Війна у долі Нетішина і країни
Кажуть, що війна закінчується тоді, коли останній солдат відходить у вічність. Доля правди у цьому є.
Чим далі в часі переможний салют 1945 року над знешкодженою фашистською Німеччиною, тим вагомішими і дорожчими стають спогади очевидців тієї кривавої і жорстокої війни. Ветерани застерігають, що військові конфлікти неприпустимі і необхідно берегти мир, як найбільше надбання.
В місті ще є свідки історичних подій 2 світової війни. Напередодні Дня Перемоги їх вітали у міському Палаці культури.
Від імені міської влади привітання озвучив секретар міськради Олександр Марчук та заступник міського голови Микола Яцюк. Згодом вони вручили квіти, почесні грамоти виконавчого комітету міської ради та цінні подарунки для 7 членів міської організації ветеранів. Напередодні керівництво міста персонально навідалося до фронтовиків, учасників бойових дій, партизан-підпільників та дітей війни, щоб привітати їх із Днем Перемоги та вручити продуктові набори. Виступи продовжили заступник генерального директора ВП «Хмельницька АЕС» Віктор Демидюк, очільник ветеранської організації міста Петро Шелепало, начальник управління культури виконавчого комітету міської ради Іван Михасик. Разом із директором КЗ «Палац культури міста Нетішина» Світланою Кириленко вони нагородили відзнаками та призами переможців V міського конкурсу пісні, танцю та читання на військову тематику «Ми з піснею пройшли усю війну». Після завершення урочистої частини присутні отримали змогу насолодитися насиченою концертною програмою.
У сонячну погожу днину 9 травня у Нетішині та його околицях пройшли масові заходи з нагоди відзначення 69-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Передував їм виступ муніципального духового оркестру на площі біля Універмагу, звідки невдовзі до пам’ятника загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни рушила урочиста хода. Зауважимо, що було велелюдно, не дивлячись на певні перестороги щодо можливих провокацій.
Із словами шани і подяки ветеранам та учасникам Великої Вітчизняної звернулися до присутніх секретар міської ради Олександр Марчук, генеральний директор ВП «Хмельницька АЕС» Микола Панащенко, заступник голови правління ПАТ «УБ ХАЕС» Олександр Степанюк, голова міської організації ветеранів Петро Шелепало.
Зокрема Микола Сергійович Панащенко наголосив, що ветерани війни не лише здобули історичну перемогу, але й у повоєнний час приклали героїчні зусилля, аби відновити економіку. Їх зусилля є і у спорудженні Хмельницької АЕС, зведенні об’єктів міста енергетиків Нетішин. Серед першопроходців і головних діючих осіб цієї «великої вітчизняної праці» був перший директор станції Олексій Іванович Троценко. Цього року ветеран війни і праці відійшов у вічність, залишивши по собі вічну пам’ять, найвеличніший монумент на теренах краю – атомну електростанцію і місто Нетішин.
Під час урочистостей звучав перелік імен земляків, які не повернулись з поля бою. Мартиролог довгий і сумний. Але забувати його не слід.
На захист Батьківщини у ті кроваві роки виступили понад 600 земляків. Вже у червні 1941 року Нетішин опинився під жорстоким окупаційним режимом. На підступах до села були розстріляні понад 30 мирних громадян. Навкруг точились бої з регулярною Червоною Армією, а фашисти вже розпочали наводити свій порядок. У с.Солов`є вони розстріляли захоплених бійців - танкіста Олександра Івановича Іванова та прикордонника Олександра Миколайовича Філіповського. Але постраждали не тільки воїни, що як могли, боронили рідну землю. Фашисти розстріляли мирні сім`ї. В перші дні окупації не стало родини Апончуків: Андрія, Євдокії, Ніни і Оксани; родини Онищуків: Василя, Галини, Домки, Євгена, Миколи; родини Федюків: Анатолія, Бориса, Василя, Ганни; ще однієї родини Федюків: Григорія, Івана, двох Надій, Олександра; родини Моцюків: Купріяна, Микити, Наталії, Оксани; сім`ї Меленюків: Володимира, Миколи, Петра, Уліти, Якима; не стало їх сусіда Івана Садовця.
Жертвами режиму стали також євреї з села і округи. Близько 60 юнаків і дівчат були відправлені на каторжні роботи у Німеччину. У пожежі 6 та 7 січня 1944 року, що була заподіяна фашистами напередодні визволення села радянськими військами, згоріли 33 хати. Знущання і тортури застосовувались до патріотів. Група Петра Радчука з 12 осіб вела підривну діяльність, наближаючи час визволення. У навколишніх лісах діяли загони народних месників під керівництвом Героя Радянського Союзу Антона Одухи.
Славутська земля гордиться внеском своїх земляків у перемогу над фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни не лише на фронтах, але й у ворожому тилу. Тут, у лісах Славутчини, Шепетівщини та Ізяславщини в роки фашистської окупації вже в кінці 1941 року піднялися на нерівну боротьбу з ворогом народні месники - підпільники та партизани.
