Час майоріти жовто-блакитним знаменам!
Маріуполь є символом стійкості і непохитної боротьби із рашистським наваллям. Не лише тому, що там до останнього стоять наші воїни. Там зросло покоління патріотів, вихованих на грунті любові до рідної землі, для яких особисті свободи у пріоритеті.
На світлині автора цих рядків Костянтин Георгійович Белов із Державним прапором, який він виніс із понівеченого Маріуполя. Прапор посічено осколками.
«Підібрав його біля центрального входу на території розбитої лікарні водників. Образливо стало за наругу, вчинену щодо державного символу, щодо зруйнованого міста. Напівсвідомо вирішив, що він буде зі мною будь-що» – розповідає Костянтин. – Проніс через блок-пости. А що, я на своїй землі, і це частка мого усвідомлення Батьківщини»…
Усвідомлення небезпеки, як мені здається, так і не прийшло до співрозмовника. Він розповів, що на блок-постах заставляли роздягатись, перевіряли наявність татуювання, якихось ран, чи щось іншого на колінах. Перемацували речі у сумках. Саме серед речей і зберігався дорогоцінний символ нескореного Маріуполя…
– За професією я зварювальник – закінчив місцеве ПТУ, – розповів Костянтин. – Працював понад 10 років на Азовському судноремонтному заводі вибивальником литва та зварювальником. Згодом виробництво занепало, змінив кілька підприємств, останнє місце – адміністратор автомийки станції технічного обслуговування – це зовсім недалеко від прохідної Азовсталі.
28 лютого навкруги стало бахкати. Зайшли військові ЗСУ, подивились, чи можуть на СТО закріпитись. Моя зміна закінчилась, і я поїхав додому. Дорогою купив хліба, чаю. Як з’ясувалось, це була перша і остання покупка за час перебування у місті під час окупації.
Обстріли почастішали, особливо інтенсивно гатили по Азовсталі, яку добре видно з місця розташування нашого з матір’ю будинку. У місті то одну хату розбомблять, то іншу, фугаси літають.
Виходив кілька разів подивитись що ж робиться у місті, споглядав за подіями у порту, бачив, як розбомбили триповерхову будівлю бази внутрішньої механізації на території порту, це за метрів 300 від хати.
З 4 на 5 квітня гатили всю ніч, на території торгового порту пересувались військові з автоматами. Вранці оглянув вулицю Маркелова – будинки палають, електричні стовпи повалені, лежать ручні протитанкові гранатомети. Товариш попередив, щоб не йшов далі, бо у одному з будинків засіли денеерівці.
Зробили розвідку щодо виходу у Мелекіно, де розташувалась база відпочинку. Дивимось – над сільрадою чужі прапори. Таксисти попередили, що можна стати за гуманітаркою ДНР, тільки треба зареєструватись.
Ми вирішили, що вибиратимемось звідси. Матір ледь вмовив, казала, що залишиться, бо тут усе рідне.
На першому ж блок-посту заставили роздягнутись…
У Мелекіно поселились у знайомих. Таксисти за виїзд у Бердянськ заправили по 1000 гривень з людини. На умовному кордоні вимагали відбитки пальців і фото. Ми вирішили, що обійдемось без цього, хоча був ризик, що не випустять.
Черговий блок-пост: хто не пройшов фільтрації – (рашисти не слов’янської зовнішності) наполягають, щоб повертались назад. Таксист домовляється за 1500 гривень з кожного, щоб пропустили. Бачив, як гроші перекочували з рук у руки.
У Бердянську над міськрадою рашистський і радянський прапори, поруч на площі – жовто-блакитні. Влаштовуємось у хостелі. Просять 300 гривень з людини. Все досить пристойно. Коли дізнаються звідки ми – приносять консерви, зменшують ціну до 250. Наступного дня йду на автовокзал, чую, що відправляється автобус, хапаю речі і маму та мерщій у автобус.
Під Пологами знову блок-пост. Дивлюсь: прапор триколорний, а на 40-метровій вишці наш. О, ми таки у себе вдома. Рашист побачив у мене у валізі нові кросівки – «Це ти мені?» Я заперечив. «Ти такий жадний»…
Я не жадний, якби нашому воїну, то – залюбки.
Нарешті Запоріжжя. Тут у нас вже є зв’язок. Мати телефонує сестрі у Нетішин. У відповідь – приїздіть негайно!»
Далі був потяг «Запоріжжя-Львів». З 19 квітня Галина Олександрівна та Костянтин Георгійович у Нетішині, де їх прихистила Олена Дерев’янко. Мати – пенсіонерка, а Костянтин сподівається, що тут знайде роботу для серця і вмілих рук. Бо прапори надії і свободи осявають його долю.
Віктор Гусаров
P.S. Коли номер було здано у друк, довідались, що Костянтин влаштувався на роботу зварювальником у тепличне господарство. Не останню роль у перевазі на користь саме цього працівника зіграла особиста бесіда керівника Миколи Радиці із Костянтином. Він переконався, що саме з такими людьми слід робити справу. Вони – надійні.
