Мені,
У сні
З’явилась
Божа Мати.
А я – заплакала,
Невтішно,
Як дитя, -
Не мала чим
Її я зустрічати,
Бо без молитв
Німа
Душа моя.
Ішла
До мене,
Щоб благословити,
А я не мала
Чим її зустріть,
А я не знала
Жодної молитви,
Лише гріхи
Поклала їй до ніг.
Вона ж
Всміхнулась,
Тепло
І так щиро
Поклала руку
Легку на чоло,
Й сказала:
“Встань,
Не плач,
Я тобі –
Вірю” –
І наче сонце
В храмі розлилось!
Те сяйво
Світ
Покровом
Огорнуло,
Зігріло серце
Ще незвіданим
Теплом,
І я, нарешті,
Для життя
Проснулась
В якому є,
В якому є
Любов!
***
Де ти, трунку гіркий?
Де вуста медові?
В ріки часу спливли всі бажання.
Що було – відболить,
І ніяк не спинить
Мить, що звалася нашим коханням.
Де ти, дівчинко мрій?
Де ти, легіню мій?
Час сплітає років павутиння.
І тепер вже не ми,
Я – одна, й ти – один,
А між нами – самотності прірва.
Час нас втішить – мине,
І життя промайне…
Бо усе на землі відцвітає.
Тільки пам’ять жива
Береже ті слова
Що кохання і смерті не знає.
Я у Бога молю
Не прикрас й кришталю,
Тільки б в серці
Жага не згасла -
Вірить в долю мою
Й світанкову зорю,
І в тебе – моє дивне щастя.
***
Галині П.
Хвилею,
що зупиняє серце
Огортає погляд твій… Байдуже
Що у ньому – двох льодинок скельця,
І душа твоя не мною тужить…
Струнами,
натягнутими болем
Сповнена моя душа… Не варто
Добувать мелодію з недолі -
Співчуттями їх понадривати.
Голосом,
почутим лише серцем,
Криком – німо:”Я тебе кохаю!” –
Розіб’є твій обручальний перстень
Всесвіт мій. Та я тобі прощаю…
Доторком,
що ніжний до знемоги -
Спогади, що непідвладні часу…
Так далеко, та під одним Богом
П’єм самотності єдину гірку чашу.
Холодом
обніме мене осінь…
Леготом пташиним дні у вирій
Відлітають… Скапують, як роси,
Чайками кигичуть – будь щасливий!
Хвилею,
що забиває подих
Тінь твоя…І серцю в грудях – тісно,
Заблукали сподівання в зорях…
Де ти? З ким? Ти диво? Сон? Чи… дійсність?!
***
Ніч зітхає утомлено й сонно
Тліють зорі, чи то ліхтарі,
Десь у небі – правічнім, бездоннім,
Задрімали примарні хмарки.
А за містом – розчулена тиша
Дала дозвіл на шум солов’ям, -
І заслухався юний Нетішин,
Шану склавши тим дивним пісням.
Все завмерло, зчароване дивом,
Що створили весна і пташки,
Задоволено й розімліло
Слуха світ співака з два вершки.
Може, казка і справді існує?
Як же це осягнуть, зрозуміть-
Місто ж поряд – а берег вирує,
Як в раю солов’ями бринить.
Вікна врозтіж – завмер Нетішин
Поступивсь серенадам весни…
Хто сказав, що це місце не тішить,
Помилився. Тут рай на землі!
***
Ще осені такої - не було…
Вона колись не плакала – горіла!
Вона приходила святково у село
З хлібиною і гомінким весіллям…
Ще осені такої – не було…
Що рано так туманом засивіла,
Не відсріблилась бабиним теплом, -
Як іскорка на попелищі – стліла…
Зібрались вранці в зграю журавлі,
І в небі затужило їх прощання…
А осінь ще не виплакала сліз, -
Дощить невпинно, пелюстково в’яне.
