КРЕМЕНЬський період атомної енергетики

Атомна енергетика з огляду історії енергетики – ще молодий паросток галузі, і нині є свідки її зародження та впровадження у життя. Максим Григорович Кремень в числі піонерів цього виду отримання електроенергії, людина цікава як спеціаліст, і як особистість. Міцна пам’ять, багатий досвід роботи, неординарне мислення, помножене на впровадженні в життя винаходи та раціоналізаторські пропозиції, дають йому право говорити про атомну енергетику від першої особи. Тому зустріч у краєзнавчому музеї, куди Максим Григорович завітав з розповіддю про  власний шлях і події тридцятирічної давнини, по’вязані з Чорнобильською трагедією, викликали неабиякий інтерес у нетішинців. Півторагодинне спілкування пролетіло ніби мить і було насичене надзвичайно корисною інформацією для слухачів.

Торкнувшись історії причин та наслідків Чорнобильської трагедії, співрозмовник зауважив, що вона мала статись в силу того, що у середовищі атомників була впевненість у надзвичайній простоті отримання електроенергії і гарантованій безпеці усіх процесів. Так було з гідро- і тепловою енергетикою, пароплавством, літакобудуванням, космічним проривом. Життя доводило, що техніка не терпить зверхності та недбалості.  Атом також проявив свій норов і заставив переглянути підходи до проектування, експлуатації, систем захисту, підготовки фахівців. Як зазначив Максим Григорович, не було системності, високий ступінь секретності не дозволяв фахівцям комплексно розглядати проблеми. Саме на Чорнобильській АЕС, яка на той момент була най­кращою в галузі, Максим Григорович побачив ряд нестиковок, про що доповідав керівництву, попере­джав про  можливі наслідки, а також разом з групою «систематиків» усував технічні недоліки. Вже після теплового вибуху на четвертому енерго­блоці і надзвичайних нас­лідків трагедії, його довго «мурижили» співробітники КДБ, адже він «знав і щось там нахімічив»…

26 квітня 1986 року. Була неділя, і Максим Григорович зранку поспішив у гараж, аби на річці «вигуляти» байдарку. Дивним було те, що вулицями їздили поливальні машини і активно зволожували їх щавлевою кислотою. Однак матусі гуляли з дітьми, місцеві та приїжджі рибалки тягали карасів, працювали магазини…

Він забрав сім’ю у Київ, а сам невдовзі повернувся до роботи. Дуже просив колег, а особливо солдатів, які виконували найшкідливіші види робіт, аби вони обов’язково вдягали на обличчя «пелюстку» для дихання.

Максим Григорович запевняє, що люди тоді працювали героїчно і заслуговують на гідне відзначення їх подвигу. Сам співрозмовник нагороджений орденом та гордим ім’ям ліквідатор. А ще рядом захворювань, на які він не зважав. «Хто визнав себе інвалідом – вже у кращих світах», - зазначив він.

…У 12 років киянин Максим Кремень виконав результат першого дорослого розряду з плавання. Далі справа застопорилась, як кажуть – не пішло. Друзі порадили спробувати себе у греблі. Вже в кінці першого сезону він з хлопцями займає третє місце на Кубку Дніпра. У 14 років Максим кандидат у майстри спорту, член збірної команди. Коли ж прийшла пора вступу до вузу, обрав собі за мету Ленінградське вище воєнне училище, бо там опановували спеці­альність «ядерні та теплові корабельні установки». Отримав на вступних екзаменах                       29 балів, і, звичайно ж, як діючий спортсмен, був зарахований без запереч­ень.

Військова школа для юнака, що жив широкими інтересами і простором душі, була чималим іспитом. Максим зрозумів, що це далеко не його покликання. Але в шістдесяті роки залишити  училище, було рівноцінно самогубству. У 1961 році виходить Закон про   скорочення Збройних Сил. Максим Кремень не задумуючись пише рапорт і, на диво, того ж дня отримує документи на звільнення. Вже ввечері він покинув училище. Ті, хто залишився до ранку, змушені були дослужувати.

