Альманах шепетівської студії "Доля"

Альманах Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПОРИШІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Упорядник  Віра Кухарук

 

«Світлиця Віри, Надії, Любові»

м. Шепетівка

2012

Тимофій Синицький

 

Віра Кухарук

 

Катерина Дяченко

 

Валентина Генсицька

 

Леонід Жмурко

 

Лідія  Дерегузова

 

Тетяна Кушнірук

 

Василь Ющенко

 

Антоніна Осецька

 

Геннадій Сівак

 

Григорій Кіпніс

 

Анатолій Малюк

 

Олександр Царик

 

Ірина Кобилянська

 

Анатолій  Слободенюк

 

Микола Марходей

 

Лідія Бабич

 

Сергій  Харчук

 

Людмила Харчук

 

Любов Хмиз

 

Тетяна Павонська

 

Тетяна Василик

 

Зоя  Редько

 

 

Літературно-мистецьку студію «Доля» було створено  у травні  2000 року.

До її складу увійшли Віра Кухарук (керівник), Надія Семенюк, Тетяна Василик, Алла Ярова, Надія Сондей, Любов Бурова, Надія Елеон,  Світлана  Осипчук, Зоя Редько, Лідія Бабич.

Згодом членами студії стали Антоніна Осецька, Тетяна Кушнірук, Людмила Харчук, Тамара Сенькова, Наталя Майко, Сергій Харчук, Любов Хмиз, Тетяна Павонська, Валентина Генсицька, Лідія Дерегузова.

У 2011 році ряди членів студії поповнили  Микола Марходей, Анатолій Малюк, Олександр Царик  та Катерина Дяченко.

У 2012 році в студію прийшли Ірина Кобилянська, Анатолій Слободенюк, Василь Ющенко.

В цьому році членами студії стали шепетівчани, які в даний час проживають за рубежем: член Спілки українських письменників в Ізраїлі Генадій Сівак (проживає в місті Нешер, Ізраїль); член Спілки російських письменників в Естонії Тимофій Синицький (проживає в місті Таллін, Естонія); Григорій Кіпніс, місто Вупперталь, Німеччина.

А нещодавно до студійців приєднався ще один талановитий поет і майстер прозових мініатюр Леонід Жмурко.

 

Синицький Тимофій Антонович — народився 24 липня 1929 року в м. Шепетівка  в родині робітників.

В 1949 році пішов служити на флот Балтики. Після закінчення срокової служби залишився в Ленінграді, де поступив у Ленінградське мореходне училище ім. Сєдого.

Після закінчення училища в 1954 році його направили в Таллін на базу Балтфлоту в штурманські майстерні.

У 1955 році  Синицький переходить в Естонське транспортне морське судноплавство.

У 1958 році Тимофій переводиться в Естонське рибопромислове об'єднання “Океан”.

З 1981 року (більше 8 років) ходив на навчальному паруснику "Крузенштерн" — електрорадіонавігатором, приймав участь у міжнародних парусних регатах.

За 42 роки морської служби пройшов через всі океани земної кулі.

Має сина і дві внучки, які проживають в Калінінграді.

Написав книгу про поведінку риб.

Після  розпаду Союзу залишився в Естонії, в Талліні, де в даний час проживає.

Автор чотирьох поетичних збірок - “Румбы памяти”, “Зорянка”, “Кают-компания”, “Рандеву”.

Пише сонети — одні із самих складних віршованих форм.

На його вірші  композитором Геннадієм Подєльським написано більш 20 пісень.

Член Спілки російських письменників Естонії.

Член Шепетівської літературно-мистецької студії “Доля”.

 

 

Я долго строчку первую искал

 

Я долго строчку первую искал

И родилась стиха первооснова.

Откуда к нам приходит мысль и слово?

Пока никто тех тайн не разгадал.

 

Стих покидает, как корабль, причал,

В житейский океан ведет дорога.

За все ошибки море судит строго,

Будь юнга ты иль грозный адмирал.

 

Ломает мачты. В клочья паруса.

Пучина поглощает голоса.

Для слабого пловца пощады нет.

 

Но если ты прорвешь души туман,

То выведешь в безбрежный океан

Крылатый барк, с названием - "Сонет".

 

 

И мой сонет уходит от причала

 

И мой сонет уходит от причала

В житейский беспредельный океан.

Теперь читатель - новый капитан

Командует у моего штурвала.

 

В любом конце есть новое начало.

Для всех живущих свет надежды дан.

И в мертвый штиль, и в грозный ураган

Всегда надежда веру укрепляла.

 

И я надежду в сердце берегу,

Что мне не долго быть на берегу.

Реальный мир прекрасней, ярче снов.

 

Я снова парус странствий поднимаю

И мужеству, отваге посвящаю

Сонеты моря - песни клиперов.

 

 

Возьму тростинку. Сделаю свирель

 

Возьму тростинку. Сделаю свирель.
И наиграю все напевы лета,
И контрабасом прожужжит мне шмель,
Зааплодирует ветвями ель,
И брага жизни, как душистый  хмель
Закружит голову влюбленного поэта.
Но где-то очень, очень высоко,
Так высоко, что я пока не знаю,
Куда я с журавлями улетаю,
Надеясь возвратиться звонким маем
В ту весну, что осталась далеко.
Потеет гриб, ломая грунт сырой,
Широким лбом рвет цепкие коренья,
И рвутся чей-то жизни хрупкой звенья.
Идет все по спирали повторенья,
Великие и малые творенья,
Одним на жизнь, а для других бедой.
И станет Осень перед моим порогом,
Пройдя по всем разъезженным дорогам,
И тихо скажет: -Здравствуй и прощай,
Теперь Зиму холодную встречай.
Я в дом войду, где зиму зимовать,
И где меня никто не будет ждать
-Лишь Одиночество, чтобы в пасьянс играть.
И положу свирель я на кровать
И лягу сам - уснуть, чтоб весну ждать.

 

 

Еще нас держат дружбы якоря

 

Еще нас держат дружбы якоря,

Что в грунт души вонзилися клыками.

Не остудило сердце холодами,

Не позабыты старые друзья.

 

Нас породнили корабли, моря

И братство флотское проверено штормами,

И нас Судьба связала с рыбаками,

И наша дружба - не прицел рубля.

 

Ты постигал рыбацкие науки,

В "великой академии "друзей,

Как удочку брать на рыбалке в руки,

Чтобы арканить щук, плотву, язей...

 

Глаголют мудрецы из века в век:

Лишь на рыбалке счастлив человек!

 

 

Где б ты ни жил - Марселе иль Софии

 

Где б ты ни жил - Марселе иль Софии,

Будь консул ты, моряк, артист, поэт...

Приходит час, и меркнет солнца свет

От жгучей черной боли — ностальгии.

 

И эту боль не раз изведал я.

Она во мне, как опухоль, таится,

Чтобы нещадно в грунт души вонзится,

Как в грунт вонзаются клыками якоря.

 

И выплывает из небытия

Все то, что дорого, крупица за крупицей.

И память сердца улетает птицей

Туда, где начиналась жизнь моя.

 

Туда, к норд-осту, где зимой метель

Все заметает белыми снегами,

А по весне над речками, лесами

Веснянки на рожке играет Лель.

 

Туда, где осенью медвяный листопад

Вселяет в душу тонкий запах грусти,

Где в белых шляпах выстроились грузди

На свой лесной торжественный парад...

 

И что с того, что здесь струит вино

Налитый солнцем виноград французкий...

Где б ни был россиянин - будет русским,

А быть другим - природой не дано.

 

 

Костер рыбацкий пахнет горьким дымом

 

Костер рыбацкий пахнет горьким дымом.

Как корабли, плывут, качаясь, льды.

И зябко видеть кленам и рябинам,

Как ивы моют ноги у воды.

 

Вдруг тишину вечернего заката

Нарушил звонкий говор журавлей:

Всю зиму вербы ждали их возврата,

Как ждут с войны отцов и сыновей.

 

И каждый год в апрельский вечер синий

На берегах степного Чагана

Волнует душу говор журавлиный...

Приходит в сердце новая весна.

 

 

В дни юности - не принимаем старость

 

В дни юности - не принимаем старость.

Что старость нам, когда бушует май,

Когда грядущее нам видится, как рай,

В котором Ева нам в любви призналась.

 

Весне неведома осенняя усталость.

Весна готовит новый урожай.

Бутыль с вином и хлеба каравай,

Нам Осень приготовить постаралась.

 

И ломятся столы от явств и вин.

Пылает прошлых радостей камин,

Который наши души согревает.

 

Но ты не пьешь янтарное аи.

Тебе не хочется ни женщи, ни любви...

А может это старость наступает?

 

 

Запахло осенью, грибами

 

Запахло осенью, грибами,
Туманом, павшею листвой.
Калина красными губами
Пьет воздух осени хмельной.

 

И первой тонкой позолотой
Окрасилась осин листва
И паутинной поволокой
Покрылись ветви и трава.

 

На синь озер упали блики
Костров, что клены разожгли.
Краснеют ягоды брусники,
Как бусы на груди земли.

 

И в небе высиненном где-то,
Последней песней лебедей
Звенит, прощаясь, бабье лето
Над желтизной родных полей.

 

 

Пришли мне, друг, листок березы

 

Пришли мне, друг, листок березы
И гроздь рябины мне пришли
Из нашей северной земли
В страну, где полыхают розы.

 

Пришли мне синь озер лесных
И левитановскую осень,
И хвойный запах красных сосен,
И тихий звон дождей грибных.

 

Пришли ромашек луговых,
Пришли черемуху и клевер.
Пришли задумчивый наш север,
Чтоб не грустить в краях чужих.

 

Пришли родной житейской прозы

Рябины гроздь и лист березы.

 

 

Романс

 

У перона вздохи паровоза.

Из вагонов экспресса огни.

Разбросал кто-то алые розы

В знак разлуки, надежды, любви.

Для кого эти алые розы,

Что упали под ноги мои?

 

Чья-то встреча, печаль расставанья

За вагонными скрылись дверьми.

Я услышала шепот прощанья:

"Не бросай,возвратись,подними..."

Прогудел паровоз - "До свиданья!"

И осталися розы одни.

 

"Не оставь на погибель морозу,

Не оставь на потеху ветрам..."

Я увидела: плакали розы

 

Вслед прощальным вагонным огням.

Тихо плакали алые розы

Уходящим вагонным огням.

 

 

Танго

 

Посеребрил виски туман

И на лицо легли морщины.

И нет любимого мужчины,

И нет любимого мужчины,

И не забыты те мужчины

Кому стал домом океан.

Гремит размерено прибой,

Как танго памятные звуки.

И обнимают твои руки,

И обнимают твои руки

Меня, моряк мой дорогой.

Танго, старое флотское танго,

В парке приморском звучит.

Танго, доброе танго,

Нас словно чаек, нас словно чаек,

Над морем вечерним кружит.

Танго, наше первое танго.

Танго! Нашей юности танго.

Танго! Нашей верности танго.

Танго! Нашей нежной последней любви!

 

 

Экипажу барка "Крузенштерн"

 

Вам позавидуют звезда кино,

Поэт маститый, драматург и критик,

И знатный математик — аналитик,

И Папа Римский с ними заодно,

 

Что вам поет тугое полотно,

Рангоут, такелаж над головою...

Ведь вам дано, как божий дар, судьбою,

Далеких странствий звездное вино.

 

Чем больше пьешь - тем больше хочешь пить.

И жажду странствий нам не утолить,

Она звездой Полярною сверкает.

 

И выплывают из далеких дней

Таинственные тени кораблей,

И память сердца парус поднимает.

 

 

Моя душа бездомная, нагая

 

Моя душа бездомная, нагая

Прошла по терньям лет, судьбы своей.

Не сосчитать плохих и добрых дней.

Уходит Жизнь, мосты надежд сжигая.

 

Дрожит сиянье лунного потока,

В шампанском, что наполнило хрусталь.

Здесь поселилась светлая печаль,

Прекраснейшая «Незнакомка» Блока.

 

А Осень поздняя шурша листвой багряной

Идет к Зиме, в своей печали пьяной,

И тихо плачет моросью сырой.

 

И от дождя моя душа промокла.

Осенний вечер. Грусть стучится в окна.

И я один, как одинокий Ной.

 

 

Плывут под парусами облака

 

Плывут под парусами облака

В какие-то неведомые страны.

Эоловы ведут их капитаны

Сквозь грозные пространства и века.

 

И времени безбрежная река

Течет сквозь мирозданья океаны.

Какие грозы, штили, ураганы

 

Готовит им вселенская тоска.

 

Вот так и я плыву в пространстве,

Где нет устоев постоянства,

Порт назначенья в дымке скрыт.

 

И по космической спирали

Я уплыву, в иные дали,

Путем неведомых орбит.

 

* * *

Уходят за три моря капитаны

Не за мифичным золотым руном.

Уходят в море русские Иваны

Не за чужим богатством и добром.

 

Не в поиски уходят Эльдорадо

И не чужие земли воевать.

Чужого русским — ничего не надо

Идут Иваны рыбу добывать.

 

Уходят те Иваны-капитаны

на промысел селедки и трески...

Их будут ждать Марии, Несмеяны...

Уходят за три моря рыбаки.

 

***

Борта скрипели и звенели цепи.

Как пьяные качались фонари.

В тревожном свете утренней зари

Изломы молний тучи подожгли,

И пламенело небо в алом цвете.

На мачте трепетал, как птица, флаг.

Звенела, будто бубен, парусина.

И солнце, словно алый парус Грина,

Вдруг поднялось на вздыбленных волнах.

 

* * *

Следила ночь глазами фонарей.
Пронзался мрак маячными огнями.

Ревел накат за дальними молами,

А корабли басистыми гудками

Просили, чтоб впустили в порт быстрей.
Протяжно крикнул портовый буксир.

Вагоны заскрипели тормозами...

И пахло нефтью, сыростью, цветами,

И в тесной гавани вместился целый мир.

 

 

Вонзились мачты в небо, как соборы

 

Вонзились мачты в небо, как соборы.
В рангоуте ветра гудят органно.

И смотрит солнце через дымку пьяно.

И катит океан зыбу, как горы.

 

Люблю твои безмерные пространства
Любовью ненавязчивой и странной,

Как недоступность женщины желанной

Меня манит, как в синий омут пьянства.

 

А шепот звезд зовет в иную даль,
Где для души неведома печаль...

И тяжко дышит океан под нами.

 

И ночь глядит стоокой тишиной,
И рушится земных понятий строй,

Когда наш барк летит под парусами.

 

 

Здесь в этом городе любимым был, любил

 

Здесь в этом городе любимым был, любил.

Здесь отчий дом, моей души оплот.

Отсюда я ушел служить на флот,

Где я полвека по морям бродил.

 

Прошли года. Промчалось много лет.
Все изменилось - город мой и други,
И постарели, юности подруги.

И не горит в окне заветном свет.

 

Я оседлал, как рысака, сонет.

В сонет вместил я целый белый свет

И радости, и горести Отчизны.

 

Друзья былые: "Нынче - хата с краю",

Я их не понимаю, презираю,

Что рай пошли искать в капитализме.

 

 

Сегодня на душе моей печаль

 

Сегодня на душе моей печаль,

Не потому, что осень наступила.

Мне Бабье лето юность воскресило,

Мою любовь - сиреневую даль.

Мне Бабье лето юность воскресило,

Мою любовь - сиреневую даль.

 

И зазвучал приманчиво рояль,

И ожили мои воспоминанья,

Все радости, и первые свиданья...

Проходит Жизнь - ей ничего не жаль.

Проходит жизнь - ей ничего не жаль.

 

Летит, шурша, опавшая листва

И слышу я забытые слова

Романса, что любимой было спето.

Со светлой грустью смотрит Бабье лето

На желтый лес, на синий небосклон...

Оркестр играет вальс «Осенний Сон»

Со светлой грустью смотрит Бабье лето.

И я танцую вальс «Осенний сон».

И я танцую вальс «Осенний сон».

«Осенний Сон», «Осенний сон».

 

 

Бесшумно ночь, как звездная жар-птица

 

Бесшумно ночь, как звездная жар-птица,

На землю опустила край крыла.

Луна, как боевая колесница,

Катилась за окраину села.

 

Настоем травным тишина звенела.

Как души грешников блуждали светляки.

Звезда падучая мелькнула и сгорела.

И рыбным запахом тянуло от реки.

 

Плескались щуки, будто водяные,

Как голос лешего, стонала где-то выпь,

И вздрагивали шорохи ночные,

И наклонились ивы косы мыть.

 

Туман клубился, словно ведьма брагу

Варганила для нечисти лесной.

Вот кто-то спотыкнулся о корягу

Быть может, лесовик иль бес хромой?

 

Тускнела ночь. Восток забрезжил светом.

Уснуло все - лишь я один не сплю...

Как хорошо в тиши перед рассветом,

Ловить в реке на удочку зарю.

 

 

Ах, женщины! Кто вас не восхвалял!

 

Ах, женщины! Кто вас не восхвалял!
Кто не писал вам песни и сонеты?!
Мальчишки и маститые поэты
Вам оды и романсы посвящал.

 

Да, было так! И так вовек пребудет!
И все вернется на свои круги.
И снова будут песни о любви
Звучать, покуда наше сердце любит.

 

Развей сомнений горечь, будто дым.
Коль ты старик - то будешь молодым
С душою непорочной и открытой.

 

Осенний вечер. Дождь стучит в окно.
Минут и дней жужжит веретено,
Как музыка - души романс забытый.

 

 

Я подарю тебе громадный мир

 

Я подарю тебе громадный мир,

В котором я кружил, блуждал и плавал,

И росстани причалов и вокзалов,

И боль разлук, большую, как Памир.

 

Я подарю тебе свою любовь,

Которая прошла через разлуки,

Сквозь годы одиночества и скуки,

Вдали от родины, тебя и берегов

 

А мне взамен не надо ничего.

Лишь дай надежды маленький росточек,

Чтоб смог радист среди тире и точек

Найти слова для сердца моего.

 

 

Как хороши, как свежи были розы

 

Как хороши, как свежи были розы,
Но это было так давным-давно…
Лишь греет душу памяти вино,
Хотя трещат крещенские морозы.

 

Как хороши российские березы
Весною, летом, осенью, зимой
Они вселяют веру и покой,
Душе усталой от житейской прозы.

 

Сверчок играет лунную сонату.
Снежинки смотрят в стылое окно.
И греет тело старое вино,
И в сладкой дреме сердце замирает.

 

Но только сердце бедное не знает,
Что жизнь одна – иного не дано!.

 

 

Макушка лета. Липа зацвела

 

Макушка лета. Липа зацвела.
Звенит пчела. Духмяный запах меда.
А облака на сини небосвода
Плывут своей дорогой в никуда.

И тропка памяти в былое повела
В далекие забытые года,
Где жизни моей вспыхнула звезда.
Здесь встретил свою первую любовь,

Здесь строки первые моих стихов.
Здесь памяти гудят колокола...
Но жажда странствий в море увела.

Грусть светлая, как лета благодать,
Напомнила мне отчий дом и мать...
Конец июля - липа отцвела.

 

 

Что-то шепчет осенняя морось

 

Что-то шепчет осенняя морось.
Я прислушался.  Колыбельная

На долгую зиму деревьям...

 

 ***
Вечер. Осеннее ненастье.

Дождь стучит в мое окно.

Аритмия.

 

***
Чем становлюсь старше -

Тем быстрее идет время.

Посмотрел в зеркало:
Мне грустно улыбнулась

Старость.

 

***
Меня попросили написать
Поздравительный сонет.

Полез в карман души,

А там дыра.

 

 

Про кровь сонеты?!

 

Про кровь сонеты?! - Это чушь и бред!

Сонеты пишут о любви, о чувствах...

Сонеты - форма высшего искусства,

А не ревущий вихрь кровавых бед.

 

Сонет про первозданный утра свет,

И о мирах других непостижимых,

О детских днях, вовек неповторимых,

А о крови? - хотя и в ней сонет.

 

Во все века в сонетах излагали

Поэты все житейские печали,

Но не нашли до сей поры ответ.

 

Но если в нашем сердце не водица,

А кровь, что полыхает, как зарница,

Тогда рождается и на крови сонет!

 

 

Косынкою багряной машет мак

 

Косынкою багряной машет мак,
Купаясь в утренних холодных росах.
Он будто бы среди цветов маяк,
А травы и цветы - его матросы.

 

Еще стоят июльские деньки
И маки так торжественно красивы,
Еще горят они, как огоньки,
Собою, украшая луг и нивы.

 

Но день лицо к закату повернул.
И тени, как морщины, вдоль ложатся.
И предвечерний ветер потянул.
И начал мак к сырой земле склоняться.

 

Как схожи маки с жизнью человечьей:
Есть утро, полдень и раздумий вечер.

 

 

Не плачьте, ивы!

 

Плакучих ив опущенные косы

Полощет ветер в стынувшей воде.

Дождями плещут тучи-водоносы

И зябнет лес на мокром сквозьняке.

 

Не плачьте ивы, не печальте душу.

Я, как и вы, грущу в осенний день.

Я, как моряк, что покидает сушу,

Скрываю от друзей разлуки тень.

 

Я уплыву за вашею листвою,

Я - тот же лист, оторван от земли...

А ветви все шумят над головою,

И листья ив плывут, как корабли.

 

 

В окнах горят предрождественские свечи

 

В окнах горят предрождественские свечи.

Предпраздничное настроение.

Бездомные ищут подарки в мусорных баках.

"Демократия"!

***
Летят листья с берез, как желтые мотыльки.

Под моим окном просят милостыню

Бездомные кошки.

 

***
Сегодня провожали в последний путь друга.

Кто-то сказал, когда засыпали могилу землей:

"А кто будет следующим?" Старые березы,

клены, рябины зашумели  желтой листвой.

Поздняя осень.

 

 ***
Ко мне в гости пришло Вдохновение.

Присело  рядом со мной и начало

нашептывать поэтические строчки.

Я  торопливо  записываю.  И вдруг

наступила  тишина.  Я спросил:

"Ты куда ушло Вдохновение?" Тишина.

Только  любопытные  снежинки

Заглядывали в мое окно и шептали:

"- Все проходит".  А жаль.

 

***

В отцовском саду новый хозяин

Вырубил яблони, груши, вишни...

Срублена моя родословная.

 

***
Отцвели тюльпаны, ромашки,

Астры и хризантемы...

Отпело все свои песни Бабье лето.

Зябко одинокой душе.

 

 

Брату Михаилу

 

Брат мой, брат, нашей памяти свечи
Освещают наш пройденный путь.

С грустью смотрит в окно седой Вечер

На былое, что нам не вернуть.

 

В детских снах босоногое детство
Ждет отца из глухих лагерей.
Нам осталась с тобою в наследство

Только грусть материнских очей.

 

Отшумело листвой бабье лето.

Плачет осень на росстанях троп.
Нет, не все пока кануло в Лету!
Не замыл нашу память песок.

 

Еще сверкают молнии в крови!

Еще не улетели журавли!

 

 

Моя душа бездомная, нагая

 

Моя душа бездомная, нагая

Прошла по терньям лет, судьбы своей.

Не сосчитать плохих и добрых  дней.

Уходит Жизнь, мосты надежд сжигая.

 

Дрожит сиянье лунного потока,

В шампанском, что наполнило хрусталь.

Здесь поселилась светлая печаль,

Прекраснейшая «Незнакомка» Блока.

 

А Осень поздняя шурша листвой багряной

Идет к Зиме, в своей печали пьяной,

И тихо плачет моросью сырой.

 

И от дождя моя душа промокла.

Осенний вечер. Грусть стучится в окна.

И я один, как одинокий Ной.

 

 

Припомнилось

 

Припомнилось: Отцовский дом, снежок

Царапает замерзлое окошко,

Мурлыкает свои романсы кошка

И вторит ей на скрипочке сверчок.

 

В печи танцует джигу огонек.

С духмяным хлебом на столе лукошко.

Клубится паром в чугунке картошка,

Наш скромный ужин, что послал нам Бог.

 

Три брата, три сестры, отец и мать

Вокруг стола в молчании сидят.

Отец насущный хлеб благословляет.

 

Такой запомнил я мою родню

И в памяти, как божий дар  храню.

В моей душе - она не умирает.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кухарук Віра Василівна  -  народилася 15  грудня  1954 року  в  мальовничому  селі Селище  поблизу  Вінниці.

Закінчила  Львівський  торгово-економічний  інститут.

Працювала  на різних керівних посадах. В даний час — пенсіонерка.

Пише вірші на різну тематику, любить малювати. Її вірші друкувалися в газетах “Шепетівський вісник”, “Шепетівка”, газеті “Діаспора” та журналі “Погляд” м. Сакраменто, штат Каліфорнія, США; увійшли до альманаху “Шепетівка в шепоти путівка” (2007) та книги поезій “Пензлі різнобарв” (Київ, 2012).

Автор збірок “Промінь надії” (2011), “Таїнство воскресіння” (2012), “Осіння симфонія” (2012).

Керівник літературно-мистецької студії “Доля” з 2000 року.

 

Чи  збудуться  мрії  дитячі?

 

Колись  все  гадали,  чи  збудуться  мрії  дитячі?

Шукали  п'ятірки  пелюсток  у  квітці   бузковій.

Ступали  у  світ  по  стежині  зелено-шовковій,

А  далі  стрічались  яри  та  шипіння   гадючі.

 

Навчилися  ми  не  коритись  ні  вітру,  ні  грому,

Висот  досягнувши,  від  щастя  були  захмелілі.

Початок  всього  залишався  завжди  на Поділлі,

З далеких  шляхів  нас  стежина  вертала  до  дому.

 

Ще  млин  кам'яний  понад  Бугом - рікою  чорніє,

Сивіють  ще  трави  у  росах,  ще котяться  хвилі.

А люди  найкращі  у  світі  —  всі  добрі  та  милі,

Ісуса  Христа  лик  святий  у  каплиці тьмяніє.

 

Все  щастя  батьківське  вмістилось  в маленькій  дитині,

А  сила  дев'ятого  валу  —  в  прозорій  краплині.

 

 

Пустунчик дощик стукає в вікно

 

Пустунчик  дощик стукає в вікно,

Маленький, наче бавиться зі мною.

Притих... завмер... сховався  під стіною,

А перехожі... наче у кіно.

 

Ти ще стоїш, чи маришся мені?

Вологу руку простягнув до клена.

А гілочка тремтить жовто-зелена,

Неначе дні пригадує сумні.

 

“Мені так нудно... Виглянь у вікно!

Чи запроси зігрітися у хаті...”

Кущі смородини нестрижені, патлаті

В саду знівеч'я грають в доміно.

 

“На філіжанку кави запроси!..

Нехай позбудусь прикрої зажури...”

Спливає час...  кудись біжать фігури...

Січе сердитий дощик навскоси...

 

 

Сумує сад осінньої пори

 

Сумує сад осінньої пори,

Вишневе листя тихо  догоряє.

Сіренький дощик сіється згори,

Зажурена  сидить пташина зграя.

 

Печаль пташинам серце облягла.

Як зиму на чужині перебути?

Пір'їнка сива у гніздо лягла,

Співанок колискових вже  не чути.

 

А тепле літо, наче котеня,

Затихло і згорнулося в клубочок.

Промінчик сонця скаче навмання,

Старої груші золотить листочок.

 

Осінній сад навіює печаль,

А теплих днів стає нестерпно жаль.

 

 

Забута хатина

 

Під лісом  на схилі  забута хатина,

В саду  біля хати ще вишні квітують.

Навкруг  усе  тихо... давно  не жартують...

Криниця  похилена... поряд — калина.

 

Відкриті  ворота... вже  тин  похилився...

Гніздо  над  хатиною  теж  спорожніло.

Схилилася  груша  стара  обважніло...

Сьогодні  господар  нещасній  наснився.

 

На  пасіку  вулик  прийшов  оглядати...

Старенький  і  повен  яскравого  світла.

Радіє  тихенько  з  бджолиного  літа,

Що  взяток  медовий  бджола  буде  мати.

 

Холодну   зорю  колихає  криниця,

Щоб  добрій  людині  водиці  напиться.

 

 

Повернулись синочки з далеких доріг

 

Повернулись синочки з далеких доріг,

Ось вступили у двір... на батьківський поріг.

Завітали в хатину, де сволок провис.

Опустили з провиною очі униз.

 

Пригадали, як шляхом в незвідане йшли...

Ой, не раз повертались до рідних місцин!..

До хатини старенької в тихім саду.

Пригадали матусеньку ще молоду,

 

Як бабуня в'язала у вузлик землі,

Як село заховалось у сивій імлі...

Вишиванки ховали під серцем брати,

Рукавами махали  біленькі хати.

 

Повернулись  сини  з  чужої  сторони,

На забутих дворах бур'яни, бур'яни...

 

 

Яблунька замерзла проситься до хати

 

Яблунька замерзла проситься до хати.

Пальчики холодні  відігріти хоче.

Як же тобі важко любого чекати...

З дітками малими  в поле... проти ночі.

 

Темінь в Шепетівці... плаче ніч осіння...

Від страху тремтячи, притулились  діти.

У сусідній хаті тужне  голосіння...

Місяць зажурився... Де дітей  подіти?

 

Раптом вибіг з двору  вслід старий собака.

Блиснула сріблястим куполом каплиця.

Вулиця безлюдна... виє  вовкулака...

Хто це там за рогом? Причаївся вбивця...

 

Хто у тридцять третім... хтось у тридцять сьомім...

Дати на могилах  одсвічують болем.

 

 

Поглянь на небо і згадай мене

 

Поглянь на небо і згадай мене...

Чому так сумно усміхнувся, любий?

Ти звісно не чекав такої згуби...

Цей біль також, як все в житті,  мине.

 

Ми були сильні...  ти і я... удвох,

Зоставсь один, скалічений цим  горем.

Та я прийшла звідтіль... що ж, поговорим...

Ось, чуєш, соловейко:  тьох!.. тьох!.. тьох!

 

Твоя сльоза  - перлиною  в траву...

Веселка в небі — різнобарвне диво.

Мале дитя всміхнулося щасливо.

Ти пам'ятаєш — значить я живу!

 

Шматує серце біль... і  душу рве,

Та що поробиш...  я уже далеко...

А ти один...  немов старий лелека

Свою лелечку з потойбіччя  зве.

 

О, Господи, як щастя в світі мало!..

Цінуйте, поки горе не спіткало.

 

 

Кує зозуля знов мені літа

 

Кує зозуля знов мені літа,

А може тільки  прожиті рахує?

Сховалась доля в скошені жита,

Чи свято врожаю уже святкує?

 

Сором'язлива доленько моя,

У час вечірній  вдвох  у сад  підемо.

Чи  винна я?.. а чи вина твоя,

Що  квітку  щастя досі не знайдемо...

 

Малює серпень в небі зорепад,

Біжать роки із сонечком за обрій.

Сумує тихий напівголий сад,

Такий привітний до людей і добрий.

 

Приснилося, несеш мені плоди...

Від  босих ніг твоїх  в траві сліди...

 

 

Сьогодні знову в рідному селі

 

Сьогодні знову в рідному селі

Закинула за плечі сиву тугу.

Вузька стежина звивиста до Бугу...

До річки нею бігали малі.

 

М'якенькі кучеряві  спориші

Незвично так тобі лоскочуть ноги.

З верби пірнати вже не маєш змоги,

Та все важке  злетіло враз з душі.

 

Тепленька, наче в купелі вода,

Пірнаєш у хмариночку піристу.

А по-під осоку ікру зернисту

Річковий окунь тихо викида.

 

Над нами голубе бездонне небо...

Для щастя більш нічого нам не треба.

 

 

На березі до пояса трава

 

На березі до пояса трава,

Де навскіс розбігаються стежини.

Струмочок... біля нього кущ ожини...

Латаття... жабка  квакає  жива.

 

Холодну воду із струмочка п'ю,

Веселе  сонечко всміхається до мене.

Йому  там холодно...  моя ти нене!..

На теплий промінець водичку  лл'ю.

 

Краплиночки прозорі чарівні,

Неначе діамантові перлинки.

Сріблясті сльози  на траві — росинки,

Верби прозорі  очі...  і  сумні.

 

В твоїх  очах - пронизлива печаль...

Дитинства  світ в  минулому...  А, жаль!

 

 

Гойдають  верби  коси  золоті

 

Гойдають  верби  коси  золоті,

Де повний  місяць  спить в м'якій колисці.

Про щось шепочуть  явори плечисті,

Ось тіні виснуть шматтям  на хресті...

 

Дрімають сонні  лебеді в воді,

Усе завмерло в вечоровій тиші:

Старенькі  верби й  церква на узвишші,

І сутінки  на сірій лободі.

 

Тихесенько ступаю по траві

Та так, щоб не збудити сонну тишу.

Піду далеко... і цей світ залишу...

Туман зіщулився, сховався у рові.

 

Зненацька  задрижить... і ледве дише...

Комариком  дзвенить ляклива тиша.

 

 

Ходила осінь тихо бережком

 

Ходила осінь тихо бережком,

До  ніг її  тулилися  тумани.

Сховалось тепле літо  за  стіжком,

Закуталося сивими димами.

 

Завис у небі райдуги місток,

Блукали  снів предивних  напівтіні.

Ось  нахилилась осінь до квіток,

Сумним дощем  їм  очі  змила  сині.

 

Гайнула осінь між сріблястих трав,

Затихла під старезною вербою.

З гнізда лелека  все це споглядав.

Все дихало осінньою  журбою...

 

Вітання  осінь слала нам  листками,

Дощем писала, що все скінчено між нами...

 

 

Місяць в небі, наче білий лебідь

 

Місяць в небі, наче лебідь білий,

Тихо... зірно...  якось урочисто.

Ні хмаринки, ні пір'їнки  - чисто,

Тільки ковш висить палахкотілий.

 

 

До серця спогад, мов дитину     пригортаю

 

До серця спогад, мов дитину     пригортаю...

Під гору стежечка біжить в зеленім житі,

А ти живеш у тій  хатиночці, що  скраю,

Де  зріють яблука і  груші соковиті.

 

Неначе стигле жито  - золотаві коси,

СтарІ коралі — ще бабусине намисто.

В серпневу спеку вже лягли в стерню покоси,

Війнула хтива осінь  тихим падолистом.

 

В душі печаль  легка,  якась уже прозора.

Думки, мов ластівки, розсіялись  у хмарах.

Вже час подумати про спокій...  і про  вчора,

Вже стука осінь у вікно... стара примара.

 

Біжить стежина  в полі золотавим житом...

Великий Боже,  як ще  хочеться пожити!

 

 

Полудень...  сонце... пахощі трави

 

Полудень...  сонце...  пахощі трави,

Вчуваються легкі нечутні кроки.

Волосся  німб довкола голови,

Неначе хвилі,  ніжності  потоки.

 

Стежина в полі в'ється понад яр,

Волошка  заглядає прямо в очі.

Збирає бджілка з квіточки нектар,

Пелюстки  ніжні  крильцями лоскоче.

 

Мене з дитинством поле це ріднить.

Із теплим літом нас  єднає спогад.

Яка щаслива неповторна  мить!

І той же цвіт, і твій глибокий  погляд.

 

Нехай  ця мить   ніколи не минає!

Вона з минулим,  друзі,  нас єднає

 

 

Згадай, коханий, зустрічі  згадай

 

Згадай, коханий, зустрічі  згадай,

І Стрийський парк, і липову алею.

Дівчину, трішки схожу на лілею,

І радість, що хлюпоче через край.

 

Високий замок ближче до зірок,

І про сузір'я точиться  розмова.

Гора над містом... далеч вечорова,

На Шлях Чумацький лиш ступити крок.

 

Обох травневий  дощик намочив,

Над містом розпустились парасолі.

Піднялись матіоли стебла кволі.

Мене ти цілуватися навчив...

 

Згадай, ту ніч і запах матіоли,

Бо молодість не вернеться ніколи.

 

 

Гойдає вітер пшениці у полі під тополями

 

Гойдає вітер пшениці у полі під тополями,

Дівчина хлопця вигляда, збігають хвилі долами.

Кохання перше віддала, цвіли сади вишневі.

Нарізно доля розвела,  мов віти яблуневі.

 

Холодні ночі, а для них  були вони щасливими.

Вуста,  мов спілих  вишень сік, коханими, вродливими.

У потисках гарячих рук від щастя тихо мліла,

Зуміла хлопця полюбить, та втримать не зуміла.

 

 

Під холодний дощем

 

Під холодним дощем руда осінь втікала по сходинках,
Усе вище до хмар, до безжально-холодних краплин.

Завивали вітри, наче півчий у церкві на поминках,

А ми пили удвох гірку чашу, неначе полин.

 

Почуття, мов листочки, зіщулились сірі від холоду,

Від образи і болю скрутилася квітка в руці.

І тремтіла самотність сирітка нещасна... ой, холодно!..

Замерзала на вітрі прозора сльоза на щоці.

 

В моїм серці лиш біль... ні від кого чекати нам помочі...

Мокрий слід твоїх ніг... та байдуже... до тебе не йду.

Тільки вишні в саду все бродили сновидами поночі.

Ти мене не чекай... не прийду... не прийду... не прийду...

 

 

Я чекала

 

Я чекала так довго і так безнадійно на щастя,

І горіла свіча аж до ранку зустріти тебе.

Мов маленька дитина чекає святого причастя...

Тільки дощ гіркі сльози натомість зронив із небес.

 

Сум, немов теплий віск, з свічки скрапував тихо на руки,

І замерзлі пучки я тулила собі до щоки.

Кулька болю в душі... дощ холодний іде - до розлуки.

Так байдуже повз мене втікають щасливі роки.

 

Подивлюсь навкруги — скільки зраджених й кинутих... лячно.

Ще надія жевріє і серце ще прагне любить.

Та боюсь, що образити можу когось необачно.

Слово, наче той камінь, що може поранить і вбить.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дяченко Катерина Павлівна народилася  27 лютого  1947 року у м. Вінниця.

У 1965 році разом з батьками переїхала  до міста  Шепетівки, де проживає по даний час. Працювала в Шепетівській школі «Пансіон»  секретарем.

Писати вірші стала зовсім недавно, коли уже виповнилося більше 60 років.

В її доробку вже близько 900 віршів.

Пише вірші рідною та російською мовами. Друкується  у місцевих газетах «Шепетівка» та «Шепетівський вісник». Цього року видала власним коштом три поетичні збірки «Осіння рапсодія», «Полум'я калини»  та “Заповіт любові”.

 

 

Ранкове єднання

 

Все ніяк не прокинеться день.

Ходить-бродить неначе вві сні.

Пролунало із церкви — дзелень.

І збентежило думи сумні.

 

Він розбурхувавсь довго. Туман,

Що ще вдосвіта килим тут ткав,

Зачепившись гачком за паркан,

Сіру пряжу в торбинку збирав.

 

День зрадів, бо навіщо ж йому

У росі, мов в сльозі, ряст топтать.

Я ранкове єднання сприйму

Дня і Сонечка — в них благодать.

 

 

Дозволь мені тебе кохати

 

Дозволь мені тебе кохати

В чарівні ночі, в дні ясні.

Дозволь до серця пригортати,

Коли тебе стрічаю в сні.

 

Моє кохання, мов зернинка,

Зійшло під зоряним дощем.

В моїй душі тебе частинка,

Кому ти відданий іще?

 

Хіба ж то зірка завинила,

Що хмарка стежку перейшла?

На муку я тебе зустріла,

Та не зустріти не могла.

 

Ти не сказав мені, одначе,

Чому калина не цвіте.

Чому душа болить і плаче,

І мліє серце золоте.

 

 

Я від серця тебе відірвала

 

Знову осінь-красуня впала

Нам до ніг золотим дощем.

Я від серця тебе відірвала

Ти бажаєш чогось іще?

 

Ми два полюси на планеті.

Дуже затишно там, де я.

Коли ніжність моя на злеті,

Чомусь мерзне душа твоя.

 

Осінь рано на землю впала.

Золотим не втішаюсь дощем.

Я від себе тебе відірвала

Разом з серцем... Лишився щем.

 

 

Гукає маму в гості сива осінь

 

Ти вийшов, хлопче, з маминого двору

І полетів в незнанії світи.

Надію мала, що в холодну пору

Тепло душі ти будеш їй нести.

 

В її думках ні злагоди, ні миру.

То не образа — просто гіркий біль.

Скажу я тобі, хлопче, правду щиру -

Упало твоє серце в заметіль.

 

Замерзло серце — кригою взялося.

Матуся  відігріла б, зберегла...

Гукає маму в гості сива осінь,

Де дмуть вітри і висне сива мла.

 

Гірка надія

 

Зібралась мати в світ далекий.

А поруч пусто, ні душі.

Вже прокричали біль лелеки.

Покрились сумом спориші.

 

До зірки мовила тихенько:

-Синочку стежку підкажи.

Нехай на мить згадає неньку...

В дорозі сина збережи.

 

Часу лишилось не багато.

У мріях зустрічі весна.

-Влаштуй, синочку, мамі свято.

Їй дуже гірко, бо ж одна.

 

Чи серце заболить в дитини?

Вже вітер килим розіслав.

На нім душа її полине

Туди, де полум'я заграв.

 

Побачить сина наостанок...

Пробачить та благословить...

В самотню хату вповз світанок.

Не привіталась. Міцно спить.

 

 

***

Виведи пісню, матусю рідненька.

Ти пам'ятаєш слова?

Мамо, матусю, голубко сивенька.

Ти моя правда жива.

 

***

В душі матусі — пісня, казка.

А сила — в корені, в гіллі.

Почуй, ріднесенька, будь ласка, -

Ти  золоте зерно в ріллі.

 

 

Навіщо знать, як вітер завиває

 

Чарівна, мила, запашна

Стояла яблуня в садочку.

-Чому ти, зіронько, сумна,

Питала мати ніжно дочку.

 

-Навіщо, мамо, тобі знать,

Чому так вітер завиває.

Мені думки мої болять,

Не відала, що так буває.

 

Примітив яблуньку Мороз.

Не пожалів, позбиткувався.

Не чув матусиних погроз.

Цвіт обпалив. В світи подався.

 

 

Самотня берізка

 

Засоромилась берізка.

Вітер втриматись не зміг.

Пригортавсь до неї близько,

Припадав до босих ніг.

 

Колихав її замрію.

Пісню вірності співав.

У слова вкладав надію,

Нареченою назвав.

 

Раптом хмарка налетіла,

Підморгнула, обняла.

Вітерець крутнувсь щосили -

Тільки смуга пролягла.

 

Знемагав в обіймах хмари.

А берізка знов сама.

Де вони гуляли в парі

Розхурделилась зима.

 

 

Насупила брівки Покрова

 

Насупила брівки Покрова.

Дощі викликала, вітри.

Полям дарувала обнови:

День — сірі, день — білі. З гори.

 

Порадила зайчикам владно:

-Біленькі вдягніть кожушки.

Вик будете геть безпорадні,

Коли сніг обійме стіжки.

 

З лисичкою мала розмову:

-Ти нірку теплішу зроби.

До білки промовила: -Знову

Зима. Чи готові гриби?

 

Калину вмовляла: — Звіряток

Ти на ніч сочком пригощай.

Зима йде  лиха, заповзята,

В наш рідний замріяний гай.

 

***   ***   ***

Добрий день, Покрово!

Будь нам всім здорова.

Хто там в рукавичках?

Зимонька-сестричка.

 

 

Не журися, Осене

 

Осінь жовтим листом

Хороводи водить.

Пісеньку за змістом

Знай собі виводить.

 

-Я така гарненька,

Пишна, чепурна.

Жаль, лише, саменька,

Наче біль, сумна.

 

-Ні братів не маю,

Ні сестер...  одна.

Батечка не знаю.

Матері нема.

 

-Осене, царівно,

Та чи ж вам журитись?

Вам потрібно, діво,

Пильно роздивитись.

 

Є у вас родина,

Є у вас сім'я -

Рідна Україна

І свята земля.

 

***   ***   ***

Не журися, Осене, не плач.

І за дощик Вересню пробач.

Придивися, із нічного неба

Зірочки всміхаються до тебе.

 

 

Гостинець від зайця

 

Благало четверо дітей

(попід очима синці),

Не інтернету, не грошей -

Від зайчика гостинця.

 

Просили їсти — так було.

Та не було що дати.

Блукала матінка селом.

Погнали жито жати.

 

Зерняток жменька у руці.

В стерні під страх зібрала.

Сказала діткам — це зайці

Гостинця передали.

 

Зерняток трішки, лободи.

Гірка від зайців втіха.

О, Боже милий, відведи

Від України лихо!

 

Які із лободи млинці

Дай Боже, нам не знати!

І як матусь за крихти ці

Вели кати до страти.

 

 

Колискова

 

Зроблю тобі сопілочку,

Сопілочку гарненьку.

Засни, моя кровиночко,

Засни, моя маленька.

 

Зіграю я тобі пісень,

Щоб нічка не втомила.

А взавтра прийде новий день,

Моя дитинко мила.

 

Сопілочка з калиноньки,

Що родом з України.

Живи, моя дитинонько,

І пісне солов'їна.

 

 

***

Удосвіта, мов з паничем,

З чарівним сонечком віталась.

Чомусь на серці тихий щем.

На що, чудна я, сподівалась?

 

Воно для всіх людей одне.

Всіх зігріва в холодну днину.

Нехай теплом не обмине

Мою Вкраїну солов'їну.

 

***

Самотній місяць в синім морі

Збирає в човен ніжні зорі.

Загаявсь трішечки. На мить.

А зорі — в чарівну блакить.

 

***

Тобі нелюба — відпусти.

Зійду сльозою.

Ввійду навік в вир самоти.

І біль зі мною

В полоні втрачених надій

Шукати весни.

Неначе в шалі моїх дій

Душа воскресне.

Зненацька вітер промайне,

Чоло остудить.

Можливо хтось згада мене

І не осудить.

 

***

Якщо в душі ладу немає,

Якщо на серці біль і мука.

Все ж не сумуй за небокраєм,

Бо там ще зліша хуга хука.

 

***

Змінило стиль свого життя,

Зачванилось, загонорилось.

Бо знає вражеє дитя -

Воно в капусті народилось.

 

***

Зірвали квіточку на мить.

Понюхали  і все.

А ви прислухайтесь — болить,

І біля зламу ссе.

 

***

Легкі вітрила хвиля розбила.

Човен дістався дна.

Доленько-доле, дай людям крила!

Ти в них надія одна.

 

***

Доля, моя ти доля.

Болем берізка в полі.

Вітром несамовито

Листячко бите, бите.

Іноді сонцем цілована.

В кригу зимою закована.

Злими дощами умивана...

Пісня моя недоспівана.

 

***

Вечір самотній в полі блукав.

Зірку єдину в небі шукав.

Справа невдячна - вітер йому.

Сяять не буде тобі одному.

 

***

В гірких полинах полів дивина.

Ну, що ж ми за люди?

З землею що буде?

 

***

Чарівне сонечко в мій дім

Ще зранку завітало.

Тепло в віконечку моїм

Три зайчики тримало.

 

***

Летіли лебеді на став.

Їх постріл доганяв.

Упала в біль пір'їнка.

На ній журби краплинка...

 

***

Пригортаю жалі до серця,

Може там відігрію їх.

Може раптом в душі проснеться

Заколисаний болем сміх.

 

Пригортаю у снах щосили.

Відігрію чи задавлю?

Бачу, вітер нап'яв вітрила

Над водою. Їх там втоплю.

 

***

Здивовано питаю-

То це ти

Мене кидаєш

В сіті самоти?

 

Здивовано собі відповідаю-

У парі з нею зрад не відчуваю.

 

***

Хто в світ прийшов раніше -

Ніч чи день?

Питання, прямо скажемо, цікаве.

Звичайно, ніч спритніша,

Та про те,

Що старша — не зізнається лукава.

 

***

Ти щось забула? - в осені питаю.

Вже й срок твій вийшов,

Ніби тать з пітьми.

Я свою юність зраджену шукаю,

Вітрами биту, вмивану слізьми.

 

 

Відчай

 

Сказав мені відчай -

Зійшла б ти з дороги.

Навіщо тобі

Ці печалі-тривоги.

 

Підступна біда,

Наче кобра, сичить.

Надія всміхнеться -

Всього лиш на мить.

 

Сказав мені відчай-

Тебе не любили.

Люстерко розбилося

Втратило силу.

 

 

В осені попрошу я прихистку

 

Вірю я в твоє сумління чисте.

Та не вірю в справжність твоїх дій.

В осені попрошу я прихистку.

Розповім про марність свох мрій.

 

Їй свою відкритість подарую.

Навзаєм журою пригорне.

Милий, сподіваюсь, що відчую -

Горличкою біль мій промайне.

 

Він зійде осінньою сльозою.

Він стече зажуреним дощем.

Забринить печальною струною

Незбагненно, нездоланний щем.

 

 

Осене, осене

 

В білій хурделиці осінь застряла.

Боже, звільни від біди!

Осене, осене, вродо зів'яла,

Щастя згубила сліди?

 

З сірого мороку днів з рукавичку

Вийти не вдасться, на жаль.

Осене, осене, літа сестричко,

Кригою вкрилася даль.

 

Там, на етюдах, тобою дарованих

Фарби змінила зима.

Осене, казка твоя зачаровує.

Серце красу цю сприйма.

 

 

Ой, туго, туго

 

Скрадалась туга попід віконцем.

Чи щось згубила?

Пекуча туга, ба навіть сонцю

Світить несила.

 

Нагуслі хмари раз-по-раз вперто

Сльозу пускали.

Ой, туго, туго, скажи відверто,

Кого шукала?

 

І я блукала тут опівночі,

А поруч — тиша.

Ой, туго, туго, скорботні очі

Печаль колише.

 

Кохала щиро, скажу по правді.

Йому ж — байдуже.

Ой, туго, туго, нам тут не раді,

Ходімо, друже.

 

В пахучих травах, росою вбраних,

Бавиться вітер.

Ой, туго, туго, гірка омано,

Сльозу б хто витер.

 

 

Святкує осінь перемогу

 

Святкує осінь перемогу.

У спадок їй весь світ діставсь.

Тінь літа зникла за порогом.

За ним лиш дощик побивавсь.

 

Все сподівався, що зустріне.

У всі шпаринки заглядав.

-Де красне літечко, княгине,

В верби крислатої питав.

 

Йому, натомість, клен багряний -

Облиш надію  - відповів.

Зібрались сивії тумани -

Один з них літечко повів...

Куди? Жура проте лиш знає.

А ще — холоднії вітри.

Тепер тут осінь бал справляє.

А ти сльозу свою зітри.

 

 

Шалик

 

З твоєї зневаги,

З моєї знемоги,

Я виплела шалик

Журби і тривоги.

На ньому ромашкове

Поле безкрає

В гірких полинах

Кожен ранок стрічає.

 

 

О, доленько, де ти є?

 

Блукала по світу довго.

О, доленко, де ти є?

А вітер збивав з дороги,

Каміння жбурляв під ноги...

Гірке безталання моє.

 

В тенетах печалі злої

Спіткалась,було, не раз.

Збирала в кулак свою волю,

Боролася з лихом-бідою.