Такої осені сумної – не було…
Прислухалась, вдивилась їй в обличчя,
Й себе впізнала… Коли ти пішов,
Минуло літо, і печаль курличе…
Якими б я дорогами не йшла,
Тебе ніде, ніколи не зустріну,
Тому й панує в осені печаль…
І ждуть весни любов, надія й віра…
***
Дивуюсь…Вже пропало літо…
Але не жаль… Зовсім не жаль,
Що тихо вмерли білі квіти,
Й сумує вітер, як скрипаль…
Тільки тебе я пам’ятаю,
Мабуть, що пам’яттю й живу.
Тебе – люблю. Себе – караю,
Цей біль ніяк не розгублю…
Зима снігами кине в вікна,
А я не ждатиму весни,
Де сад без тебе – не розквітне…
І заболять про тебе сни…
Не знаю, чим на світі втішусь –
Надією, чи забуттям…
Втечу від себе… Тільки, віриш,
Тебе нікому не віддам!
***
Забути… Забути… Забути…
Щоб біль не носити в собі,
І усміхнутися людям,
Й побачити сонячні сни…
Боюся зустрітись з тобою,
Втопитись в озерах очей,
У рідних, у близьких до болю –
Я хочу забути тебе!
Тільки б не слухати тишу,
Не марити кроками в ній…
Ти спогади тільки залишив,
А я – своє серце тобі…
***
Ми тут - вдома. А хто ми? Нетішинці!
Плем'я доблесне й гонорове,
Стачить мужності, хватить ніжності,
В цьому гордому й теплому слові.
Ми тут - рідні, бо всі - нетішинці,
Ми своїх ще здаля впізнаємо,
Бо в очах наших - промені щирості,
Особливу енергію маємо!
Завжди юні - усі нетішинці,
В юнім місті душа не зістариться,
Сивина разом з бісом в обнімочці
У нетішинця переплавиться.
Ми - завзяті, ліниві, замріяні,
Працелюбні, закохані - змішані,
Як птахи, що вертають із вирію
До своїх берегів - до Нетішина!
***
Нетішин - не просто місто -
Будинки, проспекти, дерева,
Із ліхтарів намиста,
Бурхливі фонтани і сквери...
Це - затишний берег Горині,
Й п'янкий аромат сосни,
Це - щирі і щедрі весілля,
І хліб на столі святий...
Це - нових традицій віночок,-
Салюти і спів до зорі,
І хочеш того, чи не хочеш,
Тут серцем - завжди молодий!
Нетішин - це люди гостинні,
Дитячих очей дивосвіт,
Це - усмішки, теплі й привітні
Й талантів нев'янучий цвіт.
Нетішин - мій берег, мій голос,
Мій подих, життя мого зміст,
Мій дім, мій незламний колос,
Душі оберіг й благовіст.
***
Невидимо
Душа
Десь біля тебе,
Невимовно
Сумує
І болить…
Незвідане
Блакитно-чисте
Небо
Твоїх очей
Для неї там
Зорить…
Так несподівано,
Та щиро
І жагуче,
Невпинне серце
Рветься,
Наче птах,
У світ
Незримий,
Чистий
І відвертий,
Який живе
У наших
Почуттях…
Душа – де ти,
З тобою,
І – для тебе…
Не відпусти її,
Не розлюби…
Бо згине
Світ,
Бо зникнуть
Сонце
Й небо,
Й впадуть
У ріки
З берегів мости…
Невидимо –
Я поруч
Із тобою…
Не відаєш,
Що спокій мій
Забрав…
Лечу по світу
Тихою журою,
І не шукаю
Вороття
Назад…
***
Вознесе
Мене в небо
Музика,
Розчинюся
У ній
Й полечу…
В твоє
Серце
Натхненною
Музою,
Й запалю
В нім
Кохання
Свічу…
Підійме
Крила серця
Мелодія,
Аж до зір,
Аж до сонця…
Й на мить,
Перед тим,
Як згоріти
Пломенем, -
Я дізнаюсь,
Як можна
Любить…
…Воскресить
Мою душу
Мелодія,
Й понесе
У галактики
Мрій…
Я – лиш нота
Твого
Неспокою…
Ти – мій всесвіт…
Мій подих,
Ти – мій!..
