Канву життя зіткала доля

– Доля таки багато значить, – пристає на таку думку моя співрозмовниця копіювальник друкарських форм 5 розряду дільниці оперативного друку ЦГЗ С.П.Юртаєва. З висоти прожитих літ вона вправі робити такі висновки, проаналізувавши події, що залишились у минулому. Не нарікає жінка на долю, що саме так розставила пріоритети на життєвому шляху, хоча й мріялося трохи по-іншому і не всі наміри та плани, які виношувала в юності, вдалося реалізувати. Школяркою Світлана горіла бажанням продовжити навчання, тим паче, що в рідній Пермі предостатньо було вузів різного профілю. Бачила себе якщо не студенткою інституту, то бодай ученицею училища культури. Близька була ця сфера її уподобанням, але атестат зрілості так і залишився єдиним документом про здобуту освіту.

Зростала Світлана Мєхоношина (дівоче прізвище – авт.) в багатодітній родині, де, окрім неї було ще семеро. З дитинства всотала сімейні цінності, які сповідували її батьки Ганна Григорівна та Петро Гнатович. Вони дорожили один одним, у любові, доброті й повазі ставили на ноги синів і дочок, свято берегли сімейне вогнище, не давши йому згаснути. Були щирі й відверті з людьми, можливо, аж надміру гостинні й привітні. Їх дім був гамірним не тільки тому, що тут не вщухав дитячий сміх. Своїх восьмеро, а ще друзі – подружки…

До восьми років Світлана з батьками проживала у селі Лисманово на Пермщині, там закінчила два класи початкової школи. А що тато працював головою сільради, який правив громаді і за суддю, міліціонера, соціального працівника тощо, двері їх оселі ніколи не зачинялися. Йшли туди люди за порадою і допомогою, знаючи, що не матимуть  у цьому відмови. Через відсутність у селі готелю часто залишалися на ніч прикомандировані з обласного центру.

Таким же своєрідним вуликом стала і квартира в Пермі, куди переїхала родина. У дітей, старші на той час уже дівували та парубкували, свої компанії, у дорослих – свої. Аби вихідні – їдуть із села родичі, зна­йомі, сусіди. І на всіх у родині вистачало уваги, нікого не виставили за поріг. Старші сестри Світлани за­приятелювали з дівчиною, котра приїхала в Перм до своєї сестри. Були вони родом з України, батьки проживали у селі неподалік майбутнього міста-супутника Чорнобильської АЕС Прип’яті. Не знали, не думали Мєхоношини, що згодом Прип’ять стане частиною життя не одного з їх великої родини.

Першою, наслухавшись про розмах атомної новобудови, подалася «освоювати» українське Полісся найстарша сестра Світлани Ліда. Тут, далеко від рідного дому, зрештою, осіла, знайшла свою долю. За якийсь час до Ліди приїхала друга сестра Галина. І вона в Україні залишилася, тут на неї заміжжя чекало. Якраз на Рівненщині розгорнулася інша всесоюзна «толока» і молода сім’я перебралася в Кузнецовськ. Отож, уже дві пермячки залишили батьківський дім і долучилися до будівництва вже двох українських АЕС, Галина з часом оселиться з сім’єю в Нетішині.

А доля й далі вперто складала пазли життя великої родини, формуючи все нові картинки з українською пропискою. Бажаючи підзаробити грошей аби наповнити сімейний бюджет, приїхав у Прип’ять, як тільки вона почала будуватися, і сам господар дому Петро Гнатович. Мав, за словами С.П.Юртаєвої, він золоті руки. На будівництві запримітили це, виділили навіть чоловіку тимчасове житло, ремонт у ньому затіяв. Мама з дітьми налаштована була на переїзд, взялася, що називається, пакувати валізи. Аж тут  батько у дверях та зі сльозами на очах каже : «Повернувся додому, не можу без вас». Так і залишилися в Пермі.