Чекала на зоряний час.

 

Промчали весна і літо.

Вже й осінь з квитком в небуття.

Нашіптує тихо вітер:

Зимі серця не відігріти.

А веснам... нема вороття.

 

 

Любе літечко, пробач

 

Куди ідеш, чарівне літо?

Ой, зупинись хоча б на мить!

Тепла б іще траві  та квітам...

Без тебе, знай, душа щемить.

 

Влаштуй нам свято наостанок.

Веселку в серці не згаси.

А ми тобі — пісень-співанок,-

Ти їх по світу рознеси.

 

А серпень все холодні зорі

Кидає з розпачу в пітьму.

Шукать прихистку у покорі

Нараяв вересень йому.

 

Скоривсь. Пішов. Туман заплакав.

Назирці плівсь, все обіймав...

Безжальний вересень навзнаки

Багряний лист услід жбурляв.

 

Немов стріла несамовита,

На жовтогривому коні

Примчала осінь. Любе літо,

Я їй вклонюсь. Пробач мені.

 

 

Закоханий  вітерець

 

Зізнання вітерця ловлю.

Він соло осені співає.

В жовтобагряному раю

До її ніжок припадає.

 

Вона ще зовсім молода.

Його на ніжність провокує.

Струнка, розкута, золота -

Заручини із ним святкує.

 

А він туди її веде,

Де квіточок іще доволі.

А осінь, (що то молоде),

Радіє вітру, сонцю, волі.

 

Безмежно відданий красі

Танок виконує на біс.

Зачудувались звірі всі,

І, навіть, пострункішав ліс.

 

Закохані обоє в мрію

Долають різні перешкоди.

Вона  всміхається, він мліє

Від її величі та вроди.

 

***

Чарівне сонечко в мій дім

Ще зранку завітало.

Тепло в віконечку моїм

Три зайчики тримало.

 

***

Спритна хмарка в пелені

Принесла дощу мені.

Поливала безупину...

Хоч тепер я відпочину.

 

***

Ялинка мріяла про свято -

Прикраси, бал, вогнів багато.

Вітри стогнали — Боже збав.

Ти їм потрібна для забав.

 

***

Лягли сніги на береги

Ріки, що звалась ніжність.

Скажи, красуне, до снаги

Тобі морозна сніжність?

 

***

Всміхалася свята черінь -

В обійми ти мої прилинь.

Від хуги, бурі та дощу

Тебе  теплом я захищу

 

***

На сонечко невміла

Хмаринка налетіла.

-Пробачте, любе, я не на завжди.

Де щезла та хмаринка?

Ні сліду, ні краплинки,

Лиш згусточок незнаної біди.

 

***

Думка зажурилася на мить.

Серденько мовчить і не співає.

Придивися, вересень летить.

Осінь в казку землю споряджає.

 

***

В саду жоржинонька цвіла

Всім людям на забаву.

Достатньо в Морозенка зла -

Зробив він чорну справу.

 

***

Зітха черешня — ягідок нема.

Зітха черешня — цвіт біда обнесла.

Коли ти одинока і сумна,

Не віриться, що лагідність воскресне.

 

***

Калина сумувала, бо ж одна

Стояла у засніженому полі.

Коли це раптом юная весна

Несе в долонях вкриту цвітом долю.

 

 

А далі як?

 

Дійшов межі, а далі як?

Там край, там темна ніч.

Там вітер в полинах закляк,

Щоби уникнуть стріч.

Шукати вихід з цих доріг...

Даремно. Тут пітьма

Лягає каменем до ніг.

А на душі зима.

 

**

Веселу пісню я співала.

Слова і музика на «біс».

Чортополохом зрада впала...

Хіба до пісні треба сліз?

 

***

Моє дитинство, що згадать в тобі?

Любов І ласку, щирість і надію?

Пройшло воно сльозою у журбі.

Ще й досі вийти з горя мрію, мрію...

 

***

До неба руки простягну.

Летять промінчики ясненькі.

Тепла в долоньки наберу

І пронесу для втіхи неньці.

 

***

Стрибали яблука в траву

Червонобокі, запашні.

Ховались в  ніжну мураву,

Здаля всміхаючись мені.

 

***

Загляда в  віконце

Вересневе сонце.

Доленьку шукає,

А її немає.

 

***

Чекаю — щастя прийде в дім

Нарешті стрінемось ми з ним.

Шепоче вітер стиха -

Думки для  тебе — втіха.

 

***

Наснилась ластівка мені.

Вона несла надію.

Її чекаю день при дні

Та чи пізнать зумію?

 

***

Хіба тобі не хочеться літать?

Щоб птахом незалежним в небі бути.

Щоби життя прожить, а не відбути...

Хіба тобі не хочеться літать?

 

***

Як сонечко зійшло — це щастя.

Як квіти зацвіли — це рай.

Чи зберегти оце все вдасться,

Людино, совість запитай.

 

***

В житті ми граєм кілька  ролей.

«Лицо» своє бажаєм зберегти.

В кінці лиш розумієм з болем -

Життя прожить — не поле перейти.

 

***

Загаслу зірку відшукай.

Вона засяє неодмінно.

Коли у серці  віри вкрай,

Можливі різні переміни.

 

***

Я покличу на зустріч світанок.

Попрошу, хай  чеше косу.

Може сонечко вийде на ганок.

І  зітре мимовільну сльозу.

 

 

***

Зібратись.

Полетіти в синю даль.

Та прикро — крила зламані.

А жаль...

 

***

Чи  залишилась в серці сила,

Щоб печаль  розігнати нам?

Ми безвихідь лиху зростили

На потіху своїм ворогам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Генсицька Валентина Петріівна  народилася 31 жовтня 1954 року в м. Шепетівка. Після закінчення із золотою медаллю середньої школи № 6, закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості та Московський політехнічний інститут  по спеціальності — інженер-економіст.

Працювала викладачем економіки та інформатики в Шепетівському професійному ліцеї.

Вірші стала писати уже в зрілому віці. Приймала участь в обласному літературно-мистецькому конкурсі "Поезії несхожені стежки" (посіла II місце). Дуже любить рідну землю і мову.

Член літературно-мистецької студії «Доля».

 

 

Україно, згадай свою славу

 

Україно, згадай свою славу

І Андріївський хрест над Дніпром.

Якщо хочемо мати державу,

Попрощатись повинні зі злом.

 

Ми нащадки козацького роду,

Що Творцю своє серце віддав.

Хай не буде йому переводу,

Бо Творець за нас грішних страждав.

 

 

Звернись з молитвою до Неба

 

У Божий храм утомлений іди,

Звернись з молитвою до Неба,

Кристали льоду в серці розтопи,

Нехай Любов звучить для тебе.

 

Душа співає й лине в небеса,

І серце тихо завмирає.

Яка мелодія в тобі й краса,

Нічого кращого немає.

 

Нехай співає втомлена Душа,

Всю суєту земну лишає.

Любов підносить нас у Небеса,

А злоба до землі згинає.

 

У здивуванні помічаєш ти,

Що синє небо ще синіше,

І легше стало свій тягар нести,

І серце б’ється веселіше.

 

Якщо Любов знов оживе в серцях,

Її ніщо вже не здолає,

А без любові щастя синій птах

Десь у чужих краях літає.

 

Встаю назустріч бурям і вітрам

І поглядом всю Землю обіймаю.

У кожного в Душі Господній Храм

І щастя більшого немає.

 

Дві тисячі пройшли нелегких літ,

А ми усе живемо, як в тумані.

Згадай хто ти, в Душі повір політ

Під час молитви у Господнім Храмі.

 

Хоча б на мить відчуй святе тепло,

 Довіривши життя одному Богу.

Збори все зло в собі, щоб полягло

І серцем відшукай свою дорогу.

 

І у Душі повіривши політ,

Встань проти смерті і людської злоби,

І не лічи вже скільки тобі літ,

Душа не знає старості ніколи.

 

 

Перший вірш

 

Твій перший вірш, його складаєш

І вже тремтить сльоза на віях.

На аркуш біль свій виливаєш

І все, що було лише в мріях.

 

До серця серце доторкнулось,

У здивуванні біль відчуло,

Від рани вперше стрепенулось

І про щасливі дні забуло.

 

Не плач, дитя, усе минає,

І сум твій вітер теж розвіє.

Невиліковних ран немає,

І ще Любов тебе зігріє.

 

Як важко ворогів любити

І всі провини їм прощати.

Не нарікати і не мстити,

А другу щоку підставляти.

 

 

За ворогів моїх молюся

 

За ворогів моїх молюся

І намагаюсь їх любити.

Терпляче хрест нести свій вчуся

І всі слова Творця цінити.

 

Грішу і у гріхах я каюсь,

Прости їх, милосердний Боже!

Я падаю і піднімаюсь,

Та все ж Любов зло переможе.

 

 

Купола

 

Купола, купола, купола

К покаянью зовут.

Купола, купола,

Нас к спасенью ведут.

 

Припев:

 

О небесной Любви

Нам поют соловьи,

Каждый в поле цветок,

И журчит ручеек.

 

На рамена кресты

Купола нам дают.

Ради светлой мечты

На Голгофу ведут.

 

Купола, купола

Русь Святую спасли.

Купола, купола

Украшенье Земли.

 

 

Творец

 

Я вздохну,  а Ты видишь и слышишь, Творец мой.

Я всплакну,  а Ты слёзы мои утираешь.

Как Ты добр, милосердный Небесный Отец мой,

Я грешу, а Ты в Царстве меня ожидаешь.

 

Преклоню пред иконой Твоею колени,

И хвалу я воздам милосердному Богу.

Попрошу сил бороться с греховною ленью,

Указать со святыми мне в Небо дорогу.

 

Помоги мне, Владычице Неба благая,

Укрепи, видишь силы в бою я теряю.

Вразуми, брань веду на Тебя уповая

И к Творцу и Царице моей я взываю.

 

Без Тебя как до вечного Неба подняться,

Устоять и Творцу моему поклониться?

Я молюсь, помоги с лютым зверем сражаться,

А Душа к Бесконечной Любви вся стремится.

 

 

Среди земного маскарада

 

Среди земного маскарада

Злодей в гордыне выступает

И под личиною наряда

Всю мерзость ада воплощает.

 

И смотрит мир завороженный,

Дрожит, от ужаса немея,

Молчит, весь страхом поражённый

И голоса подать не смея.

 

От благодати отрекались

И приняли клеймо от ада,

Вот вместе с мразью оказались,

Геенна будет как награда.

 

Недолог пир их и веселье,

Суд Божий ждет вместо оваций

За верных христиан мученья

И за погибель многих наций.

 

Виденье страшное предстало

Перед рассветом дня Успенья

И очень ясно показало

С кем каждый день ведём сраженье.

 

Не содрогнись, Душа живая,

К  Творцу  всего прильни скорее,

Оплачь грехи, жизнь выбирая

И отрекаясь от злодея.

 

 

Помолись о нас грешных, свеча

 

Помолись о нас грешных, свеча,

Ярким пламенем тихо сгорая.

Ведь молитва твоя горяча,

Долетает до самого Рая.

 

Бой смертельный враг с нами ведёт

И погибели нашей желает.

Сам в геенну навечно идет

И с собой утащить нас желает.

 

Боже, силы нам дай  устоять

И с невидимым зверем сражаться,

Мудрость дай на Тебя уповать

И во всём на тебя полагаться.

 

 

Покайся, грешная Душа!

 

Покайся, грешная Душа!

С Креста Творец все призывает.

Не жди час Грозного Суда,

Время молитвы истекает.

 

Ведь на Земле нам выбор дан,

Но враг соблазны предлагает.

Все наслаждения обман,

Пускай прозренье наступает.

 

Не спала пелена из глаз,

Ну как от мира отказаться!

Ведь молодость даётся раз,

Спешат все жить и наслаждаться.

 

Душа покинула Творца,

Во тьму кромешную летит,

Где нет мучениям конца,

Гнев Божий не неё излит.

 

Вот перед бездной ты стоишь

И ада ужасов не знаешь,

Грехи свои в себе таишь,

Душу на муки обрекаешь.

 

Земным глаза ослеплены,

Дни в суете свои теряешь,

А ведь часы все сочтены,

С чем Судию и Суд встречаешь?

 

Покайся, грешная Душа,

Пока есть время покаянья,

Не жди час грозного Суда

И муки вечного страданья.

 

 

Как много на Земле сердец

 

Как много на Земле сердец,

Наполненных мирским и тленным!

О, милосердный наш Творец,

Прости им всем, слепцам надменным.

 

Ведь строят замки из песка,

Жизнью детей своих играясь,

На Церковь смотрят свысока,

От вечной жизни отрекаясь.

 

На Суд Творец всех призовёт,

Час покаянья истекает,

Тогда прозрение придёт

И ада ужас весь предстанет.

 

 

Кущ калини край дороги

 

Кущ калини край дороги заквітчався

І лелеки вже гніздо своє повили.

ТІіьки сина сивий батько зачекався,

А  у мами — сльози сонце затулили.

 

А синочок у чужих краях літає

Та про євро і доляри лише мріє.

В суєті земній батьків він забуває.

Прийде час — і теж він постаріє.

 

Знов розквітне кущ калини при дорозі,

І гніздо своє лелека теж повиє.

Виглядати буде сина у тривозі,

От тоді батьків він зрозуміє.

 

 

В світ приходило кохання

 

Рано-вранці до світання

В світ приходило кохання.

Поміж сплячих все ходило

Ніжним шепотом будило.

 

Мріяло щоб людські душі

Всі прокинулись байдужі.

Не здійснилося бажання...

І заплакало кохання.

Та й пішло тихенько в світ

Понесло любові цвіт.

 

 

Навіщо нам дано життя

 

Навіщо нам дано життя

І вік недовгий на Землі?

Щоб зрозуміли ти і я

Найвищі істини прості.

 

Не бий і не вкради, люби,

І не за щось, а просто так.

І збережи, не розтопчи,

Тепло у серці та руках.

 

 

Любов уже не полетить

 

Струна любові пролягла

Закохані серця з'єднала.

Над суєтою підняла

Піснею щастя заспівала.

 

Надірвана струна болить

І зойк її сягає неба

Здається іще болю мить

І  жити на землі не треба

 

Обірвана струна мовчить

А серце лише кров качає.

Любов уже не полетить

Бо другого крила не має.

 

 

Казка пішла у синю даль

 

Ти клеїш тріснутий кришталь

Але він вже не заздзвенить.

Казка пішла у синю даль

І серце ще моє болить.

 

Навіщо всі твої слова

Які так легко забуваєш

Радіти хочу я сама

І ти даремно час втрачаєш.

 

 

Згадай, як серце в юності кохало

 

Згадай, як серце в юності кохало,

Які пісні Душа співала

І сині які були небеса!

Перенесли ми труднощів немало,

І сивина на скроні впала,

Та все ж співає втомлена Душа!

 

 

Як боляче, коли Любов втрачаєш

 

Як боляче, коли Любов втрачаєш,

І струни рвуться, що серця єднали.

У мороці земному помічаєш,

Що барви світу колір поміняли.

 

Старіє тіло, а Душа одвічна,

І на Землі вона Любов шукає.

Який недосконалий світ фізичний,

Якщо людина тут Любов втрачає.

 

 

Струна Любові пролягла

 

Струна Любові пролягла,

Закохані серця з’єднала,

Над суєтою підняла,

Піснею щастя заспівала.

 

Надірвана струна болить,

І зойк її сягає Неба.

Здається, іще болю мить –

І жити на Землі не треба.

 

Обірвана струна мовчить,

А серце лише кров качає.

Любов уже не полетить,

Бо другого крила немає.

 

 

Моя ти дитино, єдиний мій сину

 

Моя ти дитино, єдиний мій сину!

Що буде з тобою в подальшім житті?

На серці тривога, не можу дорогу

Змінити твою і печалі твої.

 

Тобі я бажаю щасливої долі,

Розумних, здорових, слухняних дітей.

І щоб стороною обходили  болі,

І мрії збувалися, повні ідей.

 

 

Навіщо нам дано життя

 

Навіщо нам дано життя

І вік недовгий на Землі?

Щоб зрозуміли ти і я

Найвищі істини прості.

 

Не вбий і не вкради, люби.

І не за щось, а просто так.

І збережи, не розтопчи

Тепло у серці та в руках.

 

 

Загадка жінки

 

В усі віки чоловіки

Бажали розгадати

Із чого створені жінки,

Над ними владу мати.

 

Але створили Небеса:

Од віку і до віку

Загадка жінки і краса

Бентежать чоловіка.

 

То грім і блискавка вона,

То ж ніжно поглядає,

Очей бездонних глибина

Як сонечко сіяє.

 

То загорається умить,

То раптом вся згасає,

І як струна вона дзвенить

Та щастя обіцяє.

 

І непостійна вся вона,

Беззахисна й тендітна,

Прекрасна жінка й чарівна,

Лебідка і царівна.

 

Ще не родився чоловік,

Що жінку розгадає,

Коли ж вона, проживши вік,

Сама себе не знає.

 

 

Дав серце чоловікові Господь

 

Дав серце чоловікові Господь

Для того, щоб він міг любити

Своїх дітей, дружину і народ,

З якими доля дала жити.

 

Дав силу чоловікові Господь,

Щоб міг усе це захищати.

І розум дав, щоб не було незгод,

І мирний шлях міг вибирати.

 

 

Безкрайнє Небо над тобою

 

Безкрайнє Небо над тобою,

Чому ж його не помічаєш?

Із серцем, змученим журбою,

Земні світанки зустрічаєш.

 

Ніяк не можеш зрозуміти,

Що народився вічно жити.

У світ величний і прекрасний

Прийшов ти ким, мій голуб ясний?

 

 

Коли розтоптана Любов

 

Коли розтоптана Любов –

У серці гнів і недовіра.

Вбиває брата Каїн знов

І має вже подобу звіра.

Якщо ж між звірами ти свій,

То вічність з ними обираєш,

Але про щастя ти не мрій,

Його ніколи не зазнаєш.

 

Марно дні земні минають

 

Серед злоби і шипіння

Марно дні земні минають

Боже, дай нам всім терпіння

Хай пісні в душі лунають.

 

І співає людське серце

Про Любов і про надію.

Буде чисте, як озерце,

І про Небо має мрію.

 

 

Напівбрехня, напівобман

 

Напівбрехня, напівобман,

І ось вже ходять напівлюди.

Із слів облудливий туман

Наповнює усе усюди.

 

З брехнею світ весь обійдеш,

Лише назад не повернешся,

І напівщастя не знайдеш,

З Любов’ю вічно розминешся.

 

 

Рахує долари Земля

 

Рахує долари Земля,

І світ сміється над Любов’ю,

Зло заповзає у серця

І дань бере людською кров’ю.

 

Як важко вірити в Любов,

Поміж людьми є недовіра.

Молитва допоможе знов

І переможе в тобі звіра.

 

Зло і добро живуть у нас,

І боротьба зі злом триває.

З чим ти залишишся в цей час,

Те й у Душі перемагає.

 

 

Що сталося з людьми?

 

Що сталося з людьми? Оскал звіриний

Крізь зовнішню пристойність проглядає.

І стверджують усі, що світ цей винний,

Тому й любові між людьми немає.

 

Любов до грошей на землі панує,

Сидить в серцях, які належать Богу.

Не вірять люди, що Любов існує,

До Неба забуваючи дорогу.

 

 

Зло торжествує на екранах

 

Зло торжествує на екранах,

В оселю входить і в серця,

П’є насолоду в наших ранах

І жде печального кінця.

 

І хто забув Чиї ми діти,

І що створив нас всіх Господь,

Той буде зло в житті терпіти,

Втрачаючи Душі вогонь.

 

Отямся, розум, зло руйнує,

Лише Любов світ оживляє.

Повір, що Небо теж існує,

І що Господь тебе чекає.

 

Дорога в’ється крізь туман,

І ніч красу втрачає.

Світає й серед темних хмар

Ще зіронька сіяє.

 

 

Лише Людині дано Слово

 

Лише Людині дано Слово,

Народу – мова, а Землі – Любов.

Співає мама колискову,

І діти в казці засинають знов.

 

Слова малюють сині далі,

Казковий світ любові і добра,

Зникають десь усі печалі,

Щасливо спить у мріях дітвора.

 

Хай з часом мрії не зникають,

Слова звучать про світле майбуття,

Серця закохані співають,

І кращим стане на Землі життя.

 

 

Пожовкле листя із дерев

 

Пожовкле листя із дерев

Осінній вітер обриває.

Воно кружляє у танку

І землю ніжно укриває.

 

Вже посіріли небеса

І втратили прозорість літа.

Зникають барви, хоче все

У мріях тихо відпочити.

 

 

Як жаба мулу ти гріхів набрався

 

Як жаба мулу ти гріхів набрався,

Але цього не хочеш визнавати.

Чому існує зло не розібрався,

За гроші все готовий ти віддати.

 

У вічну Душу вірити не хочеш,

Горілку і цигарки тільки знаєш.

У вічності зубами заскрегочеш,

Серед пекельних мук ти заволаєш.

 

***

Я спитаю у Душі і в серця,

Що робити в мороці земному?

Як життя прожити, щоб вернутись

Не ховаючи очей додому?

 

 

Вклоняюсь низько до землі

 

Вклоняюсь низько до землі

Усім, хто дав знання і вміння.

Дякую  Вам, Учителі

За добре серце і терпіння.

 

Вся Ваша праця тихо йде,

Та лише з часом розумієш:

Бути людиною ніде

Без вчителів ти не зумієш.

 

Ми народжені, щоб любити,

Вічну радість з Творцем нашим мати,

І серця нам дані, щоб не тліти,

А немов смолоскип палати.

 

Так, життя на Землі не вічне,

Але вічна Душа у тілі.

Нам потрібно за вік фізичний

Зрозуміти найвищі цілі,

 

Розшукати вузьку стежину

І сльозами гріхи омити,

Розказати дочці і сину

З ким у вічності будуть жити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Жмурко Леонід Валерійович — народився 29 лютого 1968 року в місті Шепетівка. Навчався в навчальних класах школи № 1, потім 3,4,5 класи закінчував в Естонії, місто Тарту. Закінчив восьмирічку в 1984 році в смт. Маркеєво, Херсонської області, поступив в сільхосптехнікум у місті Шепетівці, отримав середньо-спеціальну освіту по спеціальності — бухгалтер-економіст.

Працюва у в/ч нормувальником, а пізніше — інженером по нормуванню і майстром ОТК до 1997 року. З 1997 року по 2007 рік працював в Сибірі у місті Сургут (продавцем, сторожем і будівельником). З 2007 року проживає в м. Шепетівка, займається ремонтами квартир. Вірші пише з 1986 року з великими перервами. Деякі з них увійшли в колективні збірники в Росії, Англії та США.

 

Вот и не верь гадалке

 

Вода сомкнулась неожиданно стремительно, потянув тело ко дну. Я не успел ни вдохнуть, ни крикнуть. По привычке открыл глаза, их резануло больнее, чем солёной морской водой. Было видно небо, синее, но мутно-расплывчатое, как через бутылочное цветное стекло. Страшно не было, я знал, что это сон, напротив с любопытством оглядывался, правда мешали частички отмерших растений и вездесущий мусор, но было интересно... пока я не почувствовал лёгкий страх, при прикосновении проплывающей мимо рыбёхи. А вдруг не сон?

Чувствовалась холодная вода, я видел, как пузырилась одежда, и из под неё поднимались, кувыркаясь, пузыри воздуха, чувствовал, как ноги, находившиеся ниже начинало сводить. Страх перерос в панику. Засучив руками и ногами, извиваясь всем телом, я почти не продвигался вверх. Напротив, намокшая одежда тянула вниз. Я надеялся, что здесь не глубоко, и попробую, оттолкнувшись от дна вынырнуть. Пятно света становилось всё расплывчатее и угасало. Лёгкие резануло и жгло, жгло невыносимо, так, словно они закипали, в глазах появились пятна и всплески-блики, яркие как маленькие молнии. Это всё, успел подумать, перед тем, как мимо воли судорожно приоткрыв рот, хлебнул воду... какая она противная на вкус. Глоток... глоток побольше, в голове рвануло. Вскинувшись, я проснулся.

Мокрый, содрогаясь от пережитого, чувствуя вкус воды и тины во рту, по инерции дотронулся к месту на руке, где меня касался плавник рыбы. Полусонный, не мог сообразить, где я нахожусь. Расположение окна, мебели, сама мебель... всё было незнакомо. Наконец сообразил... я у сестры, в Таллинне, второй день гощу. Слабость в теле заставила лечь. Сердце колотилось с неимоверными оборотами, голова кружилась до тошноты. Съел, что ли что-то не то? Отдышавшись, поплёлся в душ, вода благотворно подействовала на напряжённое тело. Сна не было, да и не хотелось засыпать, исподволь опасался продолжения кошмара, и опасенья были не беспочвенны. Кошмары снились навязчиво, часто с того самого места, на котором сон прерывался, или что ещё хуже - по новому.

За окном мело, декабрь был снежный. Уже придя в себя окончательно, переключая многочисленные каналы телевизора, подумалось... и к чему приснится такое? Купаться мы точно не поедем, декабрь, однако. На даче, да и около нет и в помине ни то, что водоёмов, или рек... луж и тех нет. Бред, какой-то. Утром, завтракая у сестры, вынужден был ещё раз пережить то неприятное ощущение ото сна, рассказывая его, в ответ на встревоженные расспросы об моём, далеко не цветущем виде. Время гостевания подошло к концу. Сон и воспоминания о нём притупились. Никаких эксцессов связанных с водой, да и не только с ней не случилось. Дорога домой, сутки пути, тоже прошла как обычно.

Дней через двадцать, по приезду домой, вечером в комнату вошла мама. С виноватым каким-то лицом помялась возле, села и сказала, что умер мой отец. Не смотря на то, что он оставил нас вскоре после родов... нет, я не испытывал к нему ни какой либо привязанности... с чего бы? Но и ненависти не было. Было жалко, как человека... как соседа по дому. Не было той жалости, которая должна быть за родным человеком.

Мама, посидев немного, тихо проговорила: когда-то мы с ним шли, и за нами гадалка увязалась.

Но не за мной, а за ним, за руку схватила... дай погадаю, и всё тут. Он сначала сердился, потом отшучивался, мол, в милицию отведу, и всё ж сдался, скорее чтоб та отвязалась и оставила в покое. Ну вот, нагадала она ему, что он утонет. Причём нелепейшим образом. Тут отец не выдержал, оттолкнул цыганку, бросил ей три рубля приговаривая зло... я три года проплавал, во всяких передрягах побывал, а ты карга старая: утонешь. Так вот, утонул он, в декабре, когда ты гостил в Таллинне. У меня застучало в висках, видимо на лице отразилось моё состояние, мама, заволновавшись, принесла попить и успокоительное, досадуя на себя: зачем на ночь сказала. Вот тут я ей и рассказал свой сон.

Сон был не про меня... я так думал тогда. Снился именно в ту ночь, когда всё произошло. Он шёл с работы, можно было идти по улицам, но несколько дольше, а можно было срезать, что все и делали от мала до велика. Над притоком к местной речушке, был оборудованный перилами добротный мостик, по нему и срезали путь. В ту ночь было ветрено, гололёд ужасный. Лёд, вылизанный ветром был как стекло. Возвращаясь со смены, он поскользнулся и упал в проток, который называли - канава, около полутора метра глубиной. Лёд только лёг, веса тела не выдержал... После, когда его обнаружили, под ногтями было полно земли и остатков травы, видимо до последнего пытался вылезти. Но намокшая одежда и лёд на крутых боках канавы не дали спастись...

Пришло лето. На торфяники, в пятнадцати минутах ходьбы от дома, прилетали лебеди, и жили до поздней осени, а иногда оставались и на зиму. Я люблю ходить и подкармливать их, или просто посмотреть. Пройти можно было двумя путями, по проторённой автолюбителями дороге, но с риском наглотаться пыли, что и делало большинство, или же вдоль той же злополучной речушки, и по кладочке из двух досок, а затем через заброшенную разработку торфа. Я ходил короткой дорогой. Так и в тот раз. Но подойдя к кладочке с неудовольствием заметил, что из двух досок осталась одна, и вода подошла после затяжного дождя, почти под неё. Посомневавшись, всё же решил не возвращаться и идти в обход, а перейти. Не без панических ноток, но перебрался, ругая себя с опозданием. Но перешёл и ладно. Твёрдо решил, что домой пойду по дороге. Пройдя по отвалам вдоль берега, я напоролся на ещё одну преграду, которой прежде здесь не было сколь я не ходил. Между озером на котором жили лебеди и речушкой образовался проток, не широкий, на вскидку около метра. С двух сторон росли кусты и деревца. Я прикинул, что с лёгкостью перескочу, и при помощи поросли выкарабкаюсь на ту сторону. Перепрыгнул и в правду легко, и в тот момент, когда выпустил ствол берёзки из руки, ноги скользнули вниз. Не успев вдохнуть, больно ударившись, упав плашмя на грудную клетку, я очутился в воде. Первая мысль... чёрт, снова этот сон. Всё было как в нём, и даже плавающий надо мной мусор. Только промыв был не глубок, метра два не больше... Как я выбрался, с одной то рукой, на скользкий мокрый торф, просто не помню. Страха не было, ни тогда, ни после. Может от того, что в снах пережил это и не один раз... не знаю. Пошёл дождь, сильный с грозой, с меня смыло всю грязь. Когда я через пару минут вышел на берег озера, там были такие же промокшие горожане, многие с детьми, они были ничуть не суше меня, и мой вид оставил их равнодушными. Я, до сегодняшнего дня никому, ничего не рассказывал. Но и кладочкой больше не хожу.

 

 

Неприкаянный

 

Неприкаянный, да не кается,всё по свету бродягой скитается.

По дорогам, по бездорожью, по углам подаянием божьим.

Что-то ищет всё, да надеется, что ж по свету найти он пытается?

 

 

Я уйду, как уходят снега

 

Не заметно, увы безвозвратно, я уйду как уходят снега.

Перецветший акации цвет, Вам напомнит о мне иногда.

Не в туманах седых скитаться, пилигримом с пустою сумой.

Не с ветрами шальными брататься, с бесшабашностью их и тоской...

Ох, моя б была воля, из разложенных карт выбирать.

Я б просил бы у Господа Бога, одного, чтоб звездой в небе стать.

 

 

Ответ на письмо о душе

 

Мужская или женская душа, делить её по полупризнакам, полнейший бред.

 

Мне видится один ответ, душа у человека или есть, иль её нет.

 

 

Приозерная стынь

 

Приозерная стынь,

Травы в инее зябнут до стона.

И кадит, обгорев, на морозе прозрачно полынь.

Слышен мне в тишине, до хрустального ломкого звона,

Тихий гомон в вечор побеленных известкой святынь.

Колоколенки крест,

Догорает в закатном пыланье,

Осияя собой, благодатный осенний окрест.

И в нависшей тиши, в безраздельном тревожном молчанье

Понимаю, до слез — не уйти никуда, из святых сердцу мест.

 

На лампадку луны

Натыкаются сонные зори,

Обгорая дотла, опадая за озера сны.

А из диких степей, нагулявшись на вольном просторе,

Наплывает туман, собирая коней, белогривых своих, табуны.

 

Приозерная стынь,

Травы в инее зябнут до стона.

И кадит, обгорев, на морозе прозрачно полынь.

Слышен мне в тишине, до хрустального ломкого звона,

Тихий гомон в вечор побеленных известкой святынь.

 

 

В зелёных волнах яблоневых тонут

 

В зелёных волнах яблоневых тонут

Плоты-судёнышки игрушечные ... дач.

Тревожным ветром, гребень крон их, тронут,

Пуская блики солнечные вскачь.

 

Предгрозовое небо полыхает,

Ещё беззвучным заревом... пока,

Но старый пёс на привязи вздыхает,

Глядя с тоской на кучевые облака.

 

Свежеет воздух, раздувая парусину

Палаток, яблонь, тощеньких оград,

Несёт дорогой истолоченную глину,

Как будет впредь ... как было век назад.

 

Подкравшись охнуло, и полыхнув стократно,

Забило в землю раскалённый гвоздь,

А эхо ширилось, плескалось многократно,

Через посёлок проходя насквозь.

 

 

Огни на берегу, в реке огни

 

Огни на берегу, в реке огни,

Промозглый вечер, ветер с оста.

Три чёрных лодки и они,

Как лебеди качаются у моста.

 

Три чёрных тени, от быков* в реке,

Три жёлтых шара от окон трактира,

И чёрточка от звёздочки в воде,

Мелькнувшая с небрежностью пунктира.

 

 

Поле в маках, белая ромашка

 

Поле в маках, белая ромашка, васильков небесные глаза,

Выползает, как медведь из перелеска, низовыми тучами гроза.

Пятна света тонут в пятнах тени, у земли проносятся стрижи,

Недвижимы липы у обочин, словно грумы и ливрейные пажи.

 

Давит небо силою вселенской, его можно тронув осязать,

Бледен воск небесного светила, словно то ... устало мир спасать.

Ах, как пахнут травы луговые - пресно мята и горчит полынь,

Перекаты шепчут грозовые заклинаний древнюю латынь.

 

 

Сколько сини в этом грустном взоре

 

Сколько сини в этом грустном взоре,

И тоски немыслимой такой,

Когда смотришь, как на косогоре,

Опадает березняк листвой.

 

Жаль, что дождь осенний не приручишь,

Как и дикий клин над головой.

Не доверишь им, не препоручишь,

Той беды, что дадена судьбой.

 

Чтоб они с печальным, тяжким стоном,

Отнесли в далёкий, чуждый край.

Не берут - зовут чужбину — домом,

Нарекая словом кратким — рай.

 

 

Нетронут иней ... утро бездыханно

 

Нетронут иней ... утро бездыханно,

Всплеск изумрудный в небе над холмом.

В неверной дымке видится обманно,

Бродячих туч сиреневый излом.

 

Как глубоки, и как бездонны окна,

Вмещают лес, и луг, и небосвод,

Тумана робкого полоски и волокна,

Овечьим стадом движимых вразброд.

 

Окину даль, насколько видит око,

И залюбуюсь, как меж туч в просвет,

Впорхнула бабочкою бледной одиноко,

Звезда пугливо на манящий свет.

 

 

Как легко осенним утром дышится

 

Как легко осенним утром дышится,

Меж берёз задумчивых брожу.

Каждый звук отчётливее слышится,

В каждом блике радость нахожу.

 

Но душа моя, как птица осторожная,

Замирает от подслушанных шагов...

Чья-то тень вослед - душа острожная,

Как из тех, забытых напрочь снов...

 

Слышна песня, грустно-заунывная,

От неё тревожно так в груди.

Ах, печаль, подруга неизбывная,

Приходить до снега погоди.

 

 

Запах яблок переспелых пряный

 

Запах яблок переспелых пряный,

Шум воды струящейся во мгле.

Дух травы полынный и медвяный,

От цветов в кувшине на столе.

 

Руки лодочкой покою на коленях,

В полутьме ... из печки ал отсвет,

На сухих от времени поленьях,

Проступает слёз янтарных свет.

 

Засижусь я до рассвета снова,

В тишине постылой ... не изжить.

Нет ни звука, скрипа, или слова,

Снова ночь я силюсь пережить.

 

Прошлое и прошлых вспоминаю:

Лица, судьбы, даты... имена.

И молитвы к Господу читаю,

Чтоб хранил во все их времена.

 

 

Приснилась осень... клёны пламенели

 

Приснилась осень... клёны пламенели,

В мареново-шафрановом дыму.

Рябины россыпями ярко рдели,

И осыпались бусами в траву.

 

Я шёл тропой, едва лишь различимой,

Средь почерневших лиственных дерев.

Казалась осень мне неизлечимой...

Печальною из всех печальных дев.

 

Свистели ветры в кронах, изнывая,

Качались ветви в такт и в разнобой.

И кто-то плакал Бога призывая,

А мне послышался волчицы вещий вой.

 

 

Всё так просто, а сказать словами..

 

Всё так просто, а сказать словами...

Не могу, мне не хватает их.

Вот стою под неба образами,

А в груди - души комок притих.

 

Жмётся к сердцу, перед не озорной,

ширью нивы, в золотой волне...

Перед каплей мака иллюзорной,

На колючей, убранной стерне.

 

Ничего нет лишнего, но всё же,

Робко, пред небесной высотой.

Я ложусь и чувствую на коже,

Солнца луч янтарно-золотой.

 

Слышу топот лошади монгола...

Или сердца яростный набат?

Крик гортанный чудится из дола...

...Нет, курганы беспробудно спят.

 

Я смотрю, прищурившись на небо -

Облаков, не стриженных стада,

Топчут поле пахнущее хлебом,

Забредая в маки иногда.

 

Всё так просто, а сказать словами...

Не могу, мне не хватает их.

Вот я весь под неба образами,

А в груди, не высказанный стих.

 

 

Тихий лепет дождя

 

Тихий лепет дождя, в приютивших объятьях черешен,

Я подслушал его, ненароком ... стояв у окна.

Так в любви признаются, так кается тот кто безгрешен,

Перед той, что любовью взаимной грешна.

 

Завороженный сад, бездыханен, бездвижен, пространен,

Только лепет дождя - позабытый эльфийский язык,

И застигнутый ... я, врасплох ... не понятен и странен,

От которого дождь ... да, и сад оглушённый, отвык.

 

 

Я прихожу в осенний лес

 

Я прихожу в осенний лес,

Любуясь тайной глубиною.

Его чащоб, его небес,

С их непомерной синевою.

 

О, как в душе тиоскую я,

Что не могу оборотиться,

Водой живительной ручья,

Чтоб дать корням дерев напиться.

 

Кружится лист, летя ко мне...

И мне, вот так бы закружиться.

И спелым жолудем к земле,

Припав, весною возродиться.

 

Мне б белым облаком проплыть,

Дождями омывая сушу,

Чтоб смог бы где-то приютить,

Свою истерзанную душу.

 

 

Свинцово-чёрными крылами

 

Свинцово-чёрными крылами,
Ложится небо, крыш касаясь.
Деревья голыми руками,
Хватают, зачерпнуть пытаясь,
Лохмотьев рванных пелену,

Но, не прикрыть им наготу.

 

 

Мне, снятся часто сны, о той войне

 

Мне, снятся часто сны, о той войне.
Коверканные, рванные до боли.
В них погибаю я, но не во сне.
В цепи идя, в широком поле.

 

Наткнувшись на невидимое жало.
И лишь затем услышав смерти звук...
Или от взрыва, небо задрожало.
И карабин мой вырвало из рук.

 

И темнота, и боль, кричу от мук.
Как тот юнец, отчаянное - мама!
И просыпаюсь, памяти паук,
Мне шепчет: всё нормально... Дома.

 

Мне, снятся часто сны, о той войне.

 

 

Несносная жара, июльский зной

 

Несносная жара, июльский зной,

Сады обвисли, под слоями пыли,

И урожая тяжкой новизной,

И запахом зелёной чернобыли.

Поник бурьян и источает дух,

Шмелей прельщая в нежные соцветья.

И гонит скот полуденный, пастух,

Над спинами похлёстывая плетью.

Медово-сладкий, загустел настой,

Расцветших лип, репейника, и лилий,

В который влит безмерно травостой,

И ноткой терпкой запах первых циний.

И небо обмелело добела,

И выпило всю синь, и захлебнулось синью,

А небом плавала прозрачная пчела,

И на земле парили пчёлы над полынью.

 

 

Дерегузова Лідія Веніамінівна — народилася в 1952 році в Волгограді в родині  офіцера. З 1965 року проживає в Шепетівці. Закінчила Московський педагогічний інститут. Три  роки працювала по направленню в Омській області, станція Мангут.

З 1977 року працювала методистом в Шепетівському міському відділі освіти, згодом — у професійно-технічному ліцеї.

 

 

Молитва

 

Молитва! Для чего она

Как Божий дар нам всем дана?

В ней можем каяться, просить

И Богу славу возносить,

Покой душевный в ней стяжать

И неземную благодать.

Молитва и грехи смывает,

Слезами душу облегчает,

Смиреньем полнит нам сердца

И верой крепкою в Творца…

А коль молитва та мертва?

Лишь непонятные слова

Без толку воздух сотрясают?

ТОГДА МОЛИТВА НЕ СПАСАЕТ!

 

 

Остров любви

 

Где твой духовный райский сад?

О нем святые говорят:

Растет на острове Любви.

Плыви всю жизнь к нему, плыви!

Есть покаяния ладья –

Так доплывешь и  ты, и я.

Но мы пока не молодцы,

Негодные из нас гребцы,

Несть покаяния у нас

И не ладья – дырявый таз.

Лишь милосердие Господне

Нас держат на плаву сегодня.

 

 

Прощеное воскресенье

 

Прости меня, мой друг, прости.

Прошу к ошибкам снизойти:

Прости, что так надоедала,

Что состраданья было мало,

Твой крест нести не помогала,

Своим же груза добавляла.

Прости, что время отнимала,

К себе вниманья вымогала,

Что столь навязчивой была,

А стать полезной – не смогла.

Прости мои пустые речи

(Грешу я многословьем вечно),

Прости за глупые вопросы,

Что нос сую, куда не просят,

Что обижалась, даже злилась,

Что мало за тебя молилась.

Я Господа хочу просить:

Святый, Благий! Его – спаси!

Скажи, что ты меня прощаешь,

Но ничего не обещаешь.

Как я хочу прощенной быть…

Чтобы все снова повторить.

 

 

Чувство недостойности

 

О, чувство недостойности блаженное!

Ты посещаешь лишь сердца смиренные.

Врагов спасенья насмерть поражаешь

И демонов нападки отражаешь.

Ты - пристань тихая для душ и для телес

И  лестница для ангелов с небес.

Щитом ты служишь и мечом

И к Небу золотым ключом.

Молитвами святых твоих и преподобных

Пошли нам, Боже, это чувство безподобное!

 

 

Надо ли каяться?

 

Нет, лично я ни в чем не виноват:

Христос задолго до меня распят,

В Царя не я стрелял в Ипатьевском подвале

И не при мне в России храмы закрывали,

Кресты свергали, купола –

Все это не мои дела.

Не я гноил в ГУЛагах иереев –

Я не такой, я лучше и добрее.

-Ты вытряхни из сердца шелуху

И сам себе скажи, как на духу:

Ведь я – народа часть неотделимая

И совесть говорит неумолимая:

Все мы, мой друг, теперь в ответе

За мерзости и злодеянья эти.

И нынешнее не безгрешно поколенье:

Ведь с нашего с тобой произволенья

Так процветает пьянство и разврат,

Понять не хочет брата брат,

Наркотики берут подростков в плен

И суета владеет душами, и тлен.

Царя икону прячут с глаз долой

(ведь денег нет на новый аналой).

Лишь потребительством все заняты умы –

За это все должны ответить мы.

Удобно все валить теперь на власть:

Нас обобрали – можно и нам красть.

За деньги обойдем закон –

Ведь для крутых не писан он.

А жизнь, хоть дорожает с каждым днем,

Не ценится сегодня нипочем.

Мне скажут: тема не нова

И неприятны нам слова.

Никто ж не любит обличений,

Морали скучной, поучений.

Но отложите, люди, попеченья

И вдумайтесь в мое стихотворенье.

Пусть голос мой вольется в общий хор

И мир чуть чище станет с этих пор.

Лишь покаянье наше всенародное

И вера в Божие благоутробие

Спасти сегодня может нас –

Последний, судный близок час!

 

 

Осень жизни

 

С тобой бывает и со мной:

Накатит вдруг тоска волной

От безконечных треволнений,

От неосознанных томлений,

Порой – безплодных сожалений,

Никем не понятых стремлений,

О суетном переживаний

И безтолковых упований,

От недовольства смутного… Собой?

Да нет, скорей, своей судьбой.

О том, что не сбылось, что миновало,

Что счастья выпало так мало.

Что годы утекли водой сквозь пальцы,

Уж листьев желтых пред очами вальсы –Все это мучает, томит

И от всего уже тошнит.

Как страшно, грустно, что при этом

Нет ни малейшего просвета.

Но объяснение тут лишь одно:

Душевный мир утратили давно.

А есть рецепты в этом состоянии?

Не буду говорить: «Читай Писание!»

Его не сразу нам дано понять

И грешным сердцем воспринять.

Попробуй с малого начать:

Себе занятье подобрать.

В труде, и только лишь в труде

Упорно стой в своей беде.

Не бойся безполезного труда –

Таким он не бывает никогда.

Спеши, спеши добро творить,

Всех и за все благодарить.

Сам благодарностей не жди:

Твоя награда – впереди.

Бог ценит к доброму стремленья

И малые души движенья.

За все воздаст тебе стократ –

Лишь верь и не печалься, брат!

 

Или: За все воздаст тебе сторицей –

Так не печалься же, сестрица!

А осень – лучшая в году пора.

Кто добрый сам, к тому и жизнь добра!

 

 

Плоха ли жизнь

 

С людьми так грустно стало говорить…

Никто тебя не то что ободрить –

Порою просто выслушать не хочет

И каждый только о своем хлопочет.

Ведь все буквально в наших бедах виноваты:

И в том, что мы бедны, а не богаты,

Что дети встать не могут на ноги никак,

Что все болит, и нужно тьму лекарств,

Что цены так безудержно растут,

Но так ничтожна плата за наш труд,

Что власть о нас не думает совсем -

Вот и исчерпан список тем.

Как мучает нас зависть и сравненья

Не в нашу  пользу. А чужое мненье

Как кислотою душу растравляет

И оптимизма уж никак не добавляет.

Проблем у каждого – хоть пруд пруди,

Но жизнь ругать ты все же погоди.

Остановись, попробуй разобраться:

Хорошего-то мы не видим, братцы.

Давайте вспомнить попытаемся сейчас:

А кто из нас попробовал хоть раз

Хоть что-то в жизни доброе найти,

Чтобы в душе отраду обрести?Обрадоваться солнцу и цветам –

Стоит ведь лето, красота…

И птицы даже в городе поют,

Как живописен в парке пруд,

Неописуемо прекрасны облака

И освежает ветерок слегка.

Мы с вами сыты и одеты

И крыша есть у нас хоть где-то,

На небо мы не «в клеточку» глядим

И трижды в день мы все едим,

И к койке не прикованы больничной –

Выходит, в жизни все у нас отлично!

За малое умей благодарить –

Тогда Бог сможет больше подарить.

 

 

Про книгу «Лилии полевые»

 

Ся книга – дивной чистоты.

Поток любви и доброты

Так умягчает мое сердце…

В нем словно приоткрылась дверца,

Чтобы вместить всю благодать,

Что книга эта может дать.

Нежна та книга, как и лилия.

Нектар, росу живую пью и я

Душе так сладко, будто в детстве,

Где нет печали, горя, бедствий.

Вот если б нам детьми остаться,

Слезами счастья умываться

Хоть глубоко, на дне души…
Пиши, рука моя, пиши!

Страница каждая – воды глоток

В саду благоухающий цветок,

Что заживляет сердца раны

Средь грязи, пошлости, обмана.

Вот было б чудо, если б книги эти

Вдруг прочитали бы все дети!

Насколько мир бы стал добрее,

Богаче, чище и мудрее!

 

 

Акростих

 

М ысль как-то в голову пришла - Бог весть:

А кростих сейчас составлю в Вашу честь:

Ц арю небесный, утешителю,

О тца духовного, учителя

Л укавствия ты сего мира свободи,

А за дела его достойно награди!

 

М илость Господня пусть с Вами пребудет

И благодать его щедрою будет.

Х рани Вас, Боже, от беды, людского зла

А  дом пусть будет полон счастья и тепла

И  милосердия пусть отворятся двери,

Л юбви Господней Вам по Вашей вере!

 

В седержителя-Отца молю о Вас:

А нгела-Хранителя посли ему сейчас:

С лаву Богу воссылает неустанно

И  не оставляет он молитвы непрестанной.

ЛЬ ются его слезы о грехах всех чад,

Е го молитвами да не пусти нас в ад!

В о имя Отца и Сына

И  духа Святаго, Животворящаго

Ч есть и славу пусть от Бога да обрящет он

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кушнірук Тетяна Борисівна - народилась 14.03.1957 року в селі Красна Поляна Келлеровського району Кокчетавської області, республіки Казахстан.

З 1970 року проживає у м. Шепетівка. Освіта-середньо-спеціальна, технік-плановик. Її трудовий шлях пройшов у військових установах на різних посадах.

У вільний час захоплюється музикою і поезією. Грає на баяні, гарно співає.

 

 

Безодня

 

То вже кохаєш до безтями ти
І, як хмарина, до небес злітаєш...
Та, щоб не відчувати самоти,
Мене до себе, в небеса, гукаєш.

 

То раптом ти зриваєшся й летиш
Униз, як камінь важкий і холодний...
І за собою знов мене маниш,
Але кохати буцім-то не годний.

 

Залиш мене і не тривож душі...
Я біля тебе, як підбита птаха...
Я зрозуміла, просто ти - невдаха,
Тому кохання наше на межі...

 

А за межою, наче темна ніч,
стоїть безодня наша неминуча
Ми там зустрінемося віч-на-віч,
Лише торкнеться серця біль жагуча.

 

Переживу хвилини ці і дні.
Хай правда ллється гіркою сльозою,
Їй дощик допоможе із грозою...
Та знову сонце з'явиться в вікні.

 

 

До мене йшов ти...

 

До мене йшов ти так багато літ,
Долаючи кохання перешкоди!
Вже відчувався наш з тобою зліт
У світлому просторі небозводу.

 

Де місяць ясний сяє уночі,
І зорі усміхаються яскраво,
Там, де від щастя нашого ключи,
Яке вже нам судилося по праву.

 

Та раптом... зупинився ти й пропав
Надовго, на багато днів і років...
Зустрілась інша... Їй під ноги впав
І вже назад не зміг зробити й кроку.

 

А я тебе чекала, як завжди...
Мої надії довго не згасали.
Гукала в світ порожній я: "Прийди!",
Але слова десь в небі зависали.

 

На серці - біль, в душі - неначе кіт
Подряпав і зробив пекучі рани...
Зі скронь стікав бридкий, холодний піт,
Де сивина з'явилася так рано!

 

Пройшли роки, пробігли, як вода
У річці швидкоплинній та глибокій...
Лише на схилі літ з'явився спокій,

Коли життя промчала череда.

 

 

Ти постукав до мене...

 

Ти постукав до мене в віконце,
Коли я ще тебе не чекала.
На дворі вже світилося сонце,
Але я ще так солодко спала!

 

Прокидаючись, раптом відчула,
Як твій погляд за склом розсівався,
Але голосу твого не чула...
Ти моїм дивним сном милувався.

 

Ти дивився на мене крізь стіну,
Поглинаючи серце і душу,
Але я лише бачила тіні...
Та мій спокій твій образ порушив.

 

Поміж нами стоїть перешкода.
Ми не в силах її зруйнувати!
Нам не доля, і так мені шкода,
Що не зможеш мене цілувати!

 

Доторкнутись не зможеш долонів
Моїх рук безнадійно холодних...
Але я - у твоєму полоні,
Як ягнятко самотнє й голодне.

