрів води, а це двомісячний стік тієї ж Горині. Його спорудження розраховувалось на охолодження чотирьох енергоблоків. Єдиним водоресурсним постачальником водосховища є води басейну річки Гнилий Ріг. Такі  елементарні  речі  може й не знати майже спеціаліст у царині  атомної  енергетики Олександр Легкодух,  а ось голові екологічного об’єднання із гучною назвою “Славута – зелений світ” не знати сором. А може й вигідно.

Цікаво, а чому пан Легкодух не запитав у жителів Нетішина, працівників санепідемстанції та й самих атомників, яку саме рибу вони споживають. Відповідь була б однозначною: з водосховища ХАЕС, де плодяться не якість там монстри, а звичайні карасі, лящі, щуки, товстолобик, білий амур. В них ніяка експертиза не знайшла не тільки радіо­активних елементів, а й тих хімічних сполук, що пливуть у воді Горині з боку Славути. За хімічним складом вода у водосховищі ХАЕС набагато чистіша. Це підтвердять незалежні експерти. Та хіба нетішинці вороги собі, щоб споживати казна-що? У місті енергетиків за два десятки років виросло ціле покоління молодих людей. Середній вік жителя Нетішина – тридцять років. Тут чи не найнижча смертність серед всіх міст України. Чи не видається це парадоксом для пана Легкодуха?

У своєму репортажі добродій зі столиці вкотре настрахав людей бідами, які приніс Чорнобиль. Так. Це велика трагедія. Але в ній є аспект, який слід знати Олександру Легкодуху: смертність переселенців із чорнобильської  зони набагато вища, ніж тих, що прийнято називати самоселами. І ця смертність багато в чому залежить від психології.

Гості Нетішина насамперед дивуються чистоті міста і чистоті повітря. У нас не “Донбас”, і всі тут цим пишаються. За п’ятнадцять років роботи першого енергоблока природний радіа­цій­ний фон місцевості не змінився. Хіба це не аргумент?

Але пан Легкодух переслідує зовсім іншу мету: більше дива йде від негатива. Ось цитата: “За бажанням влади і насамперед ядерного лоббі у Нетішині, як і в інших містечках атомників, можна було б давним-давно створити робочі місця, спрямовані на новітні технології і виробництва. Зокрема, новітні технології переробки торф’яників, каолінів, якими так багате Полі­сся. Для його освоєння потрібно було б кілька десятків мільйонів гривень. А на добудову одного енергоблока витрачаються мільярди гривень, тим більше, що це не вирішить одне з головних питань Нетішина, Славути, Острога – кричуще тут безробіття, адже місцеві підприємства у цих містечках давно простоюють, а сільгоспартілі “лежать”. А тим часом на закупівлю ядерного палива Україна щороку витрачає 230 мільйонів доларів США (1,2 млрд. грн.)”

Олександр Легкодух змішав, як кажуть, праведне із грішним. Саме поява біля Нетішина, що його журналіст національного радіо назвав маленьким забутим Богом і людьми поліським селом, Хмельницької АЕС дала поштовх для соці­ально-економічного розвитку регіону, створила робочі місця, про які так бідкається представник радіо. Ось конкретні цифри. На ХАЕС трудиться майже п’ять тисяч працівників, серед яких 141 чоловік, які народились у Славутському районі, 119 – у Шепетівському, 61 – в Острозькому, 172 – в Ізяславському. І це неповний перелік районів Хмельниччини та Рівненщини. Крім цього в Нетішині є багато інших підприємств, де трудяться вихідці з регіону. Друге місце за кількістю працівників після ХАЕС посідає ВАТ “УБ ХАЕС”. А з тим, що сьогоднішнє безробіття в Нетішині, Славуті, Острозі, та й не тільки, є великою проблемою, з Легкодухом можна погодитися. Але не через призму ХАЕС чи атомної енергетики взагалі. Саме завдяки їй сьогодні в Україні сотні тисяч громадян мають реальні робочі місця. А якщо копнути глибше, то й мільйони. Пан Легкодух чомусь забуває, що атомна енергетика, як той паровоз, з глухого кута витягує нашу економіку. АЕС України виробляють майже п’ятдесят відсотків електроенергії в державі, а змушені випрошувати копійки на модернізацію та безпечну експлуатацію. Про це Олександр Легкодух повинен знати. Бо ж розповідає про атомну енергетику ледь не для всієї України. Але, напевно, легше жахати людей Чорнобилем, хворобами, пекельним вулканом на Хмельниччині і мамонтами, які започаткували лісівництво, ніж, як казав Козьма Прудков, дивитись у корінь.

Пане Олександре, частіше приїздіть до Нетішина, у нас тут багато кисню, дихається легко. І люди не легковажні, а відповідальні та далекоглядні.

Олександр Шустерук

2004