Збирач матеріальної культури краю

Він відійшов у вічність несподівано, ніби оступився у  широкій ході і затаївся десь за поворотом, піджидаючи решту подорожніх. Це була одна  з його «фішок» - зупинити сво­го залізного коня – велосипед – на якійсь ділянці дороги і затаїтись, вслухаючись у час, придивляючись за змінами, що він несе. Він був дослідником, археологом, істориком.

Олександр Миколайович Романчук (2 вересня 1949 р. в м. Острог – 7 листопада 2014, Острог), до останньої хвилини був відданий своїй улюбленій справі – археології.  З 1988 до 1997 р. працював в Острозькому державному історико-культурному запо­віднику, брав участь в археологічних розкопках в с. Стадники Острозького району, в рятів­них розкопках на новобудовах м. Острога, зокрема на Замковій горі. З 1997 р. працює в Нетішинському міському краєзнавчому музеї. Опублі­кував кілька десятків  статей на краєзнавчі теми у місцевій пресі. Збирав матеріали про історію ремесел та промислів, які побутували на теренах Малого Полісся Волині. Досліджував історію зниклих сіл і хуторів, брав участь у розкопках курганів доби бронзи в околицях м. Нетішин. Зібрав значну кількість етнографічних, природничих та археологічних експонатів.

Саме вмілим рукам Олександра Миколайовича належить реставрація гончарних виробів. Найважливішою рисою його все ж таки була спостережливість. Під час ботанічної експедиції на Бущанське болото, Олександр Миколайович попросив зупинити автомобіль біля невеличкого лісочка, мовляв, рік тому він там заховав цікавий камінчик. Саме завдяки такому ставленню до роботи зібрано багато цікавих експонатів. Велика його заслуга у збереженні пам’яті про села Дорогоща та Сільце, які зникли у зв’язку із побудовою ХАЕС. Ще у 1985 році Олександр Миколайович звернувся до професора Кам’янець-Подільського інституту І.Винокура з пропозицією про організацію рятівних розкопок на території сіл, що підлягали затопленню. І результатом цих досліджень стала експозиція тепер вже зниклого села Дорогоща в краєзнавчому музеї.

По ньому залишилась гарна спадшина. Пропонуємо лише невеличкі витяги з його досліджень.

Друзі, колеги

З історії археологічних досліджень в околицях міста Нетішина

Археологічні різночасові пам’ятки долини вздовж Горині за­фік­совані в межах від села Ташки Славутського району до м.Острога Рівненської області. Уродженець Нетішина археолог  А.П.Савчук в околицях свого села виявив ряд археологічних пам’яток. В кінці 1940 - на початку 1950-х років в урочищах Степанюкове, Буслів горб, Герасимова лука та інших він виявив серію пам’яток доби мезоліту, зібрав значний підйомний матеріал. Значні польові результати були досягнуті під час робіт у 1950 та  1952 роках спеціального загону Волинської експедиції Інституту археології АН УРСР.

До сучасного міста Нетішин входить село Солов’є. Південніше села, в заплаві лівого берега р.Горинь, підіймається невисокий піщаний пагорб, витягнутий по осі захід-схід на 300 м. В цьому пункті у 1952 р. невеличкі розкопки здійснював археолог В.І.Канівець. Повторно даний пункт був досліджений у 1958 р. С.С.Березанською, яка  зібрала уламки кераміки та знаряддя східно-тшинецької культури доби бронзи.

1975 року Міністерство енергетики та електрифікації  СРСР прийняло  рішення  про  будівництво Західно-Української, тепер Хмельницької АЕС. 7 квітня 1977 року в селі Нетішині висадився десант будівельників. Вирізували ліс, проводили земляні роботи. Між селами Нетішин та Дорогоща почали висипати дамбу майбутнього ставка-охоло­джувача атомної електростанції. Влітку 1985 року експедицією Ка­м’янець-Подільського педінститу­ту  (керівник І.С. Винокур) в зоні майбутнього водосховища  дослі­джено 6  курганів  так  званої  тшинецько-комарівської  культури  ХVІ-ХV ст. до н.е.

В кінці 1990-х років археолог В.О. Самолюк в східній лісистій околиці міста Нетішина виявив курганний могильник. Спільна експедиція Інституту археології НАН України та Нетішинського крає­знавчого музею у 1998р. проводила розкопки курганів в урочищі ”Козацькі могили”. Могильник складався із  8 курганів,  витягнутих  з  північного заходу на південний схід. Розкопки проводилися в 1998-2000 роках під керівництвом доктора історичних наук Софії Станіславівни Березанської. В експедиціях брала участь разом зі своїми вихованцями керівник крає­знавчого гуртка вчитель історії Нетішинської зош №2 С.М.Кравчук. Протягом сезону на розкопках­ працювала викладач Люблінського Університету­ доктор Галина Тарас з двома асистентами, а також науковий працівник Інституту археології Яків Гершкович. Датуються всі розкопані  курган­ні  насипи близьким часом: кінцем ХІV ст. до н.е.