 

Ти до мене злітаєш на крилах,
Відчуваючи потяг шалений,
Тільки де мені взяти вітрила,
Щоб злетіти у простір зелений?

 

Там, де є ТИ і Я, де кохання
Нашим символом святості стане!
Я проснулась. Лише з позіханням
Дивний сон мій, як ніжність, розтанув.

 

 

Мрії

 

Дивлюся в твої очі й ніжно тану,

Як та сніжинка в березневі ночі.

Кружляє на вітру в останній танок

І в зиму повертатися не хоче.

Чутливе серце тьохкає до болю,

Стискає груди кров'яним потоком...

В тобі намріяла щасливу долю,

Без тебе жити в світі одиноко.

В твоїх очах я також бачу силу

Нестерпного бажання й тяготіння...

Здається, я нічого не просила б,

Лише відчути наших рук сплетіння.

Почути шепіт вуст,  відчути ласку...

Від щастя в синє небо полетіла б,

Разом зануритись у вічну казку

Лише з одним тобою я хотіла б!

 

 

Сон

 

Знову, як завжди, мені не спиться

Під покровом зоряної ночі.

Задрімаю — сон солодкий сниться,

Із якого йти ніяк не хочу.

А прокинусь  i спросоння бачу:
Ти в очах стоїш переді мною!
Милий, я за все тебе пробачу,
Щоб не почуватися сумною,
Хочу простягнути свої руки
До твоїх спрацьованих долонiв,
Щоби гiрке вiдчуття розлуки
Назавжди пiшли з мого полону.
Хочу я вiдчути твою ласку,
Чути нiжну i прекрасну мову,
Повернутися у вiчну казку
Я хотiла б iз тобою знову.
Раптом образ пеленою вкрився,
I міраж, як білий сніг, розтанув,
У туман рясний перетворився,
Зірку, вже яку я не дістану,
В чисте небо, в сонце, що не хоче
У надвечір за поля ховатись...
У весняний, теплий подих ночі
Нам не доля разом милуватись.

 

 

Ти моя мелодія

 

Написала б я тобі листа

Теплого, як сонечко на небі,

Як сметанка, смачна і густа,

Та навіщо? - думаю, не треба.

Заспівала б пісню я тобі,

Як співає соловей у саду,

тільки зроблю гірше я собі,

І в душі не винесу досади

Я зібрала би для тебе цвіт

Ароматних і солодких лілій,

І пішла би за тобою в світ,

Та не буду заважати милий.

Ти — не мій, і я — вже не твоя,

І нам разом не судилось бути,

Ти лише мелодія моя,

Про яку не можу я забути.

 

За обрій сховалося сонце

 

За обрій сховалося сонце,

І сутінки вкрили усе,

Вже місячне сяйвр в віконці

До себе на крилах несе.

 

Дивлюся на зоряне небо
I тепло стає на душi...
Iз серця лунає потреба
Творити й писати вiршi.

Приходять натхнення хвилини,
Якi, наче пташки в гаю,
Щебечуть, i пісня та лине,
Неначе ти з ними в раю.

 

 

Моя оселя

 

Моя оселя, мій поріг,

Моя фортеця і опора,

Ти — мій надійний оберіг

Від лоджії до коридору.

Мiй острiв ти i рiдний край,
Мiй берег щастя i чекання,
Ти - мiй маленький тихий рай,
Колиска свiтлого кохання.
Мiй затишок ти i тепло
Мого пораненого серця,
Моє криштально-чисте скло
I незамутнене озерце.

 

 

Надія

 

Я вже стомилася вiд самоти,
Вiд тих думок, якi мене хвилюють,
І в цьому винен тiльки саме ти,
Що моє серце образ твій малює .
Воно тремтить, здригається вночi,
I ледве дихають душа i тiло.
Скажи, що й ти сумуєш, не мовчи,
Щоб я вiд щастя в небо полетiла б!
Вiдчути хочу вуст твоїх тепло,
Твої невтомнi i ласкавi руки.
Нехай мiж нами прибереться скло,
Назавжди зникне прикрий час розлуки.
Господь нехай дарує нам життя,
Устелить i трояндами стежину,
Порадить, як за лагiдну дружину,
Щоби змiцнити свiтлi почуття.

 

 

Не муч мене…

 

Не муч мене безжалiсним мовчанням
I тишею спiвучих солов'їв,
Мелодiю дуетного звучання
Я слухаю за три-дев'ять країв.
Не муч мене тривожними дзвiнками
I щебетом спокусливих розмов,
Тебе такого мрiю я роками
I вже не хочу вiдпустити знов.
Не муч мене коротким зустрiчанням,
Своїм глибоким поглядом очей,
Душi моєї крихкої втручання
Бентежить сон недоспаних ночей.
Не муч мене солодким поцiлунком
I нiжним дотиком ласкавих рук.
Для мене є ти щастям i дарунком,
I я не зможу винести розлук.
Не муч мене, коли з тобою разом
Нам розмовляти мило про усе!
Як би хотiла б я почути фразу,
Яка надiю в серце принесе!
Не муч мене безмежним сподiванням
Удвох на крилах полетiти в рай,
Та жалюгiдним, гiрким розставанням
Прошу тебе, коханий, не карай.
Не муч мене...

 

 

Осінь

 

Вже вересень пройшов, за ним - i жовтень,
I днi коротшi стали восени.
Тихенько листя опадає жовте,
Ховаючи себе у вiчнi сни.
Я зануряюся у диво-саду,
У пахощах ранкової роси,
У вальсi золотого листопаду,
У перлах неймовiрної краси!
Дивлюся навкруги й душа радiє!
Ще грiє сонце ясне в небесах!
Моя ти, осiнь,- вiра i надiя,
Ти, наче казка, тонеш в чудесах!
Але не вiчна щедра твоя врода,
Як i не вiчне дерево життя.
Останнiй лист, усупереч природи,
Тремтить i падає кудись у небуття.
Йому приходить сумний час розлуки,
Бо з вiтром лютим спокою нема.
Снiги бiлявi простягають руки,
I листя замiтає  вже зима.

 

 

Дощ

 

Осінній дощ краплини розсіває

На пожовтіле листя у саду,

Його мрячіння смуток навіває,

Де я, у саду, по стежині йду.

Згадалося незаймане кохання,
Де снiг i дощ долонi зiгрiвав,
I всупереч природи коливання,
Коханий нiжнi квiти дарував.
Але лiта пробiгли непомiтно,
Були у ньому грози i дощi,
Лиш iнодi прикрашувало свiтло,
I мiсяць ясний зiгрiвав вночi.
А нинi вiтер обiймає тiло,
Пронизуючи груди i чоло,
Я в лiто повернутися хотiла б,
Щоб сонце грiло i несло тепло,
Щоб теплий дощик поливав природу,
Буяли квiти i цвiли сади,
Щоби душа цвiла й жiноча врода
Вiд щастя посмiхалася б завжди.

 

 

Є в мене ти

 

Є в мене ти і я вже не сумую,

Коли чекала на любов твою...

Тож, я словами теплими римую,
Щоб огорнути відданість свою.

 

Ти в мене є, i я щодня молюся,
Завдячуючи Боговi за те,
Що у майбутнє смiло я дивлюся,
I вiдчуваю, що воно св'яте.

 

Вселив ти в мене вiру i надiю,
I наш вогонь горітиме навік!
Тож я вiд цього, як дитя, радiю,
Що будеш ти коханий чоловiк!

 

 

Почула голос твій

 

Почула голос твiй i нiжний, i приємний
Я, зачарована, у мрiї провалилась,
Неначе Боговi у храмi помолилась,
Зв'язок вiдчувши iз тобою невiд'ємний.
Ти - там, на Пiвночi, далеко, на морозi,
На хлiб насущний i до хлiба здобуваєш,
Але про мене нi на мить не забуваєш...
Менi здається - вже стоїш ти на порозi...
Ще так далеко нам до зустрiчi з тобою,
Та вже терпiння уривається до болю...
Якби менi Господь дав смiлостi i волю,
Тебе на крилах я забрала б iз собою!

 

 

Влюбленность

 

Тебя увидев, просто не забыть,

Как будто встретила впервые счастье!

Дай принять в жизни скромное участье,
Чтоб хоть на миг с тобою рядом быть.
Но ты уходишь... Я смотрю во след...
Твой взгляд далекий обжигает сердце.
Я прожила уже немало лет,
Но отворить не в силах эту дверцу!
Глаза закрою - стелится ландшафт,
Где мы с тобою в розах утопаем,
Мгновенья краткой нежности черпаем
И пьем шампанское на "брудершафт"!
Но между нами выросла стена...
И, вопреки упрекам, подозреньям,
Мне все же хочется, чтобы она
Ещё в твоей душе нашла прозренье.
Я буду Ангелом твоим летать,
Сдувать с тебя мельчайшие пылинки...
Хочу твоей неповторимой стать,
И очень сладкой ягодой-малинкой.
О, Боже, дай мне силы пережить
Наивных чувств издержки и усталость!
Как стало мне противно в мире жить,
Но не хочу в ответ услышать жалость.
Коль нету чувств, привычка стоит "грош,"
Я так жила, и что с того имела?
Я, вскоре, "под фанфары загремела",
Оставив в теле дышащую дрожь.

 

 

Гитара

 

Ах, семиструнная гитара!

Ты жалко плачешь, то поешь...

И, донося мне свои чары,
Меня в мелодию зовешь.
Стихами звуки я заполню
И, тронув бережно струну,
Искусстно песню я исполню...
Я запою... и не одну...
И в сердце растоплю я льдинки...
Заставлю волноваться кровь,
С неё сотку я паутинки
И мигом превращу в любовь.
Она волшебным перезвоном
Коснется сердца и души...
Играй, гитара, звонким стоном,
Не дай грустить одной в тиши.

 

 

Меня зовут уже по отчеству

 

Хотя меня зовут уже по отчеству,
И седина искрится в волосах,
Я так хочу уйти от одиночества,
И стрелки повернуть назад в часах!
Хочу вернуться в юность запоздалую,
И вспомнить времена счастливых грёз,
И первую любовь свою бывалую
С букетами красивых алых роз.
Не вечно всё. Под куполом божественным
Нам звёзды дарят каждому судьбу,
Кто с ней шагает с музыкой торжественной,
А кто ведёт жестокую борьбу.
Но лечит время мудростью и опытом,
Смиренье в дом приходит, не спеша,
Лишь Богу помолись тихонько, шёпотом,
И будет оздоровлена душа.

 

Мечта

 

Взлетая в мыслях, не могу понять -
Я в небе, иль в ином пространстве?
Мечтаю я весь мир собой обнять
И унести в пучину странствий.
Хочу парить над тихою волной
И любоваться синим морем,
Но только наслаждаться не одной,
И не одной остаться с горем.
Мечтаю к ярким звёздам улететь
И даже на луну взобраться.
Как многое мне хочется успеть
И в личной жизни разобраться!
Как трудно искушать свою судьбу
И извлекать её моменты!
Всю жизнь веду сама с собой борьбу,
Напрасно принимая комплименты.
Хочу мечту в реальность воплотить,
Как многие, хочу смеяться,
Собою души черствых осветить,
Идти вперед и не бояться!
Ещё хотелось многое сказать,
И жизнь устроить попытаться...
Но кто мне путь поможет указать,
Где можно в счастье искупаться?

 

 

Осенний день

 

Осенний день то пасмурнен, то светел,
Развесив листья желтые в саду,
Меня своим очарованьем встретил,
И я навстречу осени иду.
Прохлады чистой аромат вдыхая,
Любуюсь листопадом на ветру,
Мечтаю, будто в сказочном шатру,
Завороженная, благоухаю!
Осенний день - очей моих отрада!
С тобой мгновенья счастья я ловлю,
Кружась в осеннем вальсе, я пою
И красоте твоей безмерно рада!
Вдруг серый дождь!

Навеяв грусти нежность,
Меня окутал дрожью всю, сполна!
Но я глотаю ароматов свежесть,
Чтоб силу осени испить до дна!
Пленённая неистовой погодой,
Черпаю яркость красочных чудес...
И чтоб в глазах мир красок не исчез,
Я посвящаю стих осенней оде.

 

 

Я напишу опять стихи

 

Я напишу опять стихи
О самом главном, самом личном,
Пусть в жизни были дни плохи,
Но в ритме шли они привычном.
Сжигала боль души любовь,
Исчезнувшая, как виденье,
И, повторяясь вновь и вновь,
Манила в чудные мгновенья.
Но всё исчезло, как туман,
Упавший утренней росою
На чуть взбодрившийся дурман,
Окутав листья берюзою.
Развею горечь поутру,
Что теребила моё сердце,
Слезу солёную утру
И в мир другой открою дверцу.
Обиды прошлые прощу,
Прощу коварные измены,
Одна я больше не грущу,
Настали, в корне, перемены.
Отныне радость и успех
Со мной шагают где-то рядом,
Я их делю теперь на всех
И заряжаю добрым взглядом.

 

 

Я не касалась

 

Я не касалась твоих нежных рук,
И губ твоих горячих не касалась...
Как-будто намертво сомкнулся круг,
И я одна навеки в нём осталась.
Переступить черту магнитных лент
Не в силах ты! И я не в силах тоже!
Но как найти любви эквивалент,
Кто разобраться в этом нам поможет?
Моё желанье - рядом быть с тобой -
В душе моей ранимой не остыло...
Я так хотела б стать твоей судьбой,
Твоею тенью и надёжным тылом!
Твоей звездой и утренней зарёй
Хотела б просыпаться на рассвете,
Любимой быть тобою, мой герой,
И самой быть счастливою на свете!

 

 

Я не надеюсь

 

Я не надеюсь ни на светлые признанья,
Ни на любовь, что где-то дышит в вышине,
Твоё, коснувшееся краешком, вниманье
Мне согревает моё сердце в тишине.
Оно ласкает, но тревожит мою душу
Своим неистовым и трепетным крылом.
Издалека твоё шептание я слышу,
И мне так хочется взметнуться напролом
Вдаль, к небесам и насладиться синевою
Его магических, бегущих облаков
И окунуться в чистый омут с головою
В прекрасный мир мерцанья звезд и маяков!

 

 

Я не устала

 

Мне столько лет, но я живу
Надеждой, верой и мечтами!
Всё так же в облаках плыву,
Всё в жизни стелится цветами!
Я не устала коротать,
Идя изломанной судьбою,
Хочу ещё любимой стать,
Но обладать самой собою.
Хочу неповторимой быть,
На всех смотреть, глаза не пряча,
Всегда смеяться и любить,
Счастливой быть! И не иначе!

 

 

Разговор с ветром

 

О, ветер в поле одинокий!
Коснись невидимым крылом,
Вдохни дыханием глубоким,
Ворвись мне в душу напролом!
Развей в ней строгое молчанье,
Печаль и грусть останови!
Придай ей нежное звучанье,
В свой мир безумный позови!

 

Я не поэт

 

Я не поэт, но я люблю стихи,
И их пишу под силу вдохновенья...
В них - жизнь моя: моя любовь, грехи...
И искренность, и мир благоговенья.
Исток зари исходит от души,
Я чувствую все клеточки движенья!
И так уютно мне одной, в тиши,
Копаться в мыслях головокруженья!
Летят слова, а вместе с ними -боль,
Любви порывы, нежности и страсти,
И "зазеркальной" тайной жизни роль,
В которой лично приняла участье.
И не стыжусь я всем в глаза смотреть,
Предназначенье в жизни не забыла...
Хочу стихами каждого согреть,
Чтоб ярче жить на свете этом было.

 

 

 

 

 

 

Ющенко Василь Миколайович — народився  23 липня 1935 року в селі Старий Іржавець, Оржицького району Полтавської області.

Закінчив Оренбургське зенітно-ракетне училище в 1956 році. Тридцять років прослужив в армії і побував на Кубі, Бойконурі, Ембі,  Марах, Кушці, Далекому Сході і Камчатці, а ще доля закинула в Афганістан та, Чехословаччину. Після демобілізації ще десять років  працював  інженером-електронщиком на аєрологічній станції в Шепетівці. Уже звідси у ділових справах побував на далекому острові Колгуев, в Кандалакші, працював в Чорнобильській зоні (монтував автоматичну і контрольну апаратуру).

Написав і опублікував багато віршів і гуморесок як в газеті «Шепетівський вісник», так в журналах «Смена», «Советский воин», «Крокодил», «Перец» і «Україна».

 

 

Снегири

 

Цветут снегири

От зари до зари.

На голых  деревьях

В холодные зимы

Теплом согревают

Меня снегири,

Когда я в деревне
Любуюся ими.

 

По снежным узорам

В морозном окне
Гадаю, загадую

В будущем долю,

Но видно она

Неприветлива мне,

Стекает меж пальцами

Талой водою.

 

То кажется рядом-

Задышит в висок,

То кажется близко,

Теплеет, не стынет.

То снова сбежала,

Как капли в песок,

Пролитые дождиком

В знойной пустыне.

 

Тревожит душе

Непонятно грусть.

Стучится сердце

Горечью не сладкой.

Не выпала судьбина-

Тоже не боюсь.

Ведь жизнь, судьба

Всегда были загадкой.

 

Проталину грею

Я снова в  стекле,

И все же я жду

От зари до зари,

Когда подлетят

Они ближе ко мне.

И сядут в ладони

Ко мне снегири.

 

Я нежно поглажу

Их мягкие крылья,

Потом накормлю

Приготовленным просом,

И может быть только

Тогда я поверю,

Что жизни судьба

Уж меня не забросит.

 

Зима разгулялась,

Пурга да метели,

С поземкою ветры

По пашне бегут.

Закутались в снег

Все березы и ели,

Лишь гроздья рябины

Горят на снегу.

 

Цветут снегири

От зари до зари,

На голых деревьях

В холодные зимы.

Мне вроде удачу

Несут снегири

И делаю вроде

Немного счастливым.

 

 

Березы

 

Стоят березы

В светлой роще.

Подтаял снег,

Весною пахнет.

И в синеве

Утра полощет

Им ветер

Белые рубахи.

 

Звенят

Весенние капели,

Их звон плывет

Над рощей нежный.

Сквозь толщу

Листьев потемнелых

Уже проклюнулся

Подснежник.

 

А солнце

Вымахнув высоко

Весну торопит,

Землю будит,

Березы поит

Сладким соком.

Теплом ласкает

Налитые груди.

 

А те навесили

Себе сережки,

Как малахитовую

Зелень.

Концы ветвей

Уже немножко

В листочки

Первые одели.

 

Стоят березы

В светлой роще,

Никто их в этом

Не осудит,

Им жить на свете

Видно просто,

Чем жить все нам.

И мне и людям.

 

 

Вишня

 

Коли творив

Наш світ Всевишній,

Шість днів

Працюючи в поту.

Він не забув

Чарівну вишню

Залишить

В нашому саду.

 

Ось так,

Під вишнею колись,

Я народився

В тихім лоні,

Гойдався на гілках

В колисці,

Де стигли

Ягоди червоні.

 

В саду стояла

Наша хата,

І часто

У вечірній тиші,

Мене носили

Руки тата,

Що пахли

Ягодами вишні.

 

У тім саду

В вишневім раї,

Пройшло дитинство

Босоноге,

Другого раю

Я не знаю,

Той, мабуть, сад

Садився Богом.

 

Та й всі хати

У нас в селі,

Були у вишень

Тих в полоні,

Вишневий цвіт

Весну білив,

А літо малював

В червоне.

 

Хрущі

Над вишнями гули,

Де колисала

Мене ненька,

Мабуть, ті ж самі,

Що колись

Писав про них

Тарас Шевченко.

 

Вже через років

Попелище

Згадав я

Пору золоту.

Своє дитинство

І ті вишні,

Що десь ростуть

В старім саду.

 

Спасибі, Боже

Мій Всевишній,

За те, що ти

У мене є,

Що дарував ти

Людям вишні

Найкраще

Дерево моє.

 

 

Я зустрів кохання

 

Я зустрів кохання

Навесні

У танку кружляю,

Як вві сні.

Тану, мов останній

В полі сніг.

Роси на світанку

П'ю рясні.

 

Серце, мов на крилах

Відліта.

От мені зустрілася

Саме та,

Що мені осяяла,

Як свята,

Зірка засвітилася

Золота.

 

Вірю, що щасливая

Доля ця,

І мені припалася

До лиця.

Може з нею стану я

До вінця,

До краплини вип'ю всю,

До кінця.

 

Очі твої добрії

І ясні,

Скільки раз я бачив їх

Уві сні.

Чув і голос лагідний,

Наче спів.

Я тебе без слів усю

Зрозумів.

 

Чую теплих крапельок

Переспів,

Сніг уже розтанув весь

І просів.

Вже пташиний гамір десь

Голосів.

Ось і перший пролісок

В землю сів.

 

Одягнулись в прозелень

Вже поля.

Журавлі вертаються

Іздаля.

Там струмок із гірочки

Вже потік.

І  тече  березовий

Світлий сік.

 

Берегом тумани ген

Вітер котить.

Сонця промінь гріється

На воротях.

Як же не кохати те,

Не любити,

Як і всім нам хочеться

В світі жити.

 

Навесні зустрів я

Те кохання,

І молюся Богу вже,

Що воно останнє.

Тану, мов останній

В полі сніг.

Роси я світанками

П'ю рясні.

 

 

Постаріло

 

Постаріло,

Лице постаріло.

І на скронях

Присіла біда.

Роки втоми

Наповнили тіло,

Залишилась

Душа молода.

 

Не старіє,

Душа не старіє,

Все щось хоче,

Бажанням кипить.

Не одна в ній

Ховається мрія.

Значить треба

Ще жити і жить.

 

 

Я хочу

 

Всі мрії

На шматки роздерті,

Аж боляче дивитись.

Я хочу

В сірий день померти,

А в сонячний родитись.

 

Я хочу

М'яту, хочу  руту,

У серці посадити,

Кохання

Випити отруту

І з тим на світі жити.

 

Я хочу,

Щоб мої бажання,

Теж не подерлись скоро,

Адже у мене

Ти остання -

Моя любов і горе.

 

 

Белеет парус

 

И снова парус

Одинокий

Полощит ветер

Над волнами,

Я от тебя

Такой далекий

И сотни миль

Лежат меж нами.

 

Твои глаза

Полны лазури,

Когда находишься

Ты рядом,

И пропадают

Краски хмури

Когда со мной

Моя отрада.

 

Не потому,

Что ты иная,

Приходишь

Каждый раз ко мне,

А потому,

Что я не знаю,

Что наяву,

А что во сне.

 

Приди, приди,

Моя печаль,

Приди ко мне

И не носись по свету,

Но, где ты?  где ты?

Отзовись...

А может быть

Тебя и нету?

 

Приди скорей

Устал я ждать,

Ладошкой слезы

Мне утри.

И будем мы

С тобой опять

Мечтать

До утренней зари.

 

 

Погадай, цыганка

 

Говорят, что счастье,

Доброе, как сказка,

Если присмотреться,

Только миражи:

Ей, постой, цыганка,

Коли твоя ласка,

Все про мою долю

Ты мне расскажи.

 

Ты раскрой мне тайну

Грешной моей жизни,

Подскажи, достигну ль

Все, чего хочу,

И скажи, коль скоро

Я на своей тризне

Гвоздь последний

В гроб свой сам заколочу.

 

Улыбнулась хитро

Старая пройдоха:

-Вижу я все вехи

На твоем пути,

Расскажу всю правду,

Хорошо иль плохо,

Только ты мне ручку

Щедро золоти.

 

Сколько ты заплатишь,

Столько й нагадаю,

По линейкам доли

На твоей руке,

Видно, трудно в жизни

Крутишь ты педали

И просвет не виден

Даже вдалеке.

 

Бросил я вещунью,

Сил собрал остатки,

И, как очумелый,

Целый день ходил.

Верить иль не верить

Чертовой цыганке,

Или может мало

Я ей заплатил?..

 

 

Брошеное село

 

Осенняя слякоть,

Пустые усадьбы,

Лишь рыжий кобель

Ковыляет со свадьбы.

Бредет ко двору он,

Наверно, в котором

Остался один

Откровенно матерым.

 

Все нюхает, ищет

Еду он в корыте,

Да только все окна

В том доме забиты,

Крест-накрест досками

И там вон, и тут,

Знать люди давно

Уже в нем не живут.

 

Сиротами стали

Заброшены хаты,

Разодраны ветром

Их крыши мохнаты.

Прогнили плетни,

Наклонившись к земле,

Свой срок доживают

Под древностью лет.

 

На окнах висят

Паутины-качели,

Тоска выпирает

Из дырок и щелей.

И ветхость свою

Выдает напоказ,

Разинутый рот

Без зубов чердаки.

 

Дороги мертвы,

Без колесных извилин.

Про запах людской

Здесь давно позабыли.

И видя село все

В разрухи в плену

Садится и воет

Кобель на луну.

 

 

Живая  земля

 

Кромсают Землю,

Всю перепахали,

Снимая сразу

Целые пласты.

А мне все кажется,

Она живая,

Совсем живая,

Вот как я и ты.

 

Придет конец

Ее терпенью,

И всех обид

Поднимется волна.

Когда-нибудь

Земля восстанет,

За все обиды

Нам воздаст

Сполна...

 

 

Поверье

 

Звезды умирают

Как и люди,

Ведь бесмертья нет,

Вы мне поверьте,

Только свет их

Очень долго блудит,
Как людские души

После смерти.

 

Веруют, рождаясь

На земле ты,

Зажигаешь

Звездочку на небе,

И она хранит

Твои секреты.

Светит над тобою

Где б ты не был.

 

Свет мерцает

Над водой и сушей,

После смерти

В отблесках печали,

Словно ищет

Сродственную душу,

Чтоб зачать с ней

Новое начало.

 

Так и ходят

Все в круговороте,

В небе звезды,

А под ними люди.

Словно нитью прочной

Привязал их кто-то,

Аж до смерти

Связанными будут.

 

Звезды умирают

Как и люди,

В этом мире

Ведь бесмертья нет,

И людские души

В небе долго блудят,

Словно ищут

Звезд погасших свет.

 

 

Про счастье

 

Счастье

Не придет

Само собою,

С голубой

Каемочкой на блюде.

Счастье

Добывается борьбою,

И трудом

Заслуживают люди.

 

Счастье,

Если ты

Кому-то нужен,

Делишь с ним

Невзгоды и удачи.

Счастье

Быть жене

Хорошим мужем,

Только так,

И вовсе  не иначе.

 

Счастье

Если подрастают

Твои  внуки.

Значит прожил,

Жизнь свою недаром.

Внука ты возьмешь

К себе на руки

Он теплом  своим

Тебя одарит.

 

Счастье,

Коль душа

Твоя спокойна,

Нет невзгод,

Не гложут неудачи.

В доме не бушуют

Бури, войны,

И никто в подушку

Там не плачет.

 

Счастье

Не придет

Само собою

С голубой

Каемочкой на блюде.

Счастье

Добивается борьбою,

Хоть об этом

Забывают люди.

 

 

 

Дождик

 

Дождик лил,

Как из ведерка,

Разощелся

Что есть сил,

Стебли мял

Полыни горькой,

Одуванчики косил.

 

Пашням,

Солнцем опаленным,

Он был кстати,

Очень нужен.

Грозовым дышал

Озоном,

Пузырьки

Гонял по лужам.

 

Освежились

Листья клена,

Стекла окон

Засияли

Мир отмитый,

Обновленный,

Словно ожил

В синих далях.

 

Опустившись

С небосвода

В речку

Райдуга упала.

Как насос

Качала воду

И на пашни

Выливала.

 

Смыло пыль

Дождем с дороги,

Я же,

Памятью разбужен

Вспомнил

Детство босоного

Убежавшее

По лужам.

 

 

Горький сок

 

Слезились

У березы срезы,

Не пощадил

Ее топор.

То будто-бы

Бандит с обреза

Вберезу

Выстрелил в упор.

 

Небесный свод

Стоял высок,

И зеленела

В поле озимь.

Но горьким был

Тот сладкий сок,

Вконец израненной

Березы...

 

 

Женщине

 

Коль красота

Витрина жизни,

Искусство

Дело чьих-то рук,

То жизнь  сама

Лишь катаклизмы,

Полна загадок,

Тайн и мук.

 

Не позволяй

Себя лепить

Похожей на саму

Мадонну.

Ты постарайся

Собою быть

Во всех соблазнах

Многотонных.

 

Не подавай

Себя на блюде,

Как угощение

К банкетам.

Сама ты есть

Большое чудо

Из всех чудес,

Чьто есть на свете.

 

Из-за тебя

Случались войны,

Убит был Пушкин

На дуэли.

Все в нашей

Жизни  беспокойной

Ведет к тебе,

Единой цели.

 

Вершина счастья -

То любовь

К желанной женщине

Наверно.

На всей земле

Закон таков,

И твердый  статус

Непременный.

 

Красивей женщины

Ведь нету

На свете больше

Ничего.

То в нашей жизни

Лучик света,

И смесь из счастья

И тревог.

 

Она всегда

Хранитель рода,

Источник

Теплоты и ласки,

Как талисман

Всего народа,

Как фея добрая

Из сказки.

 

Пою я ей

От сердца оду,

От всех мужчин

Надежде нашей.

Но дайте женщине

Свободу

И она станет

Только краше...

 

 

 

 

Осецька Антоніна Леонідівна — народилася 25 вересня 1975 року в маленькому селі Гуто-Добринь, що на Житомирщині.

Пісня закінчення Хмельницького педучилища працювала в дитячих садках, згодом - педагогом організатором по виховній  роботі в Плесенській ЗОШ. В даний час займається підприємницькою діяльністю.

 

 

Летять  літа

 

Летять літа, як перелітні птиці,

І вже ніщо назад не повернеш.

Родилося хлоп'я і блимнули зіниці -

Ти не прийдеш, мій батьку, не прийдеш.

 

Хлоп'я зростало, серце гулко билось,

А батько  хоч не разом...  поруч жив.

І так, напевно, вам обом судилось,

Щоб він тебе не бачив, не любив.

 

А час минав, і батько не признався.

Коли проходив повз — хотілося кричать.

І щоб на крик отой він обізвався...

Ти батько мій! Ти батько — хочу я сказать.

 

Літа-метелики  із веснами минали,

Через багато літ скотилася сльоза.

Зустрілися, побачились, пізнали...

Мов блискавиця блиснула  гроза.

 

Коли побачив батько свого сина

Перехрестився...  стало лячно, грішно...

Без батька виростала сиротина,

Заплакали і батько, й  син  невтішно.

 

О, Господи, яка велика сила

Звела  навіки  вас і поріднила?!

 

 

Ти тереном встелив мені дорогу

 

Ти тереном встелив мені дорогу.

По ньому дуже боляче ступати.

Впиваються колючки в ноги,

Образи можуть серце розірвати.

 

Притуплені думки мої та мрії,

Немає інтересу до життя,

Твої жорстокі та бездушні дії

Спустошили  все наше майбуття.

 

Якби  твоя всесильна  воля,

Ти збудував би грати до небес.

І насолоджувався тим доволі,

Щоб я  молила  Господа чудес.

 

 

Пам'ятаю, раніш у дитинстві

 

Пам'ятаю, раніш у дитинстві,

Як ступаєш на росяний луг,

Ти купаєшся в мокрому листі,

Пелюстки прилипають до губ.

 

Пам'ятаю, як ми полюбились,

І ховались у житі  густім,

А колосся все билось і билось,

Ти шептав мені: «Люба, прости!»

 

А волошка блакитна, як небо,

Лоскотала і скроні й чоло.

Шепотіла: «Не треба, не треба...»

Билось серце й лилося тепло...

 

Тиша мертва  у хаті

 

Тиша мертва незвична у хаті.

Лиш годинник вистукує час.

А ні батько не кличе, ні мати,

І ніхто не чекає тут нас.

 

Ні собака не гавка, ні кіт не нявчить,

І не тріскає в кухні вогонь.

Це мовчання і мучить, й  гнітить.

Не відчути тепло тих долонь,

 

Що колиску твою колихали,

Що косу заплітали щоранку.

На щасливе життя надихали,

І зі школи чекали на ганку.

 

 

Прощання журлива хвилина

 

Прощання журлива  хвилина...

У хаті, матусю,  з тобою одні...

В кімнаті стоїть  домовина,

А поряд - сини і доньки  сумні.

 

Чекає у  незвідане  дорога...

Прощай, рідненька! Господи, прости!

Ніхто не виглядатиме з порога...

І ти не зможеш більше тут пройти.

 

Не будеш із криниці воду брати,

Варити  борщ,  для всіх  млинці пекти...

Хто  нас  на свято буде зустрічати?

Кому вітання будемо нести?

 

Прости за все: за біль, безсонні ночі..

І дякуємо, що  дала життя.

Уклін тобі і поцілунок в очі,

Лебідко наша, йдеш у небуття...

 

Прощай, матусю! Хай земелька пухом!

Душа нехай злетить у небеса!

А ми з любов'ю пам'ятати  будем...

В серцях у нас ти назавжди — жива!

 

 

Прости, мой милый

 

Прости, мой милый, время пролетело

Я не хочу тебя ни в чем винить.

Ты не любил... а я забыть хотела...

Но вот тебя не в силах позабыть.

 

Мне не дождаться больше нашей встречи,

Не целовать твоих печальных глаз.

Зачем, скажи, свалилось все на плечи?

Но почему Господь не постоял за нас?

 

Застыл мой взгляд на профиле любимом,

От горьких слез кружилась голова.

Хотелось крикнуть: «Господи, помилуй!»

Зачем так жить... И для чего жила?

 

Смотрю я на тебя, глазами обнимаю,

Слежу упрямо за движением руки.

Ты нервничаешь, все я понимаю.

Но как понять в глазах секрет тоски?

 

Мне хочется от боли в сердце.

К твоей груди прильнуть щекой.

Но почему же я такая неумелица?

Я не могу понять, ну что со мной?

 

И не о чем наверно, не узнаю я.

Что значит взгляд твой томный и молчание?

Как догадаться обо всем самой?

 

Встречаться нет особого желания,

Но что же вдруг случилось, милый мой?

 

 

Не судьба

 

Не судьба -  и  вы расстались

Не судьба... ее не стало.

Ты не грусти... еще не вечер.

Любовь свою ты встретишь.

 

Она ушла  из твоей жизни,

Ты не вернешь ее, как  сон.

Ты знай — судьба всегда капризна

И пели вы не в унисон.

 

***

То что мне непонятно — очень трудно понять.

Все обиды и боль никогда не унять.

Что бы слезы сдержать — надо челюсти сжать.

Губы в кровь прикусить — ничего не сказать.

 

 

Страшна  година

 

Страшна тяжка прийшла година,

Безладдя, завісті. І зла.

Чому ти, рідна Україно,

Усіх по світі розмела?

 

Оглянься, матінко рідненька,

Чому байдужа стала ти?

В підвалі дівчинка маленька

Бездомна плаче в самоті.

 

Старенька жінка просить хліба,

А там хлопча сидить в багні.

Майбуть і він чиясь дитина,

Але не бачиш цього ти.

 

Дідусь зігнувсь під старим дубом,

Тремтить сльоза в його очах,

Питає: «Жити як ми будем?»

А що сказати можу я?..

 

Порозпихала в найми з хати,

Красунь віддала у ярмо.

Де наші сестри, жінка, мати?

Разом їм бути не дано.

 

Як страшно нам у світі жити,

Нема майбутнього у нас.

Забула мати де ті діти,

Як їх зібрати в рідний дім?

Чому роз'їхались по світі?

І хто ж замислиться над цим?

 

 

 

 

Сівак Геннадій — народився 30 серпня 1946 року у місті Вінниці на Поділлі. У 1955 році родина переїхала жити до Шепетівки, де Геннадій  прожив  36 років — ходив у школу,  навчався у сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку, працював економістом  у  “Райсільгосптехніці”.

Нині колишній  шепетівчанин мешкає з родиною в Ізраїльському місті Нешер на святій землі. Він ще працює, пише вірші українською (яку не забув, хоча понад 20 років не живе на Батьківщині) та російською мовами.

Вірші почав писати ще в Армії  в 19-річному віці.

Його вірші друкувалися в ізраїльських ЗМІ, а також в альманахах, які виходили в Ізраїлі, Росії, Україні, Німеччині.

З 2005 року член Спілки українських письменників в Ізраїлі. Автор збірок поезій “Дарю стихи”, “От всей души”, “Ступени”, “Не молчат его струны гитарные”, “Расставания и встречи”, “Голос веков”, “Освідчення”,”Шепетівський вальс”, “Київ-Єрусалим”.

З 2003 року постійний автор “Морськой газеты” і видання “Литературный Санкт-Петербург”. Друкувався  в журналах “Рог Борея”, “Изящная словесность”, “Невский альманах”, які виходять в Санкт-Петербурзі.

У 2010 році в Україні вийшов в світ диск пісень на його вірші “Мила, я тебе кохаю”.

Геннадій Сівак — член редколегії міжнародного літературно-публіцистичного журналу українських письменників “Соборність”.

 

 

Человек рожден для счастья

 

Человек рожден для счастья…

Эти мудрые слова сказаны не сегодня и ни вчера.

И не нами…

Все начинаем с чистого листа, свою биографию мы сами и пишем, фиксируя на этот чистый лист каждый свой шаг.

Но в жизни, как в театре, всем правит РЕЖИСЕР, но даже и он иногда не в силах, убрать кадры и сцены, которые возникают произвольно, спонтанно и очень часто к месту…

Хорошо, если хорошо…

Не спешите спешить…

Многое зависит от нас. Как поступаем, так и получаем…

Забывая, о чести и совести, проявляя зло и бесчувствие, обрекаем не только себя, но и всех себе подобных, особенно близких…

Ведь возвращается бумерангом, чаще на тех, кто не виновен в чужих грехах…

Поэтому все мы и у последней черты.

Зла накопилось предостаточно, оно уже превышает уровень добра.

Дисбаланс, не в нашу пользу.

Даже на Сайтах Интернета мы ведем себя похабно, как на улице, обижая и оскверняя и ненавидя…

Нет уважения к пожилым и больным людям.

Попадая в тюрьму, или в больницу, мы начинаем про себя, каяться и сожалеть, и вспоминать, что мы такие же как все, не хуже и не лучше…

Амбиции противопоказаны…

Все грешны, Господь прощает. Но не всем и не за все.

Мы молимся, а Он не хочет нас слышать.

Надоели и Ему…

Что делать?

Одуматься, поменять мышление, сочувствовать ближнему, ставить мысленно себя на место иного человека и принимать решения сердцем.

Коней нужно остановить…

Эти скачки к добру не приведут…

Мир  в галопе…

Нами правят люди, не способные справиться с данными им полномочиями, думающими больше о себе и родственниках и обогащении, но и это с собой не забрать.

Даже если их заменить совестными, они станут такими же…

Что делать?

Вопрос вопросов, ответ и совет один, одуматься, пока есть время… кто знает, сколько…

Бог дал, Бог забрал…

Привел на Белый Свет нагишом, нагишом и забрал.

Помните  и об этом…

Думайте о своей душе.

Мясорубка жизни крутит наc…

Но все люди Планеты братья, наш Отец. Один и Един.

Я не советую, а рассуждаю.

Может и в чем-то не прав.

Простите.

В мудрой притче говорится: «Упал камень на кувшин – горе кувшину…

Упал кувшин на камень – горе кувшину.… Всегда, горе кувшину.

Жизнь учит… Она, бесценна и неповторима.

Что должно быть, то и будет, но все равно нам должно быть стыдно, должно быть, очень стыдно и горько за все …

Нам не стоит прикрываться прошлым, пенять на кого-то, а лучше  всем начать жить праведно, с чистого листа, уже сегодня…

Человек рожден для счастья.

 

 

Осень, ты меня не торопи

 

Осень, ты меня не торопи,
Дай лишь насладиться желтым цветом,
Вот еще немного потерпи
И явись, опять, за новым летом…

 

Дождиком холодным поливай,
Очаруй красою неземною,
Господи продолжи этот рай
И не разлучай меня с мечтою.

 

Нет ведь, на земле тебя добрей,
Хоть не знаю, что же будет после…
Умоляю, душу обогрей,
Ничего и не желаю, вовсе…

 

Осень, ты меня не торопи,
Милая пора очарованья,
Да надежду встречи возврати,
Ожидаю новое свиданье…

 

 

Пришли мне, дорогая, пару строчек

 

Э.

 

Пришли мне, дорогая, пару строчек,

На все стихи ответь одной строфой,
И уложи, лишь, мысли на листочек,
Да Муза овладеет всей душой.
А в уголочке нарисуй цветочек
И яркую Полярную зведу.
Поэзия мне воздуха глоточек,
Вновь голос твой у телефона жду...
Года бегут, нам не меняя почерк,
Ты сердце настежь, милая открой,
Пришли мне, дорогая, пару строчек...

 

 

Я помню Винницу

 

Я помню Винницу, теперь далекую,

Когда по Ленинской спешил трамвай,

Когда Каличье и Пироговскую,
Ночами темными тревожил лай.

 

Мосты маячили, лишь деревянные,
Замостья мир - несказный рай…

В воде плескались все, как окаянные,

Теперь об этом ты и не мечтай.

 

Сады цвели вокруг и веселились все,

Бежали радостно кино смотреть.

И так признательны своей святой красе,

Что всем хотелось нам, кругом поспеть.

 

Вокруг буфетики, лавчонки  винные,

Базар с прилавками и погребки,
Да незабвенные дома старинные,
Лачуги помнятся, мне у реки…

 

На Старом городе леса дремучие
И неземная там вкруг тишина…

Только тревожили мыши  летучие,

А  в  Буге Южном там не видно дна…

 

Влечет всех красною, она калиною,

Как  можно это все,  да позабыть,

Про  юность милую, неудержимую

И чувств, которых нам не утаить…

 

Гуляй-ка, Винница, моя любимая

И с нами вместе ты пляши, и пой,

Родная, милая, судьба счастливая,

А я душой  всегда  рядом с тобой.

 

 

Заискрил октябрь листопадом

 

Заискрил октябрь листопадом,
Листьями промчался по судьбе...
Много нам ли в жизни этой надо?
В ежедневной, за нее борьбе...

 

Осень преподносит размышленья,

Появляясь, словно вихрь дождем,
Нежные, прелестные мгновенья,

Для которых терпим и живем...

 

Желтый листик, словно наши грезы,
Видим, украшает Бытие,
Растворяет горести и слезы,

Как и подсознание мое...

 

Заискрил октябрь листопадом,
Окружая  золотым кольцом,
Землю, озарив небесным взглядом,
Даренным  во благо нам Творцом.

 

 

Сила слова

 

Єднає людство сила слова,
Та йде навколо боротьба,

За тебе, українська мова,

А ворогам твоїм — ганьба!

 

Чудова, вільна Україна,

Глянь, від Азову, до Карпат,
Під сонцем ясним полонини,

Скільки вродливих вкруг дівчат.

 

А мова зостається з нами,
Бо невмируща, як життя,

По Світу Білому піснями,

Вона дарує відчуття.

 

І наче птаха горделива,

Все втерпить, біль, та жаль гірку,
Та може, через те щаслива,

Не переможна, на віку.

 

Приниження не пробачає,
Є у співучої мета,

Завжди з бандурою блукає,

Вона Господня  і свята.

 

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,
Все ковдрою казковою вкриває,

А я пишу своїй коханій лист,
Та осінь мене знову обіймає.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

А вітерець втручається у диво,

У листопада свій чудовий зміст,
І він життя доповнює щасливо.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,
Дерева роздяглися, як моделі,

Господь дарує Світу Благовіст,
Щасливий кожен у своїй оселі.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

А здалеку мелодії гітари…

У кожної людини є свій хист,

Хоча витають у повітрі мари…

 

Берези, та тополі в повний ріст –

Яка краса у цю блаженну пору…

В ній неповторність вічності простору,

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

 

 

Давайте выпьем за победу

 

Давайте выпьем за Победу,

И за ее последний бой…

Весною будущей приеду,

Пройдусь дорогой фронтовой…

 

Там где отец боролся мой,

В те дни в окопах Сталинграда.

Домой явился чуть живой,

Блестела на груди награда.

 

Тогда советская страна,

Фашистский узел разрубила…

Была Европа спасена,

А в центре братская могила…

 

И вечно в памяти людской,

Войну прошедшие солдаты,

Салют гремел над всей Землей,

Погибшие в сраженьях святы…

 

Зайду к фронтовику соседу

Я утром ранним, не беда…

Мой тост звучит вновь, как всегда:

«Давайте выпьем за Победу!»

 

 

От себя не убегают…

 

От себя не убегают…

Берегите жен своих,

Их на старость не бросают,

Помните всегда о них.

 

Словно стрелочки морщины,

Разукрасили года,

Настоящие мужчины,

Любят раз и навсегда…

 

До последнего дыханья,

Рядом, с милой и родной,

Как в день первого свиданья,

Обращаться со звездой.

 

Вместе жить – большое счастье,

Лучше милой не найти,

Миг божественный причастья,

Вместе рядышком идти.

 

От себя не убегайте,

Ведь на вас печать небес,

Вот и совесть не теряйте,

Да чтоб не попутал бес…

 

 

Время от нас убегает неистово

 

Время от нас убегает неистово,

Вот и по юности сходим с ума,

В памяти нашей картинки игристые,

Дум эпохальных окрест кутерьма.

 

Сами себе мы казались не лишними,

Места не можем найти никогда.

Где вы пейзажи с весенними вишнями?

Где-то Полярная светит звезда…

 

Дума порою является смелая,

Как разобраться в проблемах земных…Вяжет судьба, комплименты нам делая,

Часто науськав одних на других…

 

Старость встречаем порой никудышными,

Это с годами почувствовал я,

Мысли преясные, истинно чистые,

Сны возвращают в родные края…

 

Зов Бытия собирает нас с мыслями,

Снятся частенько леса и поля,

Осень проносится желтыми листьями,

Только любовь выручает твоя…

 

 

Храм Божий святої Ірини

 

"Церква Святої Ірини

Криком кричить із імли..."

Василь Стус

 

Храм Божий Святої Ірини,

Його золоті куполи,
На місці на цьому руїни,

А поруч сліди Сатани...

 

Усі розікрали ікони,
Лиш сполохи тиснуть на нас,

Відлунюють іноді дзвони,

Говорять... У той самий час...

 

На сонці виблискують грати,

Лук'янівська сіра тюрма...

Набридли усім постулати,

Які диктувала зима...

 

Росте біля брами калина,

І лавка протерта мовчить...

Приходила мати до сина,

Побачення збігло, як мить...

І шрами, і муки на душах,

І сльози в очах України,

Освячував мовою Стуса

Храм Божий Святої Ірини...

 

 

Свічки горiли на столі

 

Свічки горiли на столі,

Та музика в кімнаті грала,

І хороше було мені -

Мелодія зачарувала...

 

В півтемряві, немов зірки,

Кружляли привиди з Астралу,

Ловили відблиски шибки

Того забутого вокзалу...

 

Тремтіло полум'я... І віск

По свічах, плачучі, котився,

І гнотиків астральний тріск

У моїх роздумах губився.

 

Свічки горіли на столі,

П'янили музика і воля...

Вбачалося, як уві сні, -

Життя згоряє, плаче доля.

 

 

Когда придет пора раскаянья

 

Когда придет пора раскаянья
И маски поснимают с лиц,
А звезды, полные отчаянья,
Людей упасть заставят ниц...

 

Дождется, может, кто прощения,
На отчужденья полосе,
Скажу без всякого сомнения,

Что будут прощены не все...

 

Где наши золотые россыпи?
Где мыслей праведных умы?
Вот и подходит время осени,
Пора Вселенской кутерьмы...

 

И все откроют завещания,
В час отпущения грехов...
И миг полнейшего молчания,

И размышленья от стихов...

 

 

Шрамы на душах

 

Шрамы на душах,
Сердца ледяные,
И заткнуты уши,
И все приуныли...

 

Пропало терпенье,
Пробелы в сознаньи...
Большие сомненья
И нет созиданья...

 

И зло, и проказа
На каждом шагу,
И наркозараза
На руку врагу...

 

Грехов не прощают...
Банальный вопрос.
Людей донимает
С пристрастьем допрос...

 

Еще не закончено следствие,
Рассудит небесный Судья...
Но очень плохие последствия
Несет преславутое "Я"...

 

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…
Она часто берет на испуг,
Растворяюсь, как дым на пожаре,
Не успев оглянуться вокруг…

 

Не сержусь, хотя доля сурова
Силы воли не хватит мне вдруг…
Никому уж, не верю на слово,
Предать может, негаданно друг…

 

Все же я остаюсь оптимистом,
Приоткроется к счастью мне дверь,
Но судьба часто связана с риском,
Свои шансы всегда соразмерь…

 

От рождения верю я в Бога,
Всем прощаю, бывает, что злюсь,
Если вдруг ощущаю тревогу,

То душою и сердцем молюсь.

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…
Жаль, до истины сложно дойти,
Мысли наши пестрят на радаре,

Только вовремя нужно сойти…

 

 

Терпенья нет распутывать узлы...

 

"Я не люблю
распутывать узлы..."
Юлия Друнина.
Из книги "Судный час”

 

Терпенья нет распутывать узлы...
С годами нас ответственность тревожит,
Живем среди Вселенской кутерьмы,
К большому сожалению, я тоже...

 

Со временем наверное мудреем,
Порой бывает,что и вовсе нет...
Вот только окружение наглеет,
Давно уже нарушен паритет...

 

Но время поджимает нас упрямо,
Мы обходить стараемся углы...
Так и идем, порой, куда незнамо,

Терпенья нет распутывать узлы..

 

 

Я по ночам не плачу от тоски

 

Я по ночам не плачу от тоски,
Не пополняю озеро слезами,
Но молча пробиваюсь чрез пески,
Скажу по правде, просто между нами...

 

Мне так идти до гробовой доски,
Пока в пространстве двигаются ноги...
Одни здесь изнывают от тоски,
Другие, добивают дни в тревоге...

 

А по Планете новый день шагал,
Да над Луной комет искрилась проседь,
По скользким облакам блуждал Шагал,
И вспоминалась " Болдинская осень "...

 

Панно в цвету, среди суровых скал,
И Бытия капризы и куръезы...
Да неба изувеченный оскал,
И вечные, как мир, в морщинах грезы...

 

 

Я погасшую свечу

 

Я погасшую свечу
От души зажечь хочу,
Потому что у меня
Под руками нет огня.

 

Звезды украшают ночь,
Могут ли они помочь?
В эти непростые дни
Продлевают жизнь они.

 

Попрошу и Млечный путь
Вникнуть глубже в жизни суть,
Коль ему не по плечу,
В небо птицей полечу...

 

Помолюсь, похлопочу
За погасшую свечу.
Вдруг, от звездного луча

Заискрилась вновь свеча...

 

 

Мені циганка нагадала

 

Мені циганка нагадала,
На карти кинула вона...
І, наче ненька сповідала -
Налила чарочку вина.

 

Дитинства мого гірка доля
Застигла у ії очах,
Але на все Господня воля...
А ми летим на ковзанах...

