Останні листи зі Сталінграду. Що писали німці за дні до капітуляції

"Ніхто більше не зможе сказати мені, що ці люди гинули зі словами "Німеччина" чи "Хайль Гітлер!" на устах. Помирають багато, питань нема; але останнє слово – "мама", чи ім’я дорогої людини, чи просто крик про допомогу. Це смерть, яка підходить звірям – а її пізніше облагородять на гранітних фризах..."

В 1950 році в Західній Німеччині вийшла антологія під назвою "Останні листи зi Сталінграду" - добірка листів із нацистських військ, датованих груднем 1942 - січнем 1943 року.

Ці листи нібито вилучили з-поміж іншої пошти на замовлення Верховного командовання сухопутних військ Третього рейху - для статистичного дослідження "Настрої на фронті [в даному випадку у "Фортеці Сталінград" - ІП]".

Листи були відправлені у семи поштових мішках останнім рейсом із Новочеркаська у січні 1943 року, розпечатані, позбавлені ознак ідентифікації та сортовані у відповідності до змісту.

Нацистські соціологи ділили ці листи на п'ять груп:

- позитивне ставлення до війни - 2,1%;

- сумнів - 4,4%;

- зневіра, негативне ставлення до війни - 57,1%;

- опозиція - 3,4%;

- відсутність власної думки, байдужість - 33%.

Після обробки cтатистичним відділом Вермахту добірку листів поклали в архів. Дещо з отриманої інформації планувалося використати для агітпропу, але імперський міністр народної освіти і пропаганди Йозеф Геббельс вирішив не опрлюднювати цих даних перед німецьким народом.

"Солдати писали листи. Й ці листи ніколи не дійшли до адресата, бо були використані для "барометричного заміру" трагедії на фронті, - описував у 1961 році ситуацію журналіст Крістіан Фербер. - Кілька штук збереглося і були надруковані після війни".

Тоді ж, у 1960-х, висловлювалися думки щодо повної чи часткової фальсифікації листів. Як аргумент висувалася "уніфікованість стилю" написаного. Філософ і юрист Вільґельм Баєр, який сам воював під Сталінградом, вважав антологію спробою повторити успіх збірника листів німецьких студентів, які загинули на фронтах Першої світової ("Kriegsbriefe deutscher Studenten", 1915).

"Останні листи зі Сталінграду" цікаві ще й як інструмент із формування історичної пам'яті. У 1960-70-х роках уривки з антології вивчалися у школах Західної Німеччини, публікувалися в різноманітних збірках тощо. Побутувала навіть точка зору, що ці листи - обвинувачувальний вирок солдат 6-ої армії Вермахту своєму верховному командуванню.

Поза межами Німеччини листи зі Сталінграду відомі як "свідчення людської душі в її останній час". Збірку перекладено основними мовами Європи. Французький президент Франсуа Міттеран в останні місяці життя не розлучався з французьким виданням книги і використав її у своїй присвяченій Другій світовій війні промові 8 травня 1995 року.

До 70-річчя з завершення Сталінградської битви "Історична Правда" переклала кілька уривків із цих листів.

--------------

ЛИСТ №2

Я знову дістав твою фотографію й довго на неї дивився. Я пам’ятаю, як в останній рік миру, в той чудовий літній вечір, ми разом ішли додому через квітучу алею до нашого дому.

Коли ми щойно знайши одне одного, в нас говорив тільки голос серця; пізніше це був голос кохання та щастя. Ми говорили про себе та про майбутнє, що лежить перед нами, як барвистий килим. Цього килима більше немає. Ані літнього вечора, ні квітучої алеї. Й ми більше не разом.

Замість цього килима тепер – нескінченне біле поле, більше немає літа, тільки зима, й не має більше майбутнього, принаймні для мене – а отже, і для тебе. Весь цей час у мене було почуття, якого я не міг пояснити, але сьогодні я знаю, що це був неспокій за тебе. Незважаючи на відстань у багато тисяч кілометрів, я відчував, що я – одне з тобою.

