Рятують життя, коли поруч рветься земля:
Олександр Костюков про роботу медиків на передовій
Нещодавно працівники Хмельницької АЕС зустрілися з лікарем-ординатором медичної роти, старшим групи стабілізаційного пункту 38-ї окремої бригади морської піхоти Олександром Костюковим. Після низки «прильотів» стабілізаційний пункт, в якому надають першу кваліфіковану допомогу бійцям з Покровського напрямку, зазнав значних пошкоджень, втрачено медичне обладнання. Отримав поранення і нетішинський хірург. Наразі він проходить реабілітацію у місті енергетиків. На знак поваги та глибокої вдячності за особисту сміливість, мужність, професіоналізм і вагомий внесок у порятунок життя військовослужбовців капітан Костюков був відзначений Почесною грамотою філії «ВП «ХАЕС» АТ «НАЕК «Енергоатом».
Колектив Хмельницької АЕС підтримує Сили оборони України на шляху до Перемоги. Також допомогу атомників отримає і підрозділ ЗСУ, в якому проходить службу нетішинський хірург.
Олександр Костюков майже тридцять років пропрацював хірургом у СМСЧ міста Нетішина. Був одним із перших у нашому медичному закладі, хто почав робити лапароскопічні операції.
У квітні 2023 року його мобілізували до Збройних сил України. Відтоді він пройшов Херсонський, Запорізький напрямки, а тепер служить там, де найгарячіше – на Донеччині.
За мужність, професіоналізм, патріотизм Олександр Костюков отримав високі відзнаки. Восени 2023 року Указом Президента України капітан медичної служби був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А в травні цього року його відзначили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України – «Хрест Військова честь».
«Без нас половина не доїхала б до госпіталю»
– Олександре Васильовичу, розкажіть, в яких умовах працює ваш стабілізаційний пункт?
– Стабілізаційний пункт – це місце, куди бойові медики доставляють поранених із передової. Ми знаходимося неподалік від лінії фронту. Тут бійцям мають надати першу кваліфіковану допомогу – зупинити кровотечу, відновити дихання, стабілізувати стан, щоб вони могли дістатися до стаціонарного шпиталю.
Раніше ми займали якісь будівлі, розгортали обладнання, приймали поранених і відправляли їх далі. Зараз ситуація складніша. Для росіян стабпункти – як лакмусовий папірець, за яким вони визначають наші позиції. Тому ми змушені ховатися під землю.
На початку війни не вистачало медиків, ротації не було. Зараз кадрів більше, тож можемо хоч трохи відпочити. Але умови, звісно, не домашні. Ми працюємо цілодобово. Їмо, коли є хвилина, спимо – коли пощастить. І все одно розуміємо, що нам комфортніше, ніж хлопцям, які в окопах під дощем і вогнем.
– Який склад вашої команди і які завдання ви виконуєте?
– У моєму підпорядкуванні – близько двадцяти людей: хірурги, анестезіологи, медсестри, фельдшери, санітари, водії. Іноді є кухар, але не завжди. Маємо дві мініопераційні – це гучно сказано, але все ж. Наше головне завдання – стабілізувати пораненого, аби він доїхав живим до госпіталю.
Ми не маємо права робити складні операції, наприклад, «залізати» в черевну порожнину. Але турнікет зняти, перелити кров, зашити рану, відновити дихання – це все наше.
Працюємо під постійними обстрілами. Над нами висять розвіддрони, які бачать, коли привозять поранених. Тому скупчення людей – завжди ризик. На початку війни було правило – максимум 20 хвилин на стабілізацію. Зараз так не виходить: буває, по кілька годин боремося за життя одного бійця.
Ми вже настільки злагоджена команда, що іноді навіть не треба говорити – розуміємо один одного з напівпогляду.
– Наскільки важливою є ваша робота?