 

Річковий лід намистом сяє,
Сидять на дроті горобці,
Старий музика мирно грає,
Небесна радість на лиці.

 

Пройшла крізь тіло лихоманка,
Та зникла, наче тінь, вона.
У Білий Світ пішла циганка,
А я лишивсь біля вікна...

 

Тепер я більше не гадаю,
Лише дивлюсь рокам услід,
І затремчу, коли згадаю,
Як потихеньку тане лід.

 

 

Три лиха в людини

 

Три лиха в людини
Породжують зміни -
Самотність і старість. І смерть...
Блукають за нами,
Принаймі роками,
Награвшись, ідуть собі геть...
Життям дорожити,
Радіти, любити,
Вимолювати у зірок:
Хай старість відійде...
Самотність обійде...
Та смерть уповільнить свій крок...
Й відступлять негоди,
Впадуть перешкоди,
Свій наступ затримає рок...
Три лиха в людини
Все лічать години...

Життя - загадковий урок...

 

 

Словом можно душу ранить

 

Словом можно душу ранить,
Все былое испоганить,
Пережечь всю кровь…
Время раны не залечит,
Только сердце покалечит,
Да сотрет любовь…

 

Люди нежны и ранимы,
Да, они неповторимы,
Знаете ли Вы?
Нужно зла остерегаться,
Не обидеть постараться,
Рассосутся швы…

 

Постарайтесь быть мудрее,
По возможности честнее,
Сделав первый шаг…
Обладающий искусством,
Жить и не расстроить чувства,
Настоящий маг…

 

 

Кіпніс Григорій Львович — народився в місті Шепетівка  13 лютого  1946 року. Закінчив Кам'янець-Подільський педагогічний інститут, філологічний факультет. Працював викладачем російської мови та літератури в школах міста та району.

В даний час проживає в місті Вупперталь, Німеччина.  Приймав участь у  четвертому міжнародному конкурсі “Мы все прекрасны несказанно”. Його вірші увійшли до поетичного збірника “Антологія 2001” м. Бонн, Німеччина.

Друкувався в  журналах “Радуга” м. Ганновер і “Консультант” м. Берлін, Німеччина, газетах “Шепетівський вісник” та “Шепетівка”, районних газетах Славути, Ізяслава, Старокостянтинова, Полонного, обласних Хмельницького , Кам'янець-Подільського , Києва та Москви.

Член літературно-мистецької студії “Доля”.

 

 

Смысл вечности — Любовь!

 

Неразрешим

Вопрос - в тысячелетьях:

-Как жизнь людскую - удлинить?
Чтоб ДНК - развило многолетье:

 

Нам

Вечность не дано — постичь..,

Чтоб

возвратившись, дать — ответы...

..Умение  передаём  - любить,

 

*** *** ***

Короток век наш человечий..

И жить поэтому — спешим...

..Путём,

что  Свыше  нам — намечен,

Мы - ежедневно — дорожим.

 

В Любови ищем — совместимость:

Сердец и душ, и грёз — родство.

..И чтоб

Звезда с небес — спустилась,

Святя - супружье торжество..!

 

В объятьях пылких — обогреты,

В интиме вулканичной страсти,

Вершится - чудо жизни — дети,

В которых - радостное счастье!

 

Растим, из крохотных комочков,

Любви и рода — продолженье:

В ответственности полномочий,

Вводя в ступени овзросленья...

 

Воспитываем..  Мудро — учим

Профессии: была б — желанной...

Чтоб

Делом путь их был озвучен,

Гуманным смыслом — многогранен.

 

И чтоб

теплом с людьми — делились:

Согласно родственным заветам...

..Своей Любовью — заискрились,

Давая детям - в жизнь — советы...

--------------------------------
И эстафетна - чувств природа

На маленькой Земле-планете...

..И выгревает Солнце — всходы

Любви, и поколеньям — светит!

 

...ЛЮБОВЬ - СЕМЬЯ - ЛЮБОВЬ...

 

Молитва о будущем

 

 

Журналистов стреляют сегодня:

пулей, миной, разят осколком...

...А История не способна

уяснить:

Им не жить втихомолку.

 

Я за правду на все времена:

была б правда эта верна -

И народам, и Времени -

для всего человечьего племени!

 

Век Х Х I -

Христа и Мусульманства -

в вечных войнах страха,

Не могут люди!

И трещит по швам

и своя, и чужая рубаха:

-Что с Планетою завтра будет?

 

Ураганы, смерчи, тайфуны...

В наводнениях страны тонут...

Нависает над ними тьмы фурункул,

И Армагеддон затягивает в омут.

 

У т о п а ю т

в тине сплошного безразличья -

наркоманово - в "розовый" кайф...

А единицы считают наличные,

миллионы готовя - и в ад,и в рай.

 

Г р е ш н ы х — много:

и падают на колени,

Индульгенции выпрашивая

пред БОГОВЫМ Алтарем...

...Как же, где же

будут жить поколения

не родившиеся, в году никаком ?!

 

 

Платок счастья

 

Я сотку

платок из счастья

Для любимого плеча:

Ниспадет

он до запястий,

Как

разливчатость ручья..

 

И на

травах буйноросных

Платок Счастья

расстелю,

Подарю

такой же веснам,

Потому

что их люблю.

 

И как хочется

соткать мне

На весь мир

такой платок,

Чтобы Счастье

в каждой хате

Обжило свой уголок!

 

 

Люблю дожди

 

Люблю дожди, смывающие негатив:

Всего, что в жизни мне не нужно...

В капельном звоне - ритмика, мотив,

Что ежедневно так милы и служат...

 

И увлекает тематичный степ:

Рифмованностью смысловых катренов...

..Понятен мне дождливо-дробный рэп:

В речитативах слышу откровенность...

 

Впадают в память ручейки времён,

Которые особо блИзки...

..В дождях я Вдохновеньем опоён:

Стихи звучат - задористо,искристо...

 

 

Зоревая песня

 

Да, можно

разбудить - ВСЁ нежным взглядом,

Блеснувшим из-под зоревых ресниц...

 

..И Эос - в своём утреннем наряде -

Росу сожжёт с душистых медуниц...

 

День — запоёт, запляшет, застрекочет..

Помчатся стрелки - множества часов..

 

(Ведь

каждый отдохнул - в объятьях ночи..

..Спою

я жаворонком - песенность стихов...

 

 

Гольфстрим

 

Любовь,
зажигаюшая супружеский очаг,

согревает

теплом семейные отношения.
- - - Автор - - -

 

*** *** ***

Умышленно Всевышний заложил

Загадочную в женщин - Тайну...

 

..Адамы тратят много сил,

Чтоб
Книгу-женщину прочесть:отчаянно..

 

Желания

познать: грёз, мыслей, снов...

Объединить свои - с Любимой.

 

..Да,

это Книга - жизненных основ:

Как океан

Любви - семейного Гольфстрима!

 

 

Осенний дизайн

 

День

за днём меняет стиль дресс-кода

 

***** ^^^^^^ *****

 

Как Васнецов, Саврасов, Левитан...

Ландшафт дизайнер-Осень изменяет...

 

И впечатлительно: по рощам и лесам,

По паркам.. тонкость вкуса проявляет...

 

И в обрамленье  рек, озёр, небес -

Естественных подрамников, багетов -

 

Любуешься красотами чудес,

 

Чтоб

стать чуть-чуть.. художником, поэтом.

 

 

Судьбоносная осень

 

"Эта осень пришла не для нас,
Не для нас отлетевшие листья..."
=======================
"ЭТА ОСЕНЬ ПРИШЛА НЕ ДЛЯ НАС"
= = = fako-2 = = =

Любовь не выбирает время года:

Ей каждая пора — подвластна!

========================
= A в т о р =

 

*** *** ***

 

Есть в Осени - своя златая зрелость,

Присущая различным полюсам:

Двоим - весною чувств — запелось

И радостно от этого сердцам.

 

И нипочём им - слякотность, дождливость:

Сияет взглядов солнечно пастель...

..В осенних днях - судьба сложилась,

В супружество открыв обоим дверь.

 

> > ОСЕНЬ & ЛЮБОВЬ & СЕМЬЯ > >

 

 

Гражданский труд

 

Сердечно ПОЗДРАВЛЯЮ всех сотрудников
библиотеки им. М.Коцюбинского,
которой руководил (1950 - 1979 гг.) мой отец,
с Всеукраинским Днём библиотек - 30 сентября!
===================================
Б и б л и о т е к а -
это не только богатые книжные фонды
и новые технологии, это, прежде всего, люди.
И сегодня, как много лет назад,
здесь работают патриоты просвещения,
образованные и обаятельные личности.
Желаю всех благ, счастья и Творчества!!!
===========================

 

...Б и б л и о т е к а р ь -

...Богом данная натура!

=== из интернета ===

 

И повсеместно - в городах и весях -

Горит библиотечный огонёк,

Зовущий

в свет открытий неизвестных;

Родник

испить - в познаниях — исток...

 

И в Храме
книжном шелестят страницы..

Герои

сходят с них в наш личный мир,

Чтобы

читатель отыскал свой ориентир..

И смог

во всём достойно проявиться...

-------------------------------------------
И уважителен в житейском море

Гуманный и Гражданский труд,

Который людям от души несут

Библиотекари - в ИНФО-просторе.

 

 

Нить жизни

 

"Да, каждый пишет родословный ТОМ:

Согласно опыта и знаний, и таланта.."
----------------------------------------------
= Д р е в о... = < Гр.К. >
==================

 

Чем
старше, тем мы явственней итожим:

Жизнь - судьбоносная шагрень...

Грустим: как раньше быть - не может.
..А рядом - юная растёт цветень.

 

Передаём  ей  эстафетно  генность..

Самостоятельно свои пути-дороги — вьёт...

И входит

в целей и задач — проникновенность:

Наследственность - другим передаёт...

 

Так и течёт во временном потоке:

Нить жизни -  ариадно на Земле...

..Всем древо РОДословное — истоком:

Искрясь под Солнцем, звёздно, при Луне..

 

 

 

 

 

Малюк Анатолій Григорович — народився 15 листопада  1937 року в географічному центрі України,  селі Лебедині, що на Черкащинні. У 1957 році закінчив Черкаський технікум механізації та електрофікації, за 10 років — факультет електрофікації Української сільськогосподарської академії.

Працював спочатку старшим техніком загреблянської ГЕС, згодом — понад 38 років на різних посадах в об'єднанні  “Хмельницькобленерго”.

Ще юнацьке захоплення поезією ніколи не полишало А. Малюка. І ось уже в зрілому віці, як пише автор: “На мою голову посипалися слова. Поетичні рядки почали з'являтися вдома, в дорозі, на городі, в лісі та частенько ще й уночі”.

Видав 6 збірок “Третя епоха”,  “Печалюсь, радуюсь, молюсь”, “Моє кредо”, “Позивні галактики”  та інші.

 

 

Свій час

 

У кожної людини є свій Час,

Як в кожної рослини Час цвітіння.

Й до незворотного ніщо не спинить нас.

Бо в кожного своя пора прозріння.

 

Свій Час для винаходів, для поем,

Для кожного в житті свій Час кохання.

І кожний увійде у свій Едем

Чи ввечері, чи вдень, чи на світанні.

 

І щоб хто не казав, не говорив -

Життя свої малює акварелі.

Й ніхто із нас не  скаже, що не жив,

І не творив в житті свої ронделі.

 

І як би тяжко в світі не жилось,

У кожного з нас є своя хвилина.

Бо доля справедлива, а не щось,

Дарує смуток й радість  для людини.

 

 

Вкраїнцеві

 

Твій хрест земний тобі дала матуся,

Коли перехрестила тобі груди.

А я дивлюсь на тебе і журюся,

Що попереду ще для тебе буде?

 

Наш хрест земний.Така вже наша доля

Той хрест із дня народження нести.

Та поки буде колоситись поле,

Ми будем прямувати до Мети.

 

Наш хрест земний — боротись за Вкраїну.

Іти, боротись, падать і вставать

І батькові заповідати сину,

Що нам крім нас нікому піднімать

 

На боротьбу з ворожою навалою

За нашу Україну, за народ.

Щоб діти наші нашою Державою

Гордилися. Й ніяких перешкод.

 

 

Про найдорожче

 

Цивілізованості в нас іще немає.

Тому нема держави у народу,

Що братолюбія і єдності не знає.

Не знає цілі й не шукає броду.

Живемо як живемо... Й не слухаєм своїх:

Провідників, пророків, ані Бога.

Зате у нас насіялось чужих

Недоброзичливців. Й немає змоги

 

Їх виполоть. У тому й вся біда,

Що українцем  кожний поганяє.

Стоїть зима і замерза вода

Й ніхто весни-красуні не чекає.

 

Ніби весна для інших — не для нас .

Й ніби у нас не так як в інших водиться.

Ви знаєте, що найцінніше в нас ?

Земля. Чорнозем. Гумус. Богородиця.

 

Бо фабрики не вічні і заводи...

Як зникне нафта, так й не стане газу.

А гумус вічний, чуєш, мій народе!

Він не підводив нас іще ні разу.

 

Ні золото, ні срібло, ні екзотика

Не зробить людство вічним. Ні краса.

Лише єдиний гумус та з  Галактики:

Сонячний промінь, Бог і Небеса.

 

 

На чужині

 

Мені не вистачає України,

Її природи, сонця і пісень.

Високе небо, мова солов”іна

Не дають спокою ні уночі, ні вдень.

 

Іспанія прекрасна, та не  те -

Вона нам не замінить України.

І хоч над нею небо золоте.
Не та країна і пісні пташині.

 

Ніде у світі не було й нема

Стільки пташок, як в нас на Україні.

І, хоч у нас бува люта зима,

Зате весною ранки солов”їні.

 

У ранішнім промінні виграють

Й білі хати немов дитина в льолі,

То вишні українські в нас цвітуть,

І жайвір зустрічає сонце в полі.

 

А літом в нас тепліше, ніж в Іспанії

У запахах малини й чебрецю.

І хоч відпахли, відцвіли півонії,

Дух полину і запах ялівцю

 

Бентежить душу й кличе в рідний край,

До рідноі домівки, до Вкраїни.

І сниться мені рідний небокрай,

І найдорожча в світі Батьківщина.

 

 

Журба

 

На ставу у лісі

Плакав білий лебідь,

Бо його лебідка

Заплуталась в невід.

 

А внизу на річці

Плакала журавка -

Журавля вбив сокіл.

Ой, як його жалко!.

 

Плакав білий лебідь,

Мовчала лебідка.

Захмарилось небо

І сонця не видко.

 

І не прилітає

Лебедина зграя.

Лебідка вмирає,

А лебідь не знає:

 

Як порятувати

Подругу лебідку.

Нащо ж помирати

Лебедисі влітку?..

 

Плакав білий лебідь,

Ридала журавка.

Розплакалось й небо-

Обох йому жалко.

 

 

Правічне

 

Вони живуть на волі мати й син.

Живуть отак приблизно десять років.

І біля них живе дивак один

Старенький дід сліпий і косоокий.

 

Раніше працювали день при дні.

Як прокляті дідок і дві коняки.

А потім залишилися одні,

Бо їх вже не наймав ніхто.Й ніякий

 

Господар їм нічого не платив.

Отак й живуть на дідусеву пенсію.

Зимою в стайні. Влітку серед нив.

Й не роблять шкоду чи якусь диверсію.

 

І так завжди. Вірніше кожен день.

Чи дід до них, а чи вони до діда.

А скільки їм проспівано пісень

Жайвірками з обіду до обіду.

 

 

Застереження

 

Кругом ішли дощі і зливи,

Приємним вітром повівало.

А ми прокляті й нещасливі

Дощу у Господа благали.

 

Стояла суш. Все вигоряло.

Криниці висохли до дна.

А в нас дощі не випадали.

Хоча б краплиночка одна...

 

Ми і молились. Й проклинали.

Просили Бога.Та дарма.

Дощі нас просто обминали.

В чому ж тоді наша вина?

 

Чи може в тому, що повсюди

Ми сміттєзвалища зробили.

І з нас сміються чужі люди,

Що ми такого натворили.

 

А в сміттєзвалищах біси

Рождались разом із вітрами.

А злі вітри на небесах

Хмари розгонили над нами.

 

Отож, найкраще, ніж молитись,

Бога і Небо поклинати,

Потрібно всім нам разом взятись

Й всі сміттєзвалища прибрати.

 

 

Ода перевертню

 

Був Лоботряс, став Лобартас.

Очухався від запаху сільського.

І відказавсь від мови, і від нас,

Й від імені вкраїнського свойого.

 

Трохи придбав, трохи прикрав

Сумнівного багатства і квартиру.

Проліз до влади й невпізнаним став.

Лице опухло й запливло від жиру.

 

Тепер, невмиваний, навчає нас

На  запозиченій не рідній мові.

І що воно таке: “Чи свинопас,

Чи кілер, чи лакей на все готовий?”

 

Через таких не поважають нас

І через них в Європу не пускають,

Бо, бачте, він вже  Лобартас

Із тих,що пил у вічі напускають.

 

Якби ж то він у нас такий один,

А то, на жаль, у нас таких багато,

Які не хочуть знати:”Чий він син,

Якого роду й хто у нього мати?”

 

 

 

 

 

 

Царик Олександр Павлович — народився 3 вересня  1954 року в м. Шепетівка Хмельницької області в сім'ї службовців.

Закінчив Рівненський державний педагогічний інститут, філологічний факультет.

Працював науковим працівником музею Миколи Островського, кореспондентом обласних та районних газет, редактором газет “День за днем”, “Часопис”, “Часопис-пик”, зав.відділом Шепетіівського обласного краєзнавчого музею, секретарем міської ради, виконував обов'язки міського голови.

На даний  час працює в міській раді, займається питаннями соціального захисту населення.

Член Національної Спілки журналістів України. Автор поетичних збірок “Поминальні дзвони”, “В альбом”, “Проща”, “Сповідь нічних дзеркал”, “Молитви час”, “Рябиновые бусы” та оповідань “Лілеї святого озера”, упорядник видань “Розстріляний край”, “Освіта у Шепетівці”, “Шепетівка — в шепоти путівка”, “Колядки та щедрівки”, “Відомі люди Шепетівщини”, “Легенди, перекази з Шепетівщини”.

 

 

На  мій поріг зненацька впала осінь

 

На  мій поріг зненацька впала осінь,

Багряним листом вимостила сад.

А серце ще тепла в природи просить,

Та ріки не течуть, на жаль, назад.

 

З літами кожен день прожитий — диво.

І кожна мить — як Божа благодать.

Чому ж у небі тяжко і журливо

Останні журавлі про щось кричать...

 

***

На злість ворогам насію споришу

Від хвіртки до дубового порога.

Тут чорт нічний  собі зламає ногу

І той,

Кого у гості не прошу...

 

Ви можете нести своїй коханій

В день Ангела троянди і духи.

А я спориш в букетик на світанні

До серця їй — до рани прихилив.

 

 

Я тобі проспіваю...

 

Я тобі проспіваю найкращі пісні -

про троянди і вітер,

знамена і квіти,

і про зорі ясні,

що імлять вдалині,

прокричу навіки,

пронесу понад світом.

Це слова — як вогонь,

це слова, а не дим,

двічі ними стежки  торувати не  треба.

Лише той, хто в житті

залишивсь молодим,

знає справжню ціну цим словам

і потребу.

 

 

Якщо змовчать вуста...

 

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть очі.

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть руки...

 

Присниться голос Ваш -

прокинусь серед ночі,

вві сні пробудять руки

Ваші

в ніч розлуки,

І защемить душа,

і звабних дум наврочить,

і кроки під вікном -

такі знайомі звуки...

 

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть очі.

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть руки...

 

 

Останній бал

 

Останній бал

печальний

осінь править.

Червоне листя

лащиться до ніг.

Я хочу запросити

Вас на каву

в кафе

на перехресті

трьох доріг.

Сьогодні тут порожньо,

як ніколи.

Такі вже ціни!

Морочно очам!

Пригадуєте,

ми втекли зі школи

й сюди сховались

від дощу,

мадам?!

Крізь доліі літа

ми з Вами

знову,-

о, панно,

з дивних літ,

далеких див,-

у цім кафе...

Про що вестимем мову?

Чи ліпше помовчім,

як кожен врозріб жив?

Останній бал

печальний

осінь править.

Червоне листя замело поріг.

Ви так і не торкнулись,

панно,.

Кави

 в кафе

на перехресті трьох доріг...

 

 

Ця жінка, наче...

 

Ця жінка, наче стежка лісова-

То пропаде, то попід ноги ляже.

Вона твої найскритніші слова

Поперед тебе,мов чаклунка, скаже.

Ця жінка, наче дичка у саду.

Так і кортить

до плоду доторкнутись.

На всі твої і радість, і біду

Готова з о-пів слова відгукнутись.

Ця жінка, наче в полі лобода-

Хто не іде, той підімне ногою.

Але ж вона — твоя.

Її біда,

І радість,

Все її повік з тобою.

 

Ця жінка, наче...

 

 

Ще чекаєш?

 

Крізь печалі,

заметілі

та біду

я до тебе,

моя ясная,

іду.

Не жоржини,

не троянди на путі,

а терни устлались на стежки круті.

Опівночі тихо вдарю у вікно:

-Ще чекаєш?

-Жду,

коханий мій,

давно...

Обнімемось, мов розлуки не було,

І на серці стане нам обом тепло.

 

 

Карі очі

 

Карі очі,

білі ночі,

стежка у жита...

Цвіт калини у дівочі

коси заплітав.

 

Я прощався не навіки,

обіцяв -

вернусь.

Та здригнулися повіки,

холодок війнув...

 

 

Дай Бог вам счастья

 

Дай  Бог вам счастья, дай вам счастья Бог,

дорог хороших и ветров упругих

и чтоб в пути нечаянно помог

мой талисман -святая память друга,

когда товарищ страшно изнемог.

Дай Бог вам счастья, голубых цветов,

машин попутных, спутников хороших,

в селеньях дальних неплохой постой

и крынку молока на стол за гроши.

Дай Бог вам счастья! Может быть и мне

когда-нибудь икнется вместе с вами,

и я однажды в треснувшем окне

увижу вас, а дальше — за словами

мелькнёт  тоска, утрачен будет блеск

всех писем толстых, строчек слишком верных и вы, грустя, присядете у ног-

дышать уютом будет всё наверно,

и я шутя спрошу:”Ну кто Вам Бог?!”

 

 

Плывут черемухи кусты

 

Сойти с ума — какая прелесть!

В двухстах шагах от городка

Дубы и клены приоделись

В ясно-зеленые шелка.

А между ними в белом вальсе

Плывут черемухи кусты.

Нет! Не видала ты, признайся,

Еще подобной красоты.

Давай забытую дорожку

Отыщем в глубине лесной.

И окунемся в лес нарошно,

Как будто в омут головой.

Там буду птицы-великаны,

И пни в обличии зверей,

Розовопенные туманы

И крик разбойный на заре.

Там из ручья воды студеной

Русалки нам преподнесут,

И ветвями помашут клены,

И улыбнется старый дуб.

 

 

Майский дождик

 

Отшумел в моем саду вишневом

Майский дождь

И стало слышно вдруг,

Как плетет на чердаке под кровом

Паутину молодой паук.

Збитый первоцвет в траве белеет,

Хоть и пуст,

Но и его мне жаль.

Майский дождь!

Ты на моей аллее

Никого,

Будь добр,

Не обижай.

Майский дождь!

В саду моем вишневом

Отыщи любимой давний след.

Не ее ль платок средь вишен снова

Пролетел в седом сияньи лет?!

 

 

Облепиха

 

Цвел сад в переулке тихом

И в этом вишневом саду

Горела огнем облепиха

Под осень у всех на виду.

Недавно срубили деревья,

Кому то спихнули дрова,

И там, где ютилась деревня,

Столичный разлегся бульвар.

И только кусты облепихи,

Что б серце мое не ятрить,

Объехал на грейдере лихо

Нездешний, видать, тракторист.

 

 

Цвел май

 

Цвел май пьяным цветом вишен,

Стояла в лугах теплынь.

Хотелось взлететь повыше,

Или куда-то уплыть.

Одним все легко давалось,

Даже и в эту весну,

А я как на зло  (не брало)

Не мог до утра уснуть.

Холодные мнились росы,

Тумана степного пыль,

Не выросшие покосы,

Нескошенная ковыль.

Я в них бродил босоногий,

Кололся, и было жаль,

Что в пахнущем летом стоге

Цветы навсегда лежат.

Что больше сыпать не будет

Кузнечик гороха медь,

И только вздумает трутень

В пустое поле лететь...

На улице было душно,

Месяц врезался в окно.

И те, кому было нужно,

Спешили влюбиться вновь.

А я даже в сад не вышел,

В комнате шарил углы.

Цвел май пьяным цветом вишен,

Стуяла в лугах теплынь.

 

 

Быть может

 

Быть может,

Быть может,

Быть может

стареем мы лишь потому,

что с каждым приливом нам ложит

весна на виски седину.

О старости слова не скажем.

Но ближе и зримей черта,

которая властно прикажет

нам больше траву не топтать.

И белые наши седины

не будут нужны никому,

и всё, в чём мы были повинны,

уйдёт вместе с нами во  тьму.

 

 

Твои друзья из ПРОШЛОГО

 

В студенческую комнату твою

приходят все, кто хочет веселиться.

Я представляю, что они поют,

я вижу их восторженные лица...

Им — хорошо.

Они в хмельном бреду

ведь не узнают, что за ними следом

твои друзья из ПРОШЛОГО идут

и до утра с тобой ведут беседу,

и где-то доверительно простой

я тоже смог здесь тихо приютиться,

что бы случайно брошенным тобой

одним-единым взглядом насладиться.

 

 

Как много женщин

 

Как много женщин странных, прихотливых

Я  целовал — порой с налетом зла:

Они в мой дом случайно приходили...

А ты их всех, представь, пережила.

Они ушли, как в бой идут солдаты,

С тупой мольбою на губах больных.

Одних забуду, может быть, когда-то,

Припомню вдруг нечаянно иных.

Сравню всех их — чужих, одноминутных,

Как сладкое вино с простой водой.

Они ушли... И не было мне трудно

Так, как прощаться выпало с тобой.

 

 

 

 

Кобилянська Ірина — народилася в м. Шепетівці. Після закінчення школи навчалася в національному університеті “Острозька академія”, отримала диплом магістра політології. Наразі, є відповідальним редактором міського інформаційно-рекламного тижневика “Шепетівка”.

 

 

 

 

 

Намалюй мій портрет

 

Намалюй мій портрет,

Зобрази ти пером все, як бачиш.

Я твій новий сюжет,

Я твоя недоступна задача.

 

Намалюй новий світ,

Новий день, новий ранок і небо -

Я твій творчий політ,

Я молюся за щастя, за тебе.

Не чіпай мої сни,

Хоч у них ти частіше буваєш,

Не нагадуй весни,

В яку знову мене повертаєш.

 

Ти не бачив тих сліз,

А на біс, знай, я плакать не буду.

Я твій давній каприз,

Я твій вирок продажного суду.

 

Намалюй мій портрет,

Я ж для тебе звичайна картинка.

Я не новий сюжет.

Я колишня твоя блондинка.

 

 

Грай, сопілко

 

Грай, сопілко, про прощання й зустріч.

Грай про вічність, як про мить життя.

Грай так боязко і по-карпатськи влучно,

Грай про те, що зраджено всі почуття.

 

Грай мелодію сердець збіднілих,

Божевільну сагу лихваря.

Про всі сльози ранків непокірних,

Пристрастну сонату скрипаля.

 

Грай, сопілко, вперше, як востаннє,

Бо для них приречена ця гра...

У розлуці зникне їх кохання...

Грай, сопілко, бо уже пора...

 

 

Попроси у неба

 

Пропроси у неба трохи ласки,

Попроси спасіння й каяття.

Попроси, невже тобі не ясно,

Віра — це і є наше життя.

 

Попроси пробачити й простити,

Запали свічу за тих людей,

Які прислані тебе любити,

І за тих, яких нема уже.

 

Помолись за мир і за удачу,

За тернистий шлях й широкий путь.

І якщо я щось для тебе значу,

За кохання помолитись не забудь.

 

 

Я знову повернулась в Шепетівку

 

Я знову повернулась в Шепетівку,

Тут спогади на рідних вулицях гуляють,

Співають недописану щедрівку,

Рятують, але все ж не відпускають.

Тут протяги дворами володіють,

Неначе королі, наказують скоритись,

Мій світ вони давно не розуміють,

Вже час прийшов з минулим розлучитись.

Я розумію, та це не реально,

Я з містом цим була заручена,

Звучить правдиво,й разом з тим банально.

Заручена,розлучена і змучена...

Тут кожний міліметр мною пройдений,

На вулицях, приречених на сон.

Тут сенс життя і втрачений, і знайдений,

І серце б”ється з вітром в унісон.

Тут присмак давнини й майбутнє разом

Грають у піжмурки, наче дітлахи.

Тут відчуття і щастя, і образи

Замолюють вже вчинені гріхи,

Краплини карамелі серед ночі,

Солодке відчування забутих почуттів.

Й прикмети, що завжди були пророчі,

Поміж купальських, райдужних вогнів,

Ворожки, які долею ворожать,

Тумани, які швидко відійшли,

Кохання, що на двох треба помножить,

Для того, щоб його все ж віднайшли.

Святих, напевно, тут вже не зосталось,

О восьмій в дзвони б”є старий дзвонар,

Це місто, у якому все прощалось...

Це місто Полтергейсту й його чар.

 

 

 

 

 

 

 

Слободенюк Анатолій Андрійович — народився в 22 червня 1944 року в селі Красносілка Шепетівського району.

В 1961 році закінчив міську середню школу № 3, потім Одеську школу кіномеханіків, Львівське училище зв'язку. Працював телерадіомеханіком у військовій частині.

Ще в шкільні роки почав захоплюватися поезією. З юнацьких років пише  ліричні вірші, але найбільш вдало - гуморески  і  пародії. Автор збірки поезій “А наче недавно було”.

Друкується у місцевій пресі – "Шепетівський вісник", "День за днем".

Ще досі  працює робітником в міській школі №1.

Виховав  двох доньок, має четверо онуків.

 

 

 

Згадка про дитинство

 

Згадалось дитинство і дома,

Де тато і мама живуть,

Де сіно духм'яне і свіжа солома

Та бджоли над садом гудуть...

 

Бувало, машина проїде,

Пилюку здійме за селом

І наша сусідка, по імені Ліда

Смачним пригостить  молоком...

 

Там друзі — і хлопці, й дівчата,

І річка, мов стрічка в косі.

Там батьківська рідная хата,

Там трави сріблясті в росі.

 

Там луки, поля і тумани,

Поглянеш — краса навкруги.

Дядьки-косарі, молодиці з граблями,

Жартуючи йдуть в береги.

 

Там зими з снігами гуляють,

Дороги навкруг заметуть.

Морози за щоки і вуха щіпають

Постояти нам не дають...

 

Не ті тепер зими і весни,
І ми тепер також не ті,

Теплішає клімат на нашій планеті,

Змінилося все у житті.

 

 

Два берега

 

Все  наше  життя — мов  ріка,

Що  тече  поміж  двох  берегів,

А  між  ними  місток  проляга

Дерев'яний з прожитих років.

 

Один берег — це юність, краса,

А ще молодість, сила, наснага.

Ну, а другий — вже за п'ятдесят,

Дорослі діти, онуки, увага.

 

Які різні оті береги!

Лівий — нібито круча, високий

Обривається вниз до води,

Ну, а правий — похилий, широкий.

 

Ми з похилого дивимось вгору,

Та нема повороту туди,

І ріка вже неначе те море,

Хоч і поріч той берег — іди...

 

Хіба ми щось в змозі змінити?

Залишається так, як і йшло,

Треба тільки надіятись, жити,

Щоб ріка, береги — все було.

 

 

Тиша

 

Палає багаття над ставом,

Рибалки навколо сидять.

Місяць крадеться з-за хмари,

Зорі навкруг мерехтять.

 

Поволі гойдається хвиля,

Шепоче про щось очерет,

Ніч землю втомлену вкрила,

Напнула зелений берет.

 

Мріють тополі край шляху,

Сіно в копицях ледить.

Крикнула злякана птаха.

І знов всюди тиша стоїть...

 

 

Земляк

 

Він давно на пенсії, квартира в місті є,

Дорослі діти, виросли онуки.

Лине думка часто у село своє,

Там народився, там поля і луки.

 

Нераз бувало, їде в це село,

Де хата батьківська стоїть старенька,

Навколо тиша, все тут заросло,

Біжить від хвіртки стежечка вузенька.

 

Колись жила родина в хаті тій.

Батьки трудились, а вони зростали.

І вибрав шлях життєвий свій.

Роки летіли, по-іншому все стало.

 

Нема на світі мами, тата,

Сестри нема, братів — померли теж.

Мов пам'ятник для них стоїть ця хата

Серед дворів, серед городів, меж.

 

Дитинство, юність — згадується все,

На серці туга, що було — минулось,

І доля кожен день нове несе,

Дай Боже, щоб погане  не вернулось...

 

 

Грудень

 

Голий грудень, довгі ночі,

Знов морози та вітри.

Спить природа скільки хоче,

Темні зимні вечори.

 

Ліс мовчить, ріка та луки,

І поля, і береги.

Хай спочинуть ноги, руки,

Десь затримались сніги...

 

Білим пухом землю вкриє

Розпоряднця — зима

І хурделиця завиє

Та закрутиться сама.

 

Ще набридне непогода,

Минув грудень — минув рік.

І, як кажуть у народі, -

“День прибавився на скік”.

 

Старий рік  лишивсь позаду,

В гості йде Новий до нас.

З ним хай буде все до ладу,

В добру путь і в добрий час!

 

 

Вчителька

 

Інколи її я зустрічаю.

Й хоч вона мене не впізнає,

Перед нею голову схиляю,

Бо ця жінка вчителькою є.

 

Ніби вчора — молода, серйозна,

Акуратна входила у клас.

Викладала іноземну мову,

Вимагала знань міцних від нас.

 

Пам'ятаю вчителів багато,

Та вже зараз майже їх нема.

Хто помер, хто виїхав на захід,

Залишилася вона одна.

 

Учнів було всяких і немало

Менших, старший і випусників,

Вже й когось на світі з них не стало

За десятки прожитих років.

 

Дякуєм її за те, що вчила

І була терплячоюдо нас.

Що в життя дорогу нам мостила,

Згадує тебе важкий “А” клас...

 

Інколи її я зустрічаю.

Й хоч вона мене не впізнає,

Перед нею голову схиляю,

Бо ця жінка вчителькою є.

 

 

Клуб дитинства

 

Забутий клуб в селі стоїть,

Вже не приваблює нікого.

А я згадав — багато літ

Колись ходили ми до нього.

 

“Крутилось” в тиждень раз кіно,

Концерти, лекції бували.

Дорослі грали в доміно,

А  ввечері -  пісні лунали.

 

Завжди в свята, а то і в будні,

Ми йшли з дівчатами в танок.

-Де нині ти, дівчино, будеш?

Чи пам'ятаєш наш вальсок?

 

Були тут радощі й печалі,

Дитинство з юністю — все тут.

Та доля всіх порозкидала...

Збудовано новий вже клуб.

 

Старіємо. Дорослі діти,

Онуки бігають малі.

А клуб стоїть, він — наче свідок

Дитинства нашого в селі...

 

 

Пам'ятник дідусеві

 

Забрали діда у тридцятих

Напровесні. За  що -хто  знав?

Звик вдосвіта завжди вставати,

Сам землю чесно обробляв.

 

Сім”я була багатодітна.

Жили бідненько, що й казати.

Завезли у райцентр  діда.

Не можна й досі відшукати.

 

А ні листів, ні фотографій.

Куди забрали? Хто забрав?

В селі стоїть старенька хата,

Яку колись він збудував.

 

Давно війна вже відгриміла,

Її не знесла і тому

Стоїть вона,затишна, біла,

Нібито пам”ятник йому...

 

 

Зустріч з коханням

 

Пригадав, як стрілися з тобою.

Все минуло, наче сон, давно.

Трапилось під вечір це весною,

Я ішов до клубу у кіно.

 

Вийшла ти із вулиці напроти

В білім платті, туфлі білі теж.

Я завмер на мить — чия і хто ти?

Моєму подиву не було меж.

 

Посміхалась. З русою косою

Ти ступала ніжна і струнка.

Я дививсь і милувавсь тобою!

Звідки ти взялася отака?

 

Тільки ще дерева розпускались.

Теплий вечір мовчки пропливав.

Ми з тобою вперше пострічались,

І тебе я зразу ж покохав.

 

 

Зустрічавсь з дівчатами до цього.

Та хіба то зустрічі були?

Не траплялось в мене ще такого!

Як вони з”являлись — так і йшли.

 

Трапилось під вечір це весною,

Місяць з неба крався у вікно...

Я згадав, як стрілися з тобою,

Все минуло, наче сон, давно...

 

 

Как хочется в юность вернуться

 

Как хочется  в юность вернуться,

Как хочется быть молодым,

Босыми ногами земли прикоснуться

И мчаться сквозь ливень и дым.

 

Как хочется в юность вернуться,

Где пчелы над садом жужжат,

С друзьями в реке  за селом окунуться,

Пройтись вдоль знакомых оград.

 

Как хочется в юность вернуться!

В высокие травы уйти,

Где лошади рысью вдоль поля несутся,

Где можем друг друга найти.

 

Как хочется в юность вернуться

И петь под гармонь, танцевать.

К солнцу рукой сквозь листву дотянуться,

Девушку нежно обнять.

 

Как хочется в юность вернуться.

Как хочется быть молодым...

Но годы, как тучи седые несутся,

И я стал, как туча, седым.

 

 

Наваждение

 

Ну что писать-то о тебе? Не знаю...

Не знаю даже из чего начать.

Другим ты, может, что-то обещаешь?

Мне ничего не хочешь обещать.

 

С тобой давно знакомы мы. Не мало

Воды сбежало, отгремело гроз.

И в нашей жизни многое бывало,-

Рыдали мы, смеялись мы до слез...

 

Теперь живем все там же, где и жили -

С утра — работа, вечером — домой.

Ну что, скажи, случилось? Неужели,

В тебя влюбился, потеряв покой?

 

Быть может это сон или виденье?

Мне разобраться в этом помоги.

Не говори, что это наважденье

И от меня ты лучше не беги.

 

Куда уйдешь? Куда? Скажи на милость,

Хотя не мало у тебя дорог.

Я так хочу, чтоб ты мне улыбалась,

И чтобы жизнь продлилась без  тревог.

 

Не говори, что не серьезно это,

Не смейся надо мною, не шути.

И знай, что кто-то ходит рядом где-то,

Он ищет к сердцу твоему пути.

 

Я шел дорогой полевой...

 

Я шел дорого полевой

В село недалеко.

И был я весел и хмельной,

И на душе легко.

Красиво в поле  летним днем

В послеобедный час.

Вот  маки алые огнем

Горят во ржи сейчас.

Ромашки белые, как мел,

На тонких стебельках,

Нарвал букет я, как умел,

Держу в своих руках.

Цветы для милой принесу,

Поставлю на окне.

Еще бы раннюю росу

Собрать на поле мне.

Пускай умылася б она

Серебряной росой.

И была б краше и нежна,

Как месяц молодой.

Я шел дорогой полевой

Из города в село...

 

 

Марходей Микола Миколайович — народився 14 січня 1937 році на Волині. Трудове життя Миколи Миколайовича пов'язане з армією — військовослужбовець.

Працював в Шепетівському топогеодезичному центрі командиром топографічної роти.

В даний час знаходиться на заслуженому відпочинку.

 

 

 

 

 

Човен

 

Хвилі наш човен гойдають

В човні ми двоє ти і я.

Вони не знають, ні, не знають,

Що ти моя, що ти моя.

 

За руки я тебе тримаю,

Дивлюся в очі голубі.

Кохаю, я тебе, кохаю.

Не все сказав і ще тобі.

 

Вітер тіла нам обвиває

І зірки плавають в воді.

А  чайка море облітає,

Здобич вишукує свою.

 

Човен давно ми не веслуєм,

Берег видніється в далі.

Давно за буєм, ми за буєм,

Нема нам діла до землі.

 

Пора до берега вертатись,

А ми не хочем повертатись.

Там наші чари розіб'ють,

А  хвилі  в човен б'ють та б'ють.

 

 

Цвели цветы

 

Цвели весенние цветы

В  нашем городе родном.

А на аллее — Я и ТЫ.

Приятно, хорошо вдвоем.

 

Весны вдыхая аромат

Мы по аллее наугад

Счастливые  шли  вперед

Без всякой цели и забот.

 

Полны энергии и сил.

Весь мир приятен был и мил.

Жила ты мной, тобою жил.

Любила ты, и я любил.

 

Нам нравилось быть рядом.

Ласкать друг друга взглядом.

Взаимно прикасаться,

И за руки держаться.

 

Теперь прошло так много лет

И я седой, и ты седая.

Нам листья падают во след,

Прожитые года считая.

 

Цветут осенние цветы

У нас нет прежней красоты.

А красота совсем в другом,

В том, как прожили мы вдвоем.

 

Жизнь никогда не баловала,

Ни жаловалась, ни роптала.

Ни нужно жизни нам иной

Живеш ты мной, живу  тобой.

 

 

Воспоминания о вальсе

 

Давно я не молод, но вспоминаю,

Как в вальсе тебя за стан обнимаю.

Как танцую с тобой незабвенной,

Обладаю тобой, как Вселенной.

 

Припев:

Я вспоминаю.. мне это приятно

И возвращаю то время обратно.

Как в воскресенье к тебе в увольненье

С училища тороплюсь.

В клубе встречаю, за стан обнимаю

И в вальсе, и в вальсе кружусь.

 

Кружились, кружились, не уставали.

Наши сердца от волненья стучали.

И после танца не расставались

Мы стояли, шутили, смеялись.

 

Как по аллеям ходили, гуляли,

Вместе рассветы у Волги встречали.

Мы о любви не говорили...

Встречались, дружили, любили.

 

Ходили, ходили, за руки держались,

Всегда на рассвете тогда расставались.

В училище вновь торопился

Там служил, мечтал и учился.

 

Я вспоминаю, мне это прятно,

И возвращаю то время обратно.

Как в воскресенье к тебе в увольненье

С училища тороплюсь.

В клубе встречаю, за стан обнимаю

И в вальсе, и в вальсе кружусь.

 

 

Очи  разные

 

Поют про очи черные,

Нет песен про другие.

Глаза все неповторные

И разные такие.

 

Кто очарован черными,

Кто покорен зелеными,

Кому не важно цвет какой,

Что б был с любовью и душой.

 

Взгляд есть умный и глубокий,

Взгляд бывает и жестокий.

Есть глаза, что в них слезинка,

Есть глаза в которых льдинка.

 

Это не важно цвет какой -

Зеленый, черный, голубой...

Как взгляд нежный, скромный, милый,

Взгляд любой будет красивый.

 

Глаза, глаза, глаза, глаза...

Бывает на глазах слеза.

Кто их обидел? Кто такой?

Зря не тревожьте их покой.

 

Пусть глаза не унывают,

Радостно на мир взирают.

Когда веселы, счастливы —

Все глаза будут счастливы.

 

 

Черная роза

 

Черная роза ходит по свету

И украшает нашу планету.

Черную розу можете встретить

Невозможно ее не заметить.

 

Черная роза очень красивая,

Черная роза чудная, милая.

Мило-пластичны ее все движения.

Смотреть на нее — одно наслаждение.

 

Черная роза очень прелестная,

Черная роза просто чудесная.

На Черную розу смотреть я хожу

Каждый раз прекрасней ее нахожу.

 

У Черной розы есть и цветочки-

Это  ее любимые дочки.

Для нее их краше в мире нету.

Тоже украсят нашу планету.

 

 

 

 

Сенькова Тамара Степанівна - народилася 19 грудня 1939 року в пос. Усть-Уда Іркутської області. Там проживала до 4,5 років, а потім батька направили  в м. Козятин Вінницької області.

Закінчила Одеський технологічний інститут. Працювала інженерно-технічним працівником на Шепетівському м'ясокомбінаті понад сорок років.

Майстер спорту з художньої гімнастики.

Вірші почала писати  в зрілому віці.

Член літературно-мистецької студії «Доля».

В даний час проживає в місті Гродно, Білорусія.

 

Мне каждый день бросает вызов

 

Мне каждый день бросает вызов,

Грозясь спилить на склоне лет.

Призвав надежду и молитву,

Я говорю угрозе: “НЕТ!”

Жизнь хороша, но так жестока и коварна,

И уклоняясь от укола ее стрел,

Я только вижу миг прекрасный -

Волненье ветра и деревьев сень.

 

 

Коли у ваших снах з'явлюсь

 

Щоденна праця біля плити о шостій ранку підійма,

Натруженим рукам і спині перепочинку знов нема.

Чомусь нема подяки... чомусь немає співчуття.

Ще й мусиш мудро промовчати, щоб сили мати для буття.

 

А може це буття на радість продовжує моє життя?

Як сонця промінь оживляє зів'яле листя й почуття.

Поїли діти — вам радію. Зробити прикро я боюсь.

Щоб гарним словом ви згадали,

Коли у ваших снах з'явлюсь.

 

 

 

Бабич Лідія Василівна — народилася 7 березня 1928 року в Хабаровському краї. В Шепетівку приїхала у 60-х роках.  Працювала медичною сестрою в Городищенській обласній  психоневрологічній  лікарні. Народила і виростила трьох синів, які отримали професію лікар. Найстарший син  - Віктор — академік медичних та біологічних наук, зам. декана стоматологічного факультету Львівського медичного університету. Найменший Михайло — хірург військового шпиталю  ім. Бурденко в Москві. Вірші почала писати в зрілому віці. Померла у  2005 році.

Її поезії позначені особливою тональністю. В них — духовний початок, з якого народжуються мир і любов, радість і задоволення земним життям.

 

О любви

 

Любовь и жизнь нам

                                    дарит Бог,

Чтоб каждый понять это смог.

Любовь не только -

                                “я плюс ты”,

Она — звезда твоей мечты.

Она везде, она во всем...

Но мимо мы любви идем,

Когда вдруг сердце

                                    охлаждаем,

И бед людских не замечаем.

                         II

Любовь прекрасна и вольна,

Придет, изменит все она,

Не ведает границ, преград,

И встрече с нею каждый рад.

Приходит к людям невзначай,

Как дар судьбы, любовь

                                          встречай!

Закружит, вихрем понесет

В непредсказуемый полет.

....Не нужно громких пышных фраз,

Когда любовь обьемлет вас.

 

 

Наши женщины

 

У нащих женщин

                               в сорок пять -

Своя  особенная стать.

 

Они, как виноград весной:

Еще насыщены красой.

....В косах лучится тихий свет,

А в сердце — юнности рассвет.

 

 

Соломон

 

У всех народов и племен

Слыл очень мудрым Соломон.

У Бога злата не просил,

Но Бог его всем одарил.

 

Просил Создателя о том,

Чтоб наделил его умом.

И был за то вознагражден -

Царем царей считался он.

 

К нему спешили во дворец

Царица Савская, купец...

Но жизнь не вечна,

                                     все проходит.

Вдруг от царя покой уходит.

На чем споткнулся ты, мудрец,

Каким же будет твой конец?

 

Харчук Сергій Васильович — народився 26 листопада 1969 року в місті  Шепетівці.

Закінчив ЗОШ у 1986 році, згодом Шепетівське  СПТУ № 20 і в 1994 році Київський філіал української державної академії зв'язку. Працював зв'язківцем в Центрі електрозв'язку, на заводі “Радар”, комунальному підприємстві  “Міськсвітло“. В даний час   приватний підприємець.

Одружений,  має двійко синів школяриків.

Пише вірші, гарно співає, виконує власні пісні і сам собі акомпанує на гітарі.

Учасник програми “Караоке на майдані”.

 

 

Чого від життям я чекаю?

 

Я знову задався питанням:

Чого від життям я чекаю?

А відповідь знаю зарання:

Все,  як і раніше — не знаю.

Визнання? Нема і не буде.

Кохання? То я вже кохаю.

Що стануть добрішими люди?

Утопія,  казка... чекаю.

Прожити життя все спочатку?

Чи справді я цього бажаю?

Безхмарної долі, достатку?

Ну, звісно, що хочу... чекаю.

Синам міцно стати на ноги

Чим можу, тим допомагаю.

Сказав ніби все і нічого.

Чи ліпше змовчати?.. Чекаю.

 

 

Чого це так буває

 

Чого це так буває, що часто у житті

В гонитві за багатством лишаєм в забутті

Кохання, совість, чесність, юнацький романтизм,

А в нас панує черствість, байдужість і цинізм.

 

Коли ж літа минають і скроні вкриє сніг,

То ми вже нарікаєм на діточок своїх.

Чому, мовляв, бездушні? Чи ж не хотіли ми,

Щоб всього було вдосталь, щоб виросли людьми?

 

Зізнаймося: самі ми цей вклад в життя внесли,

Що стали наші діти такі, як ми були!

 

 

Затягнулось небо хмарами

 

Затягнулось небо хмарами і немає вже тепла,

І  ліси  горять стожарами — осінь знов

до нас прийшла.

Дощик сірий плаче за вікном,

Може скучив він за літом, за теплом,

як скучив я...

Як скучив я

За тобою, любонько моя!

 

Я до тебе лину у думках через ночі і дощі,

Щоб побачити в твоїх очах

вогник  рідної душі.

Щоб провести лиш тебе одну

Через зорі в ту країну чарівну,

де ти і я

в цілім світі, ластівко моя!

 

Ти не бійся, мила, холодів,

а ні любої зими,

Серед безлічі чужих вогнів

ти до мого підійди.

То моє кохання так горить.

І ніщо його не зможе спопелить,

бо бережу вогонь цей я,

Лиш для тебе, дівчинко моя.

 

 

Захолола вже земля...

 

Захолола вже земля,

Спить під подихом зими.

Зупинилося життя,

Бо не разом знову ми.
Жар  в очах моїх погас,

Серце кригою взялось,

То настав наш чорний час,

Нам розлучитись довелось.

 

Ти ідеш від мене в ніч,

Ти зникаєш вдалині.

Не збагну у чому річ,

Чому важко так мені.

Знов лишився я один,

Знов кипить безсила лють.

Знаю я, що вже нічим,

Минуле нам не повернуть.

 

Скоро ти забудеш все,

Відійде від серця біль.

Не згадаєш ти мене,

Бо для тебе я чужий.

Вже ніколи в майбутті

Я твій шлях не перетну.

Все мине — образа й біль,

Як зустрінеш ти весну.

 

 

Жизнь

 

Говори мне, что хочешь,

Но я знаю одно:

Нам ни дня, ни ночи

Не убрать все равно.

 

Мы живем, существуем,

Мы растем с каждым днем.

Все преграды минуя,

Существуем, живем.

 

К чему существованье?

Нужно жить и гореть!

Даже  если в изгнаньи...