***
Не дай мені
Зневіритись
І впасти
В безодню
Спокою,
Бентеги,
Забуття,
Прокинувшись,
Не посміхнутись
Сонцю
Й не розгорнути
Крила
Для життя…
Не дай мені
Погаснути
І вмерти
Душею,
Духом,
Серцем,
Почуттям,
Не дай
Любов
З скрижалів
Серця
Стерти
І зледеніти
В самоті
Не дай…
Будь поряд…
Хоч в думках,
Лише в бажаннях,
У снах,
У подиху,
У мріях,
Наяву…
Будь
У світах,
У зорях,
У світаннях,
Хоча б відлунням
Мого серця
Будь!
Будь
Моїм
Літом,
Сонцем,
Небосхилом,
Будь ангелом
Невидимим
В душі,
Будь
Ніжністю,
Теплом,
Будь
Поцілунком…
Бо я жива
Доки є в світі
Ти!
***
Ця порожнеча довга, як зима…
Я – вільна, я – безмежна, я – сама…
Ця воля – як міцне-міцне вино –
П’янить і зводить з розуму воно…
Це серце – втомлене, холодне і німе…
І диво – вже у ньому не живе,
І світ – лиш спогадів мовчазний перегук,
Обплетених у сіті щастя й мук…
Ці очі – дві приречені зорі,
І кіс не шовк – душі колючий дріт…
Невже це – я? Невже це я сама?…
Я лиш не знала, що я вже зима…
***
Я не можу тобі пробачити…
Та й навіщо – уже не болить…
Я – зима, сяйвом снігу освячена
Перед тим, як на сонці зімліть.
Я не можу собі пробачити…
Та й навіщо – хіба оживу?
Я зима. Я – останнє побачення…
Я лиш слід на зчорнілім снігу…
***
Хіба я поверну тобі весну?
Коли сама її не маю…
Бо маю сльози – не росу,
Й роки у вирій відпускаю…
Хіба я принесу тобі тепло?
Коли сама – зимова стужа…
Бо серце в лід давно вросло,
Холодний, сірий і байдужий…
Хіба я подарую тобі світ?
Коли сама – іду по краю…
І все, що маю у житті,
Не в дар несу, просто – лишаю…
***
Не звучи так надривно і сумно,
В кожну ноту вплітаючи біль,
Мого відчаю страдницька сурмо,
Не розхлюпуй на волю жалі…
Не звучи голосніше за серце,
Що заборсалось в пастці, як птах…
Впавши з висі безмежного неба,
Що жило в твоїх рідних очах…
Не звучи, безнадіє, так журно,
Навпіл серця мого не край…
Сніжно… Холодно… Порожньо… Хмурно…
Не збулось… Не люблю… Не чекай…
***
Себе обманювать – найважче,
Втекти немислимо від зла, -
Де сили взяти, щоб пробачить,
І не носить в душі тягяр?
Ну що із того, що всміхаюсь?
Ніхто ж не бачить тих гримас,
Що в серці блазнями сховались,
Маскуючи юрбу образ,
І Януса, що у двох лицях
(одне – для всіх, інше – собі…),
Ношу свій біль, як таємницю,
Щоб не скупали у багні…
Не смію вголос заперечить,
Хай судять (бо на те він й люд),
“Хто був останнім – стане першим…”
Та Бога не про те молю…
Прощати стало важче й важче,
Хоч непрощати – смертний гріх…
Бо ж навіть і змія, і пташка
Під спільним небом вміють жить…
***
Світ правдивий – змережаний зморшками,
Світ ілюзій – рожевий, як сад,
Світ душі – сто раз суджений й прощений,
Я у ньому, як крок невпопад…
Не потраплю у слід
Прописної (банальної) істини…
Каркне вороном злість –
Хтось зрадіє й осудить умить…
Хтось підставить плече
Й підбере мою душу розхристану,
І я знову навчусь
Чути Бога в словах молитв…
Ген, увись полечу,
З невловимими птахами – мріями,
Стрімко вниз упаду –
В тім падінні відчувши лет…
Завтра – злину у безвість,
Й разом з бранками вітру – хмаринами,
Я травневим дощем
Прошепчу свій найліпший сонет…
***
Не заламаю рук у відчаї.
