Магiя лiсу барвами фарб

Не думав, не гадав Володимир Мирончук, що його дитяче захоплення малюванням переросте у щось більше і витончене, стане душевною потребою творити і ділитися своїми мистецькими набутками з широкою аудиторією, викликаючи у неї не просто замилування, а відчуття своєї присутності у зображеній на полотні місцині. Уява легко малює те, що лишається «поза кадром», адже у роботах самобутнього художника переважають лісові пейзажі, доступні для спо­глядання кожному з нас. Та тільки не кожен може вловити неповторну мить, вихопити ракурс, багато­значний і глибинний за своїм змістом. А поглянеш на полотно і мимоволі зойкнеш від здивування: це ж бо скільки таких картинок зустріча­в на лісових стежках і дорогах! Місив багнюку гумовими чобітьми в пору танення снігу і не звертав уваги наскільки насправді заворожуюче  і зворушливо дзюрчать весняні струмки, яку живильну силу несуть у собі. Дивлячись на картини                В.І.Мирончука ловиш себе на думці, що вже чуєш, як жебонить вода у тих рівчаках, чуєш запах прілого листя.

Він малює ліс будь-якої пори року, адже той завжди по-своєму неповторний. За три роки, відколи почав інтенсивно займатися художництвом, створив колекцію з десятків пейзажних полотен. Тут весняні розливи і літнє різнотрав’я, осінній падолист і зимовий сніговий покрив.

Майстри пензля, присутні на виставці робіт жителя Шепетівки Володимира Мирончука, яка минулого тижня відкрилася в мистецькій галереї «Арт-пласт», захоплено ділилися враженнями від побаченого. Валерій Походонько, наприклад, зазначив: «Ніколи б не подумав, що фарбами можна передати мороз. На картинах Володимира він реально відчутний». В такому ж ключі висловлювалися й інші, бо відчували, як доноситься з картин чи то запах квітів, чи щебет птахів. Спробую узагальнити ці відчуття: магія лісу зустрічає глядача, тримаючи його в своїх обіймах. За нею художнику, як сам зізнається, далеко не треба ходити, адже будинок його стоїть фактично у лісі.

Перші малюнки, варті уваги, він зробив у класі сьомому-восьмому. На тому й зупинився, хоча в подальшому, у тому числі при виборі професії, творче начало переважило. Любив працювати з деревом, легко йому це давалося, займався різь­бярством, став майстром з виготовлення дизайнерських меблів.

Так спливали роки, аж якось дочки наткнулися в батьківському домі на його ще учнівські роботи і з подивом вигукнули: «А хто автор?». Не повірили, що їх тато міг таке сотворити. Вони ж  наполягли, щоб зайнявся цим всерйоз, подарували фарби. Зять, щоправда, не вірив, що буде від того якийсь толк. Але всім скептикам майстер довів наскільки були вони неправі. Попервах і сам не вірив, що так легко і швидко опанує олійні фарби, розбереться у величезній палітрі тонів і напівтонів. Але ж вийшло! Його працелюбству і художній «врожайності» могли б позаздрити маститі профі. Колеги по ремеслу з Шепе­тівки і Хмельницького визнають, що народний майстер воістину талановитий і радять не зупинятися на досягнутому, бачать у ньому великий, до кінця не розкритий потен­ціал. Володимир і сам не думає полишати справу, якою так захопився, і визнає, що починати ніколи не пізно. Як не варто гасити в собі творчі задатки, що роками жевріють у душі.

Він тяжіє до лісових пейзажів, хоча пробує себе в написанні квіткових натюрмортів. І вони вдаються не згірше, як у жінок-художниць, чиєю прерогативою вважають по­дібний напрям у художньому мистецтві.

Задумів у Володимира Мирончука багато, тепер він точно знає, що продовжуватиме творити. На радість собі і людям.

Ольга Сокол