Світлана, як виявилося, ненадовго. Попри всі свої плани на майбутнє, дівчина молодою вийшла заміж. Жили з чоловіком у шахтарському містечку Гремячинськ, там народилися обидві їх доньки Олена і Юля. Але перспективи тут  не бачили, адже у переважній своїй більшості шахтарі після виходу на пенсію, переїжджали хто в Краснодар, хто в Україну. Там намагалися підправити здоров’я, «заробивши» на шахті проблеми з органами дихання. Та й не тільки на вугільних підприємствах забрудненим було повітря, все місто терпіло дискомфорт через кіптяву та сажу. Чорний сніг на вулицях – явище звичне для тутешніх жителів.

Само собою визріла думка пошукати щастя в Україні. Першим поїхав сюди глава сімейства Олексій. За кілька місяців почула від нього Світлана: «Або ти сюди з дітьми перебирайся, або я додому повертаюся». Вона, не роздумуючи, подалася за чоловіком.

Новий 1983 рік зустрічали у квартирі Галі, тут тулилися всі гуртом аж до 1987 року, доки Юртаєви не отримали свого житла. Згадалося дитинство з їх гомінкою домівкою, як і тоді, у них не виникало чвар через тісноту, незручності. Дві сім’ї знаходили порозуміння, радо приймали гостей, не ділячи родичів на своїх і чужих. Так вони були виховані.

Першим місцем роботи С.П.Юртаєвої було управління будівництва ХАЕС. Випало займатися тиражуванням різнопланової документації для потреб підприємства. Машини, які давали життя цій поліграфічній продукції, для нинішнього покоління справжнісінька архаїка. Допотопне обладнання вимагало особливої пильності та обережності, з точки зору техніки безпеки було, даруйте за тавтологію, особливо небезпечним. Але й до такого виробництва молода жінка звикла, через рік аналогічну роботу виконувала вже на ХАЕС. Тут, на дільниці розмножувальної техніки, що в різні часи була в складі виробничо-техні­чного і конструкторсько-технологічного відділів, цеху ТАВ, працювала до чергової реорганізації. У лютому 1995 року дільниця увійшла до від­ділу друку та розмножувальних процесів, тепер – дільниця оперативного друку ЦГЗ. Тут і донині працює разом з давніми своїми колегами Ж.В.Вем й Т.М.Коршук. Швидко опанували сучасне обладнання, оперативно виконують замовлення.

- Роботою задоволена, - каже Світлана Петрівна, - не розумію навіть як можна її не любити. Це ж справа, якій віддано роки.

Напевне, саме такий підхід є вирішальним чинником у прагненні жінки видавати продукцію високої якості, на яку б не нарікали користувачі. Замовники, як і керівники дільниці, для нарікання не мають жодних приводів.

Днями Світлана Петрівна відзначила поважну дату в своєму житті, більшу половину якого вона в Україні. Тут повиростали діти, обзавелися сім’ями та подарували онуків. Їх у подружжя Юртаєвих четверо. Про раннє заміжжя, яким юна Світлана ніколи не марила, не жалкує. Добрий і порядний чоловік всі роки був і залишається надійною опорою, шанує дружину, підтримує й допомагає у всьому. Отож, цей доленосний вибір був правильним.

Із трьох сестер великого сімейства пермяків, котрі переїхали в Україну, двоє живуть у Нетішині. Ліда після чорнобильської аварії перебралася з сім’єю на батьківщину чоловіка й мешкає в Олександрії на Кіровоградщині. Донька троюрідної сестри живе в Одесі, троюрідний брат у Севастополі. Відчуття великої родини нівелює розлуку з малою батьківщиною, де нема вже ні мами, ні тата, передчасно пішли з життя двоє братів. Вона пустила коріння тут, має хороших друзів, сусідів, колег. Але без рідні, напевне, почувалася б одинокою. Слава Богу, гармонія стосунків з родичами і тими, хто оточує сім’ю, вибудувалася давно і це стало запорукою душевного спокою.

- Знаєте, - раптом пригадує жінка, - наша родина тут, в Україні, могла б бути ще більшою. Племінник мій одружений на дівчині з Дунаєвець, певний час жили з сім’єю там, правда, потім повернулися в Росію.

Так от усе переплелося в її житті, де непередбачувані повороти долі дарували нові зустрічі, нові відчуття. На щастя, ці повороти не були крутими й не пролягли над обривами.

Ольга Сокол

Фото  з  архіву  редакції