Коли ти отримаєш цей лист, уважно його слухай, і можливо, ти тоді почуєш мій голос. Нам кажуть, що наша боротьба – за Німеччину. Але мало хто тут вірить, що ця беззмістовна жертва може принести користь нашій країні.

ЛИСТ №4

Тільки не турбуй мене своїми доброзичливими порадами. Хіба ти знаєш, в яке становище ти мене поствиш? А далі ти що?! "Ти б цього не зробив – ти знав би, як це зробити. Треба було зробити так, і отак, і т.д., і т.п."! Що це має значити?

Ти знаєш, що я з тобою згоден і що ми говорили про це, іноді навіть занадто ризикуючи. Але не можна викладати таке письмово! Ти думаєш, що інші – ідіоти?

Якщо я пишу тепер, то це тому, що я знаю, що зі мною нічого не станеться, я не вписав своє ім’я й адресу; більш того, ти отримаєш цей лист у погоджений спосіб. Навіть якби хтось дізнався, хто написав цього листа – я не можу бути в іще безпечнішому місці, ніж Сталінград.

Легко сказати: "Складіть зброю". Думаєш, росіяни нас пощадять? Ти ж розумна людина – чому ти не вимагаєш також, щоб твої друзі відмовилися виробляти амуніцію та воєнні матеріали? Легко давати добрі поради – але вони не спрацюють так, як ти думаєш.

Звільнення народів – яка маячня. Народи залишаються тими самими. Змінюються їхні правителі, а сторонні спостерігачі продовжуватимуть сперечатися про звільнення народів від їхніх правителів.

Час діяти був у 1932 році – ти дуже добре це знаєш. І тоді ми пропустили момент. Десять років тому все ще можна було діяти голосуванням. Сьогодні це коштуватиме тобі життя.

ЛИСТ №6

Бунтувати проти цього абсолютно нічого не дасть; якби можна було би – я б обов’язково бунтував. Звичайно, я спробував усе, щоб уникнути цієї пастки, але залишилося тільки два шляхи – на небеса чи до Сибіру. Найкраще – чекати, бо, як я сказав, усе інше нічого не дасть.

Вдома деякі люди привітають себе з тим, що змогли всидіти у своїх академічних кріслах, і в багатьох газетах побачиш гарні, високопарні слова в великих чорних рамках. Вони завжди воздадуть нам належну честь. Не піддавайся цій ідіотській метушні.

Я такий злий, що міг би розтрощити все, що бачу – але ще ніколи в житті я не був таким безпорадним.

Я постійно кажу собі одне: не захворій, і ти виживеш у найтяжчі часи. Здоров’я – необхідна передумова для мого повернення додому. Я не віддам своє крісло вдома. Коли побачиш колег, так їм і скажи – точно так, як я це пишу. Чим вище крісло, тим болючіше падіння.

ЛИСТ №7

Ти дружина німецького офіцера – тому ти сприймеш те, що я тобі кажу, прямо та не похитнувшись – так прямо, як ти стояла на платформі вокзалу в той день, коли я поїхав на Схід.

Я не вмію писати листи, і мої листи ніколи не були довшими за сторінку. Сьогодні багато що можна було б сказати, але я залишу це на пізніше – тобто через шість тижнів, якщо все піде добре, та сто років, якщо ні. Тобі треба брати до уваги останню можливість.

Якщо все піде добре, ми зможемо довго про це говорити - тож навіщо намагатися написати багато зараз, якщо мені це так тяжко. Якщо все піде погано, то слова все одно не допоможуть.

Ти знаєш мої почуття до тебе, Августо. Ми ніколи не говорили багато про наші почуття. Я тебе дуже кохаю, й ти кохаєш мене, тож ти зрозумієш правду. Вона в цьому листі.

Правда – це усвідомлення того, що наша боротьба - найпохмуріша боротьба в безнадійній ситуації. Нещастя, голод, холод, зречення, сумнів, відчай та жахлива смерть. Більше я про це не скажу. Я не говорив про це під час своєї відпустки, нічого про це нема і в моїх листах.

