На листку зашарілося "вісім"
Ми вже повідомляли, що нетішинка Ольга Прохорчук цьогоріч отримала Всеукраїнську літературну премію ім. В.Симоненка за кращий поетичний дебют. А днями літературних нагород у молодої поетеси побільшало – вона стала лауреатом премії ім. Михайла Дубова, встановленої рівненським відділенням Національної спілки письменників України. Премія присуджується за книжку минулого чи поточного року в номінаціях «поезія», «проза», «літературна критика і літературознавство» серед молодих осіб віком до 33 років. Саме стільки прожив М.Дубов. Ольга – випускниця Першої літньої літературної школи, дипломант Всеукраїнського конкурсу урбаністичної поезії «УРБА – Перехрестя 2013», автор поетичної збірки «Привези мені сонця», член спілки письменників України. Отже, познайомимо читачів з рядом творів О.Прохорчук.
Календарна весна. На листку зашарілося вісім,
Усміхається березень, шле свій вітальний уклін,
Та і досі морозяно-сніжно в ранковому лісі,
Лиш подекуди тихий підсніжників чуть передзвін.
А мені біля тебе, як завжди, і тепло, і ясно.
Усміхнись! До букету додай ще один промінець!
Ти моє хатнє сонце, що, вірю, ніколи не згасне,
Над тобою з добра хай не німб,
так принаймні вінець.
Отже, свято (уклін, полум’яная Кларо)!
Перевернута вісімка – це нескінченності знак.
Нескінченно здоров’я і щастя йтимуть у парі,
Плюс кохання та інші всі блага – нехай буде так!
Але всім побажанням ти, мабуть, не маєш вже ліку,
То ж чи є із них сенс павутину химерну плести?
Просто знай: я за тебе молитися буду довіку.
Я безмірно щаслива. Тому що зі мною є ти.
* * *
Ми зустрінемось десь в хуртовинах
і сонячних мріях.
Ти впізнаєш мене. Пульсуватиме в скронях: „Вона!”
І сніжинки дріматимуть боязко в мене на віях,
А з-під вій усміхнеться блакитно-крилата весна.
Загорнуться у іній рожевий збентежені щічки...
Ой, сльозинка... Навіщо?
Хоч, може, це теж добрий знак?
І палатиме серце вогнем полохливої свічки.
Ну і хто із нас думав, що можемо стрітися так?
Хоча ні, ми чекали, і душі були вже на чатах,
І клубочок думок мізки тісно-химерно обплів.
Але ми стоїмо і не знаємо з чого почати...
Тож почнім з середини. І можна без слів.
* * *
Як у давні часи, ми зустрілись раптово-неждано.
Літній вечір стояв із повітрям густим, як гіпноз.
Він був знову суворий, я знову була незрівнянна.
Він помітив мене, я усміхнено рушила повз.
Знов ті самі привіти і фрази, бліді і банальні.
Його голос в мені вже не збурює фраз резонанс.
Я спокійна, як тінь. Його очі покірно-звичайні,
І вони неспроможні мене знову вводити в транс.
І, здавалося б, в нього все ті ж неприборкані плечі,
І спокусливий торс – та мені вже чомусь все одно.
Ми не стали прощатись, і тільки засмаглий вечір
Розливав нам по келихах спогади, наче вино.
* * *
Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому так несила втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лиш – музу,
Такими руками торкаються лиш Страдиварі,
Таким шепотінням формують з бажань істерію.
І все, що я знаю, у цому гіпнозному мареві, –
Це те, що я – скрипка, бо плакати також умію.
