Вхід

Надія Кухоцька

Мені,

У сні

З’явилась

Божа Мати.

А я – заплакала,

Невтішно,

Як дитя, -

Не мала чим

Її я зустрічати,

Бо без молитв

Німа

Душа моя.

 

Ішла

До мене,

Щоб благословити,

А я не мала

Чим її зустріть,

А я не знала

Жодної молитви,

Лише гріхи

Поклала їй до ніг.        

 

Вона ж

Всміхнулась,

Тепло

І так щиро

Поклала руку

Легку на чоло,

Й сказала:

“Встань,

Не плач,

Я тобі –

Вірю” –

І наче сонце

В храмі розлилось!

 

Те сяйво

Світ

Покровом

Огорнуло,

Зігріло серце

Ще незвіданим

Теплом,

І я, нарешті,

Для життя

Проснулась

В якому є,

В якому є

Любов!

 

***

 

Де ти, трунку гіркий?

Де вуста медові?

В ріки часу спливли всі бажання.

Що було – відболить,

І ніяк не спинить

Мить, що звалася нашим коханням.

 

Де ти, дівчинко мрій?

Де ти, легіню мій?

Час сплітає років павутиння.

І тепер вже не ми,

Я – одна, й ти – один,

А між нами – самотності прірва.

 

Час нас втішить – мине,

І життя промайне…

Бо усе на землі відцвітає.

Тільки пам’ять жива

Береже ті слова

Що кохання і смерті не знає.

 

Я у Бога молю

Не прикрас й кришталю,

Тільки  б в серці 

Жага не згасла -                             

Вірить в долю мою

Й світанкову зорю,

І в тебе – моє дивне щастя.

 

                 

***

 

Галині П.

Хвилею,

що зупиняє серце

Огортає погляд твій… Байдуже

Що у ньому – двох льодинок скельця,

І душа твоя не мною тужить…

 

Струнами,

натягнутими болем

Сповнена моя душа… Не варто

Добувать мелодію з недолі -

Співчуттями їх понадривати.

 

Голосом,

почутим лише серцем,

Криком – німо:”Я тебе кохаю!” –

Розіб’є твій обручальний перстень

Всесвіт мій. Та я тобі прощаю…

 

Доторком,

що ніжний до знемоги -

Спогади, що непідвладні часу…

Так далеко, та під одним Богом

П’єм самотності єдину гірку чашу.

 

Холодом

обніме мене осінь…

Леготом пташиним дні у вирій

Відлітають… Скапують, як роси,

Чайками кигичуть – будь щасливий!

 

Хвилею,

що забиває подих

Тінь твоя…І серцю в грудях – тісно,

Заблукали сподівання в зорях…

Де ти? З ким? Ти диво? Сон? Чи… дійсність?!

     

       

***

 

Ніч зітхає утомлено й сонно

         Тліють зорі, чи то ліхтарі,

         Десь у небі – правічнім, бездоннім,

         Задрімали примарні хмарки.

 

         А за містом – розчулена тиша

         Дала дозвіл на шум солов’ям, -

         І заслухався юний Нетішин,

         Шану склавши тим дивним пісням.

 

         Все завмерло, зчароване дивом,

         Що створили весна і пташки,

         Задоволено й розімліло

         Слуха світ співака з два вершки.

 

         Може, казка і справді існує?

         Як же це осягнуть, зрозуміть-

Місто ж поряд – а берег вирує,

Як в раю солов’ями бринить.

 

Вікна врозтіж – завмер Нетішин

Поступивсь серенадам весни…

Хто сказав, що це місце не тішить,

Помилився. Тут рай на землі!

 

***

                  

Ще осені такої -  не було…

Вона колись не плакала – горіла!

Вона приходила святково у село

З хлібиною і гомінким весіллям…

 

Ще осені такої – не було…

Що рано так туманом засивіла,

Не відсріблилась бабиним теплом, -

Як іскорка на попелищі – стліла…

 

Зібрались вранці в зграю журавлі,

І в небі затужило їх прощання…

А осінь ще не виплакала сліз, -

Дощить невпинно, пелюстково в’яне.

