Автор товстелезних історичних романів Павло Загребельний прийняв мене на своїй письменницькій дачі під Києвом теплим вересневим днем 1999 року. Тоді йому тільки-но виповнилося 75. Що приховувати, йшов я до Павла Архиповича з відомим упередженням: багаторічний секретар і голова правління Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР і Української РСР, кавалер багатьох радянських орденів і медалей, член ЦК КПУ, лауреат державних премій СРСР і УРСР - номенклатура чистої води. Але все виявилося інакше. Все не так просто. Павло Загребельний - один із наймудріших людей, з якими мені довелося зустрічатися. Уже рік, як його немає з нами. Земля йому пухом...
- Правда добре, що життя триває?
- Правда. Але я живу за принципом Лєрмонтова. Після німецького концтабору, коли я вийшов звідтіля живий, я за тим принципом - «Уж не жду от жизни ничего я» і живу. Я знав, що якщо я щось можу зробити в житті, то я повинен зробити це своїми руками, власними силами. Ні на кого не надіявся. І тому не розчаровувався. І тому мені трошки легше було жити на світі. Тому що розчарування - це дуже тяжка річ. Надзвичайно. А раз я ні на кого не сподівався, значить я не був підлабузником, я не був ложкомиєм, я не зазирав у чужий горщик. Я жив сам по собі. Як отой кіт, що гуляє сам по собі.
- А не важко так жити?
- Я вам скажу, мені пощастило. Якось у мене так склалося все життя, що я був завжди скрізь наймолодшим. Мене оточували люди, старші за мене. Я навіть колись, відповідаючи на якусь анкету, коли мене спитали, що таке щастя, я сказав, що щастя, - це кількість розумних людей, з якими тобі пощастило зустрітися в житті. Що більше ти зустрів розумних людей, тим щасливіший ти. Я і з видатними письменниками зустрічався, і з видатними державними діячами. Ну, враження всілякі. Одні розумніші, інші дурніші, інші зовсім дурні. Всякі були люди.
- Я, до речі, хотів запитати у вас. А чому у нас зараз на світ випливло стільки посередності? І як довго ця деградація суспільства буде продовжуватися?
- Вона продовжується і вона буде продовжуватись, і з цим нічого не можна вдіяти. Це закон людського суспільства і демократії. От як не парадоксально, а при монархіях, при диктатурах посередності менше. Навіть монарх може бути посередністю, але він всіляко буде толерувати, захищати, вирощувати геніїв. Російські генії при найдурнішому імператорі були! Візьміть Миколу І. Найдурніший був! Розумієте? А при ньому - і Пушкін, і Гоголь, і Достоєвський, і Толстой. Це не можна пояснити прямо. Здавалось би, що більше демократії, то більше талантів. Це не так. І талантів менше, та і іншого, до речі, теж.
- Але ж народ підтримує ці всі ідеї.
- Та ну, який народ! Хто той народ питає? В нас завжди всі посилаються на народ. А ніхто його не питає. Ніхто не знає, що думає цей народ. От мені зараз привезли з Москви роман Григорія Владімова. Це такий гарний прозаїк російський. «Генерал й его армия» роман називається. Він за нього одержав торік Букерівську премію. Роман написаний... Всі казали, що це про Власова. Нічого там про Власова, тільки трохи, а це - інший генерал. Там і Жуков показаний і все, от. І цей Владімов пише про Жукова: «Жуков сидел й не слушал. Потому что все знали, что Жуков слова «потери» не слышит. Он исповедовал четырехслойную практику: в три слоя положить убитых, а четвертый слой пойдет в атаку й возьмет тот обьект, который нужно взять». Оце його тактика. Жуков переміг кров’ю. Так, він переміг, але можна було і меншою кров’ю... Просто не було в нас розумних маршалів, не було розумних воєначальників. В американській армії генерал Патон - їх знаменитий танковий генерал, який висадився на Сицилії, взяв Сицилію. При висадці в Італії він якомусь солдату, який заснув там на посту, дав ляпаса. Так американський конгрес спеціально з цього приводу засідав і героя війни відсторонили від командування. За те, що він ударив солдата по щоці. А в нас же не просто били - в нас стріляли! Генерали стріляли, полковники! Я сам бачив, коли в нас майор Біловодов, командир полку, бігав по передовій і стріляв солдат. Так що я сам був свідком такого. Ну, ви ж знаєте, що у нас абсолютне беззаконня було на війні, безправ’я, от. Та яке могло буть законня після 37-го року, після 39-го, після 40-го року. Тим більше, що ці самі генерали майже всі сиділи, їх Сталін випустив на фронт, щоб вони рятували країну. Були серед них порядні люди, а деякі були ті, що, як кажуть по-руськи, «ожесточившиеся сердцем». Ось. І це своє „ожесточение» вони виміщали на цих людях, на рядових солдатах, на рядових бійцях. Так що перемога кривава. Ну, кажуть, переможців не судять. Але все одно... Тому я вважаю, що люди, які носять сьогодні портрети Сталіна по вулицях, - це якісь ненормальні люди. Нормальна людина не може цього ката носити.
