Нещодавно виповнилося 25 років, як старокостянтинівець за долю обрав Нетішин та його автотранспортне підприємство. Учорашній армієць, щойно одружившись, почув про будівництво Хмельницької АЕС, і молоде подружжя вирішило спробувати щастя у новому краї.

Закінчивши Красилівську автошколу, Сергій Володимирович армію усе ж відслужив як танкіст. Спеціальність «водій», якою марив з дитинства, стала в пригоді, як ви вже знаєте, згодом. Свого автомобіля вдома не було, тому вирішальну роль зіграв ГАЗ-51 дядька Григорія, який скрізь брав за собою Сергійка. Дозволяючи не лише за кермо потриматися, а й відчути насолоду від їзди. Сіно, гичку возили з дядьком, все підряд. Живий іще дядько, як і батьки, дякувати Богові. Тому частенько, тепер на власній дев’ятці, гостюють із дружиною у них. Провідують, допомагають.

Запитую у Сергія Володимировича, якому авто віддає перевагу – свому легковому чи робочому КАМАЗові?   

- Та різниці немає. У п’ятницю повертаюся з поїздки - і за ВАЗ сідаю. А глядіти, - додає, - обидві машини треба.

Із цим у Сергія Франчука суворо. Недаремно керівник автотранспортного підприємства Олександр Количев з гордістю говорить про свого працівника: «Один із ветеранів. Спеціаліст першого класу. Машину тримає у постійній технічній готовності, незважаючи, що та сімнадцятирічного віку. Трудолюбивий, обов’язковий, надійний. У будь-яку мить готовий відправитися у шляховий простір України». При цьому Олександр Кирилович додає, що водій – як розвідник. Відправляється у рейс, а далі вся надія на Бога та самого себе. Адже щороку від 6 до 9 тисяч людей гине на шляхах, часто тих, чиєї провини не було і близько… Нехай і надалі доля буде прихильною до Сергія Володимировича, та усіх, хто з кермом на «ти». До речі, поспитав у нього, яка найбільша незручність у дорозі… Не без усмішки пан Сергій відказав: «Не дуже приємно, коли найпершим ділом кличуть у свою машину складати протокол… А так хочеться, аби ставлення було з боку працівників ДАІ коректнішим (їздити ж доводиться всією Україною), щоб було більше розуміння, особливо до тих, хто зі стажем…»

…Першим нетішинським автомобілем Франчука, який від копання котлованів брав участь у спорудженні Хмельницької АЕС, був КрАЗ, наступним – ТАТРА-148, пізніше її новіша модель – вісімсот п’ятнадцята… З кожним новим технічним засобом зростала й майстерність водія. Третій клас та категорія С перетворилися згодом на перший та всі можливі категорії. Тому не питання зараз для водія КАМАЗу, у разі потреби, виручити товариша,  пересісти за кермо самоскида тощо. Загалом географія маршрутів для Франчука широка – від Кам’янця-Подільського та Калуша, де задіяне управління будівництво, до Львова, Харкова, Донецька… Зривів рейсу Сергій Володимирович не пригадує. Це й не дивно, адже ми вже знаємо, як він ставиться до свого автомобіля. Після кожної поїздки та перед кожною іншою сам оглядає транспортний засіб. За цією роботою я й застав нашого героя зранку. Адже на ранок наступного дня у нову подорож – із одинадцяти з половиною метровим напівпричепом за спиною. Частенько довіряють везти негабаритний вантаж. Невеличкий дощик у дорогу – те, що треба. Саме в кабіні КАМАЗу ми й сховалися від осіннього короткочасного під час вівторкової розмови. Десяток поїздок у місяць набирається зараз.

- Бажано було б п’ятнадцять, - ділиться думками водій, - тоді й зарплата була б вищою. Але директор і так робить усе можливе, вишукуючи роботу. Колеса – мій хліб! А професію треба любити. Не любитимеш – не матимеш віддачі.

Молоді, що приходить на зміну, Сергій Володимирович радить також дбати про справність свого авто, бути зваженим, ніколи не гарячкувати та зайвий раз не поспішати. «Недарма в АТП в основному всі старожили. Залишилися найвправніші, найвипробуваніші, найвитриваліші, - каже. - Колектив, як сім’я, треба, аби всі розуміли один одного, інакше не освоїшся у ньому. Тому «зальотних» водіїв у нас немає. Вони просто-напросто не приживаються».

Якихось особливих уподобань у пана Сергія немає. Воно й не дивно. Професія забирає увесь час, взамін хіба нагороджує професійними болячками. Але залишатися повноцінно в строю Сергієві Франчукові дозволяє іще й те, що обходиться без шкідливих звичок. Не палить, бо каже, що це відволікає в дорозі. Ще до армії пробував. Не сподобалося. Раніш зрідка вживав спиртне, але вже віддавна відмовився від нього взагалі. Більшість колег-водіїв підтримують Сергієву думку, що п’яний за кермом – злочинець. Тому існуючі високі штрафи у цьому сенсі вважає повністю обґрунтованими. Вісім соток на нетішинському «полі чудес» – це і є те корисне хобі, що допомагає сім’ї Франчуків мати все своє з овочів та фруктів. Решта часу – для батьків та дітей. Дорослі Сергій та Ганна – у Хмельницькому. Син навчається на механіка, дочка, вийшовши заміж, працює медичною сестрою. Дружина – пані Тетяна – помічник вихователя в дитячому навчальному закладі №6. Звичайна дружня сім’я та родина.

Коли цей матеріал буде надрукований, Сергій Володимирович виконає своє чергове завдання. Доставить устаткування з Рожнятова, що на Івано-Франківщині, до Нетішина.

Наш герой з приємністю пригадує, як брав участь у спорудженні ХАЕС та міста.

- От відбувалося у минулі вихідні святкування Дня міста – радів з усіма, що воно є, що там є часточка і моєї праці.

Ні цвяхів, ні жезлів Вам, Сергію Володимировичу! За 25 років відданого служіння улюбленій справі та АТП Ви на це заслужили, як ніхто! І, звичайно, здоров’я!

Богдан Фединчук