Но не тлеть, а гореть

 

И разбрасывать искры,

Чтоб другие зажглись
Ярким пламенем, чистым,

Чтоб боролись за жизнь!

 

Нужно жить и бороться

Достигать свою цель.

Зажигаться умейте,

Не садитесь на мель.

 

Если сядешь — погаснешь,

И начнешь тихо гнить.

Жизнь же надо прекрасно

Человеком прожить.

 

Мы взлетаем,как птицы,

Мы плывем,  как киты.

Очень хочем нажиться,

Повидать красоты.

 

Мы живем, мы пылаем,

Рассыпаясь искрой.

Жить мы лучше желаем;

Все плохое — долой

 

 

Письмо

 

Если б вы знали, что это значит,

От друга письмо получить!

Ты вместе с ним и смеешься, и плачешь,

С ним вместе хочешь пожить.

 

Мы поживем на земле этой бренной,

Будем письма друзей получать.

Мы понесемся по всей, по Вселенной

По разуму братьев искать.

 

И, через тысячу лет, я уверен,

Кто-то, письмо получив,

Вскрикнет:”Мой друг мне .

По-прежнему верен.

 

Пишет мне друг, не забыл!”

 

 

Ссора

 

Вот ты ушла, и вновь я один...

Как грустно и как одиноко!

Зачем и за что меня мир породил?

И зачем наказал так жестоко?

 

Метаюсь, места себе не найду,

Ведь ссора, казалось бы, мелочь.

Казалось, обижусь и тут же уйду;

А как уходить не хотелось...

 

Я знаю, ты любишь, ты все же придешь.

Звоню тебе, верю, надеюсь.

А может другого себе ты найдешь?

Ловчее, умнее, нежнее?

 

Ну что ж, я неволить тебя не хочу,

Сама выбирай кого хочешь.

Но только запомни: тебя я люблю!

В душе без тебя — темней ночи!

 

 

Осень

 

Осень, о как же ты мне надоела,-

То солнце, то дождь, то тепло, то дрожу.

Когда  только ты заявиться успела;

Ведь было же лето, а тут уж гляжу -

 

Желтеют, краснеют зеленые листья,

Ломаются ветви в плодах.

И в школу иду я, чтобы учиться,

Чтоб  получить аттестат.

 

Мы ездим в колхозы на сбор  урожая,

Срываем в садах виноград.

Откуда взялась ты, с какого ты края?

Зачем ты явилась в наш сад?

 

Ты очень красивая, с этим не спорю,

Но вместе с тем ты холодна.

Щедра неземной ты, унылой красою...

Но быстро увянет она.

 

Другу

 

Осенний сумрак на дворе,

А мы с тобой сидим вдвоем.

Ты вспоминаешь о войне

Той, что в Афгане ты прошел...

И снова я в твоих глазах

Увидел жгучую ту боль,

Что носят тысячи в сердцах,-

Та боль оставлена войной.

 

Мой друг, ты в двадцать весь седой.

И ты во сне все еще там,

Сжимая автомат рукой,

Идешь по страшным тем горам.

И ты безумно хочешь жить,

Но вот та страшная мораль:

Коль хочешь жить, сумей убить;

Ты на войне, так что стреляй!

 

И вот теперь, когда кричат,

Что ваши руки, мол, в крови,

Обидно очень за ребят,

Которых в цинке привезли...

Не слушай, друг, тех подлецов,

Сомнений боль с души сними.

Ты честно выполнил свой долг,-

Так будь же выше, чем они!

 

 

 

 

 

 

 

 

Харчук Людмила Іванівна - народилась 30.08.1938 році в с. Судилкові Шепетівського р-ну в сім`ї  колгоспників.

Навчалась в Судилківській середній школі, згодом в Київському політехнікумі зв`язку, хоч мріяла бути педагогом. З 1958 по 2002 роках працювала в Шепетівському районному вузлі зв`язку. В 1974 році заочно закінчила Одеський електротехнічний інститут зв`язку.

Померла у червні 2012 року.

 

 

Осінь віє прохолодою

 

Осінь віє прохолодою,

Подих чується зими.

Не сумуй же ти за вродою,

За роками, що пройшли.

 

Відзвеніли весни росами,

Літа пахощами трав.
І неждано вже над косами

Іній зрілості припав.

 

Що прожито, вже не вернеться.
Не шукай і не надійсь.

Замела стежки хурделиця,

Що в минуле простяглись.

 

Хай тривога не охоплює,

І відступиться відчай -

Перший крок зробити пробує

По землі твоє внуча.

 

Що лягло на плечі  каменем:

Чи роки, чи повнота?

Розпрощайся з «кілограмами»,

Станеш знов як молода.

 

На одежу і на зовнішність

Ти руками не махай.

Залишайся завжди жінкою

І про те не забувай,

 

Що вік жіночий визначається

Не по паспорту й роках,

А по  тому, як тримається,

Чи не згас вогонь в очах.

 

Хто душею не зістарився,

Буде вічно молодий.

Пам'ятай, живи і радуйся:

Вік за сорок — золотий!

 

 

Рідна земле

 

Рідна земле, славнаУкраїно,

Край Карпат і сивого Дніпра.

В серці та як матінка — єдина.

Символ миру, праці і добра.

 

Здавна ти боролась за свободу.

Рвать кайдани заповів Кобзар.

І звертався до свого народу

Здобувати волю Каменяр.

 

Розцвітай, мов на весні калина,

Вільна й незалежна, наче птах.

Ми тебе прославим, Україно,

Працею своєю і в піснях.

 

 

Добрий ранок...

 

Повертаюсь здалеку доріг

В край, де лине пісня солов'їна.

І вклоняюсь низько до землі,

Добрий ранок, рідна Україно.

 

Сонцем свободи зігріта

Велич безмежних полів.

Досить рабами нам жити,

Досить ростити рабів.

 

Добрий ранок Закарпаття й Крим!

Добрий ранок Львів і Миколаїв!

Добрий ранок добрим людям всім,

Тим, кого одна мета єднає.

 

Щоб працювати й творити

Нове життя на землі.

Щоб усміхалися діти

І наяву і вві сні.

 

Не для нас Нагірний Карабах,

Не для нас війна у Придністров'ї.

Не для нас дитячий плач і страх.

Вже достатньо пролили ми крові.

 

Чистими росами вмитий

Полудень літа в дворі.

Вірим, що будемо жити

В злагоді, мирі й добрі.

 

 

Мов вітри пролетіли літа

 

Як вітри пролетіли  літа,

А коли пролетіли — не знаю я.

На порозі пора золота,

Ой, як душу вона розкрашає.

 

Де ти, весен прозора блакить?

Де ти, юність легка, яснозоряна?

Повернутись до тебе б на мить,

Та дороги усі переорано.

 

Люба осене, не поспішай,

Дай ще променем сонця зігрітись.

В коси інею не заплітай,

Хай продовжиться бабине літо.

 

Що й казати: сумний ювілей

(Від душі признаюся Вам, люди).

Скільки планів було та ідей,

Але часу для них вже не буде.

 

Все багатство моє — то літа,

Та себе я вважаю багатою,

Бо велика є в мене рідня,

Допоможе, згадає, подарує.

 

На моєму віку все було,

Добре й зле — про все не сказати.

Хай забудеться кривда і зло,

Хочу тільки добро пам'ятати.

 

По собі залишу який слід

В ваших душах — мені не однаково...

Справжнім, добрим друзям усім

Мій уклін до землі й щире дякую.

 

 

Я чекаю тебе

 

Я чекаю тебе,

Як чекають тепла весняного.

Я сумую без тебе,

Як сумують без сонця вночі.

Я кохаю тебе,

Як ніхто не кохає нікого,

Я боюсь тебе так,

Як  смерті бояться  усі.

 

Я до тебе іду,

Як  ідуть  на великеє свято.

Я радію тобі,

Як радіють в пустелі воді.

Я від тебе іду,

Як засуджений йде вже на страту,

Та я вдячний тобі

Вже за те, що ти є на землі?

 

 

До тебе серцем лину я

 

Чи знаєш, як в часи розлуки

До тебе серцем лину я?

Чи знаєш, що пекельні муки

Байдужість завдає твоя?

 

Чи знаєш як я проклинаю,

Той день, коли я народивсь?

Але той день благословляю,

Коли з тобою я зустрівсь.

 

Щоночі я веду з тобою

Розмову ніжнуі просту.

Вона для мене серце гоїть,

Бо головне у ній — люблю!

 

Хай ти ще не відповідаєш

Взаємністю — то не страшне.

Мовчиш, але й не проганяєш,

Не зневажаєш ти мене.

 

Я  вірю: Бог мене почує.

Ти руку подаси мені.

Тебе я ніжно поцілую

Вже наяву, а не вві сні.

 

 

Сыну

 

Многолюдны улицы сегодня,

Несмотря на то, что поздний вечер.

Необычный, а предновогодний,-

Вечер радости и вечер встречи.

 

Заняты делами мамы очень.

Ну а папы? Папы с малышами.

Почему же ты один, сыночек?

Нет с тобой ни папы и ни мамы.

 

Да, ты, маленький, ведь не прожил и года,

И во всем не сможешь разобраться...

Я иду сегодня на работу,

А ты с папой должен был остаться.

 

Прихожу домой — сияют счастьем глаза.

Мне навстречу тянешь ты ручёнки.

 

Как нужна тебе его любовь и ласка!

Именно тебе, а не его девченкам.

 

Почему не с нами он сегодня,

А с другими Новый год встречает?

Почему привет он новогодний

Не тебе, сыночек, посылает?

 

Почему? За что? - встают вопросы.

Я на них найти ответ не в силе.

Хорошо, хоть ты сейчас не спросишь-

Ты спокойно спишь, сыночек милый.

 

Ничего, пусть пролетают годы,

Станешь настоящим ты мужчиной.

Вместе будем побеждать невзгоды.

А пока что — улыбнись же мне, любимый.

 

 

Бабушке от внука

 

За окном покрыто всё снегами,

А на ёлке бусы золотые!

Завтра Новый год — сказала мама.

Новый год! Услышал я впервые.

 

Новый год встречаем я и мама,

Нам бы с папой встретить его надо.

Почему все папы с сыновьями,

Только мой живёт с тобою рядом?

 

Почему с постельки поднимаясь

Утром вижу маму лишь одну я?

Бабушка, ты взрослая, ты знаешь,

Как нужны мне папы поцелуи.

 

Мне за папой очень-очень скучно,

Так мужской мне ласки не хватает.

Ну за что обидела ты внука?

Почему ты, бабушка, такая?

 

Я люблю подпрыгивать, смеяться,

Хорошо мне,  но понять должна ты:

К папе крепко я хочу прижаться...

Мама есть, но нужен мне и папа!

 

Папу я зову, но мне мешают

Ветры и метели, расстоянья.

Ты прислушайся, ведь ветры утихают.

Сын зовет отца! Ну, обрати вниманье!

 

 

Незаметно годы пролетают

 

Так уж жизнь устроена , друзья,

Незаметно годы пролетают.

В прошлое вернуться нам нельзя.

Дважды в ту же воду не ступают.

 

Радости, печали унося,

Отшумели, улетели весны.

В жизни, как в природе, всех нас ждет

После лета золотая осень.

 

Хоть и осень к Вам нагрянет вдруг,

У природы нет плохой погоды.

Если рядом добрый, верный друг -

Не страшны ни возраст, ни не взгоды.

 

 

Хмиз Любов Андріївна народилася 03 червня 1988 році  в м. Шепетівка. Навчалася в НВО №1 (школа-ліцей) м. Шепетівка, згодом - у педагогічному училищі м. Володимир-Волинський, Волинської області.

Закінчила Кам'янець-Подільський державний університет, факультет філології - англійська мова та література.

Працює вчителем англійської мови ЗОШ с. Рудня-Новенька та Климентовичі. Пише вірші на різну тематику. Друкувалася у Всеукраїнському виданні «Сімейна газета», в місцевих газетах «День за днем», «Шепетівка».

 

Я люблю тебе, матусю

 

Ядуже люблю тебе, матусю.

Чому ти цього не помічаєш?

До тебе завжди я хилюся,

Невже цього ти ще не знаєш?

 

Скажи, матусю, що ти бачиш,

Коли дивишся  в очі  мої?

Чому, рідненька, ти плачеш?

Чому не пускаєш в думки свої?

 

Всі мої  образи, мамо, пробач,

Я не хотіла боляче тобі робити.

Матусю, прошу, будь  ласка, не плач,

Через мене не треба тужити

 

Пригорни мене до себе,

Скажи, що любиш ти мене.

Я пригорнусь швидесенько до тебе,

І вся печаль наша мене.

 

 

Серце доньки

 

Коли заплаче серце доньки,
Коли у неї щось заболить,

Коли обличчя сховає в долоньки,
Коли у душі щось защемить,

 

Ви не забудьте бути з нею,
І ви не лайте,не кричіть,

Ви не забудьте все почути,
І ви любіть її, любіть...

 

Нехай вона погана й некорлива,
Нехай бувають кращі, ніж вона,

Нехай, можливо, і сварлива,
Та хай же знає, що у світі не одна...

 

Коли серце доньки заплаче,
Ви душу її не ламайте,

Любов багато ваша значить,
І ви міцніше до себе її пригортайте!

 

 

Болить...

 

Болить... болить... болить

І на очах бринить сльоза...

А серце так моє щемить,

І на душі бурлить гроза...

 

Чи я живу, чи я існую?

Чи я радію чи здається...
Та я нікого вже не чую,

І хай із мене кожен посміється...

Сумне обличчя змінюю на маски,

І я давно уже не та,
Нічого не залишилось від казки,

І я назавжди серцем сирота!

 

 

Я пташка

 

Я пташка... вільна, я літаю!

Погляньте, люди, крила маю!

У небесах я десь ширяю,

І Всесвіт я давно вже знаю.

 

Я пташка! Я вже зовсім вільна!

Щаслива,  трішки божевільна,

Кричу від радості...   втікаю...

Погляньте, люди, я літаю!

 

Це все думки, це тільки мрії...

Мені набридли ваші дії,

Нехай літаю я лише у снах,

Та все ж в душі я вільна, наче птах.

 

 

Хто з вас святий?!

 

Хто з вас святий?!

Хто з вас святий, ви всі вставайте!

Погляньте мені пильно в очі.

На мене камінь ви кидайте,

А хочете — убийте серед ночі!

Хто з вас святий — нехай мене засудить,

А, може, просто промовчить.

Та, ні, святі кричати будуть,

Вони мене моралі будуть вчить!

Хто з вас святий, я стану на коліна,

Скажу: “Пробачте ви мені!”

Хто  з вас святий, то я віднині,

Молити буду прощення собі!

Та, ні, це прощення молитиму  у Бога,

Бо на землі нема святих,

У кожного своє життя, своя дорога,

Тому я прошу бути тихо!

Не смійтесь з мене, не плетіть пліток,

І не радійте з того, що я маю.

Життя, немов ниток клубок

І як розплутати його, лише я знаю!

 

Зрада

 

Ти там, я — тут... між нами зрада...

Колюча, болісна й гірка.

Можливо є якась відрада,

Але ж вона така терпка.

 

Ти був таким пустим, а жаль...

Хоч я тебе колись кохала.

В моїх очах вже радість, не печаль,

Як добре, що я все так рано взнала.

 

Тебе болить? Не вірю і не буду.

Ти проміняв усе, що берегла.

І хоч я вірила у чудо,

Тебе уберегти я не змогла.

 

Іди, не плач, не повертайся,
І зраджуй іншій, не мені.

І все ж нікому ти не продавайся,
Повір комусь, як сам собі!

 

 

Вірю

 

Весь час я вірю в те, що не буває,

Я вірю в це чомусь наївно й щиро.

Чомусь ніхто цього не помічає,

Та надіюсь ніжно й мило,

 

Я вірила в любов, як в гарну казку,

Яку лиш Бог дарує нам.

Я вірила в людську безмежну ласку,

Отримала лиш біль й обман.

 

Слова я маю лиш лукаві,

Хоч завжди вірила я всім,

Бо в очі всі такі ласкаві,

Та помсти не бажаю їм.

 

Я вірю в казку, добре чудо,
Я вірю в це... невже дарма?

Я вірю в те, чого ніколи вже не буде,
Я вірю в те, чого давно нема.

 

 

Життя

 

Струмок життя усе тече,

Усе так швидко проминає

Від мене щастя не втече,

Хоча його  мені не вистачає.

І щастя, і невдачі мить

Час летить, життя триває.

Та головне себе не загубить

А інколи так важко не вагатись

І бути сильною між перешкод.

Несила інколи змагатись

Та страшно залишатись між незгод.

Душею й серцем треба жити.

І щиро вірити в дива,

І до безтями все ж когось любити,

Бо залишається ця істина жива.

 

 

 

 

Павонська   Тетяна  Данилівна -  народилася 13 жовтня 1948 року в м. Городок Хмельницької області.

Закінчила  Шепетівський  машинобудівний технікум у 1985 році.

Вірші  почала  писати  нещодавно.

 

Плачут окна об ушедшем лете

 

Плачут  окна об ушедшем лете.

Птицы улетели в теплые края.

Только мы с тобой на белом свете

Знаем — плещут еще дружбы синие моря.

 

Лист желтеет, лето провожая.

Осень на виски плеснула серебром.

Ну, а мне осталось, юность вспоминая,

Не жалеть, не плакать ни о чем.

 

Жизнь моя сложилась, как случилось.

Много судеб женских  похожих на мою.

Жаль,  птицу- мечту поймать не получилось.

На дороге жизни я еще  я стою.

 

 

Вспоминаю юности друзей

 

Вспоминаю юности друзей,

В сердце радость снова  ощущаю.

О прошедшем времени  вздыхаю...

Ведь с друзьями жизнь всегда  полней.

 

Вот ансамбль “Романтика” поет,

Слева  - саксафон...  Друзья, подруги

Не боялись ни дождя, ни вьюги.

О любви нам страстно пел дуэт.

 

С вдохновеньем  припадал к трубе,

И она звучала громче,  тише.

Только он и понимал, и слышал,

Что она сказала  о тебе.

 

Не играл, а словно ворожил,

И ни фальши в нотах, ни ошибки.

А на лицах  публики — улыбки,

Будто бы былое ворошил.

 

Словно дождь по крыше барабан,

Будто в море шквал гремел, ликуя.

Саксафон, тихонечко воркуя,

Подпевал, как смелый капитан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василик Тетяна Павлівна -  народилася 21 жовтня 1978 року у м. Шепетівка Хмельницької області.

Закінчила Національний Університет «Острозька академія».

У 2001-2007 роках працювала головним редактором Шепетівської телерадіокомпанії «ШАНС».

У 2007 році очолила відділ інформаційної та соціальної політики корпорації «Сварог Вест Груп».

Із 2010 року є виконавчим директором Хмельницького регіонального благодійного фонду «Зміцнення громад».

Із 2001 року очолює Шепетівську молодіжну громадську організацію «КЕДР».

Самобутня поетеса, член літературно-мистецької студії “Доля” з дня її створеня, Шепетівської літературної студії молоді, багаторазовий учасник міських та обласних літературних та культурно-просвітницьких заходів, регіональних поетичних конкурсів, укладач збірки творів молодих авторів «Душі моєї таїна…». Її творча діяльність була відзначена дипломом обласної мистецької акції «Подільський Оскар» в номінації «Крок до Парнасу».

 

 

Промінь

 

Нехай як промінь, думка про Добро

Сяйне у душу, коли там прокльони.

Щоб розпач благодаті не зборов,

Полинь у храм, до Божої ікони.

 

Схилися перед образом Христа -

І зникне біль, і сумніви, і смуток.

-Прости й помилуй, - скажуть хай уста.

Душа зціляється  від слів спокути.

 

* * *

Прозоре проміння нежданної смути

Пригашує трепетні зорі очей.

Сьогодні нікому уже не заснути,

Сьогодні минуле  лягло на плече.

 

Ні сміху. Ні болю. Одна лиш зажура,

Тремтлива і тиха, обійме, як шаль.

Заламана тінь від твого абажура

Нагадує долі одвічний скрижаль.

 

Ще довго сидітимем в замкнутім колі

І кожен блукатиме в тім, що було.

І з кимось радіти — як завченість ролі;

З тобою мовчати — як щире тепло.

* * *

 

Кожна душа — то небесна світлина;

Кожна світлина — чарівна струна.

Вмій лише слухать — мелодія лине.

Не полінуйся, постій край вікна.

 

 

Портрет

 

Любові джерела хлюпочуть у очах,

Високе чоло із печаттю добра.

Уста щось спокійне і чисте шепочуть,

Тендітнії плечі не зігне гора.

 

І  руки, мов крила, весь світ обіймають:

Комусь допоможуть, когось  підштовхнуть...

Війне ароматом любистку й розмаю-

Й на думці зринає одвічная суть.

 

Дружини, наставниці, подруги, мами:

Це жінка в усій первозданній красі.

Нехай відбуваються зміни з роками,

Душа в неї ніжна, як ранок в росі.

 

 

Ти і я

 

Ти і я...

              на полі бою.

Ти мій ворог...

                         і любов.

Більш не хочу буть рабою!..

Ти пробач...

                     Бунтую знов:

Гордо розправляю плечі,

Палко кидаюсь в двобій

І...

     готуюся до втечі.

Біль тобі — це біль собі.

Знов корюся, тану воском,

Знов горнуся до грудей...

І бунтую серцем й мозком,

Бо дружина — не модель!

 

 

 

 

 

 

Редько  Зоя Володимирівна — народилася 17 січня 1955 року в с. Конотоп Шепетівського району  на Хмельниччині. Закінчила Чемеровецьке  медичне  училище, згодом — дошкільний відділ Хмельницького педагогічного училища. Працювала медичною сетрою. Понад 20 років працює вихователем в дитячому садочку “Дюймовочка”. Захоплюється віршами, які дарує дітям. Пише  загадки, чистомовки. Друкувалася у газетах: “Шепетівський вісник”, “Розкажіть онуку”; у збірках: “Поетичне довкілля Хмельниччини” та “Дивосвіт”.Член літературно-мистецької студії «Доля» з 2000 року.

 

 

Осінь

 

В золотому платті,

в барвистім намисті

горда чарівниця

блукає по місту.

Соком наливає

червону калину

і доносить з неба

пісню журавлину.

 

Сонечком пригріє

на прощання квіти.

І тихенько трусить

на деревах віти.

Та замерзнуть раптом

і зів'януть квіти.

Обгорне в тумани

оголені віти.

Вітром заголосить,

заплаче дощами,

і замете слід свій

білими снігами.

 

 

Зло

 

Зло недобре і колюче.

Це погане слово, злюче.

Зло з товаришем побитись

і нічим не поділитись.

Зло не вмитись і сердитись,

виставлятись на показ,

насміхатись повсякчас.

Зло нехай нас обминає.

Краще як його немає.

Бо воно таке гіркуче

і до того ж чорне, злюче.

 

 

Добро

 

Добре щиро усміхатись.

Добре до людей вітатись.

Добре старших поважати

і усім допомагати.

Добре  це, якщо ти чемний.

Добре для усіх приємне.

Бо добро як сонце ясне.

Воно світле і прекрасне.

 

 

Обеліск

 

Давно вдігриміли гармати

і шум боїв далеких стих.

У вічнім сні лежать солдати

над ними виріс обеліск.

В журбі схилилась горобина,

вітер тихенько їй колише віти.

І не зів'янути ніколи

на їх могилі квітам.

Стоять мовчазні обеліски

на них чеканять імена.

Із року в рік над ними плаче

пелюстками квіток весна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Альманах Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПОРИШІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Упорядник  Віра Кухарук

 

«Світлиця Віри, Надії, Любові»

м. Шепетівка

2012

Тимофій Синицький

 

Віра Кухарук

 

Катерина Дяченко

 

Валентина Генсицька

 

Леонід Жмурко

 

Лідія  Дерегузова

 

Тетяна Кушнірук

 

Василь Ющенко

 

Антоніна Осецька

 

Геннадій Сівак

 

Григорій Кіпніс

 

Анатолій Малюк

 

Олександр Царик

 

Ірина Кобилянська

 

Анатолій  Слободенюк

 

Микола Марходей

 

Лідія Бабич

 

Сергій  Харчук

 

Людмила Харчук

 

Любов Хмиз

 

Тетяна Павонська

 

Тетяна Василик

 

Зоя  Редько

 

 

Літературно-мистецьку студію «Доля» було створено  у травні  2000 року.

До її складу увійшли Віра Кухарук (керівник), Надія Семенюк, Тетяна Василик, Алла Ярова, Надія Сондей, Любов Бурова, Надія Елеон,  Світлана  Осипчук, Зоя Редько, Лідія Бабич.

Згодом членами студії стали Антоніна Осецька, Тетяна Кушнірук, Людмила Харчук, Тамара Сенькова, Наталя Майко, Сергій Харчук, Любов Хмиз, Тетяна Павонська, Валентина Генсицька, Лідія Дерегузова.

У 2011 році ряди членів студії поповнили  Микола Марходей, Анатолій Малюк, Олександр Царик  та Катерина Дяченко.

У 2012 році в студію прийшли Ірина Кобилянська, Анатолій Слободенюк, Василь Ющенко.

В цьому році членами студії стали шепетівчани, які в даний час проживають за рубежем: член Спілки українських письменників в Ізраїлі Генадій Сівак (проживає в місті Нешер, Ізраїль); член Спілки російських письменників в Естонії Тимофій Синицький (проживає в місті Таллін, Естонія); Григорій Кіпніс, місто Вупперталь, Німеччина.

А нещодавно до студійців приєднався ще один талановитий поет і майстер прозових мініатюр Леонід Жмурко.

 

Синицький Тимофій Антонович — народився 24 липня 1929 року в м. Шепетівка  в родині робітників.

В 1949 році пішов служити на флот Балтики. Після закінчення срокової служби залишився в Ленінграді, де поступив у Ленінградське мореходне училище ім. Сєдого.

Після закінчення училища в 1954 році його направили в Таллін на базу Балтфлоту в штурманські майстерні.

У 1955 році  Синицький переходить в Естонське транспортне морське судноплавство.

У 1958 році Тимофій переводиться в Естонське рибопромислове об'єднання “Океан”.

З 1981 року (більше 8 років) ходив на навчальному паруснику "Крузенштерн" — електрорадіонавігатором, приймав участь у міжнародних парусних регатах.

За 42 роки морської служби пройшов через всі океани земної кулі.

Має сина і дві внучки, які проживають в Калінінграді.

Написав книгу про поведінку риб.

Після  розпаду Союзу залишився в Естонії, в Талліні, де в даний час проживає.

Автор чотирьох поетичних збірок - “Румбы памяти”, “Зорянка”, “Кают-компания”, “Рандеву”.

Пише сонети — одні із самих складних віршованих форм.

На його вірші  композитором Геннадієм Подєльським написано більш 20 пісень.

Член Спілки російських письменників Естонії.

Член Шепетівської літературно-мистецької студії “Доля”.

 

 

Я долго строчку первую искал

 

Я долго строчку первую искал

И родилась стиха первооснова.

Откуда к нам приходит мысль и слово?

Пока никто тех тайн не разгадал.

 

Стих покидает, как корабль, причал,

В житейский океан ведет дорога.

За все ошибки море судит строго,

Будь юнга ты иль грозный адмирал.

 

Ломает мачты. В клочья паруса.

Пучина поглощает голоса.

Для слабого пловца пощады нет.

 

Но если ты прорвешь души туман,

То выведешь в безбрежный океан

Крылатый барк, с названием - "Сонет".

 

 

И мой сонет уходит от причала

 

И мой сонет уходит от причала

В житейский беспредельный океан.

Теперь читатель - новый капитан

Командует у моего штурвала.

 

В любом конце есть новое начало.

Для всех живущих свет надежды дан.

И в мертвый штиль, и в грозный ураган

Всегда надежда веру укрепляла.

 

И я надежду в сердце берегу,

Что мне не долго быть на берегу.

Реальный мир прекрасней, ярче снов.

 

Я снова парус странствий поднимаю

И мужеству, отваге посвящаю

Сонеты моря - песни клиперов.

 

 

Возьму тростинку. Сделаю свирель

 

Возьму тростинку. Сделаю свирель.
И наиграю все напевы лета,
И контрабасом прожужжит мне шмель,
Зааплодирует ветвями ель,
И брага жизни, как душистый  хмель
Закружит голову влюбленного поэта.
Но где-то очень, очень высоко,
Так высоко, что я пока не знаю,
Куда я с журавлями улетаю,
Надеясь возвратиться звонким маем
В ту весну, что осталась далеко.
Потеет гриб, ломая грунт сырой,
Широким лбом рвет цепкие коренья,
И рвутся чей-то жизни хрупкой звенья.
Идет все по спирали повторенья,
Великие и малые творенья,
Одним на жизнь, а для других бедой.
И станет Осень перед моим порогом,
Пройдя по всем разъезженным дорогам,
И тихо скажет: -Здравствуй и прощай,
Теперь Зиму холодную встречай.
Я в дом войду, где зиму зимовать,
И где меня никто не будет ждать
-Лишь Одиночество, чтобы в пасьянс играть.
И положу свирель я на кровать
И лягу сам - уснуть, чтоб весну ждать.

 

 

Еще нас держат дружбы якоря

 

Еще нас держат дружбы якоря,

Что в грунт души вонзилися клыками.

Не остудило сердце холодами,

Не позабыты старые друзья.

 

Нас породнили корабли, моря

И братство флотское проверено штормами,

И нас Судьба связала с рыбаками,

И наша дружба - не прицел рубля.

 

Ты постигал рыбацкие науки,

В "великой академии "друзей,

Как удочку брать на рыбалке в руки,

Чтобы арканить щук, плотву, язей...

 

Глаголют мудрецы из века в век:

Лишь на рыбалке счастлив человек!

 

 

Где б ты ни жил - Марселе иль Софии

 

Где б ты ни жил - Марселе иль Софии,

Будь консул ты, моряк, артист, поэт...

Приходит час, и меркнет солнца свет

От жгучей черной боли — ностальгии.

 

И эту боль не раз изведал я.

Она во мне, как опухоль, таится,

Чтобы нещадно в грунт души вонзится,

Как в грунт вонзаются клыками якоря.

 

И выплывает из небытия

Все то, что дорого, крупица за крупицей.

И память сердца улетает птицей

Туда, где начиналась жизнь моя.

 

Туда, к норд-осту, где зимой метель

Все заметает белыми снегами,

А по весне над речками, лесами

Веснянки на рожке играет Лель.

 

Туда, где осенью медвяный листопад

Вселяет в душу тонкий запах грусти,

Где в белых шляпах выстроились грузди

На свой лесной торжественный парад...

 

И что с того, что здесь струит вино

Налитый солнцем виноград французкий...

Где б ни был россиянин - будет русским,

А быть другим - природой не дано.

 

 

Костер рыбацкий пахнет горьким дымом

 

Костер рыбацкий пахнет горьким дымом.

Как корабли, плывут, качаясь, льды.

И зябко видеть кленам и рябинам,

Как ивы моют ноги у воды.

 

Вдруг тишину вечернего заката

Нарушил звонкий говор журавлей:

Всю зиму вербы ждали их возврата,

Как ждут с войны отцов и сыновей.

 

И каждый год в апрельский вечер синий

На берегах степного Чагана

Волнует душу говор журавлиный...

Приходит в сердце новая весна.

 

 

В дни юности - не принимаем старость

 

В дни юности - не принимаем старость.

Что старость нам, когда бушует май,

Когда грядущее нам видится, как рай,

В котором Ева нам в любви призналась.

 

Весне неведома осенняя усталость.

Весна готовит новый урожай.

Бутыль с вином и хлеба каравай,

Нам Осень приготовить постаралась.

 

И ломятся столы от явств и вин.

Пылает прошлых радостей камин,

Который наши души согревает.

 

Но ты не пьешь янтарное аи.

Тебе не хочется ни женщи, ни любви...

А может это старость наступает?

 

 

Запахло осенью, грибами

 

Запахло осенью, грибами,
Туманом, павшею листвой.
Калина красными губами
Пьет воздух осени хмельной.

 

И первой тонкой позолотой
Окрасилась осин листва
И паутинной поволокой
Покрылись ветви и трава.

 

На синь озер упали блики
Костров, что клены разожгли.
Краснеют ягоды брусники,
Как бусы на груди земли.

 

И в небе высиненном где-то,
Последней песней лебедей
Звенит, прощаясь, бабье лето
Над желтизной родных полей.

 

 

Пришли мне, друг, листок березы

 

Пришли мне, друг, листок березы
И гроздь рябины мне пришли
Из нашей северной земли
В страну, где полыхают розы.

 

Пришли мне синь озер лесных
И левитановскую осень,
И хвойный запах красных сосен,
И тихий звон дождей грибных.

 

Пришли ромашек луговых,
Пришли черемуху и клевер.
Пришли задумчивый наш север,
Чтоб не грустить в краях чужих.

 

Пришли родной житейской прозы

Рябины гроздь и лист березы.

 

 

Романс

 

У перона вздохи паровоза.

Из вагонов экспресса огни.

Разбросал кто-то алые розы

В знак разлуки, надежды, любви.

Для кого эти алые розы,

Что упали под ноги мои?

 

Чья-то встреча, печаль расставанья

За вагонными скрылись дверьми.

Я услышала шепот прощанья:

"Не бросай,возвратись,подними..."

Прогудел паровоз - "До свиданья!"

И осталися розы одни.

 

"Не оставь на погибель морозу,

Не оставь на потеху ветрам..."

Я увидела: плакали розы

 

Вслед прощальным вагонным огням.

Тихо плакали алые розы

Уходящим вагонным огням.

 

 

Танго

 

Посеребрил виски туман

И на лицо легли морщины.

И нет любимого мужчины,

И нет любимого мужчины,

И не забыты те мужчины

Кому стал домом океан.

Гремит размерено прибой,

Как танго памятные звуки.

И обнимают твои руки,

И обнимают твои руки

Меня, моряк мой дорогой.

Танго, старое флотское танго,

В парке приморском звучит.

Танго, доброе танго,

Нас словно чаек, нас словно чаек,

Над морем вечерним кружит.

Танго, наше первое танго.

Танго! Нашей юности танго.

Танго! Нашей верности танго.

Танго! Нашей нежной последней любви!

 

 

Экипажу барка "Крузенштерн"

 

Вам позавидуют звезда кино,

Поэт маститый, драматург и критик,

И знатный математик — аналитик,

И Папа Римский с ними заодно,

 

Что вам поет тугое полотно,

Рангоут, такелаж над головою...

Ведь вам дано, как божий дар, судьбою,

Далеких странствий звездное вино.

 

Чем больше пьешь - тем больше хочешь пить.

И жажду странствий нам не утолить,

Она звездой Полярною сверкает.

 

И выплывают из далеких дней

Таинственные тени кораблей,

И память сердца парус поднимает.

 

 

Моя душа бездомная, нагая

 

Моя душа бездомная, нагая

Прошла по терньям лет, судьбы своей.

Не сосчитать плохих и добрых дней.

Уходит Жизнь, мосты надежд сжигая.

 

Дрожит сиянье лунного потока,

В шампанском, что наполнило хрусталь.

Здесь поселилась светлая печаль,

Прекраснейшая «Незнакомка» Блока.

 

А Осень поздняя шурша листвой багряной

Идет к Зиме, в своей печали пьяной,

И тихо плачет моросью сырой.

 

И от дождя моя душа промокла.

Осенний вечер. Грусть стучится в окна.

И я один, как одинокий Ной.

 

 

Плывут под парусами облака

 

Плывут под парусами облака

В какие-то неведомые страны.

Эоловы ведут их капитаны

Сквозь грозные пространства и века.

 

И времени безбрежная река

Течет сквозь мирозданья океаны.

Какие грозы, штили, ураганы

 

Готовит им вселенская тоска.

 

Вот так и я плыву в пространстве,

Где нет устоев постоянства,

Порт назначенья в дымке скрыт.

 

И по космической спирали

Я уплыву, в иные дали,

Путем неведомых орбит.

 

* * *

Уходят за три моря капитаны

Не за мифичным золотым руном.

Уходят в море русские Иваны

Не за чужим богатством и добром.

 

Не в поиски уходят Эльдорадо

И не чужие земли воевать.

Чужого русским — ничего не надо

Идут Иваны рыбу добывать.

 

Уходят те Иваны-капитаны

на промысел селедки и трески...

Их будут ждать Марии, Несмеяны...

Уходят за три моря рыбаки.

 

***

Борта скрипели и звенели цепи.

Как пьяные качались фонари.

В тревожном свете утренней зари

Изломы молний тучи подожгли,

И пламенело небо в алом цвете.

На мачте трепетал, как птица, флаг.

Звенела, будто бубен, парусина.

И солнце, словно алый парус Грина,

Вдруг поднялось на вздыбленных волнах.

 

* * *

Следила ночь глазами фонарей.
Пронзался мрак маячными огнями.

Ревел накат за дальними молами,

А корабли басистыми гудками

Просили, чтоб впустили в порт быстрей.
Протяжно крикнул портовый буксир.

Вагоны заскрипели тормозами...

И пахло нефтью, сыростью, цветами,

И в тесной гавани вместился целый мир.

 

 

Вонзились мачты в небо, как соборы

 

Вонзились мачты в небо, как соборы.
В рангоуте ветра гудят органно.

И смотрит солнце через дымку пьяно.

И катит океан зыбу, как горы.

 

Люблю твои безмерные пространства
Любовью ненавязчивой и странной,

Как недоступность женщины желанной

Меня манит, как в синий омут пьянства.

 

А шепот звезд зовет в иную даль,
Где для души неведома печаль...

И тяжко дышит океан под нами.

 

И ночь глядит стоокой тишиной,
И рушится земных понятий строй,

Когда наш барк летит под парусами.

 

 

Здесь в этом городе любимым был, любил

 

Здесь в этом городе любимым был, любил.

Здесь отчий дом, моей души оплот.

Отсюда я ушел служить на флот,

Где я полвека по морям бродил.

 

Прошли года. Промчалось много лет.
Все изменилось - город мой и други,
И постарели, юности подруги.

И не горит в окне заветном свет.

 

Я оседлал, как рысака, сонет.

В сонет вместил я целый белый свет

И радости, и горести Отчизны.

 

Друзья былые: "Нынче - хата с краю",

Я их не понимаю, презираю,

Что рай пошли искать в капитализме.

 

 

Сегодня на душе моей печаль

 

Сегодня на душе моей печаль,

Не потому, что осень наступила.

Мне Бабье лето юность воскресило,

Мою любовь - сиреневую даль.

Мне Бабье лето юность воскресило,

Мою любовь - сиреневую даль.

 

И зазвучал приманчиво рояль,

И ожили мои воспоминанья,

Все радости, и первые свиданья...

Проходит Жизнь - ей ничего не жаль.

Проходит жизнь - ей ничего не жаль.

 

Летит, шурша, опавшая листва

И слышу я забытые слова

Романса, что любимой было спето.

Со светлой грустью смотрит Бабье лето

На желтый лес, на синий небосклон...

Оркестр играет вальс «Осенний Сон»

Со светлой грустью смотрит Бабье лето.

И я танцую вальс «Осенний сон».

И я танцую вальс «Осенний сон».

«Осенний Сон», «Осенний сон».

 

 

Бесшумно ночь, как звездная жар-птица

 

Бесшумно ночь, как звездная жар-птица,

На землю опустила край крыла.

Луна, как боевая колесница,

Катилась за окраину села.

 

Настоем травным тишина звенела.

Как души грешников блуждали светляки.

Звезда падучая мелькнула и сгорела.

И рыбным запахом тянуло от реки.

 

Плескались щуки, будто водяные,

Как голос лешего, стонала где-то выпь,

И вздрагивали шорохи ночные,

И наклонились ивы косы мыть.

 

Туман клубился, словно ведьма брагу

Варганила для нечисти лесной.

Вот кто-то спотыкнулся о корягу

Быть может, лесовик иль бес хромой?

 

Тускнела ночь. Восток забрезжил светом.

Уснуло все - лишь я один не сплю...

Как хорошо в тиши перед рассветом,

Ловить в реке на удочку зарю.

 

 

Ах, женщины! Кто вас не восхвалял!

 

Ах, женщины! Кто вас не восхвалял!
Кто не писал вам песни и сонеты?!
Мальчишки и маститые поэты
Вам оды и романсы посвящал.

 

Да, было так! И так вовек пребудет!
И все вернется на свои круги.
И снова будут песни о любви
Звучать, покуда наше сердце любит.

 

Развей сомнений горечь, будто дым.
Коль ты старик - то будешь молодым
С душою непорочной и открытой.

 

Осенний вечер. Дождь стучит в окно.
Минут и дней жужжит веретено,
Как музыка - души романс забытый.

 

 

Я подарю тебе громадный мир

 

Я подарю тебе громадный мир,

В котором я кружил, блуждал и плавал,

И росстани причалов и вокзалов,

И боль разлук, большую, как Памир.

 

Я подарю тебе свою любовь,

Которая прошла через разлуки,

Сквозь годы одиночества и скуки,

Вдали от родины, тебя и берегов

 

А мне взамен не надо ничего.

Лишь дай надежды маленький росточек,

Чтоб смог радист среди тире и точек

Найти слова для сердца моего.

 

 

Как хороши, как свежи были розы

 

Как хороши, как свежи были розы,
Но это было так давным-давно…
Лишь греет душу памяти вино,
Хотя трещат крещенские морозы.

 

Как хороши российские березы
Весною, летом, осенью, зимой
Они вселяют веру и покой,
Душе усталой от житейской прозы.

 

Сверчок играет лунную сонату.
Снежинки смотрят в стылое окно.
И греет тело старое вино,
И в сладкой дреме сердце замирает.

 

Но только сердце бедное не знает,
Что жизнь одна – иного не дано!.

 

 

Макушка лета. Липа зацвела

 

Макушка лета. Липа зацвела.
Звенит пчела. Духмяный запах меда.
А облака на сини небосвода
Плывут своей дорогой в никуда.

И тропка памяти в былое повела
В далекие забытые года,
Где жизни моей вспыхнула звезда.
Здесь встретил свою первую любовь,

Здесь строки первые моих стихов.
Здесь памяти гудят колокола...
Но жажда странствий в море увела.

Грусть светлая, как лета благодать,
Напомнила мне отчий дом и мать...
Конец июля - липа отцвела.

 

 

Что-то шепчет осенняя морось

 

Что-то шепчет осенняя морось.
Я прислушался.  Колыбельная

На долгую зиму деревьям...

 

 ***
Вечер. Осеннее ненастье.

Дождь стучит в мое окно.

Аритмия.

 

***
Чем становлюсь старше -

Тем быстрее идет время.

Посмотрел в зеркало:
Мне грустно улыбнулась

Старость.

 

***
Меня попросили написать
Поздравительный сонет.

Полез в карман души,

А там дыра.

 

 

Про кровь сонеты?!

 

Про кровь сонеты?! - Это чушь и бред!

Сонеты пишут о любви, о чувствах...

Сонеты - форма высшего искусства,

А не ревущий вихрь кровавых бед.

 

Сонет про первозданный утра свет,

И о мирах других непостижимых,

О детских днях, вовек неповторимых,

А о крови? - хотя и в ней сонет.

 

Во все века в сонетах излагали

Поэты все житейские печали,

Но не нашли до сей поры ответ.

 

Но если в нашем сердце не водица,

А кровь, что полыхает, как зарница,

Тогда рождается и на крови сонет!

 

 

Косынкою багряной машет мак

 

Косынкою багряной машет мак,
Купаясь в утренних холодных росах.
Он будто бы среди цветов маяк,
А травы и цветы - его матросы.

 

Еще стоят июльские деньки
И маки так торжественно красивы,
Еще горят они, как огоньки,
Собою, украшая луг и нивы.

 

Но день лицо к закату повернул.
И тени, как морщины, вдоль ложатся.
И предвечерний ветер потянул.
И начал мак к сырой земле склоняться.

 

Как схожи маки с жизнью человечьей:
Есть утро, полдень и раздумий вечер.

 

 

Не плачьте, ивы!

 

Плакучих ив опущенные косы

Полощет ветер в стынувшей воде.

Дождями плещут тучи-водоносы

И зябнет лес на мокром сквозьняке.

 

Не плачьте ивы, не печальте душу.

Я, как и вы, грущу в осенний день.

Я, как моряк, что покидает сушу,

Скрываю от друзей разлуки тень.

 

Я уплыву за вашею листвою,

Я - тот же лист, оторван от земли...

А ветви все шумят над головою,

И листья ив плывут, как корабли.

 

 

В окнах горят предрождественские свечи

 

В окнах горят предрождественские свечи.

Предпраздничное настроение.

Бездомные ищут подарки в мусорных баках.

"Демократия"!

***
Летят листья с берез, как желтые мотыльки.

Под моим окном просят милостыню

Бездомные кошки.

 

***
Сегодня провожали в последний путь друга.

Кто-то сказал, когда засыпали могилу землей:

"А кто будет следующим?" Старые березы,

клены, рябины зашумели  желтой листвой.

Поздняя осень.

 

 ***
Ко мне в гости пришло Вдохновение.

Присело  рядом со мной и начало

нашептывать поэтические строчки.

Я  торопливо  записываю.  И вдруг

наступила  тишина.  Я спросил:

"Ты куда ушло Вдохновение?" Тишина.

Только  любопытные  снежинки

Заглядывали в мое окно и шептали:

"- Все проходит".  А жаль.

 

***

В отцовском саду новый хозяин

Вырубил яблони, груши, вишни...

Срублена моя родословная.

 

***
Отцвели тюльпаны, ромашки,

Астры и хризантемы...

Отпело все свои песни Бабье лето.

Зябко одинокой душе.

 

 

Брату Михаилу

 

Брат мой, брат, нашей памяти свечи
Освещают наш пройденный путь.

С грустью смотрит в окно седой Вечер

На былое, что нам не вернуть.

 

В детских снах босоногое детство
Ждет отца из глухих лагерей.
Нам осталась с тобою в наследство

Только грусть материнских очей.

 

Отшумело листвой бабье лето.

Плачет осень на росстанях троп.
Нет, не все пока кануло в Лету!
Не замыл нашу память песок.

 

Еще сверкают молнии в крови!

Еще не улетели журавли!

 

 

Моя душа бездомная, нагая

 

Моя душа бездомная, нагая

Прошла по терньям лет, судьбы своей.

Не сосчитать плохих и добрых  дней.

Уходит Жизнь, мосты надежд сжигая.

 

Дрожит сиянье лунного потока,

В шампанском, что наполнило хрусталь.

Здесь поселилась светлая печаль,

Прекраснейшая «Незнакомка» Блока.

 

А Осень поздняя шурша листвой багряной

Идет к Зиме, в своей печали пьяной,

И тихо плачет моросью сырой.

 

И от дождя моя душа промокла.

Осенний вечер. Грусть стучится в окна.

И я один, как одинокий Ной.

 

 

Припомнилось

 

Припомнилось: Отцовский дом, снежок

Царапает замерзлое окошко,

Мурлыкает свои романсы кошка

И вторит ей на скрипочке сверчок.

 

В печи танцует джигу огонек.

С духмяным хлебом на столе лукошко.

Клубится паром в чугунке картошка,

Наш скромный ужин, что послал нам Бог.

 

Три брата, три сестры, отец и мать

Вокруг стола в молчании сидят.

Отец насущный хлеб благословляет.

 

Такой запомнил я мою родню

И в памяти, как божий дар  храню.

В моей душе - она не умирает.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кухарук Віра Василівна  -  народилася 15  грудня  1954 року  в  мальовничому  селі Селище  поблизу  Вінниці.

Закінчила  Львівський  торгово-економічний  інститут.

Працювала  на різних керівних посадах. В даний час — пенсіонерка.

Пише вірші на різну тематику, любить малювати. Її вірші друкувалися в газетах “Шепетівський вісник”, “Шепетівка”, газеті “Діаспора” та журналі “Погляд” м. Сакраменто, штат Каліфорнія, США; увійшли до альманаху “Шепетівка в шепоти путівка” (2007) та книги поезій “Пензлі різнобарв” (Київ, 2012).

Автор збірок “Промінь надії” (2011), “Таїнство воскресіння” (2012), “Осіння симфонія” (2012).

Керівник літературно-мистецької студії “Доля” з 2000 року.

 

Чи  збудуться  мрії  дитячі?

 

Колись  все  гадали,  чи  збудуться  мрії  дитячі?

Шукали  п'ятірки  пелюсток  у  квітці   бузковій.

Ступали  у  світ  по  стежині  зелено-шовковій,

А  далі  стрічались  яри  та  шипіння   гадючі.

 

Навчилися  ми  не  коритись  ні  вітру,  ні  грому,

Висот  досягнувши,  від  щастя  були  захмелілі.

Початок  всього  залишався  завжди  на Поділлі,

З далеких  шляхів  нас  стежина  вертала  до  дому.

 

Ще  млин  кам'яний  понад  Бугом - рікою  чорніє,

Сивіють  ще  трави  у  росах,  ще котяться  хвилі.

А люди  найкращі  у  світі  —  всі  добрі  та  милі,

Ісуса  Христа  лик  святий  у  каплиці тьмяніє.

 

Все  щастя  батьківське  вмістилось  в маленькій  дитині,

А  сила  дев'ятого  валу  —  в  прозорій  краплині.

 

 

Пустунчик дощик стукає в вікно

 

Пустунчик  дощик стукає в вікно,

Маленький, наче бавиться зі мною.

Притих... завмер... сховався  під стіною,

А перехожі... наче у кіно.

 

Ти ще стоїш, чи маришся мені?

Вологу руку простягнув до клена.

А гілочка тремтить жовто-зелена,

Неначе дні пригадує сумні.

 

“Мені так нудно... Виглянь у вікно!

Чи запроси зігрітися у хаті...”

Кущі смородини нестрижені, патлаті

В саду знівеч'я грають в доміно.

 

“На філіжанку кави запроси!..

Нехай позбудусь прикрої зажури...”

Спливає час...  кудись біжать фігури...

Січе сердитий дощик навскоси...

 

 

Сумує сад осінньої пори

 

Сумує сад осінньої пори,

Вишневе листя тихо  догоряє.

Сіренький дощик сіється згори,

Зажурена  сидить пташина зграя.

 

Печаль пташинам серце облягла.

Як зиму на чужині перебути?

Пір'їнка сива у гніздо лягла,

Співанок колискових вже  не чути.

 

А тепле літо, наче котеня,

Затихло і згорнулося в клубочок.

Промінчик сонця скаче навмання,

Старої груші золотить листочок.

 

Осінній сад навіює печаль,

А теплих днів стає нестерпно жаль.

 

 

Забута хатина

 

Під лісом  на схилі  забута хатина,

В саду  біля хати ще вишні квітують.

Навкруг  усе  тихо... давно  не жартують...

Криниця  похилена... поряд — калина.

 

Відкриті  ворота... вже  тин  похилився...

Гніздо  над  хатиною  теж  спорожніло.

Схилилася  груша  стара  обважніло...

Сьогодні  господар  нещасній  наснився.

 

На  пасіку  вулик  прийшов  оглядати...

Старенький  і  повен  яскравого  світла.