 

Такої осені сумної – не було…

Прислухалась, вдивилась їй в обличчя,

Й себе впізнала… Коли ти пішов,

Минуло літо, і печаль курличе…

 

Якими б я дорогами не йшла,

Тебе ніде, ніколи не зустріну,

Тому й панує в осені печаль…

І ждуть весни любов, надія й віра…

 

***

                          

 Дивуюсь…Вже пропало літо…

                            Але не жаль… Зовсім не жаль,

                            Що тихо вмерли білі квіти,

                            Й сумує вітер, як скрипаль…

 

                            Тільки тебе я пам’ятаю,

                            Мабуть, що пам’яттю й живу.

                            Тебе – люблю. Себе – караю,

                            Цей біль ніяк не розгублю…

 

                            Зима снігами кине в вікна,

                            А я не ждатиму весни,

                            Де сад без тебе – не розквітне…

                            І заболять про тебе сни…

 

                            Не знаю, чим на світі втішусь –

                            Надією, чи забуттям…

                            Втечу від себе… Тільки, віриш,

                            Тебе нікому не віддам!

                   ***   

 

Забути… Забути… Забути…

Щоб біль не носити в собі,

І усміхнутися людям,

Й побачити сонячні сни…

Боюся зустрітись з тобою,

Втопитись в озерах очей,

У рідних, у близьких до болю –

Я хочу забути тебе!

Тільки б не слухати тишу,

Не марити кроками в ній…

Ти спогади тільки залишив,

А я – своє серце тобі…

***

 

Ми тут - вдома. А хто ми? Нетішинці!

Плем'я доблесне й гонорове,

Стачить мужності, хватить ніжності,

В цьому гордому й теплому слові.

 

Ми тут - рідні, бо всі - нетішинці,

Ми своїх ще здаля впізнаємо,

Бо в очах наших - промені щирості,

Особливу енергію маємо!

 

Завжди юні - усі нетішинці,

В юнім місті душа не зістариться,

Сивина разом з бісом в обнімочці

У нетішинця переплавиться.

 

Ми - завзяті, ліниві, замріяні,

Працелюбні, закохані - змішані,

Як птахи, що вертають із вирію

До своїх берегів - до Нетішина!

***

 

                   Нетішин - не просто місто -

                            Будинки, проспекти, дерева,

                            Із ліхтарів намиста,

                            Бурхливі фонтани і сквери...

 

                            Це - затишний берег Горині,

                            Й п'янкий аромат сосни,

                            Це - щирі і щедрі весілля,

                            І хліб на столі святий...

 

                            Це - нових традицій віночок,-

                            Салюти і спів до зорі,

                            І хочеш того, чи не хочеш,

                            Тут серцем - завжди молодий!

 

                            Нетішин - це люди гостинні,

                            Дитячих очей дивосвіт,

                            Це - усмішки, теплі й привітні

                            Й талантів нев'янучий цвіт.

 

                            Нетішин - мій берег, мій голос,

                            Мій подих, життя мого зміст,

                            Мій дім, мій незламний колос,

                            Душі оберіг й благовіст.

 

 

***

 

Невидимо

Душа

Десь біля тебе,

Невимовно

Сумує

І болить…

Незвідане

Блакитно-чисте

Небо

Твоїх очей

Для неї там

Зорить…

 

Так несподівано,

Та щиро

І жагуче,

Невпинне серце

Рветься,

Наче птах,

У світ

Незримий,

Чистий

І відвертий,

Який живе

У наших

Почуттях…

 

Душа – де  ти,

З тобою,

І – для тебе…

Не відпусти її,

Не розлюби…

Бо згине

Світ,

Бо зникнуть

Сонце

Й небо,

Й впадуть

У ріки

З берегів мости…

 

Невидимо –

Я поруч

Із тобою…

Не відаєш,

Що спокій  мій

Забрав…

Лечу по світу

Тихою журою,

І не шукаю

Вороття

Назад…

 

***

 

 

Вознесе

Мене в небо

Музика,

Розчинюся

У ній

Й полечу…

В твоє

Серце

Натхненною

Музою,

Й запалю

В нім

Кохання

Свічу…

 

Підійме

Крила серця

Мелодія,

Аж до зір,

Аж до сонця…

Й на мить,

Перед тим,

Як згоріти

Пломенем, -

Я дізнаюсь,

Як можна

Любить…

 

…Воскресить

Мою душу

Мелодія,

Й понесе

У галактики

Мрій…

Я – лиш нота

Твого

Неспокою…

Ти – мій всесвіт…

Мій подих,

Ти – мій!..

