- Коса -  інструмент не простий  - багатозначно промовив Назар Іванович. Дід дружини майстра енергоремонтного підприємства ХАЕС Петра Сушка почав показувати, які рухи треба робити, щоб скошена трава рівномірно лягала у покіс.

Вранішнє сонце тільки-но намагалось вигулькнути з-за обрію, і тому  силует старого косаря на придеснянській косовиці здаля нагадував обрубаний стовбур дерева, що поволі просувався вперед.

Назар Іванович полюбляв виходити з дому, коли ніч не встигла розчинитись у вранішньому тумані, бо до косовиці доб­рий­ шмат дороги. Він  взув гумові чоботи,   бо інше взуття  такої пори не практичне: мокнуть ноги і почуваєшся не вельми комфортно.

Сьогодні у діда відповідальна місія: зголосився  навчити гостя з Нетішина вправно поводитися з косою. Дуже просився чоловік.

Теща Петра Сушка, Ганна Назарівна, бідкалась знайомій, що утримувати корову стає все важче і важче, мовляв, старість не радість, а взимку кормів потрібно «залізничний вагон».

Коли дід Назар  йшов загінкою, не кожен міг здогадатись, що чоловіку постійно допікає рана, яку він одержав під час Великої Вітчизняної війни. Про ті події Іванович не любить розповідати, бо в душі набралось багато осаду. Петро якимось чином став уособлювати в Назарові Івановичу рідного діда, який загинув під час оборони Києва, так і не дізнавшись, що внука назвали на його честь. І Сушко без внутрішнього протесту прислуховувався до настанов старого косаря.

Дід Назар прискіпливо  дивився за  новоспеченим учнем, зважаючи на незграбні рухи того косою. А потім знайшли спільну мову.

- Ти з атомної? Кажуть, що то дуже велика махіна, – поцікавився дід.

- Велика, одне машинне відділення буде як цей луг.

- Ого, - поважливо вигукнув старий…

…Свого часу Петро Сушко сам здивувався масштабам станції…

 1984 року на місці спорудження міста енергетиків та ХАЕС будівельні роботи були у розпалі. Петро влаштувався монтажником залізобетонних конструкцій і брав участь у спорудженні спецкорпусу. Згодом перейшов у  цех централізованого ремонту, що набирав працівників різних спеціальностей.  Петро Сушко  мав досвід слюсарювання на заводах радіотехнічної апаратури та цивільної авіації, тому, як мовиться, прийшовся до двору.

Після зведення корпусів першого енергоблока розпочався монтаж обладнання. Працівники дільниці з ремонту турбінних установок тісно співпрацювали із спеціалістами Ленінградського турбінного заводу. Було очевидно, що участь станційних ремонтників у  монтажі  воздасться сторицею трохи згодом, під час ремонтних кампаній, адже хлопці перемацають кожну деталь, знатимуть секрети установки кожного агрегата.

- У цеху крім мене ще були  працівники, яким  не доводилось раніше обслуговувати обладнання АЕС, - розповідає Петро Сушко. - Начальник нашої дільниці Степан Приходченко прийшов з Ладижинської ДРЕС, де до того очолював цех централізованого ремонту. Серед бувалих «асів – турбіністів» були також Валентин Краковний, Степан Кандала. Згодом я осягнув, яке велике значення мало наставництво таких людей. Не дарма хтось вдало підмітив, що знання у поєднанні з практикою додають впевненості і є складовою успіху.

Начальник дільниці з ремонту турбінних  установок Степан Приходченко мав власний погляд на рганізацію роботи ремонтників. Він не дозволяв тривалий час займатись однією    і тією ж роботою. Завдання постійно видо­змінювались. Це примушувало персонал  опановувати нове обладнання, прийоми ремонту тощо.  Саме такий підхід на багато років заклав фундамент виробничих традицій у вихо­ванні справжніх професіоналів.

Вишколу Приходченка завдячує не тільки майстер дільниці  цеху з ремонту тепломеханічного устаткування турбінного цеху енерго­ремонтного підприємства Петро Сушко, а й нинішній його начальник Володимир  Харченко, начальник дільниці Роман Мельник, чимало інших нинішніх керівників структурних підрозділів.

Коли на другому енергоблоці ХАЕС роз­почались пусконалагоджувальні роботи,  Петро Сушко обіймав  посаду майстра.  Цього разу роботою вже не опікувались представники заводу – виробника, тому вникати у технологію монтажу доводилось, як мовиться, з льоту. Петро Анатолійович вже й не пригадає, скільки проведено безсонних ночей на робочому місці. Майже всі тоді жили за принципом військових: одержав наказ і - на передову… Навіть постійні наради спеці­алістів стали офіційно називатись штабами. Той «бій» за другий енерго­блок було успішно виграно. Про низку тодішніх «епізодів з життя енергобудівельників» у Петра Анатолійовича залишились приємні спогади. Найвагомішою відзнакою за ударну працю вважає повагу товаришів по роботі, а як доповнення - одержання знака «Почесний працівник ХАЕС».

До своїх батьків Петру Сушку навідуватись ближче, ніж до родини дружини. Народився він у селі Сестринівка Козятинського району Вінницької області, яке стало знаменитим завдяки мешкання тут родини Михайла Грушевського. Сьогодні в селі діє музей   державного діяча і визначного науковця.

Село Журавка Сумської області, де побачила світ дружина Людмила, знаходиться поблизу кордону з Російською Федерацією. Край ма­льов­ничий, адже тут котить стрімкі води  Десна. Варто хоча б послатись на враження  Олександра Довженка з його знаменитої кіноповісті «Зачарована Десна», щоб виникло бажання хоча б раз туди потрапити. І Петро Анатолійович  залюбки приїздить туди, аби насолодитись краєвидами, та й косу в руках потримати.

- Не розучився тримати в руках інструмент? – поцікавиться дід Назар. А наступного дня ране­нько, огорнуті поволокою туману, якщо здужає старий, а ні – так самотужки, вони ступатимуть лугом, кладучи  долу покоси запашної трави. Добре усвідомлювати, що твоя  праця приносить користь.

Олександр Шустерук

На  знімку:  Петро  Сушко  під  час  огляду  обладнання  турбінного  цеху