Олена Василівна Балагуріна – творчий працівник Хмельницької АЕС. Саме творчий, адже вона художник електроцеху за посадою і художник у душі. Вона - активний член профспілки, а саме активіст комісії по роботі з дітьми та шефській роботі.
Людмила Малько, заступник голови профкому ХАЕС, називає цю жінку не інакше, як «постійною своєю супроводжуючою, на яку можна покластися в усьому, як на саму себе». Це тоді, коли доводиться відправлятись у подорож із дітьми. Як із ними поводитись, для Олени Василівни таємниць не існує, бо у самої п’ятеро дітей, двоє з яких уже не лише стали дорослими, а й знайшли себе у житті.
Коли ж іще народитись художниці, як не у переддень професійного свята?!
Так батьки Оленки Балагуріної, - «підгадали». Було те більш як півстоліття назад у славному Дніпропетровську. Місцевий будівельний інститут дав для дівчини шлях у самостійне життя, а воно пролягло аж на Хмельниччину. ХАЕС забезпечила її роботою у художній майстерні. Архітектор за спеціальністю занурилась у повсякденну творчу працю, не забуваючи водночас про виховання двох синів.
Це зараз талановита жінка з легкістю знаходить слова, аби розповісти про те, наскільки вона щаслива у своєму сімейному колі. Складається враження, що про дітей, як і чоловіка, вона може розказувати безконечно. Недаремно з її слів прозвучало лаконічне визначення, що: «Щастя – це сім’я, де усі один одному потрібні!».
А сім’я, це чоловік Сергій Миколайович Борцов, начальник дільниці ремонтно-будівельного управління ЕРПу і діти: Михайло Кротов, голова цехкому метрологічної служби ХАЕС та Олексій Балагурін, нині житель Німеччини (саме там знайшов свою половинку і долю), Нікіта Борцов, учень 11 класу зош №4, Ірина Борцова та Іван Балавінський, п’ятикласники тієї ж «четвертої» школи. Після того, як трапилось горе з рідною матір’ю Івана, хлопчину прийняв обласний дитячий будинок. Чотирирічна Іринка Борцова за пропозицією батьків відвідала його у дитячому будинку, а там запропонувала називати її батьків татом та матір’ю. Іванко погодився. Відтоді у них усе – разом. Труд, походи, відпочинок. «Діти роботящі, все вміють, допомагають і вдома, і на дачі, - оповідає Олена Василівна. – А коли я знаходжусь у творчих муках, усе переходить на їхні руки і на руки чоловіка (бо знають, що матір не можна відволікати) – і їсти приготують, і виперуть…».
Сергія Миколайовича та Олену Василівну поєднала любов... до радіо. «Пригадую, прийшов до нас на роботу молодий чоловік. Майстром. У розмові дізналась, що він обожнює слухати радіовистави. Я теж полюбляю малювати і слухати радіо. Почали спілкуватись…».
Ось так нерозлучні вже 15 років.
Олена Василівна на своєму робочому місці виготовляє трафарети, наносить маркування, підписи на різноманітне устаткування олійними фарбами. Як живописець, Балагуріна полюбляє «народжувати» пейзажі з поєднанням архітектурних форм. Малює винятково аквареллю. У 1997 році чотири роботи майстрині «побачили» добру частину Європи – Кельн, Берлін, Париж, Москву, Київ – під час міжнародної пересувної виставки картин працівників атомних станцій, що мала назву «Мистецтво наводить мости». Того ж року Олена Василівна була премійована як учасник конкурсу на створення логотипу компанії «Енергоатом». П’ять років по тому стала активною учасницею виставки, присвяченої 10-річчю Українського ядерного товариства. Нагороджена премією за участь у конкурсі на створення символіки ХАЕС до 15-річчя блока №1.
Приємним спогадом для художниці залишається відзначення власного 50-річного ювілею. Саме у цей день, 9 жовтня, відбулась її перша персональна виставка у Нетішині. Головним спонсором та організатором мистецької події був чоловік Сергій.
Невдовзі в Олени Балагуріної черговий святковий день. Та, як зізнається, героїня, вона не стільки звикла отримувати подарунки, як любить дарувати їх, – насамперед картини. Пригадує, як намалювала для одного з керівників підрозділів на ювілей місто Львів. Зобразила в центрі картини сторожову башту, будинки. А невдовзі ювіляр захоплено розповідав: «Мало того, що тут житловий будинок, а іще ж і під’їзд, куди я 5 років ходив до майбутньої своєї дружини!».
