Рівздвяні дні Наталії Семенюк

iЗ РОДИННИМИ ТРАДИЦiЯМИ ПО ЖИТТЮ

На дворі завірюха... З димаря піднімаються густі клуби сивого диму, який зливається з сніжинками. З того ж таки  димаря на всю округу розливається аромат пирогів, до приготування яких взялась тітка Галина. Водночас, до Святвечора у селі Нараївка Славутського райо­ну приступили інші господині. Ніби й рецепти приготування страв однакові, але в кожній оселі власні «секрети», що дбайливо передаються з покоління в покоління.

- Коли замішуєш тісто, думай тільки про хороше, -  повчала Наталію мама Галина Семенівна.

Тато Наталії, Григорій Васильович Ковальчук, обіймав посаду парторга у місцевому господарстві, але народні традиції шанував. Не дивлячись на зайнятість, на Різдво всі виробничі проблеми відсторонювались, і родина повним складом сідала за вечерю.

На столі в Ковальчуків кутя, запашні пироги і ще багато-багато наїдок, якими обдарував збіглий рік і трудові руки. За родинним столом пригадується добре і сумне, згадує сім’я й рідних, які відійшли у інший світ.

На порозі тупіт веселої ватаги.

- Пане-господарю, дозвольте заколядувати?!. Після бадьорого: «Ой радуйся земле,  син Божий народився...», колядники  запрошують Наталію в компанію.

Батько не забороняє, і  Наталія мерщій одягає вивернутий на зовні теплий кожушок,  велику мамину хустку та гайда на подвір’я.

Вертепників чекали у кожній сільській оселі. Різдвяний гурт об’єднував різні покоління. Літні жінки співали разом із молоддю. Який голос  у тітки Галини! Її дзвінкий вокал не переплутаєш з іншими.

Наталію Бог також не обділив талантами, а насамперед організаторськими здібностями. Коли її обрали старостою класу, дівчина активно зайнялась громадською роботою. Без участі Наталії не обходився жоден шкільний вечір.

Одного разу вона сказала, що хоче навчитись грі на гармошці. Такий музичний інструмент коштував, як на ті часи, недешево. Дівчина вирішила, що на такий подарунок заробить гроші самотужки.

Під час літніх канікул Наталія напружено трудилась на прополюванні колгоспних буряків, на току. Дівчина з дитинства осягнула ціну заробленого карбованця.

Мрія здійснилася! Згодом Наталія почала брати  приватні уроки гри на гармошці.

Запам’яталась дівчині легенда про назву рідного села. Оповідали, що власник тамтешніх земель одного разу у подорож взяв свою дочку, щоб вона оглянула володіння. Для молодої панночки так сподобалась міс­цевість, що вона почала прохати батька ще раз поглянути «на той рай».

Легенда примусила Наталію уважніше придивитись навколо.

- Та справді тут рай! - збагнула юнка, - село потопає у зелені, неподалік міцним муром підступає правічний ліс, поряд – три ставки.

Зараз Наталія Семенюк (за чоловіком) мешкає у Нетішині, працює техніком загону відомчої воєнізованої охорони Хмельницької АЕС. Їй довірена робота з документацією. З обов’язками справляється, бо ж з дитинства звикла до доручених справ ставитись із великою відповідальністю. Коли у колективі виникла потреба вибору голови цехкому – перемогла саме Наталія Семенюк. Працівники підрозділу  звикли зі своїми проблемами звертатись саме до Наталії Григорівни. Важко порахувати, скільки було звернень, які вдалося у профспілковому комітеті ХАЕС вирішити позитивно. Під контролем голови цехкому дні народження, ювілеї працівників загону відомчої воєнізованої охорони. Старанна жінка подбає, щоб «винуватець» урочистостей почув на свою адресу щирі привітання. Часто вони бувають у поетичній формі.

Одного разу під час розмови з колегами Наталія Семенюк обмовилась, що коли досягне пенсійного віку, неодмінно повернеться у рідну Нараївку. Дехто до її слів поставився  скептично, мовляв, у селі потрібно важко працювати. Але разом з  чоловіком Олександром вона подбала, щоб батьківське обійстя не заросло бур’я­ном забуття. Наталія піклується про елементарний порядок в оселі, на місці старого паркану зріс новий, сучасний. А хіба таке ставлення не є пошануванням пам’яті батьків, які доклали максимум зусиль, щоб діти у житті стали міцно на ноги. Своє місце у цьому вируючому світі знайшли також сестра Надія, брат Василь.

- Моя душа відпочиває тільки у рідному селі, - каже Наталія Григорівна,- тут я знаю кожне деревце, кожний камінчик. А про односельців можна сказати тільки найкращі слова. Мої земляки щирі та працелюбні люди, які готові прийти у скрутну годину на виручку. Я виховувалась саме в такому середовищі.

Часто Наталія Григорівна згадує прабабусю Федору. Цю жінку знала вся округа, бо мала вона  дар знахарки. Її щире слово допомагало хворим позбутись багатьох недуг. А ще вміла передбачувати майбутнє. Одного разу її донька Христина отримала записку від чоловіка Василя, якого фашисти утримували у концтаборі біля польського міста Хелм. Він її передав через втікача з полону, який був родом із села Лисиче. У посланні було вказано порядковий номер бранця, на словах земляк передав, що фашисти з полону дозволяють забрати рідних. Жінка вирішила скористатись таким шансом. Перед дорогою баба Федора наворожила доньці, що їх дороги розійдуться.

Христина добралась до Польщі і жахнулась від побаченого. Тисячі людей у брудному лахмітті серед смороду чекали остаточного вердикту долі.

Тиждень жінка пробула серед бараків, але так і не змогла знати свого Василя. Він залишився там навічно…

Наталія сподівається розшукати архівні відомості про діда, адже  сьогодні вже є змога ознайомитись із да­ними багатьох військових відомств, як Радянського Союзу, так і Німеччини.

Днями Наталія Григорівна у родинному колі зустріла Новий рік та Різдво Христове. Для неї дивно сприймати ці свята без кучугурів снігу, хурделиці, від якої дерев’яніють пальці. Щедрі на сніги зимові дні все частіше залишаються у спогадах. Але сьогодні, як раніше, можна почути: «Ой радуйся земле, Син Божий народився». Приємно жінці, що її донька Оксана та син Сергій виховані на кращих християнських та родинних традиціях. Доброму роду не буде переводу.

Олександр Шустерук