Коли ми були разом (я маю на увазі також і через наші листи), ми були чоловіком і дружиною, а війна, як би необхідною вона не була – гидким супроводом нашого життя. Але правда також і те, що знання, про яке я написав вище – не скарга чи зойк, а констатація об’єктивного факту. Сенсу мало – але він є.

Я не збираюсь уникати відповідальності: я кажу собі, що віддавши своє життя, я сплачу свій борг. Не можна сперечатися про питання честі. Августо, в годину, коли ти повинна будеш бути сильною, ти також це відчуєш.

Не відчувай гіркоти й не надто страждай від моєї відсудності. Я не боягуз – мені тільки сумно, що я не можу надати більших доказів своєї сміливості, ніж померти за цю непотрібну - щоб не сказати "злочинну" - справу.

Ти знаєш родинний девіз сім’ї фон Г.: "Визнана провина – це знята провина".

Не забувай мене надто швидко.

ЛИСТ №9

Все навколо мене змішалося, тож я не знаю, як почати. Чи не краще буде почати з кінця? Дорога Анне, можливо, ти здивуєшся такому відносно веселому листу. Але якщо глянеш ближче, то зрозумієш, що лист зовсім не веселий.

Здається, ти завжди вважала мене обивателем – і мушу сказати, ти мала рацію: наприклад, те, як я запихав свій обід у портфель. Один сендвіч праворуч, один ліворуч, а зверху на них я клав яблука, а зверху на все – термос. Термос мав лежати на яблуках, щоб не розтопити масло сендвічів.

Це був... як то завжди казав дядько Герберт?.. спокійний час.

Сьогодні я більше не обиватель. Побачила б ти, як я ходжу до "місця роботи". В нашому бункері тепло і затишно. Ми розібрали кілька [дерев’яних кабін] вантажівок і переправили ці деталі до своєї пічки. Це абсолютно проти правил, але про це ми найменше турбуємося.

Моє "місце роботи" – зовсім поруч, як я вже написав кілька днів тому. Це також бункер, у якому нещодавно жив один капітан.

Я дуже детально розповідаю , як виглядає все навколо мене, й постійно хочу написати про щось зосім інше. Але й не хочу – але бажано й навіть дещо важливо, щоб я таки про це написав. Я не хочу спричиняти непотрібний неспокій, але тут, напевно, буде досить похмуро. Про це чуєш з усіх боків.

Ми стоїмо далеко позаду фронту – час від часу ми чуємо постріл. Якби не це, нам би ніщо й не нагадувало про війну. Так, як усе йде зараз, я можу витримати ще сотню років. Але не без тебе. Та і все одно це не триватиме так довго: ми маємо будь-якого дня йти геть. Але ця надія не збігається з чутками. Армія вже сім тижнів перебуває в оточенні – і ще сім тижнів вона не витримає.

Моя відпустка вже мала бути в вересні, але її не було. Я втішався тим, що й іншим довелося розпрощатися зі своїми відпустками. Вчора вранці казали, що третина нас їде додому в відпустку наприкінці січня. Старший сержант зі штабу каже, що чув таке. Або, може, на кілька днів пізніше.

Насправді ніхто не знає, що тут відбувається. Я не був із тобою вже вісім місяців – кілька днів мало що міняють. На жаль, я не зможу багато тобі привезти, але гляну, що зможу зробити у Львові. Я з нетерпінням чекаю на справжній день звільнення, а ще більше – на те, щоб знову побачити тебе і маму.

Коли ти отримаєш телеграму, одразу повідом новини дядькові Герберту. Добре чогось чекати – я живу в цьому очікуванні, особливо від учорашнього ранку. Я щодня викреслюю день на календарі, й кожне викреслення означає, що я на день ближче до тебе.

ЛИСТ №10

Ти свідок, що я ніколи цього не хотів, бо я боявся Сходу – та власне, й війни загалом. Я ніколи не був солдатом – лише людиною в формі. Що я з цього отримаю? Що з цього отримають інші – ті, хто хотів цього й ніколи не боявся?

