Там де гори й полонини, де стрiмкi потоки рiки
Запитання «для чого йдете в гори ви?» риторичне. Хіба можна пояснити відчуття, які отримуєш від подолання себе і вершин, хіба передаси море задоволення від краси, що заставляє тебе оніміти? Хапаєш на повні груди повітря і радієш, що поруч з тобою стоять хмари, що наскільки охопить око – перед тобою надзвичайно колоритний краєвид.
Одні потрапили вперше в гори, як мовиться, не за своєї волі. Приміром, Надійка Гусарова вперше «піднялась» на вершину гори Дімержі у рік і три місяці у рюкзаку. Відтоді щороку десь та й набирається вражень від сходження на Кримські чи Карпатські схили, вивчає географію наочно. Так само з дошкільних років мандрують доступними місцями країни трійнята Ковалінські – Іван, Богдан, Настя. Бо батьки закохані у мандри, знають, що труднощі загартовують характер, виховують волю. З іншого боку всяке подорожування – це пізнання світу, це різнобічні фізичні навантаження, це спілкування і виховання закоханої у природу людини.
Постійно на маршрутах Олена Канигіна, Сергій Романко, Сергій Мошанов і десятки інших романтиків.
Цьогоріч з подачі профкомівської комісії по роботі з дітьми і шефській роботі багаторічного керівника подібних вилазок у Карпати Людмили Михайлівни Малько чотириденну подорож здійснили п’ятдесят працівників станції та їх діти. Якщо ж врахувати, що на стоянку у село Дземброня у суботу приїхали ще п’ятнадцять медиків, то можемо констатувати, що нетішинська громада делегувала у Карпати гарний загін сміливців.
Отже, два автобуси, люб’язно представлених керівництвом станції для цієї подорожі, у четвер відправились через Тернопіль, Івано-Франківськ, Яремче та Ворохту до карпатського села Дземброня. Ще не так давно село позначалось назвою Берестечко, але 2009 року йому повернули історичну назву. Неподалік села знаходиться однойменна гора заввишки у 1877 метрів, тут протікає річка Чорний Черемош. Дземброня – найвисокогірніше село в Україні. В гірських лісових хащах Дземброні в минулому водились зубри, які і дали йому назву. Проте одна з легенд походження назви села, яку розповідають дзембронці, така: колись, коли там, де зараз Дземброня, були лише гори й полонини, неподалік, в Ільцях, жив польський пан, який мав дочку Броніславу. Поїхала дівчина в гори, та й не повернулася. Послав батько своїх слуг-гуцулів шукати дочку. А оскільки ті польської мови добре не знали, то й гукали вони не «Gdzie jest Bronja?», а «Ґдзє Броня?». З того часу цю місцевість, річку, яка нею протікала, одну з гір, а згодом і село почали називати Дземброня.
Кілька десятків років у Дземброні на присілку Степанський, звідки відкривається живописна панорама Чорногори, щоліта жив і творив відомий український графік Ю. Якутович, який був художником кінофільму „Тіні забутих предків”.
Чимало українських письменників, зокрема представників так званого «станіславського феномену», надихалися нею і згадували її у своїх творах. Усі дії роману «Згори вниз» Тані Малярчук відбуваються у Дземброні, неодноразово писав про неї і Тарас Прохасько.
Отож, ми з дозволу місцевого лісничого Тараса розбили намети, запалили вогнища, біля яких скуштували взяті на дорогу такі-сякі припаси. Далі – сон, бо ж зранку у путь до вершини Чорногори.
Гуцули вважають Чорногору священною горою, на якій у давнину знаходилося язичницьке капище. Як відгомін тих далеких часів, тут збереглася давня народна традиція масового сходження на Чорногору в ніч на Івана Купала. Ми вирушили в гори в акурат між старим і новим стилем свята Купала, а саме на День Конституції України. Цій події і присвячувалось наше сходження.
Отже 49 подорожніх, з яких 23 були у поході вперше, після інструкції щодо особливостей сходження, вирушили в путь. Віддамо належне погоді: того дня вона до нас була милостива і прихильна. Зранку моросило, але не так, щоб змокнути до нитки, бо ж людина під час ходьби виділяє чимало тепла. Вже на першій полонині хто вправніший почав збирати чорниці і гриби. Величезні бабки, червоноголовці та білі гриби просились у кошик. Привабливо виглядали сатанинські гриби. Після роз’яснення у чому небезпека саме чортового гриба, багато хто став вибірковіше ставитись до збирання лісових красенів.
Поступово дорога стала пологіша, і ми вийшли до досить пристойного водоспаду, де сміливці скупались у льодяній воді, а решта набрала її на подальший путь. Хоча слід сказати, що на шляху постійно траплялися джерела, з яких можна пити воду завжди. Саме біля водоспаду нас покинула група туристів, які вирішили, що вражень на сьогодні досить і треба спускатись вниз.
Решта представників Нетішина попрямувала до скелі Вухастий Камінь, де всі залюбки фотографувались. Рухаємось далі і спускаємось на сідловину між горами. За нами постійно ходять хмари, які підпирають холодним повітрям і вкривають час від часу видимість. Принаймні вершини Піп Івану ми не бачили майже до самого кінця підйому. Останнім часом на гірських дорогах з’явились вказівники щодо відстані між вершинами, напрями шляхів тощо. Бачимо, що до пункту нашого призначення то 3,2 кілометри, то 1,2. А ноги втомлені, настає маленький психоз, і хочеться полежати на каміннях. Та треба добиратись до обсерваторії. І саме там ми відводимо душу нетривалим відпочинком, фотографуємось, оглядаємо навколишні красоти, радіємо, що змогли перебороти себе. Нас на вершині 38. Ми зустріли День Констиутуції на одній з найвищих вершин України! Горді!
Правда, попереду ще шлях назад. Працюють інші м’язи ніг, і виявляється, що спуск ніскільки на легший за підйом. Тепер ми йдемо трохи іншим маршрутом, більш вертикальним. На останньому етапі майже біля села Дземброня нас застає справжня гірська злива.
У таборі вже чекає юшка і сауна. Прийнявши порції пари і на зміну водні процедури у холодній гірській річці, йдемо ганяти чаї, ділитись враженнями про похід.
Планували цього ж дня здійснити процедуру посвяти новачків у туристи, але ж змушені через обставини перенести її на суботу. Багато перипетій було наступного дня, серед найнеприємніших – дощ, що затопив один з наметів. Але увечері кожен новачок отримав дерев’яною ложкою по голові, скуштував пересоленої каші і солодкого згущеного молока, випив шампанського. Дуже пручався цій процедурі найменший учасник сходження шестирічний Єгор Жебель. Та все було за традиціями. Згодом прозвучав гімн України у виконанні всієї команди, спалахнув невеличкий феєрверк. Це наші гори! І вони найкращі!
Віктор Гусаров
Фото автора