Всміхнусь. Хоч німо – закричу.
Бо ж долю, своєвільну й мічену
Не вдариш дружньо по плечу.
Вона сама собі господарка,
На все у неї – Божий план,
Вона – рабиня і володарка
Моїх років, чуттів і справ.
Та я погана в неї подруга,
Вона – донизу, я – у вись,
Вона – уколе кпином ворога,
А я – не дам у здачу злість.
Вона – то зраду, то відречення,
Хворобу, сльози і нужду,
Я – сонячним вінком заклечана
Її з добром у гості жду!
Вона, бува, чимось підлеститься –
Дозволить зачерпнуть тепла…
Несу його, боюсь розплескати,
А вона – льодом обсипа!
Отак ми граємось у піжмурки…
Знайшла – віддай… «Ні» – потім «так»…
Ми – нерозлучні. Що тут вдіяти?
Вона – мій друг. І мій же кат…
***
Наче й притупився біль утрати,
Наче вже обходимось і так…
Наче й не жила на світі мати…
Тільки серце втоплене в сльозах.
Наче й настають погожі ранки…
Наче сни й приходять до очей…
Те ж подвір’я, рушники й фіранки…
Тільки вирвана душа з грудей.
Наче все, як завше повелося –
Ті ж свята, і квіти, і дощі…
Тільки плаче вітер стоголосо…
Хліб гірчить, і тане віск свічі…
Наче сонце й поверта на літо,
А нема чомусь мені тепла…
І немає кольорів у світу…
Тільки чорний – матері нема…
***
За вікном весна, як казка, мабуть…
Ніжний цвіт в розчулених садах…
Тут – свічками сподівання тануть
І стиска обійми забуття…
За повіками живе своя реальність –
Світ із див, що так і не збулись…
А весна гукає дзвоном краплі –
Вийди, виглянь, чуєш – повернись!
Стрепенулась… Дощ! Співає небо!
Відкривають райдуги вікно,
Ангели торкнулись серця легко -
Принесли надію в тяжкий сон…
Боюсь не скласти цього іспиту,
Тут так багато запитань…
Таку просту згубила істину –
Не йти за покликом бажань…
Розважна, сильна й поміркована –
Чомусь вже зраджую собі
І поглядом твоїм – прикована,
І не боюсь шалених мрій…
Шукаю, та не знаю відповідь
Як я без тебе буду жить?
Слово «люблю» не зможу вимовить…
Так як не зможу розлюбить…
***
Заворожена? Дивна? Зурочена?
Не гадаю – нехай буде й так!
Хай душа, як трава столочена,
А долоні – холодний наждак…
Хай думки, як голки, впиваються,
Сіють відчай, що це лише сон…
Мої очі в твої вдивляються
Як у очі живих ікон…
Хай уже без надії – зчарована,
Світ, як гойдалка, скоро вниз…
Не гадаю, чи варт, чи дозволено,
Полечу! Хай на мить… Та ще ввись!
***
Я космічно не одинока.
Хай на іншій планеті – ти є.
Пам’ятаєш. Хай так звисока
Про земне існування моє.
Я не втримаю тебе ближче,
Ти галактика інша, на жаль…
Моє серце самотньо-ніжне
І вселенська моя печаль…
***
Я вже знаю, що значить терпіння,
Ох, як знаю, я в нього вросла, -
Ювелірно відточене вміння
Нести з того терпіння хреста.