Радіє  тихенько  з  бджолиного  літа,

Що  взяток  медовий  бджола  буде  мати.

 

Холодну   зорю  колихає  криниця,

Щоб  добрій  людині  водиці  напиться.

 

 

Повернулись синочки з далеких доріг

 

Повернулись синочки з далеких доріг,

Ось вступили у двір... на батьківський поріг.

Завітали в хатину, де сволок провис.

Опустили з провиною очі униз.

 

Пригадали, як шляхом в незвідане йшли...

Ой, не раз повертались до рідних місцин!..

До хатини старенької в тихім саду.

Пригадали матусеньку ще молоду,

 

Як бабуня в'язала у вузлик землі,

Як село заховалось у сивій імлі...

Вишиванки ховали під серцем брати,

Рукавами махали  біленькі хати.

 

Повернулись  сини  з  чужої  сторони,

На забутих дворах бур'яни, бур'яни...

 

 

Яблунька замерзла проситься до хати

 

Яблунька замерзла проситься до хати.

Пальчики холодні  відігріти хоче.

Як же тобі важко любого чекати...

З дітками малими  в поле... проти ночі.

 

Темінь в Шепетівці... плаче ніч осіння...

Від страху тремтячи, притулились  діти.

У сусідній хаті тужне  голосіння...

Місяць зажурився... Де дітей  подіти?

 

Раптом вибіг з двору  вслід старий собака.

Блиснула сріблястим куполом каплиця.

Вулиця безлюдна... виє  вовкулака...

Хто це там за рогом? Причаївся вбивця...

 

Хто у тридцять третім... хтось у тридцять сьомім...

Дати на могилах  одсвічують болем.

 

 

Поглянь на небо і згадай мене

 

Поглянь на небо і згадай мене...

Чому так сумно усміхнувся, любий?

Ти звісно не чекав такої згуби...

Цей біль також, як все в житті,  мине.

 

Ми були сильні...  ти і я... удвох,

Зоставсь один, скалічений цим  горем.

Та я прийшла звідтіль... що ж, поговорим...

Ось, чуєш, соловейко:  тьох!.. тьох!.. тьох!

 

Твоя сльоза  - перлиною  в траву...

Веселка в небі — різнобарвне диво.

Мале дитя всміхнулося щасливо.

Ти пам'ятаєш — значить я живу!

 

Шматує серце біль... і  душу рве,

Та що поробиш...  я уже далеко...

А ти один...  немов старий лелека

Свою лелечку з потойбіччя  зве.

 

О, Господи, як щастя в світі мало!..

Цінуйте, поки горе не спіткало.

 

 

Кує зозуля знов мені літа

 

Кує зозуля знов мені літа,

А може тільки  прожиті рахує?

Сховалась доля в скошені жита,

Чи свято врожаю уже святкує?

 

Сором'язлива доленько моя,

У час вечірній  вдвох  у сад  підемо.

Чи  винна я?.. а чи вина твоя,

Що  квітку  щастя досі не знайдемо...

 

Малює серпень в небі зорепад,

Біжать роки із сонечком за обрій.

Сумує тихий напівголий сад,

Такий привітний до людей і добрий.

 

Приснилося, несеш мені плоди...

Від  босих ніг твоїх  в траві сліди...

 

 

Сьогодні знову в рідному селі

 

Сьогодні знову в рідному селі

Закинула за плечі сиву тугу.

Вузька стежина звивиста до Бугу...

До річки нею бігали малі.

 

М'якенькі кучеряві  спориші

Незвично так тобі лоскочуть ноги.

З верби пірнати вже не маєш змоги,

Та все важке  злетіло враз з душі.

 

Тепленька, наче в купелі вода,

Пірнаєш у хмариночку піристу.

А по-під осоку ікру зернисту

Річковий окунь тихо викида.

 

Над нами голубе бездонне небо...

Для щастя більш нічого нам не треба.

 

 

На березі до пояса трава

 

На березі до пояса трава,

Де навскіс розбігаються стежини.

Струмочок... біля нього кущ ожини...

Латаття... жабка  квакає  жива.

 

Холодну воду із струмочка п'ю,

Веселе  сонечко всміхається до мене.

Йому  там холодно...  моя ти нене!..

На теплий промінець водичку  лл'ю.

 

Краплиночки прозорі чарівні,

Неначе діамантові перлинки.

Сріблясті сльози  на траві — росинки,

Верби прозорі  очі...  і  сумні.

 

В твоїх  очах - пронизлива печаль...

Дитинства  світ в  минулому...  А, жаль!

 

 

Гойдають  верби  коси  золоті

 

Гойдають  верби  коси  золоті,

Де повний  місяць  спить в м'якій колисці.

Про щось шепочуть  явори плечисті,

Ось тіні виснуть шматтям  на хресті...

 

Дрімають сонні  лебеді в воді,

Усе завмерло в вечоровій тиші:

Старенькі  верби й  церква на узвишші,

І сутінки  на сірій лободі.

 

Тихесенько ступаю по траві

Та так, щоб не збудити сонну тишу.

Піду далеко... і цей світ залишу...

Туман зіщулився, сховався у рові.

 

Зненацька  задрижить... і ледве дише...

Комариком  дзвенить ляклива тиша.

 

 

Ходила осінь тихо бережком

 

Ходила осінь тихо бережком,

До  ніг її  тулилися  тумани.

Сховалось тепле літо  за  стіжком,

Закуталося сивими димами.

 

Завис у небі райдуги місток,

Блукали  снів предивних  напівтіні.

Ось  нахилилась осінь до квіток,

Сумним дощем  їм  очі  змила  сині.

 

Гайнула осінь між сріблястих трав,

Затихла під старезною вербою.

З гнізда лелека  все це споглядав.

Все дихало осінньою  журбою...

 

Вітання  осінь слала нам  листками,

Дощем писала, що все скінчено між нами...

 

 

Місяць в небі, наче білий лебідь

 

Місяць в небі, наче лебідь білий,

Тихо... зірно...  якось урочисто.

Ні хмаринки, ні пір'їнки  - чисто,

Тільки ковш висить палахкотілий.

 

 

До серця спогад, мов дитину     пригортаю

 

До серця спогад, мов дитину     пригортаю...

Під гору стежечка біжить в зеленім житі,

А ти живеш у тій  хатиночці, що  скраю,

Де  зріють яблука і  груші соковиті.

 

Неначе стигле жито  - золотаві коси,

СтарІ коралі — ще бабусине намисто.

В серпневу спеку вже лягли в стерню покоси,

Війнула хтива осінь  тихим падолистом.

 

В душі печаль  легка,  якась уже прозора.

Думки, мов ластівки, розсіялись  у хмарах.

Вже час подумати про спокій...  і про  вчора,

Вже стука осінь у вікно... стара примара.

 

Біжить стежина  в полі золотавим житом...

Великий Боже,  як ще  хочеться пожити!

 

 

Полудень...  сонце... пахощі трави

 

Полудень...  сонце...  пахощі трави,

Вчуваються легкі нечутні кроки.

Волосся  німб довкола голови,

Неначе хвилі,  ніжності  потоки.

 

Стежина в полі в'ється понад яр,

Волошка  заглядає прямо в очі.

Збирає бджілка з квіточки нектар,

Пелюстки  ніжні  крильцями лоскоче.

 

Мене з дитинством поле це ріднить.

Із теплим літом нас  єднає спогад.

Яка щаслива неповторна  мить!

І той же цвіт, і твій глибокий  погляд.

 

Нехай  ця мить   ніколи не минає!

Вона з минулим,  друзі,  нас єднає

 

 

Згадай, коханий, зустрічі  згадай

 

Згадай, коханий, зустрічі  згадай,

І Стрийський парк, і липову алею.

Дівчину, трішки схожу на лілею,

І радість, що хлюпоче через край.

 

Високий замок ближче до зірок,

І про сузір'я точиться  розмова.

Гора над містом... далеч вечорова,

На Шлях Чумацький лиш ступити крок.

 

Обох травневий  дощик намочив,

Над містом розпустились парасолі.

Піднялись матіоли стебла кволі.

Мене ти цілуватися навчив...

 

Згадай, ту ніч і запах матіоли,

Бо молодість не вернеться ніколи.

 

 

Гойдає вітер пшениці у полі під тополями

 

Гойдає вітер пшениці у полі під тополями,

Дівчина хлопця вигляда, збігають хвилі долами.

Кохання перше віддала, цвіли сади вишневі.

Нарізно доля розвела,  мов віти яблуневі.

 

Холодні ночі, а для них  були вони щасливими.

Вуста,  мов спілих  вишень сік, коханими, вродливими.

У потисках гарячих рук від щастя тихо мліла,

Зуміла хлопця полюбить, та втримать не зуміла.

 

 

Під холодний дощем

 

Під холодним дощем руда осінь втікала по сходинках,
Усе вище до хмар, до безжально-холодних краплин.

Завивали вітри, наче півчий у церкві на поминках,

А ми пили удвох гірку чашу, неначе полин.

 

Почуття, мов листочки, зіщулились сірі від холоду,

Від образи і болю скрутилася квітка в руці.

І тремтіла самотність сирітка нещасна... ой, холодно!..

Замерзала на вітрі прозора сльоза на щоці.

 

В моїм серці лиш біль... ні від кого чекати нам помочі...

Мокрий слід твоїх ніг... та байдуже... до тебе не йду.

Тільки вишні в саду все бродили сновидами поночі.

Ти мене не чекай... не прийду... не прийду... не прийду...

 

 

Я чекала

 

Я чекала так довго і так безнадійно на щастя,

І горіла свіча аж до ранку зустріти тебе.

Мов маленька дитина чекає святого причастя...

Тільки дощ гіркі сльози натомість зронив із небес.

 

Сум, немов теплий віск, з свічки скрапував тихо на руки,

І замерзлі пучки я тулила собі до щоки.

Кулька болю в душі... дощ холодний іде - до розлуки.

Так байдуже повз мене втікають щасливі роки.

 

Подивлюсь навкруги — скільки зраджених й кинутих... лячно.

Ще надія жевріє і серце ще прагне любить.

Та боюсь, що образити можу когось необачно.

Слово, наче той камінь, що може поранить і вбить.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дяченко Катерина Павлівна народилася  27 лютого  1947 року у м. Вінниця.

У 1965 році разом з батьками переїхала  до міста  Шепетівки, де проживає по даний час. Працювала в Шепетівській школі «Пансіон»  секретарем.

Писати вірші стала зовсім недавно, коли уже виповнилося більше 60 років.

В її доробку вже близько 900 віршів.

Пише вірші рідною та російською мовами. Друкується  у місцевих газетах «Шепетівка» та «Шепетівський вісник». Цього року видала власним коштом три поетичні збірки «Осіння рапсодія», «Полум'я калини»  та “Заповіт любові”.

 

 

Ранкове єднання

 

Все ніяк не прокинеться день.

Ходить-бродить неначе вві сні.

Пролунало із церкви — дзелень.

І збентежило думи сумні.

 

Він розбурхувавсь довго. Туман,

Що ще вдосвіта килим тут ткав,

Зачепившись гачком за паркан,

Сіру пряжу в торбинку збирав.

 

День зрадів, бо навіщо ж йому

У росі, мов в сльозі, ряст топтать.

Я ранкове єднання сприйму

Дня і Сонечка — в них благодать.

 

 

Дозволь мені тебе кохати

 

Дозволь мені тебе кохати

В чарівні ночі, в дні ясні.

Дозволь до серця пригортати,

Коли тебе стрічаю в сні.

 

Моє кохання, мов зернинка,

Зійшло під зоряним дощем.

В моїй душі тебе частинка,

Кому ти відданий іще?

 

Хіба ж то зірка завинила,

Що хмарка стежку перейшла?

На муку я тебе зустріла,

Та не зустріти не могла.

 

Ти не сказав мені, одначе,

Чому калина не цвіте.

Чому душа болить і плаче,

І мліє серце золоте.

 

 

Я від серця тебе відірвала

 

Знову осінь-красуня впала

Нам до ніг золотим дощем.

Я від серця тебе відірвала

Ти бажаєш чогось іще?

 

Ми два полюси на планеті.

Дуже затишно там, де я.

Коли ніжність моя на злеті,

Чомусь мерзне душа твоя.

 

Осінь рано на землю впала.

Золотим не втішаюсь дощем.

Я від себе тебе відірвала

Разом з серцем... Лишився щем.

 

 

Гукає маму в гості сива осінь

 

Ти вийшов, хлопче, з маминого двору

І полетів в незнанії світи.

Надію мала, що в холодну пору

Тепло душі ти будеш їй нести.

 

В її думках ні злагоди, ні миру.

То не образа — просто гіркий біль.

Скажу я тобі, хлопче, правду щиру -

Упало твоє серце в заметіль.

 

Замерзло серце — кригою взялося.

Матуся  відігріла б, зберегла...

Гукає маму в гості сива осінь,

Де дмуть вітри і висне сива мла.

 

Гірка надія

 

Зібралась мати в світ далекий.

А поруч пусто, ні душі.

Вже прокричали біль лелеки.

Покрились сумом спориші.

 

До зірки мовила тихенько:

-Синочку стежку підкажи.

Нехай на мить згадає неньку...

В дорозі сина збережи.

 

Часу лишилось не багато.

У мріях зустрічі весна.

-Влаштуй, синочку, мамі свято.

Їй дуже гірко, бо ж одна.

 

Чи серце заболить в дитини?

Вже вітер килим розіслав.

На нім душа її полине

Туди, де полум'я заграв.

 

Побачить сина наостанок...

Пробачить та благословить...

В самотню хату вповз світанок.

Не привіталась. Міцно спить.

 

 

***

Виведи пісню, матусю рідненька.

Ти пам'ятаєш слова?

Мамо, матусю, голубко сивенька.

Ти моя правда жива.

 

***

В душі матусі — пісня, казка.

А сила — в корені, в гіллі.

Почуй, ріднесенька, будь ласка, -

Ти  золоте зерно в ріллі.

 

 

Навіщо знать, як вітер завиває

 

Чарівна, мила, запашна

Стояла яблуня в садочку.

-Чому ти, зіронько, сумна,

Питала мати ніжно дочку.

 

-Навіщо, мамо, тобі знать,

Чому так вітер завиває.

Мені думки мої болять,

Не відала, що так буває.

 

Примітив яблуньку Мороз.

Не пожалів, позбиткувався.

Не чув матусиних погроз.

Цвіт обпалив. В світи подався.

 

 

Самотня берізка

 

Засоромилась берізка.

Вітер втриматись не зміг.

Пригортавсь до неї близько,

Припадав до босих ніг.

 

Колихав її замрію.

Пісню вірності співав.

У слова вкладав надію,

Нареченою назвав.

 

Раптом хмарка налетіла,

Підморгнула, обняла.

Вітерець крутнувсь щосили -

Тільки смуга пролягла.

 

Знемагав в обіймах хмари.

А берізка знов сама.

Де вони гуляли в парі

Розхурделилась зима.

 

 

Насупила брівки Покрова

 

Насупила брівки Покрова.

Дощі викликала, вітри.

Полям дарувала обнови:

День — сірі, день — білі. З гори.

 

Порадила зайчикам владно:

-Біленькі вдягніть кожушки.

Вик будете геть безпорадні,

Коли сніг обійме стіжки.

 

З лисичкою мала розмову:

-Ти нірку теплішу зроби.

До білки промовила: -Знову

Зима. Чи готові гриби?

 

Калину вмовляла: — Звіряток

Ти на ніч сочком пригощай.

Зима йде  лиха, заповзята,

В наш рідний замріяний гай.

 

***   ***   ***

Добрий день, Покрово!

Будь нам всім здорова.

Хто там в рукавичках?

Зимонька-сестричка.

 

 

Не журися, Осене

 

Осінь жовтим листом

Хороводи водить.

Пісеньку за змістом

Знай собі виводить.

 

-Я така гарненька,

Пишна, чепурна.

Жаль, лише, саменька,

Наче біль, сумна.

 

-Ні братів не маю,

Ні сестер...  одна.

Батечка не знаю.

Матері нема.

 

-Осене, царівно,

Та чи ж вам журитись?

Вам потрібно, діво,

Пильно роздивитись.

 

Є у вас родина,

Є у вас сім'я -

Рідна Україна

І свята земля.

 

***   ***   ***

Не журися, Осене, не плач.

І за дощик Вересню пробач.

Придивися, із нічного неба

Зірочки всміхаються до тебе.

 

 

Гостинець від зайця

 

Благало четверо дітей

(попід очима синці),

Не інтернету, не грошей -

Від зайчика гостинця.

 

Просили їсти — так було.

Та не було що дати.

Блукала матінка селом.

Погнали жито жати.

 

Зерняток жменька у руці.

В стерні під страх зібрала.

Сказала діткам — це зайці

Гостинця передали.

 

Зерняток трішки, лободи.

Гірка від зайців втіха.

О, Боже милий, відведи

Від України лихо!

 

Які із лободи млинці

Дай Боже, нам не знати!

І як матусь за крихти ці

Вели кати до страти.

 

 

Колискова

 

Зроблю тобі сопілочку,

Сопілочку гарненьку.

Засни, моя кровиночко,

Засни, моя маленька.

 

Зіграю я тобі пісень,

Щоб нічка не втомила.

А взавтра прийде новий день,

Моя дитинко мила.

 

Сопілочка з калиноньки,

Що родом з України.

Живи, моя дитинонько,

І пісне солов'їна.

 

 

***

Удосвіта, мов з паничем,

З чарівним сонечком віталась.

Чомусь на серці тихий щем.

На що, чудна я, сподівалась?

 

Воно для всіх людей одне.

Всіх зігріва в холодну днину.

Нехай теплом не обмине

Мою Вкраїну солов'їну.

 

***

Самотній місяць в синім морі

Збирає в човен ніжні зорі.

Загаявсь трішечки. На мить.

А зорі — в чарівну блакить.

 

***

Тобі нелюба — відпусти.

Зійду сльозою.

Ввійду навік в вир самоти.

І біль зі мною

В полоні втрачених надій

Шукати весни.

Неначе в шалі моїх дій

Душа воскресне.

Зненацька вітер промайне,

Чоло остудить.

Можливо хтось згада мене

І не осудить.

 

***

Якщо в душі ладу немає,

Якщо на серці біль і мука.

Все ж не сумуй за небокраєм,

Бо там ще зліша хуга хука.

 

***

Змінило стиль свого життя,

Зачванилось, загонорилось.

Бо знає вражеє дитя -

Воно в капусті народилось.

 

***

Зірвали квіточку на мить.

Понюхали  і все.

А ви прислухайтесь — болить,

І біля зламу ссе.

 

***

Легкі вітрила хвиля розбила.

Човен дістався дна.

Доленько-доле, дай людям крила!

Ти в них надія одна.

 

***

Доля, моя ти доля.

Болем берізка в полі.

Вітром несамовито

Листячко бите, бите.

Іноді сонцем цілована.

В кригу зимою закована.

Злими дощами умивана...

Пісня моя недоспівана.

 

***

Вечір самотній в полі блукав.

Зірку єдину в небі шукав.

Справа невдячна - вітер йому.

Сяять не буде тобі одному.

 

***

В гірких полинах полів дивина.

Ну, що ж ми за люди?

З землею що буде?

 

***

Чарівне сонечко в мій дім

Ще зранку завітало.

Тепло в віконечку моїм

Три зайчики тримало.

 

***

Летіли лебеді на став.

Їх постріл доганяв.

Упала в біль пір'їнка.

На ній журби краплинка...

 

***

Пригортаю жалі до серця,

Може там відігрію їх.

Може раптом в душі проснеться

Заколисаний болем сміх.

 

Пригортаю у снах щосили.

Відігрію чи задавлю?

Бачу, вітер нап'яв вітрила

Над водою. Їх там втоплю.

 

***

Здивовано питаю-

То це ти

Мене кидаєш

В сіті самоти?

 

Здивовано собі відповідаю-

У парі з нею зрад не відчуваю.

 

***

Хто в світ прийшов раніше -

Ніч чи день?

Питання, прямо скажемо, цікаве.

Звичайно, ніч спритніша,

Та про те,

Що старша — не зізнається лукава.

 

***

Ти щось забула? - в осені питаю.

Вже й срок твій вийшов,

Ніби тать з пітьми.

Я свою юність зраджену шукаю,

Вітрами биту, вмивану слізьми.

 

 

Відчай

 

Сказав мені відчай -

Зійшла б ти з дороги.

Навіщо тобі

Ці печалі-тривоги.

 

Підступна біда,

Наче кобра, сичить.

Надія всміхнеться -

Всього лиш на мить.

 

Сказав мені відчай-

Тебе не любили.

Люстерко розбилося

Втратило силу.

 

 

В осені попрошу я прихистку

 

Вірю я в твоє сумління чисте.

Та не вірю в справжність твоїх дій.

В осені попрошу я прихистку.

Розповім про марність свох мрій.

 

Їй свою відкритість подарую.

Навзаєм журою пригорне.

Милий, сподіваюсь, що відчую -

Горличкою біль мій промайне.

 

Він зійде осінньою сльозою.

Він стече зажуреним дощем.

Забринить печальною струною

Незбагненно, нездоланний щем.

 

 

Осене, осене

 

В білій хурделиці осінь застряла.

Боже, звільни від біди!

Осене, осене, вродо зів'яла,

Щастя згубила сліди?

 

З сірого мороку днів з рукавичку

Вийти не вдасться, на жаль.

Осене, осене, літа сестричко,

Кригою вкрилася даль.

 

Там, на етюдах, тобою дарованих

Фарби змінила зима.

Осене, казка твоя зачаровує.

Серце красу цю сприйма.

 

 

Ой, туго, туго

 

Скрадалась туга попід віконцем.

Чи щось згубила?

Пекуча туга, ба навіть сонцю

Світить несила.

 

Нагуслі хмари раз-по-раз вперто

Сльозу пускали.

Ой, туго, туго, скажи відверто,

Кого шукала?

 

І я блукала тут опівночі,

А поруч — тиша.

Ой, туго, туго, скорботні очі

Печаль колише.

 

Кохала щиро, скажу по правді.

Йому ж — байдуже.

Ой, туго, туго, нам тут не раді,

Ходімо, друже.

 

В пахучих травах, росою вбраних,

Бавиться вітер.

Ой, туго, туго, гірка омано,

Сльозу б хто витер.

 

 

Святкує осінь перемогу

 

Святкує осінь перемогу.

У спадок їй весь світ діставсь.

Тінь літа зникла за порогом.

За ним лиш дощик побивавсь.

 

Все сподівався, що зустріне.

У всі шпаринки заглядав.

-Де красне літечко, княгине,

В верби крислатої питав.

 

Йому, натомість, клен багряний -

Облиш надію  - відповів.

Зібрались сивії тумани -

Один з них літечко повів...

Куди? Жура проте лиш знає.

А ще — холоднії вітри.

Тепер тут осінь бал справляє.

А ти сльозу свою зітри.

 

 

Шалик

 

З твоєї зневаги,

З моєї знемоги,

Я виплела шалик

Журби і тривоги.

На ньому ромашкове

Поле безкрає

В гірких полинах

Кожен ранок стрічає.

 

 

О, доленько, де ти є?

 

Блукала по світу довго.

О, доленко, де ти є?

А вітер збивав з дороги,

Каміння жбурляв під ноги...

Гірке безталання моє.

 

В тенетах печалі злої

Спіткалась,було, не раз.

Збирала в кулак свою волю,

Боролася з лихом-бідою.

Чекала на зоряний час.

 

Промчали весна і літо.

Вже й осінь з квитком в небуття.

Нашіптує тихо вітер:

Зимі серця не відігріти.

А веснам... нема вороття.

 

 

Любе літечко, пробач

 

Куди ідеш, чарівне літо?

Ой, зупинись хоча б на мить!

Тепла б іще траві  та квітам...

Без тебе, знай, душа щемить.

 

Влаштуй нам свято наостанок.

Веселку в серці не згаси.

А ми тобі — пісень-співанок,-

Ти їх по світу рознеси.

 

А серпень все холодні зорі

Кидає з розпачу в пітьму.

Шукать прихистку у покорі

Нараяв вересень йому.

 

Скоривсь. Пішов. Туман заплакав.

Назирці плівсь, все обіймав...

Безжальний вересень навзнаки

Багряний лист услід жбурляв.

 

Немов стріла несамовита,

На жовтогривому коні

Примчала осінь. Любе літо,

Я їй вклонюсь. Пробач мені.

 

 

Закоханий  вітерець

 

Зізнання вітерця ловлю.

Він соло осені співає.

В жовтобагряному раю

До її ніжок припадає.

 

Вона ще зовсім молода.

Його на ніжність провокує.

Струнка, розкута, золота -

Заручини із ним святкує.

 

А він туди її веде,

Де квіточок іще доволі.

А осінь, (що то молоде),

Радіє вітру, сонцю, волі.

 

Безмежно відданий красі

Танок виконує на біс.

Зачудувались звірі всі,

І, навіть, пострункішав ліс.

 

Закохані обоє в мрію

Долають різні перешкоди.

Вона  всміхається, він мліє

Від її величі та вроди.

 

***

Чарівне сонечко в мій дім

Ще зранку завітало.

Тепло в віконечку моїм

Три зайчики тримало.

 

***

Спритна хмарка в пелені

Принесла дощу мені.

Поливала безупину...

Хоч тепер я відпочину.

 

***

Ялинка мріяла про свято -

Прикраси, бал, вогнів багато.

Вітри стогнали — Боже збав.

Ти їм потрібна для забав.

 

***

Лягли сніги на береги

Ріки, що звалась ніжність.

Скажи, красуне, до снаги

Тобі морозна сніжність?

 

***

Всміхалася свята черінь -

В обійми ти мої прилинь.

Від хуги, бурі та дощу

Тебе  теплом я захищу

 

***

На сонечко невміла

Хмаринка налетіла.

-Пробачте, любе, я не на завжди.

Де щезла та хмаринка?

Ні сліду, ні краплинки,

Лиш згусточок незнаної біди.

 

***

Думка зажурилася на мить.

Серденько мовчить і не співає.

Придивися, вересень летить.

Осінь в казку землю споряджає.

 

***

В саду жоржинонька цвіла

Всім людям на забаву.

Достатньо в Морозенка зла -

Зробив він чорну справу.

 

***

Зітха черешня — ягідок нема.

Зітха черешня — цвіт біда обнесла.

Коли ти одинока і сумна,

Не віриться, що лагідність воскресне.

 

***

Калина сумувала, бо ж одна

Стояла у засніженому полі.

Коли це раптом юная весна

Несе в долонях вкриту цвітом долю.

 

 

А далі як?

 

Дійшов межі, а далі як?

Там край, там темна ніч.

Там вітер в полинах закляк,

Щоби уникнуть стріч.

Шукати вихід з цих доріг...

Даремно. Тут пітьма

Лягає каменем до ніг.

А на душі зима.

 

**

Веселу пісню я співала.

Слова і музика на «біс».

Чортополохом зрада впала...

Хіба до пісні треба сліз?

 

***

Моє дитинство, що згадать в тобі?

Любов І ласку, щирість і надію?

Пройшло воно сльозою у журбі.

Ще й досі вийти з горя мрію, мрію...

 

***

До неба руки простягну.

Летять промінчики ясненькі.

Тепла в долоньки наберу

І пронесу для втіхи неньці.

 

***

Стрибали яблука в траву

Червонобокі, запашні.

Ховались в  ніжну мураву,

Здаля всміхаючись мені.

 

***

Загляда в  віконце

Вересневе сонце.

Доленьку шукає,

А її немає.

 

***

Чекаю — щастя прийде в дім

Нарешті стрінемось ми з ним.

Шепоче вітер стиха -

Думки для  тебе — втіха.

 

***

Наснилась ластівка мені.

Вона несла надію.

Її чекаю день при дні

Та чи пізнать зумію?

 

***

Хіба тобі не хочеться літать?

Щоб птахом незалежним в небі бути.

Щоби життя прожить, а не відбути...

Хіба тобі не хочеться літать?

 

***

Як сонечко зійшло — це щастя.

Як квіти зацвіли — це рай.

Чи зберегти оце все вдасться,

Людино, совість запитай.

 

***

В житті ми граєм кілька  ролей.

«Лицо» своє бажаєм зберегти.

В кінці лиш розумієм з болем -

Життя прожить — не поле перейти.

 

***

Загаслу зірку відшукай.

Вона засяє неодмінно.

Коли у серці  віри вкрай,

Можливі різні переміни.

 

***

Я покличу на зустріч світанок.

Попрошу, хай  чеше косу.

Може сонечко вийде на ганок.

І  зітре мимовільну сльозу.

 

 

***

Зібратись.

Полетіти в синю даль.

Та прикро — крила зламані.

А жаль...

 

***

Чи  залишилась в серці сила,

Щоб печаль  розігнати нам?

Ми безвихідь лиху зростили

На потіху своїм ворогам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Генсицька Валентина Петріівна  народилася 31 жовтня 1954 року в м. Шепетівка. Після закінчення із золотою медаллю середньої школи № 6, закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості та Московський політехнічний інститут  по спеціальності — інженер-економіст.

Працювала викладачем економіки та інформатики в Шепетівському професійному ліцеї.

Вірші стала писати уже в зрілому віці. Приймала участь в обласному літературно-мистецькому конкурсі "Поезії несхожені стежки" (посіла II місце). Дуже любить рідну землю і мову.

Член літературно-мистецької студії «Доля».

 

 

Україно, згадай свою славу

 

Україно, згадай свою славу

І Андріївський хрест над Дніпром.

Якщо хочемо мати державу,

Попрощатись повинні зі злом.

 

Ми нащадки козацького роду,

Що Творцю своє серце віддав.

Хай не буде йому переводу,

Бо Творець за нас грішних страждав.

 

 

Звернись з молитвою до Неба

 

У Божий храм утомлений іди,

Звернись з молитвою до Неба,

Кристали льоду в серці розтопи,

Нехай Любов звучить для тебе.

 

Душа співає й лине в небеса,

І серце тихо завмирає.

Яка мелодія в тобі й краса,

Нічого кращого немає.

 

Нехай співає втомлена Душа,

Всю суєту земну лишає.

Любов підносить нас у Небеса,

А злоба до землі згинає.

 

У здивуванні помічаєш ти,

Що синє небо ще синіше,

І легше стало свій тягар нести,

І серце б’ється веселіше.

 

Якщо Любов знов оживе в серцях,

Її ніщо вже не здолає,

А без любові щастя синій птах

Десь у чужих краях літає.

 

Встаю назустріч бурям і вітрам

І поглядом всю Землю обіймаю.

У кожного в Душі Господній Храм

І щастя більшого немає.

 

Дві тисячі пройшли нелегких літ,

А ми усе живемо, як в тумані.

Згадай хто ти, в Душі повір політ

Під час молитви у Господнім Храмі.

 

Хоча б на мить відчуй святе тепло,

 Довіривши життя одному Богу.

Збори все зло в собі, щоб полягло

І серцем відшукай свою дорогу.

 

І у Душі повіривши політ,

Встань проти смерті і людської злоби,

І не лічи вже скільки тобі літ,

Душа не знає старості ніколи.

 

 

Перший вірш

 

Твій перший вірш, його складаєш

І вже тремтить сльоза на віях.

На аркуш біль свій виливаєш

І все, що було лише в мріях.

 

До серця серце доторкнулось,

У здивуванні біль відчуло,

Від рани вперше стрепенулось

І про щасливі дні забуло.

 

Не плач, дитя, усе минає,

І сум твій вітер теж розвіє.

Невиліковних ран немає,

І ще Любов тебе зігріє.

 

Як важко ворогів любити

І всі провини їм прощати.

Не нарікати і не мстити,

А другу щоку підставляти.

 

 

За ворогів моїх молюся

 

За ворогів моїх молюся

І намагаюсь їх любити.

Терпляче хрест нести свій вчуся

І всі слова Творця цінити.

 

Грішу і у гріхах я каюсь,

Прости їх, милосердний Боже!

Я падаю і піднімаюсь,

Та все ж Любов зло переможе.

 

 

Купола

 

Купола, купола, купола

К покаянью зовут.

Купола, купола,

Нас к спасенью ведут.

 

Припев:

 

О небесной Любви

Нам поют соловьи,

Каждый в поле цветок,

И журчит ручеек.

 

На рамена кресты

Купола нам дают.

Ради светлой мечты

На Голгофу ведут.

 

Купола, купола

Русь Святую спасли.

Купола, купола

Украшенье Земли.

 

 

Творец

 

Я вздохну,  а Ты видишь и слышишь, Творец мой.

Я всплакну,  а Ты слёзы мои утираешь.

Как Ты добр, милосердный Небесный Отец мой,

Я грешу, а Ты в Царстве меня ожидаешь.

 

Преклоню пред иконой Твоею колени,

И хвалу я воздам милосердному Богу.

Попрошу сил бороться с греховною ленью,

Указать со святыми мне в Небо дорогу.

 

Помоги мне, Владычице Неба благая,

Укрепи, видишь силы в бою я теряю.

Вразуми, брань веду на Тебя уповая

И к Творцу и Царице моей я взываю.

 

Без Тебя как до вечного Неба подняться,

Устоять и Творцу моему поклониться?

Я молюсь, помоги с лютым зверем сражаться,

А Душа к Бесконечной Любви вся стремится.

 

 

Среди земного маскарада

 

Среди земного маскарада

Злодей в гордыне выступает

И под личиною наряда

Всю мерзость ада воплощает.

 

И смотрит мир завороженный,

Дрожит, от ужаса немея,

Молчит, весь страхом поражённый

И голоса подать не смея.

 

От благодати отрекались

И приняли клеймо от ада,

Вот вместе с мразью оказались,

Геенна будет как награда.

 

Недолог пир их и веселье,

Суд Божий ждет вместо оваций

За верных христиан мученья

И за погибель многих наций.

 

Виденье страшное предстало

Перед рассветом дня Успенья

И очень ясно показало

С кем каждый день ведём сраженье.

 

Не содрогнись, Душа живая,

К  Творцу  всего прильни скорее,

Оплачь грехи, жизнь выбирая

И отрекаясь от злодея.

 

 

Помолись о нас грешных, свеча

 

Помолись о нас грешных, свеча,

Ярким пламенем тихо сгорая.

Ведь молитва твоя горяча,

Долетает до самого Рая.

 

Бой смертельный враг с нами ведёт

И погибели нашей желает.

Сам в геенну навечно идет

И с собой утащить нас желает.

 

Боже, силы нам дай  устоять

И с невидимым зверем сражаться,

Мудрость дай на Тебя уповать

И во всём на тебя полагаться.

 

 

Покайся, грешная Душа!

 

Покайся, грешная Душа!

С Креста Творец все призывает.

Не жди час Грозного Суда,

Время молитвы истекает.

 

Ведь на Земле нам выбор дан,

Но враг соблазны предлагает.

Все наслаждения обман,

Пускай прозренье наступает.

 

Не спала пелена из глаз,

Ну как от мира отказаться!

Ведь молодость даётся раз,

Спешат все жить и наслаждаться.

 

Душа покинула Творца,

Во тьму кромешную летит,

Где нет мучениям конца,

Гнев Божий не неё излит.

 

Вот перед бездной ты стоишь

И ада ужасов не знаешь,

Грехи свои в себе таишь,

Душу на муки обрекаешь.

 

Земным глаза ослеплены,

Дни в суете свои теряешь,

А ведь часы все сочтены,

С чем Судию и Суд встречаешь?

 

Покайся, грешная Душа,

Пока есть время покаянья,

Не жди час грозного Суда

И муки вечного страданья.

 

 

Как много на Земле сердец

 

Как много на Земле сердец,

Наполненных мирским и тленным!

О, милосердный наш Творец,

Прости им всем, слепцам надменным.

 

Ведь строят замки из песка,

Жизнью детей своих играясь,

На Церковь смотрят свысока,

От вечной жизни отрекаясь.

 

На Суд Творец всех призовёт,

Час покаянья истекает,

Тогда прозрение придёт

И ада ужас весь предстанет.

 

 

Кущ калини край дороги

 

Кущ калини край дороги заквітчався

І лелеки вже гніздо своє повили.

ТІіьки сина сивий батько зачекався,

А  у мами — сльози сонце затулили.

 

А синочок у чужих краях літає

Та про євро і доляри лише мріє.

В суєті земній батьків він забуває.

Прийде час — і теж він постаріє.

 

Знов розквітне кущ калини при дорозі,

І гніздо своє лелека теж повиє.

Виглядати буде сина у тривозі,

От тоді батьків він зрозуміє.

 

 

В світ приходило кохання

 

Рано-вранці до світання

В світ приходило кохання.

Поміж сплячих все ходило

Ніжним шепотом будило.

 

Мріяло щоб людські душі

Всі прокинулись байдужі.

Не здійснилося бажання...

І заплакало кохання.

Та й пішло тихенько в світ

Понесло любові цвіт.

 

 

Навіщо нам дано життя

 

Навіщо нам дано життя

І вік недовгий на Землі?

Щоб зрозуміли ти і я

Найвищі істини прості.

 

Не бий і не вкради, люби,

І не за щось, а просто так.

І збережи, не розтопчи,

Тепло у серці та руках.

 

 

Любов уже не полетить

 

Струна любові пролягла

Закохані серця з'єднала.

Над суєтою підняла

Піснею щастя заспівала.

 

Надірвана струна болить

І зойк її сягає неба

Здається іще болю мить

І  жити на землі не треба

 

Обірвана струна мовчить

А серце лише кров качає.

Любов уже не полетить

Бо другого крила не має.

 

 

Казка пішла у синю даль

 

Ти клеїш тріснутий кришталь

Але він вже не заздзвенить.

Казка пішла у синю даль

І серце ще моє болить.

 

Навіщо всі твої слова

Які так легко забуваєш

Радіти хочу я сама

І ти даремно час втрачаєш.

 

 

Згадай, як серце в юності кохало

 

Згадай, як серце в юності кохало,

Які пісні Душа співала

І сині які були небеса!

Перенесли ми труднощів немало,

І сивина на скроні впала,

Та все ж співає втомлена Душа!

 

 

Як боляче, коли Любов втрачаєш

 

Як боляче, коли Любов втрачаєш,

І струни рвуться, що серця єднали.

У мороці земному помічаєш,

Що барви світу колір поміняли.

 

Старіє тіло, а Душа одвічна,

І на Землі вона Любов шукає.

Який недосконалий світ фізичний,

Якщо людина тут Любов втрачає.

 

 

Струна Любові пролягла

 

Струна Любові пролягла,

Закохані серця з’єднала,

Над суєтою підняла,

Піснею щастя заспівала.

 

Надірвана струна болить,

І зойк її сягає Неба.

Здається, іще болю мить –

І жити на Землі не треба.

 

Обірвана струна мовчить,

А серце лише кров качає.

Любов уже не полетить,

Бо другого крила немає.

 

 

Моя ти дитино, єдиний мій сину

 

Моя ти дитино, єдиний мій сину!

Що буде з тобою в подальшім житті?

На серці тривога, не можу дорогу

Змінити твою і печалі твої.

 

Тобі я бажаю щасливої долі,

Розумних, здорових, слухняних дітей.

І щоб стороною обходили  болі,

І мрії збувалися, повні ідей.

 

 

Навіщо нам дано життя

 

Навіщо нам дано життя

І вік недовгий на Землі?

Щоб зрозуміли ти і я

Найвищі істини прості.

 

Не вбий і не вкради, люби.

І не за щось, а просто так.

І збережи, не розтопчи

Тепло у серці та в руках.

 

 

Загадка жінки

 

В усі віки чоловіки

Бажали розгадати

Із чого створені жінки,

Над ними владу мати.

 

Але створили Небеса:

Од віку і до віку

Загадка жінки і краса

Бентежать чоловіка.

 

То грім і блискавка вона,

То ж ніжно поглядає,

Очей бездонних глибина

Як сонечко сіяє.

 

То загорається умить,

То раптом вся згасає,

І як струна вона дзвенить

Та щастя обіцяє.

 

І непостійна вся вона,

Беззахисна й тендітна,

Прекрасна жінка й чарівна,

Лебідка і царівна.

 

Ще не родився чоловік,

Що жінку розгадає,

Коли ж вона, проживши вік,

Сама себе не знає.

 

 

Дав серце чоловікові Господь

 

Дав серце чоловікові Господь

Для того, щоб він міг любити

Своїх дітей, дружину і народ,

З якими доля дала жити.

 

Дав силу чоловікові Господь,

Щоб міг усе це захищати.

І розум дав, щоб не було незгод,

І мирний шлях міг вибирати.

 

 

Безкрайнє Небо над тобою

 

Безкрайнє Небо над тобою,

Чому ж його не помічаєш?

Із серцем, змученим журбою,

Земні світанки зустрічаєш.

 

Ніяк не можеш зрозуміти,

Що народився вічно жити.

У світ величний і прекрасний

Прийшов ти ким, мій голуб ясний?

 

 

Коли розтоптана Любов

 

Коли розтоптана Любов –

У серці гнів і недовіра.

Вбиває брата Каїн знов

І має вже подобу звіра.

Якщо ж між звірами ти свій,

То вічність з ними обираєш,

Але про щастя ти не мрій,

Його ніколи не зазнаєш.

 

Марно дні земні минають

 

Серед злоби і шипіння

Марно дні земні минають

Боже, дай нам всім терпіння

Хай пісні в душі лунають.

 

І співає людське серце

Про Любов і про надію.

Буде чисте, як озерце,

І про Небо має мрію.

 

 

Напівбрехня, напівобман

 

Напівбрехня, напівобман,

І ось вже ходять напівлюди.

Із слів облудливий туман

Наповнює усе усюди.

 

З брехнею світ весь обійдеш,

Лише назад не повернешся,

І напівщастя не знайдеш,

З Любов’ю вічно розминешся.

 

 

Рахує долари Земля

 

Рахує долари Земля,

І світ сміється над Любов’ю,

Зло заповзає у серця

І дань бере людською кров’ю.

 

Як важко вірити в Любов,

Поміж людьми є недовіра.

Молитва допоможе знов

І переможе в тобі звіра.

 

Зло і добро живуть у нас,

І боротьба зі злом триває.

З чим ти залишишся в цей час,

Те й у Душі перемагає.

 

 

Що сталося з людьми?

 

Що сталося з людьми? Оскал звіриний

Крізь зовнішню пристойність проглядає.

І стверджують усі, що світ цей винний,

Тому й любові між людьми немає.

 

Любов до грошей на землі панує,

Сидить в серцях, які належать Богу.

Не вірять люди, що Любов існує,

До Неба забуваючи дорогу.

 

 

Зло торжествує на екранах

 

Зло торжествує на екранах,

В оселю входить і в серця,

П’є насолоду в наших ранах

І жде печального кінця.

 

І хто забув Чиї ми діти,

І що створив нас всіх Господь,

Той буде зло в житті терпіти,

Втрачаючи Душі вогонь.

 

Отямся, розум, зло руйнує,

Лише Любов світ оживляє.

Повір, що Небо теж існує,

І що Господь тебе чекає.

 

Дорога в’ється крізь туман,

І ніч красу втрачає.

Світає й серед темних хмар

Ще зіронька сіяє.

 

 

Лише Людині дано Слово

 

Лише Людині дано Слово,

Народу – мова, а Землі – Любов.

Співає мама колискову,

І діти в казці засинають знов.

 

Слова малюють сині далі,

Казковий світ любові і добра,

Зникають десь усі печалі,

Щасливо спить у мріях дітвора.

 

Хай з часом мрії не зникають,

Слова звучать про світле майбуття,

Серця закохані співають,

І кращим стане на Землі життя.

 

 

Пожовкле листя із дерев

 

Пожовкле листя із дерев

Осінній вітер обриває.

Воно кружляє у танку

І землю ніжно укриває.

 

Вже посіріли небеса

І втратили прозорість літа.

Зникають барви, хоче все

У мріях тихо відпочити.

 

 

Як жаба мулу ти гріхів набрався

 

Як жаба мулу ти гріхів набрався,

Але цього не хочеш визнавати.

Чому існує зло не розібрався,

За гроші все готовий ти віддати.

 

У вічну Душу вірити не хочеш,

Горілку і цигарки тільки знаєш.

У вічності зубами заскрегочеш,

Серед пекельних мук ти заволаєш.

 

***

Я спитаю у Душі і в серця,

Що робити в мороці земному?

Як життя прожити, щоб вернутись

Не ховаючи очей додому?

 

 

Вклоняюсь низько до землі

 

Вклоняюсь низько до землі

Усім, хто дав знання і вміння.

Дякую  Вам, Учителі

За добре серце і терпіння.

 

Вся Ваша праця тихо йде,

Та лише з часом розумієш:

Бути людиною ніде

Без вчителів ти не зумієш.

 

Ми народжені, щоб любити,

Вічну радість з Творцем нашим мати,

І серця нам дані, щоб не тліти,

А немов смолоскип палати.

 

Так, життя на Землі не вічне,

Але вічна Душа у тілі.

Нам потрібно за вік фізичний

Зрозуміти найвищі цілі,

 

Розшукати вузьку стежину

І сльозами гріхи омити,

Розказати дочці і сину

З ким у вічності будуть жити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Жмурко Леонід Валерійович — народився 29 лютого 1968 року в місті Шепетівка. Навчався в навчальних класах школи № 1, потім 3,4,5 класи закінчував в Естонії, місто Тарту. Закінчив восьмирічку в 1984 році в смт. Маркеєво, Херсонської області, поступив в сільхосптехнікум у місті Шепетівці, отримав середньо-спеціальну освіту по спеціальності — бухгалтер-економіст.

Працюва у в/ч нормувальником, а пізніше — інженером по нормуванню і майстром ОТК до 1997 року. З 1997 року по 2007 рік працював в Сибірі у місті Сургут (продавцем, сторожем і будівельником). З 2007 року проживає в м. Шепетівка, займається ремонтами квартир. Вірші пише з 1986 року з великими перервами. Деякі з них увійшли в колективні збірники в Росії, Англії та США.

 

Вот и не верь гадалке

 

Вода сомкнулась неожиданно стремительно, потянув тело ко дну. Я не успел ни вдохнуть, ни крикнуть. По привычке открыл глаза, их резануло больнее, чем солёной морской водой. Было видно небо, синее, но мутно-расплывчатое, как через бутылочное цветное стекло. Страшно не было, я знал, что это сон, напротив с любопытством оглядывался, правда мешали частички отмерших растений и вездесущий мусор, но было интересно... пока я не почувствовал лёгкий страх, при прикосновении проплывающей мимо рыбёхи. А вдруг не сон?

Чувствовалась холодная вода, я видел, как пузырилась одежда, и из под неё поднимались, кувыркаясь, пузыри воздуха, чувствовал, как ноги, находившиеся ниже начинало сводить. Страх перерос в панику. Засучив руками и ногами, извиваясь всем телом, я почти не продвигался вверх. Напротив, намокшая одежда тянула вниз. Я надеялся, что здесь не глубоко, и попробую, оттолкнувшись от дна вынырнуть. Пятно света становилось всё расплывчатее и угасало. Лёгкие резануло и жгло, жгло невыносимо, так, словно они закипали, в глазах появились пятна и всплески-блики, яркие как маленькие молнии. Это всё, успел подумать, перед тем, как мимо воли судорожно приоткрыв рот, хлебнул воду... какая она противная на вкус. Глоток... глоток побольше, в голове рвануло. Вскинувшись, я проснулся.

Мокрый, содрогаясь от пережитого, чувствуя вкус воды и тины во рту, по инерции дотронулся к месту на руке, где меня касался плавник рыбы. Полусонный, не мог сообразить, где я нахожусь. Расположение окна, мебели, сама мебель... всё было незнакомо. Наконец сообразил... я у сестры, в Таллинне, второй день гощу. Слабость в теле заставила лечь. Сердце колотилось с неимоверными оборотами, голова кружилась до тошноты. Съел, что ли что-то не то? Отдышавшись, поплёлся в душ, вода благотворно подействовала на напряжённое тело. Сна не было, да и не хотелось засыпать, исподволь опасался продолжения кошмара, и опасенья были не беспочвенны. Кошмары снились навязчиво, часто с того самого места, на котором сон прерывался, или что ещё хуже - по новому.

За окном мело, декабрь был снежный. Уже придя в себя окончательно, переключая многочисленные каналы телевизора, подумалось... и к чему приснится такое? Купаться мы точно не поедем, декабрь, однако. На даче, да и около нет и в помине ни то, что водоёмов, или рек... луж и тех нет. Бред, какой-то. Утром, завтракая у сестры, вынужден был ещё раз пережить то неприятное ощущение ото сна, рассказывая его, в ответ на встревоженные расспросы об моём, далеко не цветущем виде. Время гостевания подошло к концу. Сон и воспоминания о нём притупились. Никаких эксцессов связанных с водой, да и не только с ней не случилось. Дорога домой, сутки пути, тоже прошла как обычно.

Дней через двадцать, по приезду домой, вечером в комнату вошла мама. С виноватым каким-то лицом помялась возле, села и сказала, что умер мой отец. Не смотря на то, что он оставил нас вскоре после родов... нет, я не испытывал к нему ни какой либо привязанности... с чего бы? Но и ненависти не было. Было жалко, как человека... как соседа по дому. Не было той жалости, которая должна быть за родным человеком.

Мама, посидев немного, тихо проговорила: когда-то мы с ним шли, и за нами гадалка увязалась.

Но не за мной, а за ним, за руку схватила... дай погадаю, и всё тут. Он сначала сердился, потом отшучивался, мол, в милицию отведу, и всё ж сдался, скорее чтоб та отвязалась и оставила в покое. Ну вот, нагадала она ему, что он утонет. Причём нелепейшим образом. Тут отец не выдержал, оттолкнул цыганку, бросил ей три рубля приговаривая зло... я три года проплавал, во всяких передрягах побывал, а ты карга старая: утонешь. Так вот, утонул он, в декабре, когда ты гостил в Таллинне. У меня застучало в висках, видимо на лице отразилось моё состояние, мама, заволновавшись, принесла попить и успокоительное, досадуя на себя: зачем на ночь сказала. Вот тут я ей и рассказал свой сон.

Сон был не про меня... я так думал тогда. Снился именно в ту ночь, когда всё произошло. Он шёл с работы, можно было идти по улицам, но несколько дольше, а можно было срезать, что все и делали от мала до велика. Над притоком к местной речушке, был оборудованный перилами добротный мостик, по нему и срезали путь. В ту ночь было ветрено, гололёд ужасный. Лёд, вылизанный ветром был как стекло. Возвращаясь со смены, он поскользнулся и упал в проток, который называли - канава, около полутора метра глубиной. Лёд только лёг, веса тела не выдержал... После, когда его обнаружили, под ногтями было полно земли и остатков травы, видимо до последнего пытался вылезти. Но намокшая одежда и лёд на крутых боках канавы не дали спастись...

