Право бути першопрохiдцем
Минув рік з часу відходу у вічність надзвичайної людини – Олексія Івановича Троценка. Ніхто не відміняв смерть, але можна відмінити забуття. Маю велике сподівання, що його справи і висока любов до людей житимуть в серцях нетішинців, у свідомості громадян міста довгі-довгі роки. Хочу, щоб у центрі Нетішина була алея Троценка з розмаїттям квітів. Він був закоханим у поліську природу і все зробив, аби серед міста залишалась оаза лісу. Напевно, слід надати їй цивілізованого вигляду під час «троценкового» суботника, як данину пам’яті про Олексія Івановича. Пригадую, скільки разів він «напрягав» мене та й інших знайомих, аби зникло з очей «ганебне явище» на ім’я колишній інформаційний центр, що псує весь ландшафт при в’їзді в місто. Листи написано у найвищі інстанції...
Люди, що знали його не як керівника найважливішого об’єкта краю, хто спілкувався щоденно, не чекають рішень сесій та високого «соізволєнія», на власний кошт та розум увічнюють свою повагу і шану до цієї особистості. За ініціативи працівника ТЦ Миколи Оверчука, на кошти знайомих на фронтоні під’їзду, де жив О.Троценко, з’явилась меморіальна дошка з написом: «Ветеран, енергетик, людина! Йому судилось стати батьком міста. Йому даровано нелегкий нести хрест Першопроходця із великим хистом, творити велета по імені ХАЕС»!
Кілька років тому краєзнавчий музей започаткував серію брошур про почесних громадян та відомих особистостей Нетішина. Дякувати Богу, Олексій Іванович тримав у руках видання з промовистою назвою «... кожна хвилина в ціні». Це рядок з поеми «Справа його життя», яку автор даних роздумів видрукував у книзі власних творів «Весна прийде». А ще у п’ятому номері «Вісника Нетішинського краєзнавчого музею», який нещодавно з’явився у світ, надруковано статтю «Відкрито дивитись в очі людям – не кожному випадає така розкіш». В.Войковський та В.Гусаров зробили екскурс в історію життя Олексія Івановича Троценка.
Не зайве буде нагадати кілька моментів з життя батька міста.
«Ми, працівники Дирекції,- пригадував Олексій Троценко,- вивчивши і проаналізувавши документи, розпочали «війну» з проектним інститутом, домагаючись ліквідації недоліків. Після майже піврічної «боротьби» добились збільшення асигнувань на житло та соцкультпобут.
За рекордний термін були побудовані і здані в експлуатацію їдальня, магазин, гуртожиток на 470 місць, до речі - укомплектований меблями із заправленими ліжками, килимками, що пізніше повторити це вже не вдалося. А незабаром уже як постійних жителів майбутнього міста прийняли і перші житлові будинки – так звані «добротворський» і «курахівський». Привітно відкрив двері перед малюками перший дитсадок «Сонечко», а згодом і загальноосвітня школа №1. З великими труднощами було введено під виглядом навчального пункту музичну школу (вона не передбачалася кошторисом).
Разом дбали, аби зберегти максимальну кількість сосен під час забудови. Було домовлено, що за кожне зрізане дерево без потреби винуватець платитиме півтори тисячі рублів. А тим, хто проявить винахідливість і збереже «мешканку» соснового бору – премія. Спрацювало! Премія у розмірі п’ять тисяч була видана будівельникам, які замість п’ятнадцяти стовбурів зрізали на п’ять менше на першому житловому масиві...».
Колишній секретар Славутського міськкому партії Анатолій Григорович Роздобудько пригадав повсякденний епізод з виробничого життя директора ХАЕС, який дає гарне уявлення про турботу Олексія Івановича за зручності для нетішинців, зокрема - школярів.
За проектом в міському кінотеатрі мав бути ресторан. Споруда вже була у високій готовності, здається, збиралися монтувати обладнання. І от тоді виникло питання про приміщення для роботи з дітьми, щось подібне до того, що раніше називали будинком піонерів. Запропонували влаштувати такі кімнати в кінотеатрі. Директор без вагань прийняв рішення переробити ресторан під будинок піонерів, дав відповідне завдання спочатку проектувальникам, а потім і - будівельникам. І ця добра справа ще й досі слугує юним нетішинцям».
Він свого часу був одержимий великою справою для прийдешніх поколінь. Міцні моральні якості і належна професійна майстерність та прагнення завершити задумане – хіба для минулого і сьогоднішнього часу такі генеруючі риси є зайвими?
Він залишив за собою помітний слід, яким впевнено крокують його сини, внуки… Людяність – це одна з характерних рис ювіляра. Відкрито дивитись в очі людям - не кожному випадає така розкіш.
Саме йому було вручено посвідчення №1 почесного громадянина Нетішина. І права бути першопрохідцем вже ніхто не відбере.
Віктор Гусаров
В родину Троценків прийшла нова сумна звістка – на 57 році життя (народився 30 травня 1958р. у м. Рава-Руська Жовківського р-ну Львівської обл.) через важку хворобу помер син і брат Сергій. Він був гідним продовжувачем справи батька, присвятивши атомній енергетиці все своє свідоме життя. Після закінчення Одеського політехнічного інституту за спеціальністю інженер-енергетик з 1984 року понад тридцять літ працював на Хмельницькій АЕС. Обіймав посади від робітника до начальника цеху налагодження і випробування устаткування та головного технолога. Звитяжна праця його відзначена званням „Заслужений енергетик” (2004 рік) та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2015 рік).
Адміністрація, трудовий колектив станції, знайомі та дурузі висловлюють щире співчуття родині Троценків.