А воно ж – із самого каміння…
Цей – угору, (ну чим не Сізіф?),
Бо не хочу простого прозріння,
Що кохання моє – лише міф…
А цей камінь сховаю, це серце –
Не болить, не кипить, не гнівить…
Бо живому не витримать герцю,
Щоб тебе без надії – любить…
Спотикнусь… О, цей камінь – найбільший,
Бо усі б’ють лоби саме тут…
Я ж не стану доводить, що ж ліпше,
Візьму в спільниці самоту.
Все стерплю, без надій на спасіння
Ладна винести безліч тортур…
Я ж бо потім із того каміння
Неприступний влаштую мур!
А за ним – лиш для тебе сховаю
Ніжний шовк обнімаючих рук.
Ти не з каменю, я це знаю! -
Задля тебе я все стерплю!
***
Я жити так не можу… Вгомонись!
Сьогодні – в небо, завтра – вже у прірві…
Не хочеш зустрічі? То голосом з’явись –
Влаштуй побачення в мобільному ефірі.
Така крута різниця амплітуд –
То доторк, як удар електрошоком,
То самоти засніжений етюд…
То ретро снів… то мрій тонке барокко…
Сьогодні ти – тропічний щедрий дощ,
А завтра – вже міраж, що у пустелі…
Нуга Едему й шлях спокутних прощ…
То колір пристрасті, то ніжності пастелі…
Я жити так не вмію. Зупинись!
Ця гойдалка, як шторм, що під ногами,
Дев’ятим валом в серце не несись,
Вже знаючи, що буде він – останнім!
***
МАСКА
Я усмішку приклеїла до болю.
Всі роблять вигляд, наче вірять в це.
Я розучилась буть сама собою –
Вже маска проросла в моє лице.
І не здеру – боюся крові й рани.
Нехай так буде! Нащо це комусь?
У стані лжещасливої нірвани
Я знов у вічі смерті розсміюсь.
Що ще не вмерло? Мрія чи кохання?
Що ще живе - надія чи душа?
Нема нічого! Й марні сподівання
На поміч вірного і бідного вірша!
Одна лиш зрада. Інших вже не буде!
Бо іншим не повірю! Досить раз!
Одна. Один. І як арбітри – люди,
Й суддя хороший – все розсудить час.
…Я так барвисто світ свій розмалюю,
Що потьмяніє з заздрощів печаль!
Все вибачу, забуду, подарую,
Ще й маску заховаю під вуаль…
***
Ніч зітхає утомлено й сонно
Тліють зорі, чи то ліхтарі,
Десь у небі – правічнім, бездоннім,
Задрімали примарні хмарки.
А за містом – розчулена тиша
Дала дозвіл на шум солов’ям, -
І заслухався юний Нетішин,
Шану склавши тим дивним пісням.
Все завмерло, зчароване дивом,
Що створили весна і пташки,
Задоволено й розімліло
Слуха світ співака з два вершки.
Може, казка і справді існує?
Як же це осягнуть, зрозуміть-
Місто ж поряд – а берег вирує,
Як в раю солов’ями бринить.
Вікна врозтіж – завмер Нетішин
Поступивсь серенадам весни…
Хто сказав, що це місце не тішить,
Помилився. Тут рай на землі!
***
***
Нетішин - не просто місто -
Будинки, проспекти, дерева,
Із ліхтарів намиста,
Бурхливі фонтани і сквери...
Це - затишний берег Горині,
Й п'янкий аромат сосни,
Це - щирі і щедрі весілля,
І хліб на столі святий...
Це - нових традицій віночок,-
Салюти і спів до зорі,
І хочеш того, чи не хочеш,
Тут серцем - завжди молодий!
Нетішин - це люди гостинні,
Дитячих очей дивосвіт,
Це - усмішки, теплі й привітні
Й талантів нев'янучий цвіт.
Нетішин - мій берег, мій голос,
Мій подих, життя мого зміст,
Мій дім, мій незламний колос,
Душі оберіг й благовіст.
Надія Кухоцька