Так, що ми з цього отримуємо? Ми, ходячі частини цього втіленого божевілля? Яку користь приносить нам смерть героя? Я грав смерть на сцені десятки разів, але то була тільки гра, а ви сиділи навпроти на плюшевих кріслах і думали, що моя гра автентична і правдива.

Жахливо усвідомлювати, як мало ця гра була схожа на справжню смерть. Ти мав помирати героїчно, надихаюче, зворушливо, із внутрішнього переконання чи заради великої справи.

Але яка смерть тут у реальності? Тут падають із хрипінням, мруть від голоду, замерзають до смерті – це просто біологічний факт, як їсти чи пити.

Мруть, як мухи – всім байдуже, ніхто їх не ховає. Без рук, без ніг і без очей, з розірваними кишками, вони лежать навколо. Треба зробти про це кіно – це зробило б "найгарнішу смерть на світі" раз і назавжди неможливою.

Німецький фільм "Сталінград" (1993) доволі реалістично реконструює війну в заводських цехах. Даний уривок демонструє позиційні бої осені 1942 року, коли сторони билися буквально за кожен квадратний метр, кожне приміщення в будинку

Це смерть, яка підходить звірям – а її пізніше облагородять на гранітних фризах, які показують "помираючих воїнів" із головами чи руками у пов’язках. Напишуть вірші, романи, співатимуть гімни. А в церквах читатимуть проповіді.

Я не братиму в цьому участі, бо не хочу гнити у братській могилі. Я написав те саме професору Г. Ви з ним іще про мене почуєте. Не здивуйтеся, якщо це буде не скоро, бо я вирішив узяти свою долю у власні руки.

ЛИСТ №11

Сьогодні ми з О. насолоджуємося дивовижно тихим вечором. Нарешті всі сидять навпроти через вулицю, а не тут. Росіяни затихли, й ми змогли замкнути крамницю рано. Добря пляшка вина Cordon Rouge, мирно розпита ввечері, змусила нас почуватись особливо добре.

Я прочитав військовий щоденник Біндінга та деякі інші речі. Як неймовірно відлунює ця людина тому, що зворушує нас тут. Він очищує переживання від усього фальшивого й неважливого. З його розуму, з його слів випромінюється тільки найважливіше.

Ми більше нічого не очікуємо від великих рішень, які мали б приймати... люди нагорі. Чи не випередить усе одно час ці рішення – ніхто не може сказати! Але нам більше нема на що сподіватися.

Єдине, що досі було зроблено – це страхітливий нестямний бій за пагорб Х усередині й за містом. Генерали й полковники погралися з можливість, що саме цей пагорб, а не щось інше, може стати поворотно точкою в історії світу! Й не тільки генерали! Щодня займаються кілька позицій; щодня нас чи ворога – залежно від того, хто утримував їх на той час – знову відкидають!

Досі ані у нас, ані у ворога не вистачило розуму, щоб вирішити зайняти лише те, що можна утримати. Це можна з певністю сказати як про малі, так і про великі речі!

Ця постійна безрезультатна діяльність вимагає зречення чи витривалості, яких майже неможливо досягти - й оскільки вона полягає лише в тому, щоб чекати, це виснажує.

Незабаром буде десята вечора. Я хочу поспати стільки, скільки ще можу. Чим більше спиш, тим менше відчуваєш голод. А голод неприємний – він жорстокий. Кохаю тебе всім серцем.

ЛИСТ №12

Ну, тепер ти знаєш, що я ніколи не повернусь. Повідом про це батькам м’яко. Я глибоко вражений і в усьому сумніваюся. Колись я був сильним і сповненим віри; тепер я маленький та зневірений.

Я ніколи не дізнаюся про багато з того, що тут відбувається; але того малого, в чому я взяв участь, уже стільки, що мене це душить.

Ніхто більше не зможе сказати мені, що ці люди гинули зі словами "Німеччина" чи "Хайль Гітлер!" на устах. Помирають багато, питань нема; але останнє слово – "мама", чи ім’я дорогої людини, чи просто крик про допомогу.