Пришло лето. На торфяники, в пятнадцати минутах ходьбы от дома, прилетали лебеди, и жили до поздней осени, а иногда оставались и на зиму. Я люблю ходить и подкармливать их, или просто посмотреть. Пройти можно было двумя путями, по проторённой автолюбителями дороге, но с риском наглотаться пыли, что и делало большинство, или же вдоль той же злополучной речушки, и по кладочке из двух досок, а затем через заброшенную разработку торфа. Я ходил короткой дорогой. Так и в тот раз. Но подойдя к кладочке с неудовольствием заметил, что из двух досок осталась одна, и вода подошла после затяжного дождя, почти под неё. Посомневавшись, всё же решил не возвращаться и идти в обход, а перейти. Не без панических ноток, но перебрался, ругая себя с опозданием. Но перешёл и ладно. Твёрдо решил, что домой пойду по дороге. Пройдя по отвалам вдоль берега, я напоролся на ещё одну преграду, которой прежде здесь не было сколь я не ходил. Между озером на котором жили лебеди и речушкой образовался проток, не широкий, на вскидку около метра. С двух сторон росли кусты и деревца. Я прикинул, что с лёгкостью перескочу, и при помощи поросли выкарабкаюсь на ту сторону. Перепрыгнул и в правду легко, и в тот момент, когда выпустил ствол берёзки из руки, ноги скользнули вниз. Не успев вдохнуть, больно ударившись, упав плашмя на грудную клетку, я очутился в воде. Первая мысль... чёрт, снова этот сон. Всё было как в нём, и даже плавающий надо мной мусор. Только промыв был не глубок, метра два не больше... Как я выбрался, с одной то рукой, на скользкий мокрый торф, просто не помню. Страха не было, ни тогда, ни после. Может от того, что в снах пережил это и не один раз... не знаю. Пошёл дождь, сильный с грозой, с меня смыло всю грязь. Когда я через пару минут вышел на берег озера, там были такие же промокшие горожане, многие с детьми, они были ничуть не суше меня, и мой вид оставил их равнодушными. Я, до сегодняшнего дня никому, ничего не рассказывал. Но и кладочкой больше не хожу.

 

 

Неприкаянный

 

Неприкаянный, да не кается,всё по свету бродягой скитается.

По дорогам, по бездорожью, по углам подаянием божьим.

Что-то ищет всё, да надеется, что ж по свету найти он пытается?

 

 

Я уйду, как уходят снега

 

Не заметно, увы безвозвратно, я уйду как уходят снега.

Перецветший акации цвет, Вам напомнит о мне иногда.

Не в туманах седых скитаться, пилигримом с пустою сумой.

Не с ветрами шальными брататься, с бесшабашностью их и тоской...

Ох, моя б была воля, из разложенных карт выбирать.

Я б просил бы у Господа Бога, одного, чтоб звездой в небе стать.

 

 

Ответ на письмо о душе

 

Мужская или женская душа, делить её по полупризнакам, полнейший бред.

 

Мне видится один ответ, душа у человека или есть, иль её нет.

 

 

Приозерная стынь

 

Приозерная стынь,

Травы в инее зябнут до стона.

И кадит, обгорев, на морозе прозрачно полынь.

Слышен мне в тишине, до хрустального ломкого звона,

Тихий гомон в вечор побеленных известкой святынь.

Колоколенки крест,

Догорает в закатном пыланье,

Осияя собой, благодатный осенний окрест.

И в нависшей тиши, в безраздельном тревожном молчанье

Понимаю, до слез — не уйти никуда, из святых сердцу мест.

 

На лампадку луны

Натыкаются сонные зори,

Обгорая дотла, опадая за озера сны.

А из диких степей, нагулявшись на вольном просторе,

Наплывает туман, собирая коней, белогривых своих, табуны.

 

Приозерная стынь,

Травы в инее зябнут до стона.

И кадит, обгорев, на морозе прозрачно полынь.

Слышен мне в тишине, до хрустального ломкого звона,

Тихий гомон в вечор побеленных известкой святынь.

 

 

В зелёных волнах яблоневых тонут

 

В зелёных волнах яблоневых тонут

Плоты-судёнышки игрушечные ... дач.

Тревожным ветром, гребень крон их, тронут,

Пуская блики солнечные вскачь.

 

Предгрозовое небо полыхает,

Ещё беззвучным заревом... пока,

Но старый пёс на привязи вздыхает,

Глядя с тоской на кучевые облака.

 

Свежеет воздух, раздувая парусину

Палаток, яблонь, тощеньких оград,

Несёт дорогой истолоченную глину,

Как будет впредь ... как было век назад.

 

Подкравшись охнуло, и полыхнув стократно,

Забило в землю раскалённый гвоздь,

А эхо ширилось, плескалось многократно,

Через посёлок проходя насквозь.

 

 

Огни на берегу, в реке огни

 

Огни на берегу, в реке огни,

Промозглый вечер, ветер с оста.

Три чёрных лодки и они,

Как лебеди качаются у моста.

 

Три чёрных тени, от быков* в реке,

Три жёлтых шара от окон трактира,

И чёрточка от звёздочки в воде,

Мелькнувшая с небрежностью пунктира.

 

 

Поле в маках, белая ромашка

 

Поле в маках, белая ромашка, васильков небесные глаза,

Выползает, как медведь из перелеска, низовыми тучами гроза.

Пятна света тонут в пятнах тени, у земли проносятся стрижи,

Недвижимы липы у обочин, словно грумы и ливрейные пажи.

 

Давит небо силою вселенской, его можно тронув осязать,

Бледен воск небесного светила, словно то ... устало мир спасать.

Ах, как пахнут травы луговые - пресно мята и горчит полынь,

Перекаты шепчут грозовые заклинаний древнюю латынь.

 

 

Сколько сини в этом грустном взоре

 

Сколько сини в этом грустном взоре,

И тоски немыслимой такой,

Когда смотришь, как на косогоре,

Опадает березняк листвой.

 

Жаль, что дождь осенний не приручишь,

Как и дикий клин над головой.

Не доверишь им, не препоручишь,

Той беды, что дадена судьбой.

 

Чтоб они с печальным, тяжким стоном,

Отнесли в далёкий, чуждый край.

Не берут - зовут чужбину — домом,

Нарекая словом кратким — рай.

 

 

Нетронут иней ... утро бездыханно

 

Нетронут иней ... утро бездыханно,

Всплеск изумрудный в небе над холмом.

В неверной дымке видится обманно,

Бродячих туч сиреневый излом.

 

Как глубоки, и как бездонны окна,

Вмещают лес, и луг, и небосвод,

Тумана робкого полоски и волокна,

Овечьим стадом движимых вразброд.

 

Окину даль, насколько видит око,

И залюбуюсь, как меж туч в просвет,

Впорхнула бабочкою бледной одиноко,

Звезда пугливо на манящий свет.

 

 

Как легко осенним утром дышится

 

Как легко осенним утром дышится,

Меж берёз задумчивых брожу.

Каждый звук отчётливее слышится,

В каждом блике радость нахожу.

 

Но душа моя, как птица осторожная,

Замирает от подслушанных шагов...

Чья-то тень вослед - душа острожная,

Как из тех, забытых напрочь снов...

 

Слышна песня, грустно-заунывная,

От неё тревожно так в груди.

Ах, печаль, подруга неизбывная,

Приходить до снега погоди.

 

 

Запах яблок переспелых пряный

 

Запах яблок переспелых пряный,

Шум воды струящейся во мгле.

Дух травы полынный и медвяный,

От цветов в кувшине на столе.

 

Руки лодочкой покою на коленях,

В полутьме ... из печки ал отсвет,

На сухих от времени поленьях,

Проступает слёз янтарных свет.

 

Засижусь я до рассвета снова,

В тишине постылой ... не изжить.

Нет ни звука, скрипа, или слова,

Снова ночь я силюсь пережить.

 

Прошлое и прошлых вспоминаю:

Лица, судьбы, даты... имена.

И молитвы к Господу читаю,

Чтоб хранил во все их времена.

 

 

Приснилась осень... клёны пламенели

 

Приснилась осень... клёны пламенели,

В мареново-шафрановом дыму.

Рябины россыпями ярко рдели,

И осыпались бусами в траву.

 

Я шёл тропой, едва лишь различимой,

Средь почерневших лиственных дерев.

Казалась осень мне неизлечимой...

Печальною из всех печальных дев.

 

Свистели ветры в кронах, изнывая,

Качались ветви в такт и в разнобой.

И кто-то плакал Бога призывая,

А мне послышался волчицы вещий вой.

 

 

Всё так просто, а сказать словами..

 

Всё так просто, а сказать словами...

Не могу, мне не хватает их.

Вот стою под неба образами,

А в груди - души комок притих.

 

Жмётся к сердцу, перед не озорной,

ширью нивы, в золотой волне...

Перед каплей мака иллюзорной,

На колючей, убранной стерне.

 

Ничего нет лишнего, но всё же,

Робко, пред небесной высотой.

Я ложусь и чувствую на коже,

Солнца луч янтарно-золотой.

 

Слышу топот лошади монгола...

Или сердца яростный набат?

Крик гортанный чудится из дола...

...Нет, курганы беспробудно спят.

 

Я смотрю, прищурившись на небо -

Облаков, не стриженных стада,

Топчут поле пахнущее хлебом,

Забредая в маки иногда.

 

Всё так просто, а сказать словами...

Не могу, мне не хватает их.

Вот я весь под неба образами,

А в груди, не высказанный стих.

 

 

Тихий лепет дождя

 

Тихий лепет дождя, в приютивших объятьях черешен,

Я подслушал его, ненароком ... стояв у окна.

Так в любви признаются, так кается тот кто безгрешен,

Перед той, что любовью взаимной грешна.

 

Завороженный сад, бездыханен, бездвижен, пространен,

Только лепет дождя - позабытый эльфийский язык,

И застигнутый ... я, врасплох ... не понятен и странен,

От которого дождь ... да, и сад оглушённый, отвык.

 

 

Я прихожу в осенний лес

 

Я прихожу в осенний лес,

Любуясь тайной глубиною.

Его чащоб, его небес,

С их непомерной синевою.

 

О, как в душе тиоскую я,

Что не могу оборотиться,

Водой живительной ручья,

Чтоб дать корням дерев напиться.

 

Кружится лист, летя ко мне...

И мне, вот так бы закружиться.

И спелым жолудем к земле,

Припав, весною возродиться.

 

Мне б белым облаком проплыть,

Дождями омывая сушу,

Чтоб смог бы где-то приютить,

Свою истерзанную душу.

 

 

Свинцово-чёрными крылами

 

Свинцово-чёрными крылами,
Ложится небо, крыш касаясь.
Деревья голыми руками,
Хватают, зачерпнуть пытаясь,
Лохмотьев рванных пелену,

Но, не прикрыть им наготу.

 

 

Мне, снятся часто сны, о той войне

 

Мне, снятся часто сны, о той войне.
Коверканные, рванные до боли.
В них погибаю я, но не во сне.
В цепи идя, в широком поле.

 

Наткнувшись на невидимое жало.
И лишь затем услышав смерти звук...
Или от взрыва, небо задрожало.
И карабин мой вырвало из рук.

 

И темнота, и боль, кричу от мук.
Как тот юнец, отчаянное - мама!
И просыпаюсь, памяти паук,
Мне шепчет: всё нормально... Дома.

 

Мне, снятся часто сны, о той войне.

 

 

Несносная жара, июльский зной

 

Несносная жара, июльский зной,

Сады обвисли, под слоями пыли,

И урожая тяжкой новизной,

И запахом зелёной чернобыли.

Поник бурьян и источает дух,

Шмелей прельщая в нежные соцветья.

И гонит скот полуденный, пастух,

Над спинами похлёстывая плетью.

Медово-сладкий, загустел настой,

Расцветших лип, репейника, и лилий,

В который влит безмерно травостой,

И ноткой терпкой запах первых циний.

И небо обмелело добела,

И выпило всю синь, и захлебнулось синью,

А небом плавала прозрачная пчела,

И на земле парили пчёлы над полынью.

 

 

Дерегузова Лідія Веніамінівна — народилася в 1952 році в Волгограді в родині  офіцера. З 1965 року проживає в Шепетівці. Закінчила Московський педагогічний інститут. Три  роки працювала по направленню в Омській області, станція Мангут.

З 1977 року працювала методистом в Шепетівському міському відділі освіти, згодом — у професійно-технічному ліцеї.

 

 

Молитва

 

Молитва! Для чего она

Как Божий дар нам всем дана?

В ней можем каяться, просить

И Богу славу возносить,

Покой душевный в ней стяжать

И неземную благодать.

Молитва и грехи смывает,

Слезами душу облегчает,

Смиреньем полнит нам сердца

И верой крепкою в Творца…

А коль молитва та мертва?

Лишь непонятные слова

Без толку воздух сотрясают?

ТОГДА МОЛИТВА НЕ СПАСАЕТ!

 

 

Остров любви

 

Где твой духовный райский сад?

О нем святые говорят:

Растет на острове Любви.

Плыви всю жизнь к нему, плыви!

Есть покаяния ладья –

Так доплывешь и  ты, и я.

Но мы пока не молодцы,

Негодные из нас гребцы,

Несть покаяния у нас

И не ладья – дырявый таз.

Лишь милосердие Господне

Нас держат на плаву сегодня.

 

 

Прощеное воскресенье

 

Прости меня, мой друг, прости.

Прошу к ошибкам снизойти:

Прости, что так надоедала,

Что состраданья было мало,

Твой крест нести не помогала,

Своим же груза добавляла.

Прости, что время отнимала,

К себе вниманья вымогала,

Что столь навязчивой была,

А стать полезной – не смогла.

Прости мои пустые речи

(Грешу я многословьем вечно),

Прости за глупые вопросы,

Что нос сую, куда не просят,

Что обижалась, даже злилась,

Что мало за тебя молилась.

Я Господа хочу просить:

Святый, Благий! Его – спаси!

Скажи, что ты меня прощаешь,

Но ничего не обещаешь.

Как я хочу прощенной быть…

Чтобы все снова повторить.

 

 

Чувство недостойности

 

О, чувство недостойности блаженное!

Ты посещаешь лишь сердца смиренные.

Врагов спасенья насмерть поражаешь

И демонов нападки отражаешь.

Ты - пристань тихая для душ и для телес

И  лестница для ангелов с небес.

Щитом ты служишь и мечом

И к Небу золотым ключом.

Молитвами святых твоих и преподобных

Пошли нам, Боже, это чувство безподобное!

 

 

Надо ли каяться?

 

Нет, лично я ни в чем не виноват:

Христос задолго до меня распят,

В Царя не я стрелял в Ипатьевском подвале

И не при мне в России храмы закрывали,

Кресты свергали, купола –

Все это не мои дела.

Не я гноил в ГУЛагах иереев –

Я не такой, я лучше и добрее.

-Ты вытряхни из сердца шелуху

И сам себе скажи, как на духу:

Ведь я – народа часть неотделимая

И совесть говорит неумолимая:

Все мы, мой друг, теперь в ответе

За мерзости и злодеянья эти.

И нынешнее не безгрешно поколенье:

Ведь с нашего с тобой произволенья

Так процветает пьянство и разврат,

Понять не хочет брата брат,

Наркотики берут подростков в плен

И суета владеет душами, и тлен.

Царя икону прячут с глаз долой

(ведь денег нет на новый аналой).

Лишь потребительством все заняты умы –

За это все должны ответить мы.

Удобно все валить теперь на власть:

Нас обобрали – можно и нам красть.

За деньги обойдем закон –

Ведь для крутых не писан он.

А жизнь, хоть дорожает с каждым днем,

Не ценится сегодня нипочем.

Мне скажут: тема не нова

И неприятны нам слова.

Никто ж не любит обличений,

Морали скучной, поучений.

Но отложите, люди, попеченья

И вдумайтесь в мое стихотворенье.

Пусть голос мой вольется в общий хор

И мир чуть чище станет с этих пор.

Лишь покаянье наше всенародное

И вера в Божие благоутробие

Спасти сегодня может нас –

Последний, судный близок час!

 

 

Осень жизни

 

С тобой бывает и со мной:

Накатит вдруг тоска волной

От безконечных треволнений,

От неосознанных томлений,

Порой – безплодных сожалений,

Никем не понятых стремлений,

О суетном переживаний

И безтолковых упований,

От недовольства смутного… Собой?

Да нет, скорей, своей судьбой.

О том, что не сбылось, что миновало,

Что счастья выпало так мало.

Что годы утекли водой сквозь пальцы,

Уж листьев желтых пред очами вальсы –Все это мучает, томит

И от всего уже тошнит.

Как страшно, грустно, что при этом

Нет ни малейшего просвета.

Но объяснение тут лишь одно:

Душевный мир утратили давно.

А есть рецепты в этом состоянии?

Не буду говорить: «Читай Писание!»

Его не сразу нам дано понять

И грешным сердцем воспринять.

Попробуй с малого начать:

Себе занятье подобрать.

В труде, и только лишь в труде

Упорно стой в своей беде.

Не бойся безполезного труда –

Таким он не бывает никогда.

Спеши, спеши добро творить,

Всех и за все благодарить.

Сам благодарностей не жди:

Твоя награда – впереди.

Бог ценит к доброму стремленья

И малые души движенья.

За все воздаст тебе стократ –

Лишь верь и не печалься, брат!

 

Или: За все воздаст тебе сторицей –

Так не печалься же, сестрица!

А осень – лучшая в году пора.

Кто добрый сам, к тому и жизнь добра!

 

 

Плоха ли жизнь

 

С людьми так грустно стало говорить…

Никто тебя не то что ободрить –

Порою просто выслушать не хочет

И каждый только о своем хлопочет.

Ведь все буквально в наших бедах виноваты:

И в том, что мы бедны, а не богаты,

Что дети встать не могут на ноги никак,

Что все болит, и нужно тьму лекарств,

Что цены так безудержно растут,

Но так ничтожна плата за наш труд,

Что власть о нас не думает совсем -

Вот и исчерпан список тем.

Как мучает нас зависть и сравненья

Не в нашу  пользу. А чужое мненье

Как кислотою душу растравляет

И оптимизма уж никак не добавляет.

Проблем у каждого – хоть пруд пруди,

Но жизнь ругать ты все же погоди.

Остановись, попробуй разобраться:

Хорошего-то мы не видим, братцы.

Давайте вспомнить попытаемся сейчас:

А кто из нас попробовал хоть раз

Хоть что-то в жизни доброе найти,

Чтобы в душе отраду обрести?Обрадоваться солнцу и цветам –

Стоит ведь лето, красота…

И птицы даже в городе поют,

Как живописен в парке пруд,

Неописуемо прекрасны облака

И освежает ветерок слегка.

Мы с вами сыты и одеты

И крыша есть у нас хоть где-то,

На небо мы не «в клеточку» глядим

И трижды в день мы все едим,

И к койке не прикованы больничной –

Выходит, в жизни все у нас отлично!

За малое умей благодарить –

Тогда Бог сможет больше подарить.

 

 

Про книгу «Лилии полевые»

 

Ся книга – дивной чистоты.

Поток любви и доброты

Так умягчает мое сердце…

В нем словно приоткрылась дверца,

Чтобы вместить всю благодать,

Что книга эта может дать.

Нежна та книга, как и лилия.

Нектар, росу живую пью и я

Душе так сладко, будто в детстве,

Где нет печали, горя, бедствий.

Вот если б нам детьми остаться,

Слезами счастья умываться

Хоть глубоко, на дне души…
Пиши, рука моя, пиши!

Страница каждая – воды глоток

В саду благоухающий цветок,

Что заживляет сердца раны

Средь грязи, пошлости, обмана.

Вот было б чудо, если б книги эти

Вдруг прочитали бы все дети!

Насколько мир бы стал добрее,

Богаче, чище и мудрее!

 

 

Акростих

 

М ысль как-то в голову пришла - Бог весть:

А кростих сейчас составлю в Вашу честь:

Ц арю небесный, утешителю,

О тца духовного, учителя

Л укавствия ты сего мира свободи,

А за дела его достойно награди!

 

М илость Господня пусть с Вами пребудет

И благодать его щедрою будет.

Х рани Вас, Боже, от беды, людского зла

А  дом пусть будет полон счастья и тепла

И  милосердия пусть отворятся двери,

Л юбви Господней Вам по Вашей вере!

 

В седержителя-Отца молю о Вас:

А нгела-Хранителя посли ему сейчас:

С лаву Богу воссылает неустанно

И  не оставляет он молитвы непрестанной.

ЛЬ ются его слезы о грехах всех чад,

Е го молитвами да не пусти нас в ад!

В о имя Отца и Сына

И  духа Святаго, Животворящаго

Ч есть и славу пусть от Бога да обрящет он

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кушнірук Тетяна Борисівна - народилась 14.03.1957 року в селі Красна Поляна Келлеровського району Кокчетавської області, республіки Казахстан.

З 1970 року проживає у м. Шепетівка. Освіта-середньо-спеціальна, технік-плановик. Її трудовий шлях пройшов у військових установах на різних посадах.

У вільний час захоплюється музикою і поезією. Грає на баяні, гарно співає.

 

 

Безодня

 

То вже кохаєш до безтями ти
І, як хмарина, до небес злітаєш...
Та, щоб не відчувати самоти,
Мене до себе, в небеса, гукаєш.

 

То раптом ти зриваєшся й летиш
Униз, як камінь важкий і холодний...
І за собою знов мене маниш,
Але кохати буцім-то не годний.

 

Залиш мене і не тривож душі...
Я біля тебе, як підбита птаха...
Я зрозуміла, просто ти - невдаха,
Тому кохання наше на межі...

 

А за межою, наче темна ніч,
стоїть безодня наша неминуча
Ми там зустрінемося віч-на-віч,
Лише торкнеться серця біль жагуча.

 

Переживу хвилини ці і дні.
Хай правда ллється гіркою сльозою,
Їй дощик допоможе із грозою...
Та знову сонце з'явиться в вікні.

 

 

До мене йшов ти...

 

До мене йшов ти так багато літ,
Долаючи кохання перешкоди!
Вже відчувався наш з тобою зліт
У світлому просторі небозводу.

 

Де місяць ясний сяє уночі,
І зорі усміхаються яскраво,
Там, де від щастя нашого ключи,
Яке вже нам судилося по праву.

 

Та раптом... зупинився ти й пропав
Надовго, на багато днів і років...
Зустрілась інша... Їй під ноги впав
І вже назад не зміг зробити й кроку.

 

А я тебе чекала, як завжди...
Мої надії довго не згасали.
Гукала в світ порожній я: "Прийди!",
Але слова десь в небі зависали.

 

На серці - біль, в душі - неначе кіт
Подряпав і зробив пекучі рани...
Зі скронь стікав бридкий, холодний піт,
Де сивина з'явилася так рано!

 

Пройшли роки, пробігли, як вода
У річці швидкоплинній та глибокій...
Лише на схилі літ з'явився спокій,

Коли життя промчала череда.

 

 

Ти постукав до мене...

 

Ти постукав до мене в віконце,
Коли я ще тебе не чекала.
На дворі вже світилося сонце,
Але я ще так солодко спала!

 

Прокидаючись, раптом відчула,
Як твій погляд за склом розсівався,
Але голосу твого не чула...
Ти моїм дивним сном милувався.

 

Ти дивився на мене крізь стіну,
Поглинаючи серце і душу,
Але я лише бачила тіні...
Та мій спокій твій образ порушив.

 

Поміж нами стоїть перешкода.
Ми не в силах її зруйнувати!
Нам не доля, і так мені шкода,
Що не зможеш мене цілувати!

 

Доторкнутись не зможеш долонів
Моїх рук безнадійно холодних...
Але я - у твоєму полоні,
Як ягнятко самотнє й голодне.

 

Ти до мене злітаєш на крилах,
Відчуваючи потяг шалений,
Тільки де мені взяти вітрила,
Щоб злетіти у простір зелений?

 

Там, де є ТИ і Я, де кохання
Нашим символом святості стане!
Я проснулась. Лише з позіханням
Дивний сон мій, як ніжність, розтанув.

 

 

Мрії

 

Дивлюся в твої очі й ніжно тану,

Як та сніжинка в березневі ночі.

Кружляє на вітру в останній танок

І в зиму повертатися не хоче.

Чутливе серце тьохкає до болю,

Стискає груди кров'яним потоком...

В тобі намріяла щасливу долю,

Без тебе жити в світі одиноко.

В твоїх очах я також бачу силу

Нестерпного бажання й тяготіння...

Здається, я нічого не просила б,

Лише відчути наших рук сплетіння.

Почути шепіт вуст,  відчути ласку...

Від щастя в синє небо полетіла б,

Разом зануритись у вічну казку

Лише з одним тобою я хотіла б!

 

 

Сон

 

Знову, як завжди, мені не спиться

Під покровом зоряної ночі.

Задрімаю — сон солодкий сниться,

Із якого йти ніяк не хочу.

А прокинусь  i спросоння бачу:
Ти в очах стоїш переді мною!
Милий, я за все тебе пробачу,
Щоб не почуватися сумною,
Хочу простягнути свої руки
До твоїх спрацьованих долонiв,
Щоби гiрке вiдчуття розлуки
Назавжди пiшли з мого полону.
Хочу я вiдчути твою ласку,
Чути нiжну i прекрасну мову,
Повернутися у вiчну казку
Я хотiла б iз тобою знову.
Раптом образ пеленою вкрився,
I міраж, як білий сніг, розтанув,
У туман рясний перетворився,
Зірку, вже яку я не дістану,
В чисте небо, в сонце, що не хоче
У надвечір за поля ховатись...
У весняний, теплий подих ночі
Нам не доля разом милуватись.

 

 

Ти моя мелодія

 

Написала б я тобі листа

Теплого, як сонечко на небі,

Як сметанка, смачна і густа,

Та навіщо? - думаю, не треба.

Заспівала б пісню я тобі,

Як співає соловей у саду,

тільки зроблю гірше я собі,

І в душі не винесу досади

Я зібрала би для тебе цвіт

Ароматних і солодких лілій,

І пішла би за тобою в світ,

Та не буду заважати милий.

Ти — не мій, і я — вже не твоя,

І нам разом не судилось бути,

Ти лише мелодія моя,

Про яку не можу я забути.

 

За обрій сховалося сонце

 

За обрій сховалося сонце,

І сутінки вкрили усе,

Вже місячне сяйвр в віконці

До себе на крилах несе.

 

Дивлюся на зоряне небо
I тепло стає на душi...
Iз серця лунає потреба
Творити й писати вiршi.

Приходять натхнення хвилини,
Якi, наче пташки в гаю,
Щебечуть, i пісня та лине,
Неначе ти з ними в раю.

 

 

Моя оселя

 

Моя оселя, мій поріг,

Моя фортеця і опора,

Ти — мій надійний оберіг

Від лоджії до коридору.

Мiй острiв ти i рiдний край,
Мiй берег щастя i чекання,
Ти - мiй маленький тихий рай,
Колиска свiтлого кохання.
Мiй затишок ти i тепло
Мого пораненого серця,
Моє криштально-чисте скло
I незамутнене озерце.

 

 

Надія

 

Я вже стомилася вiд самоти,
Вiд тих думок, якi мене хвилюють,
І в цьому винен тiльки саме ти,
Що моє серце образ твій малює .
Воно тремтить, здригається вночi,
I ледве дихають душа i тiло.
Скажи, що й ти сумуєш, не мовчи,
Щоб я вiд щастя в небо полетiла б!
Вiдчути хочу вуст твоїх тепло,
Твої невтомнi i ласкавi руки.
Нехай мiж нами прибереться скло,
Назавжди зникне прикрий час розлуки.
Господь нехай дарує нам життя,
Устелить i трояндами стежину,
Порадить, як за лагiдну дружину,
Щоби змiцнити свiтлi почуття.

 

 

Не муч мене…

 

Не муч мене безжалiсним мовчанням
I тишею спiвучих солов'їв,
Мелодiю дуетного звучання
Я слухаю за три-дев'ять країв.
Не муч мене тривожними дзвiнками
I щебетом спокусливих розмов,
Тебе такого мрiю я роками
I вже не хочу вiдпустити знов.
Не муч мене коротким зустрiчанням,
Своїм глибоким поглядом очей,
Душi моєї крихкої втручання
Бентежить сон недоспаних ночей.
Не муч мене солодким поцiлунком
I нiжним дотиком ласкавих рук.
Для мене є ти щастям i дарунком,
I я не зможу винести розлук.
Не муч мене, коли з тобою разом
Нам розмовляти мило про усе!
Як би хотiла б я почути фразу,
Яка надiю в серце принесе!
Не муч мене безмежним сподiванням
Удвох на крилах полетiти в рай,
Та жалюгiдним, гiрким розставанням
Прошу тебе, коханий, не карай.
Не муч мене...

 

 

Осінь

 

Вже вересень пройшов, за ним - i жовтень,
I днi коротшi стали восени.
Тихенько листя опадає жовте,
Ховаючи себе у вiчнi сни.
Я зануряюся у диво-саду,
У пахощах ранкової роси,
У вальсi золотого листопаду,
У перлах неймовiрної краси!
Дивлюся навкруги й душа радiє!
Ще грiє сонце ясне в небесах!
Моя ти, осiнь,- вiра i надiя,
Ти, наче казка, тонеш в чудесах!
Але не вiчна щедра твоя врода,
Як i не вiчне дерево життя.
Останнiй лист, усупереч природи,
Тремтить i падає кудись у небуття.
Йому приходить сумний час розлуки,
Бо з вiтром лютим спокою нема.
Снiги бiлявi простягають руки,
I листя замiтає  вже зима.

 

 

Дощ

 

Осінній дощ краплини розсіває

На пожовтіле листя у саду,

Його мрячіння смуток навіває,

Де я, у саду, по стежині йду.

Згадалося незаймане кохання,
Де снiг i дощ долонi зiгрiвав,
I всупереч природи коливання,
Коханий нiжнi квiти дарував.
Але лiта пробiгли непомiтно,
Були у ньому грози i дощi,
Лиш iнодi прикрашувало свiтло,
I мiсяць ясний зiгрiвав вночi.
А нинi вiтер обiймає тiло,
Пронизуючи груди i чоло,
Я в лiто повернутися хотiла б,
Щоб сонце грiло i несло тепло,
Щоб теплий дощик поливав природу,
Буяли квiти i цвiли сади,
Щоби душа цвiла й жiноча врода
Вiд щастя посмiхалася б завжди.

 

 

Є в мене ти

 

Є в мене ти і я вже не сумую,

Коли чекала на любов твою...

Тож, я словами теплими римую,
Щоб огорнути відданість свою.

 

Ти в мене є, i я щодня молюся,
Завдячуючи Боговi за те,
Що у майбутнє смiло я дивлюся,
I вiдчуваю, що воно св'яте.

 

Вселив ти в мене вiру i надiю,
I наш вогонь горітиме навік!
Тож я вiд цього, як дитя, радiю,
Що будеш ти коханий чоловiк!

 

 

Почула голос твій

 

Почула голос твiй i нiжний, i приємний
Я, зачарована, у мрiї провалилась,
Неначе Боговi у храмi помолилась,
Зв'язок вiдчувши iз тобою невiд'ємний.
Ти - там, на Пiвночi, далеко, на морозi,
На хлiб насущний i до хлiба здобуваєш,
Але про мене нi на мить не забуваєш...
Менi здається - вже стоїш ти на порозi...
Ще так далеко нам до зустрiчi з тобою,
Та вже терпiння уривається до болю...
Якби менi Господь дав смiлостi i волю,
Тебе на крилах я забрала б iз собою!

 

 

Влюбленность

 

Тебя увидев, просто не забыть,

Как будто встретила впервые счастье!

Дай принять в жизни скромное участье,
Чтоб хоть на миг с тобою рядом быть.
Но ты уходишь... Я смотрю во след...
Твой взгляд далекий обжигает сердце.
Я прожила уже немало лет,
Но отворить не в силах эту дверцу!
Глаза закрою - стелится ландшафт,
Где мы с тобою в розах утопаем,
Мгновенья краткой нежности черпаем
И пьем шампанское на "брудершафт"!
Но между нами выросла стена...
И, вопреки упрекам, подозреньям,
Мне все же хочется, чтобы она
Ещё в твоей душе нашла прозренье.
Я буду Ангелом твоим летать,
Сдувать с тебя мельчайшие пылинки...
Хочу твоей неповторимой стать,
И очень сладкой ягодой-малинкой.
О, Боже, дай мне силы пережить
Наивных чувств издержки и усталость!
Как стало мне противно в мире жить,
Но не хочу в ответ услышать жалость.
Коль нету чувств, привычка стоит "грош,"
Я так жила, и что с того имела?
Я, вскоре, "под фанфары загремела",
Оставив в теле дышащую дрожь.

 

 

Гитара

 

Ах, семиструнная гитара!

Ты жалко плачешь, то поешь...

И, донося мне свои чары,
Меня в мелодию зовешь.
Стихами звуки я заполню
И, тронув бережно струну,
Искусстно песню я исполню...
Я запою... и не одну...
И в сердце растоплю я льдинки...
Заставлю волноваться кровь,
С неё сотку я паутинки
И мигом превращу в любовь.
Она волшебным перезвоном
Коснется сердца и души...
Играй, гитара, звонким стоном,
Не дай грустить одной в тиши.

 

 

Меня зовут уже по отчеству

 

Хотя меня зовут уже по отчеству,
И седина искрится в волосах,
Я так хочу уйти от одиночества,
И стрелки повернуть назад в часах!
Хочу вернуться в юность запоздалую,
И вспомнить времена счастливых грёз,
И первую любовь свою бывалую
С букетами красивых алых роз.
Не вечно всё. Под куполом божественным
Нам звёзды дарят каждому судьбу,
Кто с ней шагает с музыкой торжественной,
А кто ведёт жестокую борьбу.
Но лечит время мудростью и опытом,
Смиренье в дом приходит, не спеша,
Лишь Богу помолись тихонько, шёпотом,
И будет оздоровлена душа.

 

Мечта

 

Взлетая в мыслях, не могу понять -
Я в небе, иль в ином пространстве?
Мечтаю я весь мир собой обнять
И унести в пучину странствий.
Хочу парить над тихою волной
И любоваться синим морем,
Но только наслаждаться не одной,
И не одной остаться с горем.
Мечтаю к ярким звёздам улететь
И даже на луну взобраться.
Как многое мне хочется успеть
И в личной жизни разобраться!
Как трудно искушать свою судьбу
И извлекать её моменты!
Всю жизнь веду сама с собой борьбу,
Напрасно принимая комплименты.
Хочу мечту в реальность воплотить,
Как многие, хочу смеяться,
Собою души черствых осветить,
Идти вперед и не бояться!
Ещё хотелось многое сказать,
И жизнь устроить попытаться...
Но кто мне путь поможет указать,
Где можно в счастье искупаться?

 

 

Осенний день

 

Осенний день то пасмурнен, то светел,
Развесив листья желтые в саду,
Меня своим очарованьем встретил,
И я навстречу осени иду.
Прохлады чистой аромат вдыхая,
Любуюсь листопадом на ветру,
Мечтаю, будто в сказочном шатру,
Завороженная, благоухаю!
Осенний день - очей моих отрада!
С тобой мгновенья счастья я ловлю,
Кружась в осеннем вальсе, я пою
И красоте твоей безмерно рада!
Вдруг серый дождь!

Навеяв грусти нежность,
Меня окутал дрожью всю, сполна!
Но я глотаю ароматов свежесть,
Чтоб силу осени испить до дна!
Пленённая неистовой погодой,
Черпаю яркость красочных чудес...
И чтоб в глазах мир красок не исчез,
Я посвящаю стих осенней оде.

 

 

Я напишу опять стихи

 

Я напишу опять стихи
О самом главном, самом личном,
Пусть в жизни были дни плохи,
Но в ритме шли они привычном.
Сжигала боль души любовь,
Исчезнувшая, как виденье,
И, повторяясь вновь и вновь,
Манила в чудные мгновенья.
Но всё исчезло, как туман,
Упавший утренней росою
На чуть взбодрившийся дурман,
Окутав листья берюзою.
Развею горечь поутру,
Что теребила моё сердце,
Слезу солёную утру
И в мир другой открою дверцу.
Обиды прошлые прощу,
Прощу коварные измены,
Одна я больше не грущу,
Настали, в корне, перемены.
Отныне радость и успех
Со мной шагают где-то рядом,
Я их делю теперь на всех
И заряжаю добрым взглядом.

 

 

Я не касалась

 

Я не касалась твоих нежных рук,
И губ твоих горячих не касалась...
Как-будто намертво сомкнулся круг,
И я одна навеки в нём осталась.
Переступить черту магнитных лент
Не в силах ты! И я не в силах тоже!
Но как найти любви эквивалент,
Кто разобраться в этом нам поможет?
Моё желанье - рядом быть с тобой -
В душе моей ранимой не остыло...
Я так хотела б стать твоей судьбой,
Твоею тенью и надёжным тылом!
Твоей звездой и утренней зарёй
Хотела б просыпаться на рассвете,
Любимой быть тобою, мой герой,
И самой быть счастливою на свете!

 

 

Я не надеюсь

 

Я не надеюсь ни на светлые признанья,
Ни на любовь, что где-то дышит в вышине,
Твоё, коснувшееся краешком, вниманье
Мне согревает моё сердце в тишине.
Оно ласкает, но тревожит мою душу
Своим неистовым и трепетным крылом.
Издалека твоё шептание я слышу,
И мне так хочется взметнуться напролом
Вдаль, к небесам и насладиться синевою
Его магических, бегущих облаков
И окунуться в чистый омут с головою
В прекрасный мир мерцанья звезд и маяков!

 

 

Я не устала

 

Мне столько лет, но я живу
Надеждой, верой и мечтами!
Всё так же в облаках плыву,
Всё в жизни стелится цветами!
Я не устала коротать,
Идя изломанной судьбою,
Хочу ещё любимой стать,
Но обладать самой собою.
Хочу неповторимой быть,
На всех смотреть, глаза не пряча,
Всегда смеяться и любить,
Счастливой быть! И не иначе!

 

 

Разговор с ветром

 

О, ветер в поле одинокий!
Коснись невидимым крылом,
Вдохни дыханием глубоким,
Ворвись мне в душу напролом!
Развей в ней строгое молчанье,
Печаль и грусть останови!
Придай ей нежное звучанье,
В свой мир безумный позови!

 

Я не поэт

 

Я не поэт, но я люблю стихи,
И их пишу под силу вдохновенья...
В них - жизнь моя: моя любовь, грехи...
И искренность, и мир благоговенья.
Исток зари исходит от души,
Я чувствую все клеточки движенья!
И так уютно мне одной, в тиши,
Копаться в мыслях головокруженья!
Летят слова, а вместе с ними -боль,
Любви порывы, нежности и страсти,
И "зазеркальной" тайной жизни роль,
В которой лично приняла участье.
И не стыжусь я всем в глаза смотреть,
Предназначенье в жизни не забыла...
Хочу стихами каждого согреть,
Чтоб ярче жить на свете этом было.

 

 

 

 

 

 

Ющенко Василь Миколайович — народився  23 липня 1935 року в селі Старий Іржавець, Оржицького району Полтавської області.

Закінчив Оренбургське зенітно-ракетне училище в 1956 році. Тридцять років прослужив в армії і побував на Кубі, Бойконурі, Ембі,  Марах, Кушці, Далекому Сході і Камчатці, а ще доля закинула в Афганістан та, Чехословаччину. Після демобілізації ще десять років  працював  інженером-електронщиком на аєрологічній станції в Шепетівці. Уже звідси у ділових справах побував на далекому острові Колгуев, в Кандалакші, працював в Чорнобильській зоні (монтував автоматичну і контрольну апаратуру).

Написав і опублікував багато віршів і гуморесок як в газеті «Шепетівський вісник», так в журналах «Смена», «Советский воин», «Крокодил», «Перец» і «Україна».

 

 

Снегири

 

Цветут снегири

От зари до зари.

На голых  деревьях

В холодные зимы

Теплом согревают

Меня снегири,

Когда я в деревне
Любуюся ими.

 

По снежным узорам

В морозном окне
Гадаю, загадую

В будущем долю,

Но видно она

Неприветлива мне,

Стекает меж пальцами

Талой водою.

 

То кажется рядом-

Задышит в висок,

То кажется близко,

Теплеет, не стынет.

То снова сбежала,

Как капли в песок,

Пролитые дождиком

В знойной пустыне.

 

Тревожит душе

Непонятно грусть.

Стучится сердце

Горечью не сладкой.

Не выпала судьбина-

Тоже не боюсь.

Ведь жизнь, судьба

Всегда были загадкой.

 

Проталину грею

Я снова в  стекле,

И все же я жду

От зари до зари,

Когда подлетят

Они ближе ко мне.

И сядут в ладони

Ко мне снегири.

 

Я нежно поглажу

Их мягкие крылья,

Потом накормлю

Приготовленным просом,

И может быть только

Тогда я поверю,

Что жизни судьба

Уж меня не забросит.

 

Зима разгулялась,

Пурга да метели,

С поземкою ветры

По пашне бегут.

Закутались в снег

Все березы и ели,

Лишь гроздья рябины

Горят на снегу.

 

Цветут снегири

От зари до зари,

На голых деревьях

В холодные зимы.

Мне вроде удачу

Несут снегири

И делаю вроде

Немного счастливым.

 

 

Березы

 

Стоят березы

В светлой роще.

Подтаял снег,

Весною пахнет.

И в синеве

Утра полощет

Им ветер

Белые рубахи.

 

Звенят

Весенние капели,

Их звон плывет

Над рощей нежный.

Сквозь толщу

Листьев потемнелых

Уже проклюнулся

Подснежник.

 

А солнце

Вымахнув высоко

Весну торопит,

Землю будит,

Березы поит

Сладким соком.

Теплом ласкает

Налитые груди.

 

А те навесили

Себе сережки,

Как малахитовую

Зелень.

Концы ветвей

Уже немножко

В листочки

Первые одели.

 

Стоят березы

В светлой роще,

Никто их в этом

Не осудит,

Им жить на свете

Видно просто,

Чем жить все нам.

И мне и людям.

 

 

Вишня

 

Коли творив

Наш світ Всевишній,

Шість днів

Працюючи в поту.

Він не забув

Чарівну вишню

Залишить

В нашому саду.

 

Ось так,

Під вишнею колись,

Я народився

В тихім лоні,

Гойдався на гілках

В колисці,

Де стигли

Ягоди червоні.

 

В саду стояла

Наша хата,

І часто

У вечірній тиші,

Мене носили

Руки тата,

Що пахли

Ягодами вишні.

 

У тім саду

В вишневім раї,

Пройшло дитинство

Босоноге,

Другого раю

Я не знаю,

Той, мабуть, сад

Садився Богом.

 

Та й всі хати

У нас в селі,

Були у вишень

Тих в полоні,

Вишневий цвіт

Весну білив,

А літо малював

В червоне.

 

Хрущі

Над вишнями гули,

Де колисала

Мене ненька,

Мабуть, ті ж самі,

Що колись

Писав про них

Тарас Шевченко.

 

Вже через років

Попелище

Згадав я

Пору золоту.

Своє дитинство

І ті вишні,

Що десь ростуть

В старім саду.

 

Спасибі, Боже

Мій Всевишній,

За те, що ти

У мене є,

Що дарував ти

Людям вишні

Найкраще

Дерево моє.

 

 

Я зустрів кохання

 

Я зустрів кохання

Навесні

У танку кружляю,

Як вві сні.

Тану, мов останній

В полі сніг.

Роси на світанку

П'ю рясні.

 

Серце, мов на крилах

Відліта.

От мені зустрілася

Саме та,

Що мені осяяла,

Як свята,

Зірка засвітилася

Золота.

 

Вірю, що щасливая

Доля ця,

І мені припалася

До лиця.

Може з нею стану я

До вінця,

До краплини вип'ю всю,

До кінця.

 

Очі твої добрії

І ясні,

Скільки раз я бачив їх

Уві сні.

Чув і голос лагідний,

Наче спів.

Я тебе без слів усю

Зрозумів.

 

Чую теплих крапельок

Переспів,

Сніг уже розтанув весь

І просів.

Вже пташиний гамір десь

Голосів.

Ось і перший пролісок

В землю сів.

 

Одягнулись в прозелень

Вже поля.

Журавлі вертаються

Іздаля.

Там струмок із гірочки

Вже потік.

І  тече  березовий

Світлий сік.

 

Берегом тумани ген

Вітер котить.

Сонця промінь гріється

На воротях.

Як же не кохати те,

Не любити,

Як і всім нам хочеться

В світі жити.

 

Навесні зустрів я

Те кохання,

І молюся Богу вже,

Що воно останнє.

Тану, мов останній

В полі сніг.

Роси я світанками

П'ю рясні.

 

 

Постаріло

 

Постаріло,

Лице постаріло.

І на скронях

Присіла біда.

Роки втоми

Наповнили тіло,

Залишилась

Душа молода.

 

Не старіє,

Душа не старіє,

Все щось хоче,

Бажанням кипить.

Не одна в ній

Ховається мрія.

Значить треба

Ще жити і жить.

 

 

Я хочу

 

Всі мрії

На шматки роздерті,

Аж боляче дивитись.

Я хочу

В сірий день померти,

А в сонячний родитись.

 

Я хочу

М'яту, хочу  руту,

У серці посадити,

Кохання

Випити отруту

І з тим на світі жити.

 

Я хочу,

Щоб мої бажання,

Теж не подерлись скоро,

Адже у мене

Ти остання -

Моя любов і горе.

 

 

Белеет парус

 

И снова парус

Одинокий

Полощит ветер

Над волнами,

Я от тебя

Такой далекий

И сотни миль

Лежат меж нами.

 

Твои глаза

Полны лазури,

Когда находишься

Ты рядом,

И пропадают

Краски хмури

Когда со мной

Моя отрада.

 

Не потому,

Что ты иная,

Приходишь

Каждый раз ко мне,

А потому,

Что я не знаю,

Что наяву,

А что во сне.

 

Приди, приди,

Моя печаль,

Приди ко мне

И не носись по свету,

Но, где ты?  где ты?

Отзовись...

А может быть

Тебя и нету?

 

Приди скорей

Устал я ждать,

Ладошкой слезы

Мне утри.

И будем мы

С тобой опять

Мечтать

До утренней зари.

 

 

Погадай, цыганка

 

Говорят, что счастье,

Доброе, как сказка,

Если присмотреться,

Только миражи:

Ей, постой, цыганка,

Коли твоя ласка,

Все про мою долю

Ты мне расскажи.

 

Ты раскрой мне тайну

Грешной моей жизни,

Подскажи, достигну ль

Все, чего хочу,

И скажи, коль скоро

Я на своей тризне

Гвоздь последний

В гроб свой сам заколочу.

 

Улыбнулась хитро

Старая пройдоха:

-Вижу я все вехи

На твоем пути,

Расскажу всю правду,

Хорошо иль плохо,

Только ты мне ручку

Щедро золоти.

 

Сколько ты заплатишь,

Столько й нагадаю,

По линейкам доли

На твоей руке,

Видно, трудно в жизни

Крутишь ты педали

И просвет не виден

Даже вдалеке.

 

Бросил я вещунью,

Сил собрал остатки,

И, как очумелый,

Целый день ходил.

Верить иль не верить

Чертовой цыганке,

Или может мало

Я ей заплатил?..

 

 

Брошеное село

 

Осенняя слякоть,

Пустые усадьбы,

Лишь рыжий кобель

Ковыляет со свадьбы.

Бредет ко двору он,

Наверно, в котором

Остался один

Откровенно матерым.

 

Все нюхает, ищет

Еду он в корыте,

Да только все окна

В том доме забиты,

Крест-накрест досками

И там вон, и тут,

Знать люди давно

Уже в нем не живут.

 

Сиротами стали

Заброшены хаты,

Разодраны ветром

Их крыши мохнаты.

Прогнили плетни,

Наклонившись к земле,

Свой срок доживают

Под древностью лет.

 

На окнах висят

Паутины-качели,

Тоска выпирает

Из дырок и щелей.

И ветхость свою

Выдает напоказ,

Разинутый рот

Без зубов чердаки.

 

Дороги мертвы,

Без колесных извилин.

Про запах людской

Здесь давно позабыли.

И видя село все

В разрухи в плену

Садится и воет

Кобель на луну.

 

 

Живая  земля

 

Кромсают Землю,

Всю перепахали,

Снимая сразу

Целые пласты.

А мне все кажется,

Она живая,

Совсем живая,

Вот как я и ты.

 

Придет конец

Ее терпенью,

И всех обид

Поднимется волна.

Когда-нибудь

Земля восстанет,

За все обиды

Нам воздаст

Сполна...

 

 

Поверье

 

Звезды умирают

Как и люди,

Ведь бесмертья нет,

Вы мне поверьте,

Только свет их

Очень долго блудит,
Как людские души

После смерти.

 

Веруют, рождаясь

На земле ты,

Зажигаешь

Звездочку на небе,

И она хранит

Твои секреты.

Светит над тобою

Где б ты не был.

 

Свет мерцает

Над водой и сушей,

После смерти

В отблесках печали,

Словно ищет

Сродственную душу,

Чтоб зачать с ней

Новое начало.

 

Так и ходят

Все в круговороте,

В небе звезды,

А под ними люди.

Словно нитью прочной

Привязал их кто-то,

Аж до смерти

Связанными будут.

 

Звезды умирают

Как и люди,

В этом мире

Ведь бесмертья нет,

И людские души

В небе долго блудят,

Словно ищут

Звезд погасших свет.

 

 

Про счастье

 

Счастье

Не придет

Само собою,

С голубой

Каемочкой на блюде.

Счастье

Добывается борьбою,

И трудом

Заслуживают люди.

 

Счастье,

Если ты

Кому-то нужен,

Делишь с ним

Невзгоды и удачи.

Счастье

Быть жене

Хорошим мужем,

Только так,

И вовсе  не иначе.

 

Счастье

Если подрастают

Твои  внуки.

Значит прожил,

Жизнь свою недаром.

Внука ты возьмешь

К себе на руки

Он теплом  своим

Тебя одарит.

 

Счастье,

Коль душа

Твоя спокойна,

Нет невзгод,

Не гложут неудачи.

В доме не бушуют

Бури, войны,

И никто в подушку

Там не плачет.

 

Счастье

Не придет

Само собою

С голубой

Каемочкой на блюде.

Счастье

Добивается борьбою,

Хоть об этом

Забывают люди.

 

 

 

Дождик

 

Дождик лил,

Как из ведерка,

Разощелся

Что есть сил,

Стебли мял

Полыни горькой,

Одуванчики косил.

 

Пашням,

Солнцем опаленным,

Он был кстати,

Очень нужен.

Грозовым дышал

Озоном,

Пузырьки

Гонял по лужам.

 

Освежились

Листья клена,

Стекла окон

Засияли

Мир отмитый,

Обновленный,

Словно ожил

В синих далях.

 

Опустившись

С небосвода

В речку

Райдуга упала.

Как насос

Качала воду

И на пашни

Выливала.

 

Смыло пыль

Дождем с дороги,

Я же,

Памятью разбужен

Вспомнил

Детство босоного

Убежавшее

По лужам.

 

 

Горький сок

 

Слезились

У березы срезы,

Не пощадил

Ее топор.

То будто-бы

Бандит с обреза

Вберезу

Выстрелил в упор.