Він подає документи у Київський політехнічний інститут, доздає необхідні екзамени і з дипломом інженера потрапляє на Миколаївський завод експериментальних турбін помічником майстра. Тут починає проявлятись його інша сторона здібностей – раціоналізаторська. Йому захотілось дізнатись, чому турбіни мають малий ресурс. «І я придумав своєрідний чорний ящик, поставивши велосипедні лічильники».  Згодом він придумав до лопаток Баумана реверсний механізм. Це визнали винаходом. Хлопця помітили і призначили виконуючим обов’язки старшого майстра та виконуючим обов’язки старшого на виробництві. Зрештою його переманили у Мурманськ. Там була цікава робота саме за його фахом інженера-гідравліка. Йому запропонували вирішити кілька конструктивних проблем. І він справляється з завданням. У 26 років йому знову приходиться визначатись із стезею подальшого життя. Знайомі пропонують спробувати себе на Південьтеплоенерегомонтажі». Відтак вісім блоків Криворізької, три Ладижинської, три Трипільської ГРЕС і три Запорізької атомної станцій пущені при його безпосередній участі.

У 1972 році формується команда наладчиків з підготовки до пуску атомних об’єктів. В даному випадку мова йшла про Чорнобильську АЕС. Максиму Кременю запропонували стати керівником цієї команди.

Аби отримати знання про майбутній об’єкт, команда напросилася на Білоярську АЕС. Їх налагоджувальна організація була призначена головною під час пуску одноконтурних РБМК. Вони були зацікавлені мати на ЧАЕС хороших помічників на етапі післямонтажного налагодження. Більше трьох місяців проходило стажування на БАЕС.

Особливість ЧАЕС полягала в тому, що основним проектантом був середмашівский інститут у Ленінграді. А формально генпроектувальником був призначений Московський інститут «Гідро­проект», який проектував машзал і прив’язку. З’ясувалася повна нестиковка систем. Окремі грамотні рішення в комплексі не могли працювати.­ Максим Григоро­вич з командою зайнявся балансом води на блоці. Зрозумів, що окремо встановлене обладнання не зв’язане в єдину внутрішню систему. Запропонував створити єдину для РБМК систему скидів води і переробки. Довелося довго доводити головним інженерам проекту­ двох інститутів, що в існуючій схемі станція працювати не зможе. Так народився перший винахід щодо АЕС: «Система­ балан­су вод на АЕС з РБМК». Після цього було багато різних схемних рі­шень, які оформлялися, як винаходи.

Зокрема наступний.

Після завантаження палива і виходу на мінімальну потужність за тодішньою технологією починали розігрів реактора до 20% потужності і при параметрах в три рази менше номінальних починали продування головних трубопроводів з викидом слабоактивної пари в атмосферу. Зараз ця операція розглядалася б як порушення правил. Але тоді це була узаконена конструктором технологія. Після продувки відновлювали схему. Доводилося переварювати більше 16 з’єднань великого діаметру. Максим Кремень запропонував продути трубопроводи стисненим повітрям до завантаження реактора. Ця операція вже не знаходилась на критичному шляху. Ідея була прийнята. Вирішили перевірити ефективність продувки. На торець труби діаметром 400 мм встановили фланець із заглушкою з товстого матеріалу прокладки. Перед фланцем поставили дерев’яний щит. Все це було в трубопровідному коридорі. Випробували, - ефект був прекрасний.

Спосіб продувки головних паропроводів оформили, як винахід.

…Після 1986 року Максима Григоровича паралізувало: запалення нервових закінчень. Хтось запропонував йому виїхати з сім’єю у Монголію, де його визнали надзвичайно корисним спеціалістом і довго не хотіли відпускати в Україну.

Далі Максим Григорович працював у Держ­атомрегулюванні. Швидко зріс від інспектора до начальника відділу. Але практична робота вабила більше. Він переїздить на ХАЕС, де бере участь у передпускових та пускових опера­ціях по введенню в експлуатацію другого енергоблока, за що отримав Грамоту Кабінету Міністрів України. Його заслуги відзначено також в різні роки орденами «За мужність», «Знак пошани», званням «Почесний раціоналізатор СРСР».

Під час зустрічі у музей завітали заступник генерального директора ХАЕС з кадрів та соці­ального розвитку Віктор Демидюк і голова ППО ХАЕС Михайло Гук аби виконати важливу місії – вручити М.Г.Кременю пам’ятну медаль «З0 років ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».

Споглядаючи за Максимом Григоровичем, не подумаєш, що людині вже набігло 76 років. Він їх, напевно, колекціонує, як пуски енерго­блоків. І нехай їх буде ще багато-багато.

Віктор Гусаров

Фото Тетяни Онісімчук