Я вже бачив, як упали й померли сотні, й багато хто, як і я, належав до "Гітлерюгенду" – але всі вони, якщо могли говорити, кричали про допомогу чи кричали ім’я, яке все одно не могло їм допомогти.

Фюрер твердо пообіцяв забрати нас звідси – нам зачитали цю обіцянку, й ми твердо в неї повірили. Я й досі вірю, бо ж мені треба у щось вірити. Якщо це неправда – у що я ще можу вірити?

Мені більше не потрібна весна, літо чи будь-що, що приносить задоволення. То залиш мені мою віру, дорога Грето; все своє життя, чи принаймні останні вісім його років, я вірив у Фюрера та його слова. Жахливо, як у цьому сумніваються, й соромно слухати, що кажуть, не маючи змоги відповідати – бо факти на їхньому боці.

Якщо те, що нам обіцяли, неправда – тоді Німеччина загине, оскільки в цьому разі більше неможливо буде дотримуватись обіцянок. О, ці сумніви, ці жахливі сумніви – якби тільки можна було невдовзі їх розвіяти!

ЛИСТ №13

На жаль, Різдво, про яке я маю тобі розповісти, не було гарним – але нам було зручно і тепло. Наша позиція – прямо на березі Волги. Нам дісталося трохи рому – він був розведений, але смакував дивовижно.

Мій приятель приніс з собою дещо зі штаб-квартири дивізіону – шинку та паштет. Думаю, він стягнув це з кухні, але смакувало чудово, а у них є ще – інакше б він не зміг цього стягнути. Хліба дуже мало. Тож ми зробили млинці: борошно, вода, сіль, а під цим на сковорідці шинка. Борошно теж було не зовсім домашнє.

Це четверте Різдво, відколи почалась війна, але цього разу воно було найсумнішим. Нам треба буде надолужувати, коли війна закінчиться, і я сподіваюся, що наступного разу ми зможемо відсвяткувати Різдво вдома.

Ми в Сталінграді вже три дні, й досі не просунулися вперед. Тут досить мирно, але з іншого боку, в степу, воюють. Там хлопцям не так добре, як нам. Але це їхнє невезіння. Можливо, невдовзі настане наша черга, бо у них тяжкі втрати. Але найкраще про це не думати.

І все ж продовжуєш думати про це; 24 години нема чим зайнятись, окрім як мріяти, й думки звертаються додому. Ви всі думали про мене на Святвечір? У мене було таке дивне відчуття, яке часом буває, коли ти відчуваєш, що хтось про тебе думає.

ЛИСТ №16

На Святвечір, у відносно незруйнованій хатинці, одинадцять солдат відсвяткували тихим богослужінням... Було непросто знайти їх в отарі, охоплених сумнівом, безнадійних та розчарованих. Але ті, кого я знайшов, прийшли щасливо, з радісними й відкритими серцями.

Це були дивне зібрання, яке святкувало Різдво Христове. У широкому світі багато вівтарів, але точно жодного, біднішого за наш.

Вчора в коробці все ще були зенітні снаряди; сьогодні моя рука простяглася над сірим кітелем товариша, чиї очі я закрив минулої п’ятниці в цій самій кімнаті. Я написав його дружині лист співчуття. Хай береже її Господь.

Я прочитав своїм хлопцям різдвяну історію з Євангелія від Луки, розділ 2, вірші 1-17; я дав їм причаститися черствим чорним хлібом – справжнім тілом Господа нашого Ісуса Христа, й попросив Господа зжалитись над ними й дати їм свою благодать. Я нічого не казав про п’яту заповідь.

Чоловіки сиділи на лавочках для ніх і дивилися на мене знизу вгору великими очима на своїх схудлих від голоду обличчях. Всі вони були молоді, крім одного, якому був 51 рік. Я дуже щасливий, що мені було дозволено втішити їхні серця й дати їм мужність.

Коли служба завершилася, ми потисли одне одному руки, записали адреси й пообіцяли знайти родичів і сказати їм про наше святкування Святвечора в 1942 році, якщо хтось із нас повернеться додому живим.