Партизанський рух на Славутчині мав свої характерні особливості як за виникненням, так і за напрямками діяльності. Якщо інші партизанські з’єднання на Україні формувалися спеціально закинутими на окуповану територію групами десантників, то славутський партизанський загін виник виключно стихійно, за велінням сердець і совісті, без будь-якого зовнішнього впливу чи допомоги. Місцеві партизани до кінця 1942 року не мали ніяких зв’язків зі Штабом партизанського руху в Україні. Всі питання із забезпечення зброєю, боєприпасами, одягом та продуктами їм доводилося вирішувати на місцях самотужки.
Партизанському рухові в краї передувало створення чисельних підпільних організацій у райцентрі Славута та в селах району, їх організаторами виступили не представники партійних органів чи органів влади, а не так давно репресовані владою місцеві жителі: вчитель А.3.Одуха, робітник А.Р.Яворський, лікар Ф.М.Михайлов, а також службовець І.П.Шорніков, інженери С.С.Гавура та Ткачук.
Створений у червні 1942 року партизанський загін за рік переріс у могутнє партизанське з’єднання ім.Михайлова, що діяло в північних районах Хмельниччини.
На 15 серпня 1943 року партизанський загін ім. Михайлова нараховував 430 чоловік: середнього і старшого командного складу - 40, жінок - 27, українців - 133, росіян - 233. На цю дату партизани втратили вбитими 47 чоловік, 90 чоловік було поранено, 80 чоловік переведено в інші партизанські загони.
На озброєнні загін мав ППШ і ППД, 11 ручних кулеметів, станковий кулемет, 28 пістолетів, 50 гранат, 50 сигнальних ракет, 50-мм міномет, 13 мін, рацію, а також 52 коней.
А на фронтах відзначились сотні земляків, що гідні найпоширеніших розповідей про героїчні діяння у книжках та на шпальтах газет. Приміром, у Нетішині у повоєнний час працював Герой Радянського Союзу Степан Іванович Дикалов.
Він родом з Охтирки. Після звільнення Охтирки потрапив на фронт і крок за кроком звільняв українську землю від ворога. У вересні 1943 року 88 стрілецький полк 180 стрілецької дивізії отримав завдання переправитись північніше Києва і закріпитись на Правобережжі. Дикалов з відділенням вже майже наблизився до берега, як поруч із човном розірвався ворожий снаряд. Човен перекинувся, але вони дістались берега і вступили у рукопашну з ворогом. Їм вдалось закріпитись на плацдармі і протягом однієї ночі відбити чотири контратаки. У цьому бою Дикалов бився один за десятьох у прямому сенсі цього слова, знищивши 9 солдат і офіцерів. Головні сили підійшли вчасно, і далі старший сержант Дикалов гнав ворога аж до Німеччини, вже в званні Героя Радянського Союзу. Після війни він оселився в Нетішині, що стояв на його фронтовому шляху. Жив тут і 1949 року після хвороби помер. На будівлі контори села Нетішин є меморіальна дошка славному воїну, до якої також у День Перемоги були покладені квіти.
Мітинги-реквієми з покладанням квітів та вшануванням пам’яті героїв відбулися також біля пам’ятника на Лисячій горі. Саме тут знаходилась одна з партизанських стоянок з’єднання ім. Михайлова під командуванням Одухи. Звідси був шлях до залізниці, інших важливих об’єктів. Ми можемо лише здогадуватись, чи був тут майбутній Герой Радянського Союзу Михайло Петров з групою, але у партизанському зведенні написано, що з групою з 12 чоловік він зупинився під с. Дорогоща, де стояв загін Томашевського. На Півневій Горі він налагодив виготовлення саморобних мін з наявних там гарматних 152 мм снарядів радянського виробництва. На цій «чортовій клуні» виплавлено до 5 тонн толу. Зрештою з нього виробляли саморобні міни, що служили для підриву залізниці, інших стратегічних об’єктів.
Біля села Стригани Славутського району над тихим плесом Голубого озера в оточенні правічного лісу стоїть пам’ятник, який нагадує про трагічні сторінки другої світової війни. Саме тут у 1944 році бійці НКВС розправились із 123 молодими повстанцями, що були мобілізовані у загін сотенного Української Повстанчої Армії Гутича. В основному це уродженці Острозького району. Тут також відбувся мітинг-вшанування.
Нехай нинішній День Перемоги стане переломним у новітній історії України, а всім, хто її населяє, вдасться відстояти цілісність і незалежність Вітчизни та бажання жити щасливіше й заможніше!
Мирного життя, міцного здоров’я,
доброї долі – з Божою поміччю,
з незрадливою вірою у серці!
Віктор Гусаров, Богдан Фединчук
Фото Віктора Гусарова
