ЗІ СЛОВОМ ПРАВДИВИМ
Десять років тому новостворений меморіальний музей Уласа Самчука в Дермані поповнився експонатами від Хмельницької АЕС, зокрема, книгою головного редактора газети Перспектива» Віктора Гусарова «Енергія єднання», в якій містяться відомості про нашого видатного земляка, відомого письменника і публіциста.
… 110 років тому у мальовничому селі Дермань Здолбунівського району на Рівненщині судилося народитись майбутньому володарю правдивого українського слова. Улас Самчук чи не вперше у світовій літературі змалював жахіття голодомору тридцятих років. Його роман “Марія” став своєрідним меморіалом пам’яті. А для прибічників тоталітарного режиму – об’єктом неприязні, бо все зображене – наклепи “буржуазного служаки”. Однак, Самчуковий роман “Марія” - осмислення жорстоких, вбивчих реалій, описаних по гарячих слідах.
Самчука у літературному світі величали Гомером ХХ століття за правдивість і епічність зображення подій. Довгі роки забуття письменника на малій батьківщині не стали перешкодою його повернення . На початку дев’яностих років у київському видавництві вийшов у світ роман-трилогія “Волинь”. Тоді й дослідники взялись за вивчення біографії та творчості Уласа Самчука. З’явились перші кімнати-музеї у населених пунктах, з якими пов’язане життя і творчість письменника. Десять років тому на його малій батьківщині, у селі Дермань, з нагоди 100-річчя від дня народження було урочисто відкрито меморіальний музей. Згодом до процесу “збирання каміння” долучилось і Рівне. Тут у обласному будинку вчених урочисто відкрито музей Уласа Самчука. Це стало знаковою подією у культурно-мистецькому житті не лише історичної Волині, а й України, бо ж Улас Самчук по праву займає чільне місце серед класиків національної літератури. У церемонії відкриття закладу взяв участь академік Микола Жулинський, який зробив чимало для популяризації творчості земляка. З-під пера дослідника вийшла низка розвідок про життя і культурно-мистецьку спадщину Уласа. Академік також сприяв перевиданню роману-трилогії “Волинь”.
Автору цих рядків ще у дев’яностих роках випала унікальна нагода долучитись до творчого надбання видатного волинянина, бо в Київськиму державному університеті ім. Т.Г.Шевченка 1997 року захистив на «відмінно» дипломну роботу «Улас Самчук, публіцист, редактор газети «Волинь». Було цікаво досліджувати так званий “рівненський період” діяльності Самчука. Під час окупації України фашистами, він редагував газету “Волинь”. У ній і проявив себе як здібний публіцист. Унікальним є те, що в умовах тотальної військової цензури завдяки друкованому слову він допомагав своїм землякам не втратити силу духу і вірити у майбутнє вільної України. Після захоплення німецькими військами Києва, у газеті «Волинь» (28 вересня 1941 рік) Улас Самчук публікує передовицю під багатозначущим заголовком «Київ - серце України». Публікація вражає сміливістю. Головна думка - значимість Києва для кожного українця. Він переносить читача в історичне минуле, наголошуючи, що «коли б не було на шляху монгольської навали на Дніпрі Києва, не було б на Вислі Кракова, на Влтаві Праги...» У.Самчук вдається до «езопової мови»: «Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого вогню і живої гарячої крові. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке всередині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: «Встане Україна і розіб’є тьму неволі». Безперечно в цьому не було і немає сумніву».
Треба взяти до уваги, що стаття «Київ - серце України» побачила світ, коли йшов четвертий місяць німецької окупації. Газета «Волинь» на той час вже мала 40 тисяч екземплярів тиражу. Її читали майже в усіх областях окупованої України.
Найбільшого резонансу набула стаття «Так було - так буде!» («Волинь» 22 березня 1942 року). Автор поділився переживаннями та власним переосмисленням дійсності. Він кидає виклик поневолювачам: «Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно як хто з ним поводиться. Не все одно бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта - народи нашого континенту, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, хто хоче їх так чи інакше заперечити. Це приносило лише одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу».
Німецька окупаційна влада далі не могла терпіти публіциста. Уласа Самчука було заарештовано. Але знайшлися впливові люди, які зуміли врятувати життя талановитому письменнику і журналісту, серед них був колега по роботі Іван Скрипник, якому згодом судилося стати патріархом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом.
Уласу Самчуку була поставлена умова не чіпати політичних тем. Подальша його творчість базувалась на нарисах, фейлетонах. Це тривало до того часу, поки не довелось емігрувати. І на чужині Улас Самчук не полишає письменницької та публіцистичної творчості. Повоєнне слово вивірене і виважене, як і личить людині, яка багато побачила, багато пережила. Його твори, здебільшого, вже не мають тієї напруги та імпульсивності, але суть не в тім. Журналістика збагатилася знаннями про людину, яка все своє свідоме життя живе з вірою в кращі часи, яка всю свою творчу енергію ставить на терези, аби правда не зникла безслідно.
Як не парадоксально, але ім’я Уласа Самчука, який був в числі кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури, надовго було викреслено з літературного процесу України комуністичною ідеологією і постійно паплюжилось. Тоталітарний режим не міг вибачити Самчуку правдивого змалювання більшовицької дійсності.
Помер Улас Самчук 1987 року в місті Торонто (Канада).
Олександр Шустерук