Хай Господь береже вас, дорогі батьки, бо зараз вечір, і нам варто привести будинок до ладу. Ми увійдемо в вечір і ніч спокійно, якщо на те воля Господня. Але ми не зазиратимемо в нескінченну ніч. Ми повернемо життя в руки Господа, й нехай Він буде милосердним, коли настане час.

ЛИСТ №17

У Сталінграді поставити запитання про існування Бога – значить заперечити його. Мушу сказати це тобі, батьку, й мені тим більше шкода. Ти виростив мене, бо я не мав матері, й ти завжди покладав перед мої очі й душу Бога.

І я тим більше шкодую про свої слова, бо вони стануть моїми останніми – і я не зможу потім сказати інших слів, які б могли примирити мене з тобою й виправити ці. Ти – пастор, батьку, а в останньому листі кажуть лише те, що є істинним чи що людина вважає істинним.

Я шукав Бога в кожній вирві від бомби, в кожному знищеному будинку, на кожному розі, в кожному другові, в моїй норі та в небі.

Бог себе не показав, хоча моє серце його й благало. Будинки були знищені, люди – настільки ж сміливі чи настільки ж боягузи, як і я, на землі був голод і вбивство, з неба летіли бомби та вогонь, і тільки Бога не було.

Ні, батьку, Бога нема. Я знову це пишу і знаю, що це жахливо, і що я ніколи не зможу цього виправити. А якби Бог існував, Він із тобою лише в гімнах і молитвах, у благочестивих приповістях священиків та пасторів, у дзвонах і в запаху ладану – але не в Сталінграді.

ЛИСТ №20

Я написав тобі з цього клятого міста двадцять шість разів, і ти відповіла мені сімнадцятьма листами. Тепер я напишу ще один раз – і більше ніколи.

Ось я це й сказав.

Я довго думав, як сформулювати таке доленосне речення, щоб я сказав усе і все ж не надто боляче. Я прощаюся з тобою, бо від цього ранку питання вирішене.

Я не коментуватиму в листі військову ситуацію; вона очевидна і цілком на боці совітів. Єдине питання – як довго ми втримаємось. Можливо, ще кілька днів – або лише кілька годин.

Все наше спільне життя для нас як на долоні. Ми шанували й кохали одне одного, і два роки одне на одного чекали. Це добре, що минуло стільки часу. Це, звичайно, збільшило наше прагнення знову возз'єднатися – але також значною мірою допомогло нам стати чужими. І багато часу доведеться лікувати рани від того, що я не повернувся.

В січні тобі виповниться 28. Це дуже мало для такої гарної жінки, і я радий, що можу казати тобі цей комплімент знов і знову.

Тобі мене дуже бракуватиме, та все ж не цурайся інших людей. Нехай мине кілька місяців – але не більше. Гертруді та Клаусу потрібен батько. Не забувай, що ти повинна жити для дітей, і не роби надто багато з їхнього батька. Діти швидко забувають, особливо в такому віці.

Добре подивися на чоловіка, якого вибереш, зваж, як він потискає руку, як це було між нами – й ти не помилишся. Але понад усе – виховуй дітей чесними людьми, які зможуть високо тримати голову й дивитися будь-кому прямо в вічі.

Я пишу ці рядки з тяжким серцем. Ти не повіриш, якщо я скажу, що це було легко, але не переживай - я не боюся того, що надходить.

Продовжуй казати собі, а також дітям, коли вони стануть старші, що їхній батько ніколи не був боягузом і що вони також ніколи не повинні бути боягузами.

ЛИСТ №35

Останні кілька ночей я стільки плакав, що це здається нестерпним навіть мені самому.

Я бачив, як один із моїх товаришів також плакав, але з іншої причини. Він плакав за танками, які втратив; у них була вся його гордість. І хоча я не розумію власної слабкості, я розумію, як чоловік може плакати за мертвою військовою технікою.

