Вхід

Не для слави працювали - рідну землю рятували

Нетішинець Олександр Землянський, один з учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, серед небагатьох отримав державну нагороду - медаль «За трудову доблесть». У колективі ТОВ «Кранове господарство УБ ХАЕС» півсотні працюючих. «Ця цифра не така уже й мала, - стверджує директор ТОВ Володимир Дев’ятловський. Один кранівник забезпечує роботою іноді цілу бригаду, і якщо він не вийде на своє робоче місце, значна кількість людей залишиться незайнятою». Сумлінні, високопрофесійні кранівники - основа підприємства, яке очолює Володимир Костянтинович. Надійним фундаментом колективу вважає директор зокрема працівників, які двадцять років тому брали участь в ліквідації чорнобильської катастрофи.Таких налічується у товаристві одинадцять. Це Василь Борисюк, Дмитро Василюк, Анатолій Гаврилюк, Пилип Дудар, Олександр Землянський, Андрій Коптєв, Катерина Косовська, Юрій Лелях, Сергій Ничепорук, Василь Романюк, Олександр Сафронніков. Про одного з названих - наша розповідь. ...У далекому 1986-му Володимир Землянський був молодим, 23-річним, сповненим сил та енергії. Як тепер, так і тоді, мав лідерські здібності, тож був комсоргом кранової дільниці автотранспортного підприємства управління будівництва. Ту, чорнобильську, весну пам’ятає у найменших подробицях: - 9 травня, у день свята Перемоги, зустрів нашого бригадира, Миколу Васильовича Янчука. Він сказав, що в АТП надійшло розпорядження групу водіїв разом з технікою терміново збирати в дорогу, на Чорнобиль. Три автокрани треба туди послати. Поїхали з товаришами не роздумуючи, не розпитуючи про зарплату і пільги. Взяли найновіші, найкращі крани. Зі мною були такі хлопці - кранівники: Петро Кацурак, Анатолій Гаврилюк, Михайло Кравчук, Іван Яцюк і Валентин Юзьвак. Виїхали 10 травня, 11-го вже були на місці. Ми входили до об’єднаної колони АТП «УБ ХАЕС», яку очолював нині покійний Юрій Плавський. Були у нас і водії КамАЗів, і «міксеристи». Олександр Володимирович Землянський пригадує, як поселили їх у гуртожитку одного з чорнобильських ПТУ і відразу дали наряд: на будівництво пункту санітарної обробки техніки. А ще довелося взяти участь у спорудженні сумнозвісного саркофагу. Там застосовувалися спеціальні машини, агрегати. Радіаційний фон був дуже високим - мова йшла не про мікрорентгени, а про рентгени. На майданчик зруйнованого IV енергоблока возили і там зварювали нові труби. Це була надзвичайно відповідальна, важка і небезпечна робота. Олександр Землянський каже, що довелося працювати за 100 метрів від реактора, який дихав смертоносним стронцієм. Чомусь у вічі все впадав лозунг, що колись прикрашав споруду: «Чорнобильська атомна станція працює на комунізм!» Чи знав він тоді про ступінь ризику, чи уявляв, що таке радіація? Знав, уявляв, бо свого часу служив у ракетних військах поблизу з ядерними боєголовками. «Але я і мої товариші тоді майже всі були молоді, запальні і сповнені патріотичних почуттів, - зізнається О. Землянський. - Ми кинулися землю і людей від біди рятувати..» Удома в цей час у Олександра у тривозі перебувала в лікарні молода дружина із хворою донькою. Та й друзі його, напарники залишили сім’ї, дітей. Через кілька місяців, у вересні, у Землянського була вже друга чорнобильська вахта. Вистачило трудових буднів і для інших працівників управління будівництва ХАЕС, які у 1986-87 роках бригадами виїжджали на ліквідацію аварії у Чорнобилі. Але тим, хто був найпершим, довелося найважче. Вони «хватанули» найбільше радіації. Разом зі своїм напарником Михайлом Кравчуком Олександр Землянський був одним з перших поставлений на «могильнику». 13 травня уже зібралися їхати назад. Автокран в санітарній зоні мили тричі, але це не допомогло - рівень забруднення залишався високим настільки, що довелося кран залишити у Чорнобилі. Та ж сама доля спіткала й решту автокранів, багато іншої техніки. Запитую про враження, які виніс із 20-річної давнини герой цієї публікації. «Було реальне відчуття біди, - не приховує правди Олександр. - Особливо страшні картини спостерігав, коли їхали вночі по зоні. Жодного вогника, ні людей, ні тварин, собак усіх постріляли. Наче смерть косою пройшла. Але ж потрібно було це страхіття пережити і все подолати». Віддаймо належну данину пошани і вдячності тим, хто, поїхавши з нашого міста на ліквідацію найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття, поводив себе мужньо, по-чоловічому. Вони, в числі інших відважних захисників, поставили заслін чорній біді, яка могла викосити всю Україну, та що там казати, - півсвіту. Уклін їм доземний. А тим, кого сьогодні уже немає поруч з живими, вічная пам’ять. Людмила Рудковська.


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!