 

***

 

Не дай мені

Зневіритись

І впасти

В безодню

Спокою,

Бентеги,

Забуття,

Прокинувшись,

Не посміхнутись

Сонцю

Й не розгорнути

Крила

Для життя…

 

Не дай мені

Погаснути

І вмерти

Душею,

Духом,

Серцем,

Почуттям,

Не дай

Любов

З скрижалів

Серця

Стерти

І зледеніти

В самоті

Не дай…

 

Будь поряд…

Хоч в думках,

Лише в бажаннях,

У снах,

У подиху,

У мріях,

Наяву…

Будь

У світах,

У зорях,

У світаннях,

Хоча б відлунням

Мого серця

Будь!

 

Будь

Моїм

Літом,

Сонцем,

Небосхилом,

Будь ангелом

Невидимим

В душі,

Будь

Ніжністю,

Теплом,

Будь

Поцілунком…

Бо я жива

Доки є в світі

Ти!

        

***

 

Ця порожнеча довга, як зима…

Я – вільна, я – безмежна, я – сама…

Ця воля – як міцне-міцне вино –

П’янить і зводить з розуму воно…

Це серце – втомлене, холодне і німе…

І диво – вже у ньому не живе,

І світ – лиш спогадів мовчазний перегук,

Обплетених у сіті щастя й мук…

Ці очі – дві приречені зорі,

І кіс не шовк – душі колючий дріт…

Невже це – я? Невже це я сама?…

Я лиш не знала, що я вже зима…

 

 ***

 

Я не можу тобі пробачити…

Та й навіщо – уже не болить…

Я – зима, сяйвом снігу освячена

Перед тим, як на сонці зімліть.

 

Я не можу собі пробачити…

Та й навіщо – хіба оживу?

Я зима. Я – останнє побачення…

Я лиш слід на зчорнілім снігу…

***

 

Хіба я поверну тобі весну?

Коли сама її не маю…

Бо маю сльози – не росу,

Й роки у вирій відпускаю…

 

Хіба я принесу тобі тепло?

Коли сама – зимова стужа…

Бо серце в лід давно вросло,

Холодний, сірий і байдужий…

 

Хіба я подарую тобі світ?

Коли сама – іду по краю…

І все, що маю у житті,

Не в дар несу, просто – лишаю…

 

***

Не звучи так надривно і сумно,

В кожну ноту вплітаючи біль,

Мого відчаю страдницька сурмо,

Не розхлюпуй на волю жалі…

 

Не звучи голосніше за серце,

Що заборсалось в пастці, як птах…

Впавши з висі безмежного неба,

Що жило в твоїх рідних очах…

 

Не звучи, безнадіє, так журно,

Навпіл серця мого не край…

Сніжно… Холодно… Порожньо… Хмурно…

Не збулось… Не люблю… Не чекай…

         ***

 

Себе обманювать – найважче,

Втекти немислимо від зла, -

Де сили взяти, щоб пробачить,

І не носить в душі тягяр?

Ну що із того, що всміхаюсь?

Ніхто ж не бачить тих гримас,

Що в серці блазнями сховались,

Маскуючи юрбу образ,

І Януса, що у двох лицях

(одне – для всіх, інше – собі…),

Ношу свій біль, як таємницю,

Щоб не скупали у багні…

Не смію вголос заперечить,

Хай судять (бо на те він й люд),

“Хто був останнім – стане першим…”

Та Бога не про те молю…

Прощати стало важче й важче,

Хоч непрощати – смертний гріх…

Бо ж навіть  і змія, і пташка

Під спільним небом вміють жить…

        

***

  

Світ правдивий – змережаний зморшками,

Світ ілюзій – рожевий, як сад,       

Світ душі – сто раз суджений й прощений,     

Я у ньому, як крок невпопад…

Не потраплю у слід

Прописної (банальної) істини…

Каркне вороном злість –

Хтось зрадіє й осудить умить…

Хтось підставить плече

Й підбере мою душу розхристану,

І я знову навчусь

Чути Бога в словах молитв…

Ген, увись полечу,

З невловимими птахами – мріями,

Стрімко вниз упаду –

 В тім падінні відчувши лет…

Завтра – злину у безвість,

Й разом з бранками вітру – хмаринами,

Я травневим дощем

Прошепчу свій найліпший сонет…

 

***

 

Не заламаю рук у відчаї.