Я солдат і готовий вірити, що для нього танки – не безживна техніка. Але, якщо зважити все, дивовижним є той факт, що двоє чоловіків узагалі плачуть.

Я завжди був схильний до сліз. Зворушливий досвід чи благородний вчинок змушували мене плакати. Це могло статись у кінотеатрі, чи коли я читав книжку, чи бачив, як страждає тварина. Я відрізав себе від зовнішніх обставин і занурювався в те, що бачив і відчував.

Але втрата матеріальних речей ніколи мене не турбувала. Тому я б не зміг плакати за танками, які, після того, як у них закінчувалося пальне, використовувалися у відкритому степу як артилерія й тому їх легко розносило на шматки. Але коли я побачив, як сміливий, міцний та несхитний солдат плаче за ними, як дитина – від цього з моїх очей вночі полилися сльози.

У вівторок я своєю антитанковою рушницею підбив два Т-34. Цікавість заманила їх нам в тил. Це було велично та вражало. Потім я проїхав повз димлячі рештки. З башти звисало тіло головою вниз, ноги його застрягли й горіли до колін. Тіло було живе, рот стогнав.

Мабуть, він зазнавав жахливого болю. Й неможливо було його звільнити. Навіть якби така можливість і була, він помер би через кілька годин мук. Я пристрелив його, й коли я це зробив, сльози текли по моїх щоках. Тепер я три ночі плачу за мертвим російським танкістом, якого я вбив. (...)

ЛИСТ №39

Дорогий батьку, дивізіон зменшено для великої битви – але великої битви не буде. Ти здивуєшся, що я пишу тобі, ще й на службову адресу. Але в цьому листі я мушу сказати те, про що можна говорити лише між чоловіками. Ти передасиш це матері по-своєму.

Нам сказали, що сьогодні ми можемо писати. Для людини, знайомої зі становищем, це означає, що написати ми можемо тільки раз.

Ти полковник, дорогий батьку, і член генерального штабу. Так що ти знаєш, що це означає, і я не повинен вдаватися до пояснень, які можуть звучати сентиментально. Це кінець. Я думаю, це триватиме ще, може, тиждень – потім кінець гри.

Я не хочу розглядати причини, які можна озвучити за чи проти нашого становища. Причини загалом неважливі і не мають сенсу. Але якщо я про них щось і скажу, то це наступне: щоб пояснити становище, думай не про нас, а про вас і про людину, яка за це відповідальна.

Не підкоряйся – ти, батьку, й усі ті, хто думає так, як ти. Зважай, щоб з нашою країною не сталася більша катастрофа. Пекло на Волзі повинно бути для тебе застереженням. Благаю тебе, не відкидай цей досвід.

А тепер заувага про теперішнє. З усього дивізіону тільки 69 людей досі в строю. Блеєр досі живий, Гартліб також. Маленький Деген утратив обидві руки; ймовірно, він невдовзі буде в Німеччині. Для нього це також кінець. Запитай його про всі деталі, які захочеш знати.

Д... втратив будь-яку надію. Іноді я б хотів знати, що він думає про становище та його наслідки.

У нас досі є два кулемети та 400 стрічок набоїв. Одна зенітка й десять снарядів. Крім цього – лише голод і втома. Не чекаючи наказів, Брег виступив із двадцятьма людьми. Краще знати про те, як усе закінчиться, за три дні, ніж за три тижні. Не можу його засуджувати.

Tепер про особисте. Можеш бути певним, що все закінчиться пристойно. У 30 років ранувато, знаю. Без сантиментів.

Потисни руки Лідії й Гелені. Поцілуй маму (обережно, старий, думай про її хворе серце), поцілуй Герду, передавай вітання всім іншим.

Віддаю честь, батьку. Старший лейтенант N доповідає про свій від’їзд.

--------------

Джерело: The Last Letters from Stalingrad

Переклад: Артем ЧАПАЙ

Фото: WarAlbum

Теми: листи, Друга світова війна, Велика вітчизняна війна, армія, Третій рейх, нацизм, СРСР, Росія, документи, соціологія, книжки