Альпінiст без рук

Старокостянтиновець Володимир Кавратаєв довів, що сили людини безмежні

Підйом на гімалайську вершину Лхоцзе (четвертий за висотою восьмитисячник світу, 8516 м) радянські альпіністи здійснили восени 1990 року. Тоді найвищої точки гори дісталися лише двоє - Сергій Бершов і Володимир Каратаєв. Під час спуску Володимир дуже обморозив кінцівки. Йому ампутували всі пальці на ногах і руках. За підкорення висоти Володимира Каратаєва нагородили орденом Леніна, який, можливо, став останньою з таких високих нагород у колишньому СРСР, присвоїли звання «Почесний громадянин міста Дивногорська», дали першу групу інвалідності, забезпечили машиною, пенсією, квартирою.

Народився Володимир Каратаєв 21 серпня 1954 року в Старокостянтинові. Коли хлопцеві виповнилося десять років, його батьки переїхали в місто Дивногорськ Красноярського краю.

У дитинстві Володя мало чим відрізнявся від своїх ровесників. Він би й не став відомим, якби одного разу з класом не пішли на екскурсію в місцеві гори Стовби. Як жартують старі «стовбісти», хлопчак заразився «стовбняком». А хвороба ця невиліковна. Стандартні ходи по скелях йому швидко набридли. Закономірним став його вступ до дивногорського «Замтуру» («займайся туризмом»).

Йому випало жити до і після інвалідності...

На стіні Лхоцзе не було нічого такого, що здавалося страшним, незрозумілим, незвичним. Просто, якщо в кожної вершини, які раніше йому доводилося підкорювати, була якась одна специфічна родзинка, то на Лхоцзі вони ніби були зібрані докупи з усіх раніше подоланих висот. Це, зокрема, лазіння по вертикальній стіні на висоті понад 7000 метрів. А зверху був сніжний льодовий «ніж», ніби ребро, на підході до якого - снігова дошка метрів 500 висотою і кілометр у ширину. Саме по ній треба було чіпляти мотузки і підніматися. Вище - уже скелі. На них - не лід і не сніг, а фірн якийсь. Скелі заліплені цим фірном, його потрібно було відколупувати, щоб надійно закріплювати перила.

Ще під час тренувань Каратаєв привчив свій організм перебудовуватися до різких перепадів атмосферного тиску. Тому на 8350 метрах почував себе нормально. Про те, що може обморозитися, не думав.

Запасів кисню було дуже мало. Його вистачило тільки на декілька годин. Володимир Каратаєв дав своєму супутнику Сергію Бершову більш наповнений балон, а собі взяв залишки.

«Коли почав мерзнути, організм став саморегулюватися - рівномірно відклалася периферія, і я, не помічаючи, проморозився. Коли спустилися в печеру, було відчуття ейфорії. Знімаю рукавиці - а вони до пальців примерзли. Черевики також до пальців примерзли. Можливо, потрібно було відразу спускатися… Але ми так втомилися - добу ходили. Думаємо, трошки передрімаємо, відпочинемо, й донизу. Прокинувся - а вже вечір. Куди йти? Попереду ніч на висоті 8350 метрів. А потім сидимо - почуваю себе прекрасно, нічого не болить, дихається вільно, легко. Давай збиратися. Риюся у рюкзаку, раптом ніготь тріснув як насіння соняшника і полетів у бік. А я нічого не відчуваю. Сергій зрозумів, що справи кепські, почав кожний мій палець бинтувати. Поки сиділи - нічого, а з печери виліз, зрозумів, що відмовляє вестибулярний апарат. Відключився. Декілька кроків зроблю, маленький порив вітру і я - в кучугурі снігу. Дійти в такому стані навряд чи зміг би. Навіть з допомогою партнера. Ми перебували восьму добу на восьми тисячах метрів без кисню. Донизу треба йти три кілометри. А там всі практично хворі. І ось Сергій мене спускає, допомагає на перестьобуванні, і тут - Михайло Туркевич і Гена Копійка. Вони б мене вниз не донесли. Тому я дав собі установку: йдеш - значить живий; впав - помер. Гена приніс мені кисень. Я вже «доходив». На 8200 вітер подув, і я, як стовпчик, - бах! - головою донизу», - пригадує подробиці того сходження Володимир Каратаєв.

Прийшов до тями, висячи головою донизу, рука заплуталася в мотузці, тому й не розбився.

У таборі Каратаєва поклали під крапельницю. Почалася гангрена - суха на руках, мокра на ногах. Завдяки підтримці урядів Непалу, Індії і СРСР (Індія затримала на 8 годин міжнародний рейс літака) - його за сорок вісім годин доправили в клініку Склі­фосовського. За п'ять років пережив 10 складних операцій. Відрізали пальці рук, ніг, п'ятки. Згодом у Харкові пальці на руках наростили. Зробили надрізи по суглобах і витягували.

Після перенесених важких операцій став інвалідом першої групи. Лікарі пророкували, що йому не довго жити залишилося. До того ж зникли старі «друзі». Не витримав такого психологічного удару і запив. Може й загинув би забутий усіма, якби не випадковість. У Красноярську відбувалося чергове спортивне свято. І раптом хтось з організаторів згадав про славу і гордість краю - Володимира Каратаєва...

Після чергової операції він полетів на параплані. Спочатку в Красноярську, потім у Дивногорську, на Кавказі, в Саянах. А одного разу ризикнув при тридцятиградусному морозі і сильному вітрові махнути через Єнісей. Залишився живим, завдяки тому, що витягнув із води випадковий рибалка. Але на протилежному березі річки. Протилежному до того, де був відчай, одинокість. Цей політ він присвятив товаришам по нещастю, інвалідам. Хотів довести, що сліпо коритися долі, плисти за течією людині, яка себе поважає, не можна.

Ці польоти були підготовкою до наступного кроку, який Каратаєв зробив у 1997 році - піднявся на вершину Ама Даблам, яка знаходиться недалеко від пам'ятної Лхоцзе. Хотів спуститися на параплані. Але ж у Непалі для польотів з такої висоти потрібен спеціальний дозвіл, щоб запобігти зіткненню з іншим літальним апаратом. Таких документів на руках у нього не було. Тому довелося спускатися до низу ногами, які страшенно нили від нестерпного болю.

А внизу, як завжди: лікарня, докори розгніваних медиків, що не можна так жити. А що робити, коли він по-іншому не вміє.

Микола Заверуха