Всміхнусь. Хоч німо – закричу.

Бо ж долю, своєвільну й мічену

Не вдариш дружньо по плечу.

Вона сама собі господарка,

На все у неї – Божий план,

Вона – рабиня і володарка

Моїх років, чуттів і справ.

Та я погана в неї подруга,

Вона – донизу, я – у вись,

Вона – уколе кпином ворога,

А я – не дам у здачу злість.

Вона – то зраду, то відречення,

Хворобу, сльози і нужду,

Я – сонячним вінком заклечана

Її з добром у гості жду!

Вона, бува, чимось підлеститься –

Дозволить зачерпнуть тепла…

Несу його, боюсь розплескати,

А вона – льодом обсипа!

Отак ми граємось у піжмурки…

Знайшла – віддай… «Ні» – потім «так»…

Ми – нерозлучні. Що тут вдіяти?

Вона – мій друг. І мій же кат…

 

***

 

Наче й притупився біль утрати,

Наче вже обходимось і так…

Наче й не жила на світі мати…

Тільки серце втоплене в сльозах.

Наче й настають погожі ранки…

Наче сни й приходять до очей…

Те ж подвір’я, рушники й фіранки…

Тільки вирвана душа з грудей.

Наче все, як завше повелося –

Ті ж свята, і квіти, і дощі…

Тільки плаче вітер стоголосо…

Хліб гірчить, і тане віск свічі…

Наче сонце й поверта на літо,

А нема чомусь мені тепла…

І немає кольорів у світу…

Тільки чорний – матері нема…

***

  

За вікном весна, як казка, мабуть…

Ніжний цвіт в розчулених садах…

Тут – свічками сподівання тануть

І стиска обійми забуття…

За повіками живе своя реальність –

Світ із див, що так і не збулись…

А весна гукає дзвоном краплі –

Вийди, виглянь, чуєш – повернись!

Стрепенулась… Дощ! Співає небо!

Відкривають райдуги вікно,

Ангели торкнулись серця легко -

Принесли надію в тяжкий сон…

 

Боюсь не скласти цього іспиту,

Тут так багато запитань…

Таку просту згубила істину –

Не йти за покликом бажань…

Розважна, сильна й поміркована –

Чомусь вже зраджую собі

І поглядом твоїм – прикована,

І не боюсь шалених мрій…

Шукаю, та не знаю відповідь

Як я без тебе буду жить?

Слово «люблю» не зможу вимовить…

Так як не зможу розлюбить…

 

***

 

Заворожена? Дивна? Зурочена?

Не гадаю – нехай буде й так!

Хай душа, як трава столочена,

А долоні – холодний наждак…

Хай думки, як голки, впиваються,

Сіють відчай, що це лише сон…

Мої очі в твої вдивляються

Як у очі живих ікон…

Хай уже без надії – зчарована,

Світ, як гойдалка, скоро вниз…

Не гадаю, чи варт, чи дозволено,

Полечу! Хай на мить… Та ще ввись!

***

 

Я космічно не одинока.

Хай на іншій планеті – ти є.

Пам’ятаєш. Хай так звисока

Про земне існування моє.

Я не втримаю тебе ближче,

Ти галактика інша, на жаль…

Моє серце самотньо-ніжне

І вселенська моя печаль…

***

 

Я вже знаю, що значить терпіння,

Ох, як знаю, я в нього вросла, -

Ювелірно відточене вміння

Нести з того терпіння хреста.

 

А воно ж – із самого каміння…

Цей – угору, (ну чим не Сізіф?),

Бо не хочу простого прозріння,

Що кохання моє – лише міф…

 

А цей камінь сховаю, це серце –

Не болить, не кипить, не гнівить…

Бо живому не витримать герцю,

Щоб тебе без надії – любить…

 

Спотикнусь… О, цей камінь – найбільший,

Бо усі б’ють лоби саме тут…

Я ж не стану доводить, що ж ліпше,

Візьму в спільниці самоту.

 

Все стерплю, без надій на спасіння

Ладна винести безліч тортур…

Я ж бо потім із того каміння

Неприступний влаштую мур!