– Від нашої роботи залежить життя. Без стабпунктів половина поранених просто не доїхала б до госпіталю. Ми першими зустрічаємо хлопців, і від швидкості та злагодженості наших дій залежить, скільки життів буде врятовано.
Ми проводимо сортування: визначаємо, кому допомога потрібна негайно, а хто може трохи почекати. Особливо важливо правильно працювати з турнікетами, бо при неправильному накладанні може розвинутися турнікетний синдром, що веде до інвалідизації.
– Ви вже довго на війні. Які моменти запам’яталися найбільше?
– Їх дуже багато. І більшість – важкі. Ми бачили те, чого краще б не бачити нікому. Обгорілі, понівечені тіла, відірвані руки й ноги… Ти робиш усе можливе, але не завжди вдається врятувати життя...
Були моменти, коли привозили воїнів у стані клінічної смерті. Іноді вдавалося повернути до життя, іноді – ні. А буває, що привозять уже неживого, але ми все одно реанімуємо, бо побратим, який доніс його на руках, не повинен втрачати віру. Це морально дуже важко.
– Сьогодні інтенсивність надходження поранених військовослужбовців нижча, ніж була на початку?
– Коли почався наступ два з половиною роки тому, доходило до ста поранених за добу. Зараз менше – від двадцяти до сорока чоловік. Бувають періоди тиші – під час глибокої оборони. Загалом кількість поранених залежить від місця розташування пункту.
– Де вже побували за час служби?
– Мобілізували мене у квітні 2023 року. Спочатку був Донбас – Курахове, Велика Новосілка, Новоукраїнка. Потім – Херсонський напрямок. Спочатку працював у 37-й бригаді морської піхоти. Зараз несу службу у 38-й бригаді морської піхоти на Покровському напрямку. За останні пів року ми змушені були міняти дислокацію 3 чи 4 рази. То росіяни наступають, то наш пункт розбомбили… Вже 6 разів розбивали приміщення, де ми працювали. Двічі був поранений.
– Чи траплялося рятувати земляків?
– Так. Були і нетішинці, і славутчани, і хлопці з моєї Кіровоградщини. Зазвичай не до розмов – головне врятувати. Але іноді, коли вже стабілізували стан, встигаєш перекинутися словом, і виявляється – земляк. Світ тісний, навіть на війні.
– А були випадки, які можна назвати дивом?
– Бувають. Коли бачиш, що шансів нема, а людина виживає – хіба це не диво? Іноді дивом є те, що влучання було поруч, а ніхто не загинув. Ми відчуваємо, що хтось нас береже.
– Важко бути медиком на війні? Коли вам було найстрашніше?
– Особливо страшно, коли біля тебе рветься земля, коли все навколо дрижить, тоді тебе охоплює відчуття безвиході. У такі миті здається, що часу не існує. Але, знаєте, я вважаю, що в окопах набагато важче і страшніше. Там справжні герої – ті, хто стоїть під постійним обстрілом, у холоді, без елементарних зручностей.
Чи важко бути медиком на війні? Людина, мабуть, звикає до всього. Ми просто робимо свою роботу – рятуємо життя.
«Ми рятуємо всіх: військових, цивільних і навіть полонених
– Чи потрапляють до вас цивільні?
– Так, ми надаємо допомогу не лише військовим. Сюди привозять і поранених цивільних, які постраждали під час обстрілів. Буває, що люди з прифронтових сіл звертаються просто тому, що потребують лікарської допомоги – і ми не можемо відмовити. Ми тут єдині, хто може допомогти.
Беремо всіх: і військових, і цивільних, і дітей, і дорослих. Хоча це зона бойових дій, і цивільним, звісно, краще було б виїхати – та багато хто залишається: бо хата, город, худоба… Привозимо їх поранених, рятуємо, а вони потім знову повертаються додому.