- А портрети Леніна?
- Так само. Не треба їх, взагалі... Взагалі, я сповідую теорію Набокова, російського письменника. Він казав: «Портрет президента - не больше почтовой марки».
- Бачу, на Вашому столику Вебстерівський словник. Полюбляєте англійську?
- Це найбільший словник англійської мови. Практично вся англійська мова. У цієї мови нам українцям треба вчитися ставлення до своєї історії. Це мова, яка не загубила жодного слова. Вона не викидає слів. У неї нема того, що в наших словниках було -пам’ятаєте, примітки - «застаріле», «діалектизм», «вульгаризм». Там поміток нема. Ніяких! Але там є всі слова, починаючи від Вільгельма Завойовника, Шекспіра, і закінчуючи Єлизаветою II. Ви розумієте? Всі слова ця мова зберігає. В цьому її сила, в цьому її могутність і в цьому її безсмертя. От так само народ повинен зберігати свою історію. Все треба зберігати! І погане, і добре і доблесне, і героїчне, і підлоти теж треба пам’ятати, щоб не повторювати їх. А ми відхрещуємося! Ми скидаємо пам’ятники, ми перейменовуємо міста, перейменовуємо вулиці. Ми готові перейменувати самі себе. Звичайно, жити на зламі епох, на зламі суспільств непросто. Я народився в одному суспільстві, практично досягнув усього того, чого я досягнув, в тому суспільстві. Раптом з’являється нове суспільство і треба уже якось жити в ньому. Ось чому зараз найважче людям мого покоління. Нам доводиться так чи інакше, чи то виправдовуватись, чи то спокутувати якісь гріхи.
- Але хтось же винен у тому, що такі жахи були в історії нашої країни?
- На світі винних немає. Коли ви почнете шукати винних, виявляться всі винними. Треба буде судити всіх.
Суспільство не може жити тільки тим, що шукати винних. В чому ж трагедія, в чому кривавість радянської епохи - весь час шукали винних! То «шкідники», то «вороги народу»... Ви пам’ятаєте? От. Після війни почало: письменники винуваті, філософи винуваті, космополіти винуваті, кремлівські лікарі винуваті! Отак, куди не гляне Сталін - всі винуваті! Оті, що сьогодні вимагають каяття, - це ті самі сталіністи. Вони так само шукають винуватих! Всі винні, крім них. А треба перевернуть. Нема винних, тільки винні оті, хто вважає когось винним.
- Тобто ви радите все забути і не згадувати.
- Згадувати треба, щоб учитися, але не зубовним скреготом. Спокійно! Розважливо. Розумно. Мудро. Учитись... Ми же весь час вигукуємо: «В Європу! В Америку! Туди, до цього суспільства!». Добре, давайте вчитися в того суспільства. Учитися ставленню до історії, учитися ставленню до традицій, учитися шанувати своїх предків. У Китаї кожна сім’я селянська в глухій провінції знає своїх предків на тисячу років назад. У насмаксимум до прадіда.
- А ми ніколи і не жили минулим. Все, переважно, надіями на майбутнє.
- Ну, от! Оце в цьому наша трагедія. А як в минулому, так тільки або негідники якісь, або гайдамаки, або грабіжники. Так не можна будувати історію, так не можна жити. Так далеко не підеш, це тупик. Скажімо, я в 45-му році, уже після війни, я мав досить велику свободу пересувань по Європі, були в мене машини, були вілли. Я міг не приїхати додому. Я знав, що я приїду - мене посадять. І мене таки посадили. Але я поїхав додому. Я не уявляв себе у тому світі. І для мене ідеал - не ті люди, хто тікає з дому, а ті, хто тікає додому. От так само, як євреї, яких Мойсей вів з Єгипту до своєї рідної землі. А могли б десь жити тихим життям.
Могли б. Але я, наприклад, прихильник того, що треба жити страстями. Ні, не отими, що у священних книгах у нас описані. А страстями оцими, які нас ведуть по життю. От. Які нам дають змогу милуватися цим життям, насолоджуватися ним. Жити кожною хвилиною, кожною секундою, кожною миттю цього життя. Життя прекрасне. Світ прекрасний. І нам щастя дано бути в цьому світі. От просто бути в цьому світі і більше нічого.
Анатолий Борсюк