 

А за ним – лиш для тебе сховаю

Ніжний шовк обнімаючих рук.

Ти не з каменю, я це знаю! -

Задля тебе я все стерплю!

***

 

Я жити так не можу… Вгомонись!

Сьогодні – в небо, завтра – вже у прірві…

Не хочеш зустрічі? То голосом з’явись –

Влаштуй побачення в мобільному ефірі.

Така крута різниця амплітуд –

То доторк, як удар електрошоком,

То самоти засніжений етюд…

То ретро снів… то мрій тонке барокко…

Сьогодні ти – тропічний щедрий дощ,

А завтра – вже міраж, що у пустелі…

Нуга Едему й шлях спокутних прощ…

То колір пристрасті, то ніжності пастелі…

Я жити так не вмію. Зупинись!

Ця гойдалка, як шторм, що під ногами,

Дев’ятим валом в серце не несись,

Вже знаючи, що буде він – останнім!

***

 МАСКА

Я усмішку приклеїла до болю.

Всі роблять вигляд, наче вірять в це.

Я розучилась буть сама собою –

Вже маска проросла в моє лице.

І не здеру – боюся крові й рани.

 Нехай так буде! Нащо це комусь?

У стані лжещасливої нірвани

Я знов у вічі смерті розсміюсь.

Що ще не вмерло? Мрія чи кохання?

Що ще живе - надія чи душа?

Нема нічого! Й марні сподівання

На поміч вірного і бідного вірша!

Одна лиш зрада. Інших вже не буде!

Бо іншим не повірю! Досить раз!

Одна. Один. І як арбітри – люди,

Й суддя хороший – все розсудить час.

…Я так барвисто світ свій розмалюю,

Що потьмяніє з заздрощів печаль!

Все вибачу, забуду, подарую,

Ще й маску заховаю під вуаль…

 

***

 

 

Ніч зітхає утомлено й сонно

         Тліють зорі, чи то ліхтарі,

         Десь у небі – правічнім, бездоннім,

         Задрімали примарні хмарки.

 

         А за містом – розчулена тиша

         Дала дозвіл на шум солов’ям, -

         І заслухався юний Нетішин,

         Шану склавши тим дивним пісням.

 

         Все завмерло, зчароване дивом,

         Що створили весна і пташки,

         Задоволено й розімліло

         Слуха світ співака з два вершки.

 

         Може, казка і справді існує?

         Як же це осягнуть, зрозуміть-

Місто ж поряд – а берег вирує,

Як в раю солов’ями бринить.

 

Вікна врозтіж – завмер Нетішин

Поступивсь серенадам весни…

Хто сказав, що це місце не тішить,

Помилився. Тут рай на землі!

***

 

***

                            Нетішин - не просто місто -

                            Будинки, проспекти, дерева,

                            Із ліхтарів намиста,

                            Бурхливі фонтани і сквери...

 

                            Це - затишний берег Горині,

                            Й п'янкий аромат сосни,

                            Це - щирі і щедрі весілля,

                            І хліб на столі святий...

 

                            Це - нових традицій віночок,-

                            Салюти і спів до зорі,

                            І хочеш того, чи не хочеш,

                            Тут серцем - завжди молодий!

 

                            Нетішин - це люди гостинні,

                            Дитячих очей дивосвіт,

                            Це - усмішки, теплі й привітні

                            Й талантів нев'янучий цвіт.

 

                            Нетішин - мій берег, мій голос,

                            Мій подих, життя мого зміст,

                            Мій дім, мій незламний колос,

                            Душі оберіг й благовіст.

  Надія Кухоцька

 


 





Наталя 29 Nov 2009 в 21:03 # Відповісти
Re:
Не розумію одного - де збірка, адже вірші просто за душу беруть...Чудові твори...ДЯКУЮ..іноді здається, що вашими устами свої почуття і емоції озвучуєш!!!!
Людмила Рудковська 16 Jan 2010 в 23:06 # Відповісти
Re:
Надіє, ти не "зима осяяна", а сонечко. Світи весняніше, літніше, за Маяковським: "До дней последних донца... И никаких гвоздей"! Редакцію вітаю з розміщенням гарних віршів і "замовляю" ще Богдана Фединчука

ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!