Богдан Фединчук,
член Національної спілки журналістів України
Олена Василівна Балагуріна – творчий працівник Хмельницької АЕС. Саме творчий, адже вона художник електроцеху за посадою і художник у душі. Вона - активний член профспілки, а саме активіст комісії по роботі з дітьми та шефській роботі.
Людмила Малько, заступник голови профкому ХАЕС, називає цю жінку не інакше, як «постійною своєю супроводжуючою, на яку можна покластися в усьому, як на саму себе». Це тоді, коли доводиться відправлятись у подорож із дітьми. Як із ними поводитись, для Олени Василівни таємниць не існує, бо у самої п’ятеро дітей, двоє з яких уже не лише стали дорослими, а й знайшли себе у житті.
Коли ж іще народитись художниці, як не у переддень професійного свята?!
Так батьки Оленки Балагуріної, - «підгадали». Було те більш як півстоліття назад у славному Дніпропетровську. Місцевий будівельний інститут дав для дівчини шлях у самостійне життя, а воно пролягло аж на Хмельниччину. ХАЕС забезпечила її роботою у художній майстерні. Архітектор за спеціальністю занурилась у повсякденну творчу працю, не забуваючи водночас про виховання двох синів.
Це зараз талановита жінка з легкістю знаходить слова, аби розповісти про те, наскільки вона щаслива у своєму сімейному колі. Складається враження, що про дітей, як і чоловіка, вона може розказувати безконечно. Недаремно з її слів прозвучало лаконічне визначення, що: «Щастя – це сім’я, де усі один одному потрібні!».
А сім’я, це чоловік Сергій Миколайович Борцов, начальник дільниці ремонтно-будівельного управління ЕРПу і діти: Михайло Кротов, голова цехкому метрологічної служби ХАЕС та Олексій Балагурін, нині житель Німеччини (саме там знайшов свою половинку і долю), Нікіта Борцов, учень 11 класу зош №4, Ірина Борцова та Іван Балавінський, п’ятикласники тієї ж «четвертої» школи. Після того, як трапилось горе з рідною матір’ю Івана, хлопчину прийняв обласний дитячий будинок. Чотирирічна Іринка Борцова за пропозицією батьків відвідала його у дитячому будинку, а там запропонувала називати її батьків татом та матір’ю. Іванко погодився. Відтоді у них усе – разом. Труд, походи, відпочинок. «Діти роботящі, все вміють, допомагають і вдома, і на дачі, - оповідає Олена Василівна. – А коли я знаходжусь у творчих муках, усе переходить на їхні руки і на руки чоловіка (бо знають, що матір не можна відволікати) – і їсти приготують, і виперуть…».
Сергія Миколайовича та Олену Василівну поєднала любов... до радіо. «Пригадую, прийшов до нас на роботу молодий чоловік. Майстром. У розмові дізналась, що він обожнює слухати радіовистави. Я теж полюбляю малювати і слухати радіо. Почали спілкуватись…».
Ось так нерозлучні вже 15 років.
Олена Василівна на своєму робочому місці виготовляє трафарети, наносить маркування, підписи на різноманітне устаткування олійними фарбами. Як живописець, Балагуріна полюбляє «народжувати» пейзажі з поєднанням архітектурних форм. Малює винятково аквареллю. У 1997 році чотири роботи майстрині «побачили» добру частину Європи – Кельн, Берлін, Париж, Москву, Київ – під час міжнародної пересувної виставки картин працівників атомних станцій, що мала назву «Мистецтво наводить мости». Того ж року Олена Василівна була премійована як учасник конкурсу на створення логотипу компанії «Енергоатом». П’ять років по тому стала активною учасницею виставки, присвяченої 10-річчю Українського ядерного товариства. Нагороджена премією за участь у конкурсі на створення символіки ХАЕС до 15-річчя блока №1.
Приємним спогадом для художниці залишається відзначення власного 50-річного ювілею. Саме у цей день, 9 жовтня, відбулась її перша персональна виставка у Нетішині. Головним спонсором та організатором мистецької події був чоловік Сергій.
Невдовзі в Олени Балагуріної черговий святковий день. Та, як зізнається, героїня, вона не стільки звикла отримувати подарунки, як любить дарувати їх, – насамперед картини. Пригадує, як намалювала для одного з керівників підрозділів на ювілей місто Львів. Зобразила в центрі картини сторожову башту, будинки. А невдовзі ювіляр захоплено розповідав: «Мало того, що тут житловий будинок, а іще ж і під’їзд, куди я 5 років ходив до майбутньої своєї дружини!».
Богдан Фединчук,
член Національної спілки журналістів України