Бували випадки, коли привозили і російських військовополонених. Неприємно, звісно. Можна було б зробити один неправильний рух – і все. Але ми – медики. Ми зобов’язані надавати допомогу всім, хто її потребує. Хоч боляче усвідомлювати, що наші хлопці, потрапивши в полон, на таке ставлення не можуть розраховувати…
– Що говорять, просять поранені, яким ви надаєте допомогу?
– Коли солдати поранені, вони стають, як діти. Їм хочеться тепла, підтримки, щоб хтось був поруч. Дивляться такими очима… І ти розумієш: ця людина вже дуже багато втратила.
Зазвичай бійці потрапляють до нас у стані шоку. Поранення бувають тяжкі, але вони тримаються, дякують Богу й нам, що живі. Пам’ятаю, кажу одному: «Друже, у тебе ноги немає, гомілку відірвало». А він мені: «Та Бог із нею, головне, що живий». І ти розумієш: ці люди бачили справжнє пекло. Для них відірвана нога чи рука – це дрібниця, головне, що вони живі.
Буває, говорять страшні речі: «Добре, що все це вже закінчилося». Люди просто виснажуються, зневірюються. Але є й такі, що після надання допомоги кажуть: «Швиденько робіть, що треба, мені потрібно повертатися до побратимів». І тоді тебе переповнює гордість за таких українців.
Є дуже скромні хлопці, які бачили і пережили надзвичайно багато, зробили неймовірне для перемоги, але залишаються непоміченими. Війна несправедлива. Одних нагороджують, інші ж лишаються в тіні. Це боляче.
– Які зараз переважають поранення?
– Наразі триває дронова війна. Кульові поранення майже зникли. Найчастіше до стабілізаційного пункту привозять із мінно-вибуховими та уламковими травмами. А це – каліцтва, ампутації, важкі шоки.
– Чи достатньо медичного забезпечення?
– Загалом забезпечення хороше. Є перев’язувальні матеріали, медикаменти, апаратура. У нашому стабпункті був навіть сучасний рентген, УЗД, ШВЛ. Але після останніх «прильотів» більшість обладнання знищено. Відновлювати завжди складно. Проте сподіваємося на допомогу небайдужих українців.
«Хочу повернутися до
цивільної медицини, і щоб цей бойовий досвід більше ніколи не знадобився»
– Що допомагає медикам відновлювати сили на фронті?
– Поспати кілька годин, поговорити з побратимами, подивитися фільм. Але повністю відпочити неможливо – у нас робота 24/7. Якщо не на чергуванні, то маємо бути завжди на зв’язку, бо поранені можуть прибути будь-якої миті.
– Хто чекає на вас вдома і як часто спілкуєтеся з рідними?
– Дружина, діти, внуки. Вони сумують за мною, хвилюються, але розуміють, що я вкрай потрібен там, на передовій. Мій син теж воює – на Курахівському напрямку. На фронті – племінник, двоюрідний брат. Я гордий за свою родину.
Щодо спілкування, то у нас хороший зв'язок, тому є можливість телефонувати додому. Проте намагаюся не зловживати цим, бо нас відстежують вороги.
– Про що мрієте, пане Олександре?
– Колись мріяв про нову машину, дачу, хотілося якихось вражень, поїздок. Але усі наші колишні мрії тепер неважливі. Хочу лише повернутися до цивільної медицини, і щоб цей бойовий досвід більше ніколи не знадобився.
Мрію про одне – щоб закінчилася війна і Україна перемогла. Ми втратили стільки молодих хлопців... Якщо не заради перемоги – то заради чого вони загинули?
– І наостанок: як почуваєтеся вдома?
– Дивне відчуття. Наче все спокійно, але думками – там. Важко звикнути. Стабпункт – як родина. Постійно думаєш про побратимів, які зараз там. І навіть відчуваєш певну провину, що ти вдома, а вони під обстрілами… Та вірю: ми всі повернемося, і все буде добре. Головне, щоб після війни ми не ділилися на «я був там» і «ти – тут».
– Нехай Вас береже Бог.
Розмовляла Галина Косік