В східній частині Нетішина в ра­йоні Піонерної бази в обвалах грунту стихійного піщаного кар’єру працівник Нетішинського музею О.В.Гла­дуненко виявив напівзруйнований курган. В результаті розкопок  тут знайдено два подвійних поховання, кожне­ з них складалося з двох кістя­ків, покладених головами в протилежні боки. На археологів чекав бага­тий інвентар: бронзовий наконечник списа, шпилька, чотири браслети, спіралевидні намистини, фрагменти діадеми і підвіски.  Знайдено набір кременевих  стріл  і  фігурне  керамічне пряслице.

В урочищі “Степанюкове” учнем 9-го класу Нетішинської ЗОШ №2 Олексієм Шолоховим у 1998 році виявлено поселення та могильник ранньоз­алізного віку. Протягом 1998-2000 років В.О. Самолюком в даному районі була закладена серія шурфів з метою вивчення па­м’ятки. В неглибоких ямах знаходились поховання за обрядом кремації. В першому похованні знайдено великий біконічний горщик, а  в другому – три горщики середніх  розмірів з орнаментом, характерним для пам’яток могилянської групи ранньозаліз­н­ого часу.

З відкриттям в Нетішині краєзнавчого музею в околицях Нетішина під час польових робіт обстежені десятки пам’яток різних археологічних культур. Частина з них була розкопана, археологічний матеріал опрацьований та опублікований. В даний час проводиться  камеральна  обробка археологічного матеріалу, зібраного в попередні роки, готуються статті про  нові  архео­логічні  відкриття та дослідження.

липень 2008 р.

 

Дороги з минулого

Ми ніколи не задумуємось, чому протягом століття в селі Вельбівному живуть і працюють майстри-бруківники? Коли і як виник цей промисел і чому тільки в цьому селі? Хто першим став бруківником?

Протягом віків через Вельбівно пролягав стратегічний і торговий шлях на Захід України і в Польщу. В кінці XIX століття на це звернув увагу царський уряд і розпочав будівництво шосе із Славути до Острога, Кременця. Дорожні роботи здійснювались приїжджими бруківниками, яким допомагали підсобні робітники з місцевого населення. Одним із підсобників, а потім майстром-бруківником був молодий хлопець з Вельбівного Ващук Юхим Дмитрович. Коли дорогу збудували до села Нетішина, з невідомих сьогодні нам причин артіль бруківників терміново перекинули на інший об’єкт. З місцевих майстрів залишилися тільки Ващук Юхим. Йому була передана каса і підряд на за­кінчення дороги до Острога. З близьких родичів він набирає артіль, куди входять рідні брати Опанас і Захарій, дядьки Каліс, Каленик та інші. Він навчає їх класти брук і продовжує будівництво дороги.

Маючи лише церковно-приходську освіту, Юхим безпомилково виконує усі інженерні розрахунки: виводить профіль дороги, кути спуску і підйому, повороти, осьові лінії і кути нахилу у поворотах, слідкує за технологією робіт. Веде також усю обліково-фінансову роботу: закупку та доставку піску і граніту, висипку дорожного полотна піском, а також виплачує заробітну плату майстрам і підсобникам.

Помічником в Юхима Дмитровича був рідний брат Ващук Каліс. Він був людиною безграмотною і тому придумав оригінальний спосіб обліку підвезеного найманими візниками піску. Не вміючи вести письмовий облік, Каліс давав візникові за кожного воза піску одну квасолину, а в кінці робочого дня за кількістю квасолин робив розрахунок. За кольором і розмірами квасолини кожного дня були іншими. Одного дня вів облік білою квасолею, другого – рябенькою, третього – чорною, четвертого дня пішою або тичковою і т. д. Підробка «документа» обліку виключалась, таких випадків не було. Граніт для будівництва дороги підвозився з Клесова на залізничні станції Оженин і Кривин, а звідти возами розвозився до місць будови. Пісок підвозили з Вельбівного і Курган.

Після закінчення будівництва шосе його приймала комісія замовника, яка слідкувала за якістю виконаної роботи.  Випадків бракування шосейних доріг не було. Вимоги до якості робіт при будівництві шосе були надзвичайно жорсткі. Проконтролювати роботу кожного майстра було дуже важко, тому в артіль бралися тільки близькі родичі, які працювали на совість. Оплата праці за шосейні роботи була досить високою.

Після закінчення будівництва шосе Славута-Острог Ващук Юхим взяв підряд на будівництво дороги на Кременець. Сьогодні без вивчення архівних документів важко сказати, скільки кілометрів доріг проклала артіль Ващуків.

В роки громадянської війни Юхим Дмитрович захворів на тиф і помер.

13 травня 1995 р.