 

Небесный свод

Стоял высок,

И зеленела

В поле озимь.

Но горьким был

Тот сладкий сок,

Вконец израненной

Березы...

 

 

Женщине

 

Коль красота

Витрина жизни,

Искусство

Дело чьих-то рук,

То жизнь  сама

Лишь катаклизмы,

Полна загадок,

Тайн и мук.

 

Не позволяй

Себя лепить

Похожей на саму

Мадонну.

Ты постарайся

Собою быть

Во всех соблазнах

Многотонных.

 

Не подавай

Себя на блюде,

Как угощение

К банкетам.

Сама ты есть

Большое чудо

Из всех чудес,

Чьто есть на свете.

 

Из-за тебя

Случались войны,

Убит был Пушкин

На дуэли.

Все в нашей

Жизни  беспокойной

Ведет к тебе,

Единой цели.

 

Вершина счастья -

То любовь

К желанной женщине

Наверно.

На всей земле

Закон таков,

И твердый  статус

Непременный.

 

Красивей женщины

Ведь нету

На свете больше

Ничего.

То в нашей жизни

Лучик света,

И смесь из счастья

И тревог.

 

Она всегда

Хранитель рода,

Источник

Теплоты и ласки,

Как талисман

Всего народа,

Как фея добрая

Из сказки.

 

Пою я ей

От сердца оду,

От всех мужчин

Надежде нашей.

Но дайте женщине

Свободу

И она станет

Только краше...

 

 

 

 

Осецька Антоніна Леонідівна — народилася 25 вересня 1975 року в маленькому селі Гуто-Добринь, що на Житомирщині.

Пісня закінчення Хмельницького педучилища працювала в дитячих садках, згодом - педагогом організатором по виховній  роботі в Плесенській ЗОШ. В даний час займається підприємницькою діяльністю.

 

 

Летять  літа

 

Летять літа, як перелітні птиці,

І вже ніщо назад не повернеш.

Родилося хлоп'я і блимнули зіниці -

Ти не прийдеш, мій батьку, не прийдеш.

 

Хлоп'я зростало, серце гулко билось,

А батько  хоч не разом...  поруч жив.

І так, напевно, вам обом судилось,

Щоб він тебе не бачив, не любив.

 

А час минав, і батько не признався.

Коли проходив повз — хотілося кричать.

І щоб на крик отой він обізвався...

Ти батько мій! Ти батько — хочу я сказать.

 

Літа-метелики  із веснами минали,

Через багато літ скотилася сльоза.

Зустрілися, побачились, пізнали...

Мов блискавиця блиснула  гроза.

 

Коли побачив батько свого сина

Перехрестився...  стало лячно, грішно...

Без батька виростала сиротина,

Заплакали і батько, й  син  невтішно.

 

О, Господи, яка велика сила

Звела  навіки  вас і поріднила?!

 

 

Ти тереном встелив мені дорогу

 

Ти тереном встелив мені дорогу.

По ньому дуже боляче ступати.

Впиваються колючки в ноги,

Образи можуть серце розірвати.

 

Притуплені думки мої та мрії,

Немає інтересу до життя,

Твої жорстокі та бездушні дії

Спустошили  все наше майбуття.

 

Якби  твоя всесильна  воля,

Ти збудував би грати до небес.

І насолоджувався тим доволі,

Щоб я  молила  Господа чудес.

 

 

Пам'ятаю, раніш у дитинстві

 

Пам'ятаю, раніш у дитинстві,

Як ступаєш на росяний луг,

Ти купаєшся в мокрому листі,

Пелюстки прилипають до губ.

 

Пам'ятаю, як ми полюбились,

І ховались у житі  густім,

А колосся все билось і билось,

Ти шептав мені: «Люба, прости!»

 

А волошка блакитна, як небо,

Лоскотала і скроні й чоло.

Шепотіла: «Не треба, не треба...»

Билось серце й лилося тепло...

 

Тиша мертва  у хаті

 

Тиша мертва незвична у хаті.

Лиш годинник вистукує час.

А ні батько не кличе, ні мати,

І ніхто не чекає тут нас.

 

Ні собака не гавка, ні кіт не нявчить,

І не тріскає в кухні вогонь.

Це мовчання і мучить, й  гнітить.

Не відчути тепло тих долонь,

 

Що колиску твою колихали,

Що косу заплітали щоранку.

На щасливе життя надихали,

І зі школи чекали на ганку.

 

 

Прощання журлива хвилина

 

Прощання журлива  хвилина...

У хаті, матусю,  з тобою одні...

В кімнаті стоїть  домовина,

А поряд - сини і доньки  сумні.

 

Чекає у  незвідане  дорога...

Прощай, рідненька! Господи, прости!

Ніхто не виглядатиме з порога...

І ти не зможеш більше тут пройти.

 

Не будеш із криниці воду брати,

Варити  борщ,  для всіх  млинці пекти...

Хто  нас  на свято буде зустрічати?

Кому вітання будемо нести?

 

Прости за все: за біль, безсонні ночі..

І дякуємо, що  дала життя.

Уклін тобі і поцілунок в очі,

Лебідко наша, йдеш у небуття...

 

Прощай, матусю! Хай земелька пухом!

Душа нехай злетить у небеса!

А ми з любов'ю пам'ятати  будем...

В серцях у нас ти назавжди — жива!

 

 

Прости, мой милый

 

Прости, мой милый, время пролетело

Я не хочу тебя ни в чем винить.

Ты не любил... а я забыть хотела...

Но вот тебя не в силах позабыть.

 

Мне не дождаться больше нашей встречи,

Не целовать твоих печальных глаз.

Зачем, скажи, свалилось все на плечи?

Но почему Господь не постоял за нас?

 

Застыл мой взгляд на профиле любимом,

От горьких слез кружилась голова.

Хотелось крикнуть: «Господи, помилуй!»

Зачем так жить... И для чего жила?

 

Смотрю я на тебя, глазами обнимаю,

Слежу упрямо за движением руки.

Ты нервничаешь, все я понимаю.

Но как понять в глазах секрет тоски?

 

Мне хочется от боли в сердце.

К твоей груди прильнуть щекой.

Но почему же я такая неумелица?

Я не могу понять, ну что со мной?

 

И не о чем наверно, не узнаю я.

Что значит взгляд твой томный и молчание?

Как догадаться обо всем самой?

 

Встречаться нет особого желания,

Но что же вдруг случилось, милый мой?

 

 

Не судьба

 

Не судьба -  и  вы расстались

Не судьба... ее не стало.

Ты не грусти... еще не вечер.

Любовь свою ты встретишь.

 

Она ушла  из твоей жизни,

Ты не вернешь ее, как  сон.

Ты знай — судьба всегда капризна

И пели вы не в унисон.

 

***

То что мне непонятно — очень трудно понять.

Все обиды и боль никогда не унять.

Что бы слезы сдержать — надо челюсти сжать.

Губы в кровь прикусить — ничего не сказать.

 

 

Страшна  година

 

Страшна тяжка прийшла година,

Безладдя, завісті. І зла.

Чому ти, рідна Україно,

Усіх по світі розмела?

 

Оглянься, матінко рідненька,

Чому байдужа стала ти?

В підвалі дівчинка маленька

Бездомна плаче в самоті.

 

Старенька жінка просить хліба,

А там хлопча сидить в багні.

Майбуть і він чиясь дитина,

Але не бачиш цього ти.

 

Дідусь зігнувсь під старим дубом,

Тремтить сльоза в його очах,

Питає: «Жити як ми будем?»

А що сказати можу я?..

 

Порозпихала в найми з хати,

Красунь віддала у ярмо.

Де наші сестри, жінка, мати?

Разом їм бути не дано.

 

Як страшно нам у світі жити,

Нема майбутнього у нас.

Забула мати де ті діти,

Як їх зібрати в рідний дім?

Чому роз'їхались по світі?

І хто ж замислиться над цим?

 

 

 

 

Сівак Геннадій — народився 30 серпня 1946 року у місті Вінниці на Поділлі. У 1955 році родина переїхала жити до Шепетівки, де Геннадій  прожив  36 років — ходив у школу,  навчався у сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку, працював економістом  у  “Райсільгосптехніці”.

Нині колишній  шепетівчанин мешкає з родиною в Ізраїльському місті Нешер на святій землі. Він ще працює, пише вірші українською (яку не забув, хоча понад 20 років не живе на Батьківщині) та російською мовами.

Вірші почав писати ще в Армії  в 19-річному віці.

Його вірші друкувалися в ізраїльських ЗМІ, а також в альманахах, які виходили в Ізраїлі, Росії, Україні, Німеччині.

З 2005 року член Спілки українських письменників в Ізраїлі. Автор збірок поезій “Дарю стихи”, “От всей души”, “Ступени”, “Не молчат его струны гитарные”, “Расставания и встречи”, “Голос веков”, “Освідчення”,”Шепетівський вальс”, “Київ-Єрусалим”.

З 2003 року постійний автор “Морськой газеты” і видання “Литературный Санкт-Петербург”. Друкувався  в журналах “Рог Борея”, “Изящная словесность”, “Невский альманах”, які виходять в Санкт-Петербурзі.

У 2010 році в Україні вийшов в світ диск пісень на його вірші “Мила, я тебе кохаю”.

Геннадій Сівак — член редколегії міжнародного літературно-публіцистичного журналу українських письменників “Соборність”.

 

 

Человек рожден для счастья

 

Человек рожден для счастья…

Эти мудрые слова сказаны не сегодня и ни вчера.

И не нами…

Все начинаем с чистого листа, свою биографию мы сами и пишем, фиксируя на этот чистый лист каждый свой шаг.

Но в жизни, как в театре, всем правит РЕЖИСЕР, но даже и он иногда не в силах, убрать кадры и сцены, которые возникают произвольно, спонтанно и очень часто к месту…

Хорошо, если хорошо…

Не спешите спешить…

Многое зависит от нас. Как поступаем, так и получаем…

Забывая, о чести и совести, проявляя зло и бесчувствие, обрекаем не только себя, но и всех себе подобных, особенно близких…

Ведь возвращается бумерангом, чаще на тех, кто не виновен в чужих грехах…

Поэтому все мы и у последней черты.

Зла накопилось предостаточно, оно уже превышает уровень добра.

Дисбаланс, не в нашу пользу.

Даже на Сайтах Интернета мы ведем себя похабно, как на улице, обижая и оскверняя и ненавидя…

Нет уважения к пожилым и больным людям.

Попадая в тюрьму, или в больницу, мы начинаем про себя, каяться и сожалеть, и вспоминать, что мы такие же как все, не хуже и не лучше…

Амбиции противопоказаны…

Все грешны, Господь прощает. Но не всем и не за все.

Мы молимся, а Он не хочет нас слышать.

Надоели и Ему…

Что делать?

Одуматься, поменять мышление, сочувствовать ближнему, ставить мысленно себя на место иного человека и принимать решения сердцем.

Коней нужно остановить…

Эти скачки к добру не приведут…

Мир  в галопе…

Нами правят люди, не способные справиться с данными им полномочиями, думающими больше о себе и родственниках и обогащении, но и это с собой не забрать.

Даже если их заменить совестными, они станут такими же…

Что делать?

Вопрос вопросов, ответ и совет один, одуматься, пока есть время… кто знает, сколько…

Бог дал, Бог забрал…

Привел на Белый Свет нагишом, нагишом и забрал.

Помните  и об этом…

Думайте о своей душе.

Мясорубка жизни крутит наc…

Но все люди Планеты братья, наш Отец. Один и Един.

Я не советую, а рассуждаю.

Может и в чем-то не прав.

Простите.

В мудрой притче говорится: «Упал камень на кувшин – горе кувшину…

Упал кувшин на камень – горе кувшину.… Всегда, горе кувшину.

Жизнь учит… Она, бесценна и неповторима.

Что должно быть, то и будет, но все равно нам должно быть стыдно, должно быть, очень стыдно и горько за все …

Нам не стоит прикрываться прошлым, пенять на кого-то, а лучше  всем начать жить праведно, с чистого листа, уже сегодня…

Человек рожден для счастья.

 

 

Осень, ты меня не торопи

 

Осень, ты меня не торопи,
Дай лишь насладиться желтым цветом,
Вот еще немного потерпи
И явись, опять, за новым летом…

 

Дождиком холодным поливай,
Очаруй красою неземною,
Господи продолжи этот рай
И не разлучай меня с мечтою.

 

Нет ведь, на земле тебя добрей,
Хоть не знаю, что же будет после…
Умоляю, душу обогрей,
Ничего и не желаю, вовсе…

 

Осень, ты меня не торопи,
Милая пора очарованья,
Да надежду встречи возврати,
Ожидаю новое свиданье…

 

 

Пришли мне, дорогая, пару строчек

 

Э.

 

Пришли мне, дорогая, пару строчек,

На все стихи ответь одной строфой,
И уложи, лишь, мысли на листочек,
Да Муза овладеет всей душой.
А в уголочке нарисуй цветочек
И яркую Полярную зведу.
Поэзия мне воздуха глоточек,
Вновь голос твой у телефона жду...
Года бегут, нам не меняя почерк,
Ты сердце настежь, милая открой,
Пришли мне, дорогая, пару строчек...

 

 

Я помню Винницу

 

Я помню Винницу, теперь далекую,

Когда по Ленинской спешил трамвай,

Когда Каличье и Пироговскую,
Ночами темными тревожил лай.

 

Мосты маячили, лишь деревянные,
Замостья мир - несказный рай…

В воде плескались все, как окаянные,

Теперь об этом ты и не мечтай.

 

Сады цвели вокруг и веселились все,

Бежали радостно кино смотреть.

И так признательны своей святой красе,

Что всем хотелось нам, кругом поспеть.

 

Вокруг буфетики, лавчонки  винные,

Базар с прилавками и погребки,
Да незабвенные дома старинные,
Лачуги помнятся, мне у реки…

 

На Старом городе леса дремучие
И неземная там вкруг тишина…

Только тревожили мыши  летучие,

А  в  Буге Южном там не видно дна…

 

Влечет всех красною, она калиною,

Как  можно это все,  да позабыть,

Про  юность милую, неудержимую

И чувств, которых нам не утаить…

 

Гуляй-ка, Винница, моя любимая

И с нами вместе ты пляши, и пой,

Родная, милая, судьба счастливая,

А я душой  всегда  рядом с тобой.

 

 

Заискрил октябрь листопадом

 

Заискрил октябрь листопадом,
Листьями промчался по судьбе...
Много нам ли в жизни этой надо?
В ежедневной, за нее борьбе...

 

Осень преподносит размышленья,

Появляясь, словно вихрь дождем,
Нежные, прелестные мгновенья,

Для которых терпим и живем...

 

Желтый листик, словно наши грезы,
Видим, украшает Бытие,
Растворяет горести и слезы,

Как и подсознание мое...

 

Заискрил октябрь листопадом,
Окружая  золотым кольцом,
Землю, озарив небесным взглядом,
Даренным  во благо нам Творцом.

 

 

Сила слова

 

Єднає людство сила слова,
Та йде навколо боротьба,

За тебе, українська мова,

А ворогам твоїм — ганьба!

 

Чудова, вільна Україна,

Глянь, від Азову, до Карпат,
Під сонцем ясним полонини,

Скільки вродливих вкруг дівчат.

 

А мова зостається з нами,
Бо невмируща, як життя,

По Світу Білому піснями,

Вона дарує відчуття.

 

І наче птаха горделива,

Все втерпить, біль, та жаль гірку,
Та може, через те щаслива,

Не переможна, на віку.

 

Приниження не пробачає,
Є у співучої мета,

Завжди з бандурою блукає,

Вона Господня  і свята.

 

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,
Все ковдрою казковою вкриває,

А я пишу своїй коханій лист,
Та осінь мене знову обіймає.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

А вітерець втручається у диво,

У листопада свій чудовий зміст,
І він життя доповнює щасливо.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,
Дерева роздяглися, як моделі,

Господь дарує Світу Благовіст,
Щасливий кожен у своїй оселі.

 

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

А здалеку мелодії гітари…

У кожної людини є свій хист,

Хоча витають у повітрі мари…

 

Берези, та тополі в повний ріст –

Яка краса у цю блаженну пору…

В ній неповторність вічності простору,

Кружляє парком ніжний жовтий лист,

 

 

Давайте выпьем за победу

 

Давайте выпьем за Победу,

И за ее последний бой…

Весною будущей приеду,

Пройдусь дорогой фронтовой…

 

Там где отец боролся мой,

В те дни в окопах Сталинграда.

Домой явился чуть живой,

Блестела на груди награда.

 

Тогда советская страна,

Фашистский узел разрубила…

Была Европа спасена,

А в центре братская могила…

 

И вечно в памяти людской,

Войну прошедшие солдаты,

Салют гремел над всей Землей,

Погибшие в сраженьях святы…

 

Зайду к фронтовику соседу

Я утром ранним, не беда…

Мой тост звучит вновь, как всегда:

«Давайте выпьем за Победу!»

 

 

От себя не убегают…

 

От себя не убегают…

Берегите жен своих,

Их на старость не бросают,

Помните всегда о них.

 

Словно стрелочки морщины,

Разукрасили года,

Настоящие мужчины,

Любят раз и навсегда…

 

До последнего дыханья,

Рядом, с милой и родной,

Как в день первого свиданья,

Обращаться со звездой.

 

Вместе жить – большое счастье,

Лучше милой не найти,

Миг божественный причастья,

Вместе рядышком идти.

 

От себя не убегайте,

Ведь на вас печать небес,

Вот и совесть не теряйте,

Да чтоб не попутал бес…

 

 

Время от нас убегает неистово

 

Время от нас убегает неистово,

Вот и по юности сходим с ума,

В памяти нашей картинки игристые,

Дум эпохальных окрест кутерьма.

 

Сами себе мы казались не лишними,

Места не можем найти никогда.

Где вы пейзажи с весенними вишнями?

Где-то Полярная светит звезда…

 

Дума порою является смелая,

Как разобраться в проблемах земных…Вяжет судьба, комплименты нам делая,

Часто науськав одних на других…

 

Старость встречаем порой никудышными,

Это с годами почувствовал я,

Мысли преясные, истинно чистые,

Сны возвращают в родные края…

 

Зов Бытия собирает нас с мыслями,

Снятся частенько леса и поля,

Осень проносится желтыми листьями,

Только любовь выручает твоя…

 

 

Храм Божий святої Ірини

 

"Церква Святої Ірини

Криком кричить із імли..."

Василь Стус

 

Храм Божий Святої Ірини,

Його золоті куполи,
На місці на цьому руїни,

А поруч сліди Сатани...

 

Усі розікрали ікони,
Лиш сполохи тиснуть на нас,

Відлунюють іноді дзвони,

Говорять... У той самий час...

 

На сонці виблискують грати,

Лук'янівська сіра тюрма...

Набридли усім постулати,

Які диктувала зима...

 

Росте біля брами калина,

І лавка протерта мовчить...

Приходила мати до сина,

Побачення збігло, як мить...

І шрами, і муки на душах,

І сльози в очах України,

Освячував мовою Стуса

Храм Божий Святої Ірини...

 

 

Свічки горiли на столі

 

Свічки горiли на столі,

Та музика в кімнаті грала,

І хороше було мені -

Мелодія зачарувала...

 

В півтемряві, немов зірки,

Кружляли привиди з Астралу,

Ловили відблиски шибки

Того забутого вокзалу...

 

Тремтіло полум'я... І віск

По свічах, плачучі, котився,

І гнотиків астральний тріск

У моїх роздумах губився.

 

Свічки горіли на столі,

П'янили музика і воля...

Вбачалося, як уві сні, -

Життя згоряє, плаче доля.

 

 

Когда придет пора раскаянья

 

Когда придет пора раскаянья
И маски поснимают с лиц,
А звезды, полные отчаянья,
Людей упасть заставят ниц...

 

Дождется, может, кто прощения,
На отчужденья полосе,
Скажу без всякого сомнения,

Что будут прощены не все...

 

Где наши золотые россыпи?
Где мыслей праведных умы?
Вот и подходит время осени,
Пора Вселенской кутерьмы...

 

И все откроют завещания,
В час отпущения грехов...
И миг полнейшего молчания,

И размышленья от стихов...

 

 

Шрамы на душах

 

Шрамы на душах,
Сердца ледяные,
И заткнуты уши,
И все приуныли...

 

Пропало терпенье,
Пробелы в сознаньи...
Большие сомненья
И нет созиданья...

 

И зло, и проказа
На каждом шагу,
И наркозараза
На руку врагу...

 

Грехов не прощают...
Банальный вопрос.
Людей донимает
С пристрастьем допрос...

 

Еще не закончено следствие,
Рассудит небесный Судья...
Но очень плохие последствия
Несет преславутое "Я"...

 

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…
Она часто берет на испуг,
Растворяюсь, как дым на пожаре,
Не успев оглянуться вокруг…

 

Не сержусь, хотя доля сурова
Силы воли не хватит мне вдруг…
Никому уж, не верю на слово,
Предать может, негаданно друг…

 

Все же я остаюсь оптимистом,
Приоткроется к счастью мне дверь,
Но судьба часто связана с риском,
Свои шансы всегда соразмерь…

 

От рождения верю я в Бога,
Всем прощаю, бывает, что злюсь,
Если вдруг ощущаю тревогу,

То душою и сердцем молюсь.

 

Точно знаю, жизнь в полном разгаре…
Жаль, до истины сложно дойти,
Мысли наши пестрят на радаре,

Только вовремя нужно сойти…

 

 

Терпенья нет распутывать узлы...

 

"Я не люблю
распутывать узлы..."
Юлия Друнина.
Из книги "Судный час”

 

Терпенья нет распутывать узлы...
С годами нас ответственность тревожит,
Живем среди Вселенской кутерьмы,
К большому сожалению, я тоже...

 

Со временем наверное мудреем,
Порой бывает,что и вовсе нет...
Вот только окружение наглеет,
Давно уже нарушен паритет...

 

Но время поджимает нас упрямо,
Мы обходить стараемся углы...
Так и идем, порой, куда незнамо,

Терпенья нет распутывать узлы..

 

 

Я по ночам не плачу от тоски

 

Я по ночам не плачу от тоски,
Не пополняю озеро слезами,
Но молча пробиваюсь чрез пески,
Скажу по правде, просто между нами...

 

Мне так идти до гробовой доски,
Пока в пространстве двигаются ноги...
Одни здесь изнывают от тоски,
Другие, добивают дни в тревоге...

 

А по Планете новый день шагал,
Да над Луной комет искрилась проседь,
По скользким облакам блуждал Шагал,
И вспоминалась " Болдинская осень "...

 

Панно в цвету, среди суровых скал,
И Бытия капризы и куръезы...
Да неба изувеченный оскал,
И вечные, как мир, в морщинах грезы...

 

 

Я погасшую свечу

 

Я погасшую свечу
От души зажечь хочу,
Потому что у меня
Под руками нет огня.

 

Звезды украшают ночь,
Могут ли они помочь?
В эти непростые дни
Продлевают жизнь они.

 

Попрошу и Млечный путь
Вникнуть глубже в жизни суть,
Коль ему не по плечу,
В небо птицей полечу...

 

Помолюсь, похлопочу
За погасшую свечу.
Вдруг, от звездного луча

Заискрилась вновь свеча...

 

 

Мені циганка нагадала

 

Мені циганка нагадала,
На карти кинула вона...
І, наче ненька сповідала -
Налила чарочку вина.

 

Дитинства мого гірка доля
Застигла у ії очах,
Але на все Господня воля...
А ми летим на ковзанах...

 

Річковий лід намистом сяє,
Сидять на дроті горобці,
Старий музика мирно грає,
Небесна радість на лиці.

 

Пройшла крізь тіло лихоманка,
Та зникла, наче тінь, вона.
У Білий Світ пішла циганка,
А я лишивсь біля вікна...

 

Тепер я більше не гадаю,
Лише дивлюсь рокам услід,
І затремчу, коли згадаю,
Як потихеньку тане лід.

 

 

Три лиха в людини

 

Три лиха в людини
Породжують зміни -
Самотність і старість. І смерть...
Блукають за нами,
Принаймі роками,
Награвшись, ідуть собі геть...
Життям дорожити,
Радіти, любити,
Вимолювати у зірок:
Хай старість відійде...
Самотність обійде...
Та смерть уповільнить свій крок...
Й відступлять негоди,
Впадуть перешкоди,
Свій наступ затримає рок...
Три лиха в людини
Все лічать години...

Життя - загадковий урок...

 

 

Словом можно душу ранить

 

Словом можно душу ранить,
Все былое испоганить,
Пережечь всю кровь…
Время раны не залечит,
Только сердце покалечит,
Да сотрет любовь…

 

Люди нежны и ранимы,
Да, они неповторимы,
Знаете ли Вы?
Нужно зла остерегаться,
Не обидеть постараться,
Рассосутся швы…

 

Постарайтесь быть мудрее,
По возможности честнее,
Сделав первый шаг…
Обладающий искусством,
Жить и не расстроить чувства,
Настоящий маг…

 

 

Кіпніс Григорій Львович — народився в місті Шепетівка  13 лютого  1946 року. Закінчив Кам'янець-Подільський педагогічний інститут, філологічний факультет. Працював викладачем російської мови та літератури в школах міста та району.

В даний час проживає в місті Вупперталь, Німеччина.  Приймав участь у  четвертому міжнародному конкурсі “Мы все прекрасны несказанно”. Його вірші увійшли до поетичного збірника “Антологія 2001” м. Бонн, Німеччина.

Друкувався в  журналах “Радуга” м. Ганновер і “Консультант” м. Берлін, Німеччина, газетах “Шепетівський вісник” та “Шепетівка”, районних газетах Славути, Ізяслава, Старокостянтинова, Полонного, обласних Хмельницького , Кам'янець-Подільського , Києва та Москви.

Член літературно-мистецької студії “Доля”.

 

 

Смысл вечности — Любовь!

 

Неразрешим

Вопрос - в тысячелетьях:

-Как жизнь людскую - удлинить?
Чтоб ДНК - развило многолетье:

 

Нам

Вечность не дано — постичь..,

Чтоб

возвратившись, дать — ответы...

..Умение  передаём  - любить,

 

*** *** ***

Короток век наш человечий..

И жить поэтому — спешим...

..Путём,

что  Свыше  нам — намечен,

Мы - ежедневно — дорожим.

 

В Любови ищем — совместимость:

Сердец и душ, и грёз — родство.

..И чтоб

Звезда с небес — спустилась,

Святя - супружье торжество..!

 

В объятьях пылких — обогреты,

В интиме вулканичной страсти,

Вершится - чудо жизни — дети,

В которых - радостное счастье!

 

Растим, из крохотных комочков,

Любви и рода — продолженье:

В ответственности полномочий,

Вводя в ступени овзросленья...

 

Воспитываем..  Мудро — учим

Профессии: была б — желанной...

Чтоб

Делом путь их был озвучен,

Гуманным смыслом — многогранен.

 

И чтоб

теплом с людьми — делились:

Согласно родственным заветам...

..Своей Любовью — заискрились,

Давая детям - в жизнь — советы...

--------------------------------
И эстафетна - чувств природа

На маленькой Земле-планете...

..И выгревает Солнце — всходы

Любви, и поколеньям — светит!

 

...ЛЮБОВЬ - СЕМЬЯ - ЛЮБОВЬ...

 

Молитва о будущем

 

 

Журналистов стреляют сегодня:

пулей, миной, разят осколком...

...А История не способна

уяснить:

Им не жить втихомолку.

 

Я за правду на все времена:

была б правда эта верна -

И народам, и Времени -

для всего человечьего племени!

 

Век Х Х I -

Христа и Мусульманства -

в вечных войнах страха,

Не могут люди!

И трещит по швам

и своя, и чужая рубаха:

-Что с Планетою завтра будет?

 

Ураганы, смерчи, тайфуны...

В наводнениях страны тонут...

Нависает над ними тьмы фурункул,

И Армагеддон затягивает в омут.

 

У т о п а ю т

в тине сплошного безразличья -

наркоманово - в "розовый" кайф...

А единицы считают наличные,

миллионы готовя - и в ад,и в рай.

 

Г р е ш н ы х — много:

и падают на колени,

Индульгенции выпрашивая

пред БОГОВЫМ Алтарем...

...Как же, где же

будут жить поколения

не родившиеся, в году никаком ?!

 

 

Платок счастья

 

Я сотку

платок из счастья

Для любимого плеча:

Ниспадет

он до запястий,

Как

разливчатость ручья..

 

И на

травах буйноросных

Платок Счастья

расстелю,

Подарю

такой же веснам,

Потому

что их люблю.

 

И как хочется

соткать мне

На весь мир

такой платок,

Чтобы Счастье

в каждой хате

Обжило свой уголок!

 

 

Люблю дожди

 

Люблю дожди, смывающие негатив:

Всего, что в жизни мне не нужно...

В капельном звоне - ритмика, мотив,

Что ежедневно так милы и служат...

 

И увлекает тематичный степ:

Рифмованностью смысловых катренов...

..Понятен мне дождливо-дробный рэп:

В речитативах слышу откровенность...

 

Впадают в память ручейки времён,

Которые особо блИзки...

..В дождях я Вдохновеньем опоён:

Стихи звучат - задористо,искристо...

 

 

Зоревая песня

 

Да, можно

разбудить - ВСЁ нежным взглядом,

Блеснувшим из-под зоревых ресниц...

 

..И Эос - в своём утреннем наряде -

Росу сожжёт с душистых медуниц...

 

День — запоёт, запляшет, застрекочет..

Помчатся стрелки - множества часов..

 

(Ведь

каждый отдохнул - в объятьях ночи..

..Спою

я жаворонком - песенность стихов...

 

 

Гольфстрим

 

Любовь,
зажигаюшая супружеский очаг,

согревает

теплом семейные отношения.
- - - Автор - - -

 

*** *** ***

Умышленно Всевышний заложил

Загадочную в женщин - Тайну...

 

..Адамы тратят много сил,

Чтоб
Книгу-женщину прочесть:отчаянно..

 

Желания

познать: грёз, мыслей, снов...

Объединить свои - с Любимой.

 

..Да,

это Книга - жизненных основ:

Как океан

Любви - семейного Гольфстрима!

 

 

Осенний дизайн

 

День

за днём меняет стиль дресс-кода

 

***** ^^^^^^ *****

 

Как Васнецов, Саврасов, Левитан...

Ландшафт дизайнер-Осень изменяет...

 

И впечатлительно: по рощам и лесам,

По паркам.. тонкость вкуса проявляет...

 

И в обрамленье  рек, озёр, небес -

Естественных подрамников, багетов -

 

Любуешься красотами чудес,

 

Чтоб

стать чуть-чуть.. художником, поэтом.

 

 

Судьбоносная осень

 

"Эта осень пришла не для нас,
Не для нас отлетевшие листья..."
=======================
"ЭТА ОСЕНЬ ПРИШЛА НЕ ДЛЯ НАС"
= = = fako-2 = = =

Любовь не выбирает время года:

Ей каждая пора — подвластна!

========================
= A в т о р =

 

*** *** ***

 

Есть в Осени - своя златая зрелость,

Присущая различным полюсам:

Двоим - весною чувств — запелось

И радостно от этого сердцам.

 

И нипочём им - слякотность, дождливость:

Сияет взглядов солнечно пастель...

..В осенних днях - судьба сложилась,

В супружество открыв обоим дверь.

 

> > ОСЕНЬ & ЛЮБОВЬ & СЕМЬЯ > >

 

 

Гражданский труд

 

Сердечно ПОЗДРАВЛЯЮ всех сотрудников
библиотеки им. М.Коцюбинского,
которой руководил (1950 - 1979 гг.) мой отец,
с Всеукраинским Днём библиотек - 30 сентября!
===================================
Б и б л и о т е к а -
это не только богатые книжные фонды
и новые технологии, это, прежде всего, люди.
И сегодня, как много лет назад,
здесь работают патриоты просвещения,
образованные и обаятельные личности.
Желаю всех благ, счастья и Творчества!!!
===========================

 

...Б и б л и о т е к а р ь -

...Богом данная натура!

=== из интернета ===

 

И повсеместно - в городах и весях -

Горит библиотечный огонёк,

Зовущий

в свет открытий неизвестных;

Родник

испить - в познаниях — исток...

 

И в Храме
книжном шелестят страницы..

Герои

сходят с них в наш личный мир,

Чтобы

читатель отыскал свой ориентир..

И смог

во всём достойно проявиться...

-------------------------------------------
И уважителен в житейском море

Гуманный и Гражданский труд,

Который людям от души несут

Библиотекари - в ИНФО-просторе.

 

 

Нить жизни

 

"Да, каждый пишет родословный ТОМ:

Согласно опыта и знаний, и таланта.."
----------------------------------------------
= Д р е в о... = < Гр.К. >
==================

 

Чем
старше, тем мы явственней итожим:

Жизнь - судьбоносная шагрень...

Грустим: как раньше быть - не может.
..А рядом - юная растёт цветень.

 

Передаём  ей  эстафетно  генность..

Самостоятельно свои пути-дороги — вьёт...

И входит

в целей и задач — проникновенность:

Наследственность - другим передаёт...

 

Так и течёт во временном потоке:

Нить жизни -  ариадно на Земле...

..Всем древо РОДословное — истоком:

Искрясь под Солнцем, звёздно, при Луне..

 

 

 

 

 

Малюк Анатолій Григорович — народився 15 листопада  1937 року в географічному центрі України,  селі Лебедині, що на Черкащинні. У 1957 році закінчив Черкаський технікум механізації та електрофікації, за 10 років — факультет електрофікації Української сільськогосподарської академії.

Працював спочатку старшим техніком загреблянської ГЕС, згодом — понад 38 років на різних посадах в об'єднанні  “Хмельницькобленерго”.

Ще юнацьке захоплення поезією ніколи не полишало А. Малюка. І ось уже в зрілому віці, як пише автор: “На мою голову посипалися слова. Поетичні рядки почали з'являтися вдома, в дорозі, на городі, в лісі та частенько ще й уночі”.

Видав 6 збірок “Третя епоха”,  “Печалюсь, радуюсь, молюсь”, “Моє кредо”, “Позивні галактики”  та інші.

 

 

Свій час

 

У кожної людини є свій Час,

Як в кожної рослини Час цвітіння.

Й до незворотного ніщо не спинить нас.

Бо в кожного своя пора прозріння.

 

Свій Час для винаходів, для поем,

Для кожного в житті свій Час кохання.

І кожний увійде у свій Едем

Чи ввечері, чи вдень, чи на світанні.

 

І щоб хто не казав, не говорив -

Життя свої малює акварелі.

Й ніхто із нас не  скаже, що не жив,

І не творив в житті свої ронделі.

 

І як би тяжко в світі не жилось,

У кожного з нас є своя хвилина.

Бо доля справедлива, а не щось,

Дарує смуток й радість  для людини.

 

 

Вкраїнцеві

 

Твій хрест земний тобі дала матуся,

Коли перехрестила тобі груди.

А я дивлюсь на тебе і журюся,

Що попереду ще для тебе буде?

 

Наш хрест земний.Така вже наша доля

Той хрест із дня народження нести.

Та поки буде колоситись поле,

Ми будем прямувати до Мети.

 

Наш хрест земний — боротись за Вкраїну.

Іти, боротись, падать і вставать

І батькові заповідати сину,

Що нам крім нас нікому піднімать

 

На боротьбу з ворожою навалою

За нашу Україну, за народ.

Щоб діти наші нашою Державою

Гордилися. Й ніяких перешкод.

 

 

Про найдорожче

 

Цивілізованості в нас іще немає.

Тому нема держави у народу,

Що братолюбія і єдності не знає.

Не знає цілі й не шукає броду.

Живемо як живемо... Й не слухаєм своїх:

Провідників, пророків, ані Бога.

Зате у нас насіялось чужих

Недоброзичливців. Й немає змоги

 

Їх виполоть. У тому й вся біда,

Що українцем  кожний поганяє.

Стоїть зима і замерза вода

Й ніхто весни-красуні не чекає.

 

Ніби весна для інших — не для нас .

Й ніби у нас не так як в інших водиться.

Ви знаєте, що найцінніше в нас ?

Земля. Чорнозем. Гумус. Богородиця.

 

Бо фабрики не вічні і заводи...

Як зникне нафта, так й не стане газу.

А гумус вічний, чуєш, мій народе!

Він не підводив нас іще ні разу.

 

Ні золото, ні срібло, ні екзотика

Не зробить людство вічним. Ні краса.

Лише єдиний гумус та з  Галактики:

Сонячний промінь, Бог і Небеса.

 

 

На чужині

 

Мені не вистачає України,

Її природи, сонця і пісень.

Високе небо, мова солов”іна

Не дають спокою ні уночі, ні вдень.

 

Іспанія прекрасна, та не  те -

Вона нам не замінить України.

І хоч над нею небо золоте.
Не та країна і пісні пташині.

 

Ніде у світі не було й нема

Стільки пташок, як в нас на Україні.

І, хоч у нас бува люта зима,

Зате весною ранки солов”їні.

 

У ранішнім промінні виграють

Й білі хати немов дитина в льолі,

То вишні українські в нас цвітуть,

І жайвір зустрічає сонце в полі.

 

А літом в нас тепліше, ніж в Іспанії

У запахах малини й чебрецю.

І хоч відпахли, відцвіли півонії,

Дух полину і запах ялівцю

 

Бентежить душу й кличе в рідний край,

До рідноі домівки, до Вкраїни.

І сниться мені рідний небокрай,

І найдорожча в світі Батьківщина.

 

 

Журба

 

На ставу у лісі

Плакав білий лебідь,

Бо його лебідка

Заплуталась в невід.

 

А внизу на річці

Плакала журавка -

Журавля вбив сокіл.

Ой, як його жалко!.

 

Плакав білий лебідь,

Мовчала лебідка.

Захмарилось небо

І сонця не видко.

 

І не прилітає

Лебедина зграя.

Лебідка вмирає,

А лебідь не знає:

 

Як порятувати

Подругу лебідку.

Нащо ж помирати

Лебедисі влітку?..

 

Плакав білий лебідь,

Ридала журавка.

Розплакалось й небо-

Обох йому жалко.

 

 

Правічне

 

Вони живуть на волі мати й син.

Живуть отак приблизно десять років.

І біля них живе дивак один

Старенький дід сліпий і косоокий.

 

Раніше працювали день при дні.

Як прокляті дідок і дві коняки.

А потім залишилися одні,

Бо їх вже не наймав ніхто.Й ніякий

 

Господар їм нічого не платив.

Отак й живуть на дідусеву пенсію.

Зимою в стайні. Влітку серед нив.

Й не роблять шкоду чи якусь диверсію.

 

І так завжди. Вірніше кожен день.

Чи дід до них, а чи вони до діда.

А скільки їм проспівано пісень

Жайвірками з обіду до обіду.

 

 

Застереження

 

Кругом ішли дощі і зливи,

Приємним вітром повівало.

А ми прокляті й нещасливі

Дощу у Господа благали.

 

Стояла суш. Все вигоряло.

Криниці висохли до дна.

А в нас дощі не випадали.

Хоча б краплиночка одна...

 

Ми і молились. Й проклинали.

Просили Бога.Та дарма.

Дощі нас просто обминали.

В чому ж тоді наша вина?

 

Чи може в тому, що повсюди

Ми сміттєзвалища зробили.

І з нас сміються чужі люди,

Що ми такого натворили.

 

А в сміттєзвалищах біси

Рождались разом із вітрами.

А злі вітри на небесах

Хмари розгонили над нами.

 

Отож, найкраще, ніж молитись,

Бога і Небо поклинати,

Потрібно всім нам разом взятись

Й всі сміттєзвалища прибрати.

 

 

Ода перевертню

 

Був Лоботряс, став Лобартас.

Очухався від запаху сільського.

І відказавсь від мови, і від нас,

Й від імені вкраїнського свойого.

 

Трохи придбав, трохи прикрав

Сумнівного багатства і квартиру.

Проліз до влади й невпізнаним став.

Лице опухло й запливло від жиру.

 

Тепер, невмиваний, навчає нас

На  запозиченій не рідній мові.

І що воно таке: “Чи свинопас,

Чи кілер, чи лакей на все готовий?”

 

Через таких не поважають нас

І через них в Європу не пускають,

Бо, бачте, він вже  Лобартас

Із тих,що пил у вічі напускають.

 

Якби ж то він у нас такий один,

А то, на жаль, у нас таких багато,

Які не хочуть знати:”Чий він син,

Якого роду й хто у нього мати?”

 

 

 

 

 

 

Царик Олександр Павлович — народився 3 вересня  1954 року в м. Шепетівка Хмельницької області в сім'ї службовців.

Закінчив Рівненський державний педагогічний інститут, філологічний факультет.

Працював науковим працівником музею Миколи Островського, кореспондентом обласних та районних газет, редактором газет “День за днем”, “Часопис”, “Часопис-пик”, зав.відділом Шепетіівського обласного краєзнавчого музею, секретарем міської ради, виконував обов'язки міського голови.

На даний  час працює в міській раді, займається питаннями соціального захисту населення.

Член Національної Спілки журналістів України. Автор поетичних збірок “Поминальні дзвони”, “В альбом”, “Проща”, “Сповідь нічних дзеркал”, “Молитви час”, “Рябиновые бусы” та оповідань “Лілеї святого озера”, упорядник видань “Розстріляний край”, “Освіта у Шепетівці”, “Шепетівка — в шепоти путівка”, “Колядки та щедрівки”, “Відомі люди Шепетівщини”, “Легенди, перекази з Шепетівщини”.

 

 

На  мій поріг зненацька впала осінь

 

На  мій поріг зненацька впала осінь,

Багряним листом вимостила сад.

А серце ще тепла в природи просить,

Та ріки не течуть, на жаль, назад.

 

З літами кожен день прожитий — диво.

І кожна мить — як Божа благодать.

Чому ж у небі тяжко і журливо

Останні журавлі про щось кричать...

 

***

На злість ворогам насію споришу

Від хвіртки до дубового порога.

Тут чорт нічний  собі зламає ногу

І той,

Кого у гості не прошу...

 

Ви можете нести своїй коханій

В день Ангела троянди і духи.

А я спориш в букетик на світанні

До серця їй — до рани прихилив.

 

 

Я тобі проспіваю...

 

Я тобі проспіваю найкращі пісні -

про троянди і вітер,

знамена і квіти,

і про зорі ясні,

що імлять вдалині,

прокричу навіки,

пронесу понад світом.

Це слова — як вогонь,

це слова, а не дим,

двічі ними стежки  торувати не  треба.

Лише той, хто в житті

залишивсь молодим,

знає справжню ціну цим словам

і потребу.

 

 

Якщо змовчать вуста...

 

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть очі.

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть руки...

 

Присниться голос Ваш -

прокинусь серед ночі,

вві сні пробудять руки

Ваші

в ніч розлуки,

І защемить душа,

і звабних дум наврочить,

і кроки під вікном -

такі знайомі звуки...

 

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть очі.

Якщо змовчать вуста,

то правду скажуть руки...

 

 

Останній бал

 

Останній бал

печальний

осінь править.

Червоне листя

лащиться до ніг.

Я хочу запросити

Вас на каву

в кафе

на перехресті

трьох доріг.

Сьогодні тут порожньо,

як ніколи.

Такі вже ціни!

Морочно очам!

Пригадуєте,

ми втекли зі школи

й сюди сховались

від дощу,

мадам?!

Крізь доліі літа

ми з Вами

знову,-

о, панно,

з дивних літ,

далеких див,-

у цім кафе...

Про що вестимем мову?

Чи ліпше помовчім,

як кожен врозріб жив?

Останній бал

печальний

осінь править.

Червоне листя замело поріг.

Ви так і не торкнулись,

панно,.

Кави

 в кафе

на перехресті трьох доріг...

 

 

Ця жінка, наче...

 

Ця жінка, наче стежка лісова-

То пропаде, то попід ноги ляже.

Вона твої найскритніші слова

Поперед тебе,мов чаклунка, скаже.

Ця жінка, наче дичка у саду.

Так і кортить

до плоду доторкнутись.

На всі твої і радість, і біду

Готова з о-пів слова відгукнутись.

Ця жінка, наче в полі лобода-

Хто не іде, той підімне ногою.

Але ж вона — твоя.

Її біда,

І радість,

Все її повік з тобою.

 

Ця жінка, наче...

 

 

Ще чекаєш?

 

Крізь печалі,

заметілі

та біду

я до тебе,

моя ясная,

іду.

Не жоржини,

не троянди на путі,

а терни устлались на стежки круті.

Опівночі тихо вдарю у вікно:

-Ще чекаєш?

-Жду,

коханий мій,

давно...

Обнімемось, мов розлуки не було,

І на серці стане нам обом тепло.

 

 

Карі очі

 

Карі очі,

білі ночі,

стежка у жита...

Цвіт калини у дівочі

коси заплітав.

 

Я прощався не навіки,

обіцяв -

вернусь.

Та здригнулися повіки,

холодок війнув...

 

 

Дай Бог вам счастья

 

Дай  Бог вам счастья, дай вам счастья Бог,

дорог хороших и ветров упругих

и чтоб в пути нечаянно помог

мой талисман -святая память друга,

когда товарищ страшно изнемог.

Дай Бог вам счастья, голубых цветов,

машин попутных, спутников хороших,

в селеньях дальних неплохой постой

и крынку молока на стол за гроши.

Дай Бог вам счастья! Может быть и мне

когда-нибудь икнется вместе с вами,

и я однажды в треснувшем окне

увижу вас, а дальше — за словами

мелькнёт  тоска, утрачен будет блеск

всех писем толстых, строчек слишком верных и вы, грустя, присядете у ног-

дышать уютом будет всё наверно,

и я шутя спрошу:”Ну кто Вам Бог?!”

 

 

Плывут черемухи кусты

 

Сойти с ума — какая прелесть!

В двухстах шагах от городка

Дубы и клены приоделись

В ясно-зеленые шелка.

А между ними в белом вальсе

Плывут черемухи кусты.

Нет! Не видала ты, признайся,

Еще подобной красоты.

Давай забытую дорожку

Отыщем в глубине лесной.

И окунемся в лес нарошно,

Как будто в омут головой.

Там буду птицы-великаны,

И пни в обличии зверей,

Розовопенные туманы

И крик разбойный на заре.

Там из ручья воды студеной

Русалки нам преподнесут,

И ветвями помашут клены,

И улыбнется старый дуб.

 

 

Майский дождик

 

Отшумел в моем саду вишневом

Майский дождь

И стало слышно вдруг,

Как плетет на чердаке под кровом

Паутину молодой паук.

Збитый первоцвет в траве белеет,

Хоть и пуст,

Но и его мне жаль.

Майский дождь!

Ты на моей аллее

Никого,

Будь добр,

Не обижай.

Майский дождь!

В саду моем вишневом

Отыщи любимой давний след.

Не ее ль платок средь вишен снова

Пролетел в седом сияньи лет?!

 

 

Облепиха

 

Цвел сад в переулке тихом

И в этом вишневом саду

Горела огнем облепиха

Под осень у всех на виду.

Недавно срубили деревья,

Кому то спихнули дрова,

И там, где ютилась деревня,

Столичный разлегся бульвар.

И только кусты облепихи,

Что б серце мое не ятрить,

Объехал на грейдере лихо

Нездешний, видать, тракторист.

 

 

Цвел май

 

Цвел май пьяным цветом вишен,

Стояла в лугах теплынь.

Хотелось взлететь повыше,

Или куда-то уплыть.

Одним все легко давалось,

Даже и в эту весну,

А я как на зло  (не брало)

Не мог до утра уснуть.

Холодные мнились росы,

Тумана степного пыль,

Не выросшие покосы,

Нескошенная ковыль.

Я в них бродил босоногий,

Кололся, и было жаль,

Что в пахнущем летом стоге

Цветы навсегда лежат.

Что больше сыпать не будет

Кузнечик гороха медь,

И только вздумает трутень

В пустое поле лететь...

На улице было душно,

Месяц врезался в окно.

И те, кому было нужно,

Спешили влюбиться вновь.

А я даже в сад не вышел,

В комнате шарил углы.

Цвел май пьяным цветом вишен,

Стуяла в лугах теплынь.

 

 

Быть может

 

Быть может,

Быть может,

Быть может

стареем мы лишь потому,

что с каждым приливом нам ложит

весна на виски седину.

О старости слова не скажем.

Но ближе и зримей черта,

которая властно прикажет

нам больше траву не топтать.

И белые наши седины

не будут нужны никому,

и всё, в чём мы были повинны,

уйдёт вместе с нами во  тьму.

 

 

Твои друзья из ПРОШЛОГО

 

В студенческую комнату твою

приходят все, кто хочет веселиться.

Я представляю, что они поют,

я вижу их восторженные лица...

Им — хорошо.

Они в хмельном бреду

ведь не узнают, что за ними следом

твои друзья из ПРОШЛОГО идут

и до утра с тобой ведут беседу,

и где-то доверительно простой

я тоже смог здесь тихо приютиться,

что бы случайно брошенным тобой

одним-единым взглядом насладиться.

 

 

Как много женщин

 

Как много женщин странных, прихотливых

Я  целовал — порой с налетом зла:

Они в мой дом случайно приходили...

А ты их всех, представь, пережила.

Они ушли, как в бой идут солдаты,

С тупой мольбою на губах больных.

Одних забуду, может быть, когда-то,

Припомню вдруг нечаянно иных.

Сравню всех их — чужих, одноминутных,

Как сладкое вино с простой водой.

Они ушли... И не было мне трудно

Так, как прощаться выпало с тобой.

 

 

 

 

Кобилянська Ірина — народилася в м. Шепетівці. Після закінчення школи навчалася в національному університеті “Острозька академія”, отримала диплом магістра політології. Наразі, є відповідальним редактором міського інформаційно-рекламного тижневика “Шепетівка”.

 

 

 

 

 

Намалюй мій портрет

 

Намалюй мій портрет,

Зобрази ти пером все, як бачиш.

Я твій новий сюжет,

Я твоя недоступна задача.

 

Намалюй новий світ,

Новий день, новий ранок і небо -

Я твій творчий політ,

Я молюся за щастя, за тебе.

Не чіпай мої сни,

Хоч у них ти частіше буваєш,

Не нагадуй весни,

В яку знову мене повертаєш.

 

Ти не бачив тих сліз,

А на біс, знай, я плакать не буду.

Я твій давній каприз,

Я твій вирок продажного суду.

 

Намалюй мій портрет,

Я ж для тебе звичайна картинка.

Я не новий сюжет.

Я колишня твоя блондинка.

 

 

Грай, сопілко

 

Грай, сопілко, про прощання й зустріч.

Грай про вічність, як про мить життя.

Грай так боязко і по-карпатськи влучно,

Грай про те, що зраджено всі почуття.

 

Грай мелодію сердець збіднілих,

Божевільну сагу лихваря.

Про всі сльози ранків непокірних,

Пристрастну сонату скрипаля.

 

Грай, сопілко, вперше, як востаннє,

Бо для них приречена ця гра...

У розлуці зникне їх кохання...

Грай, сопілко, бо уже пора...

 

 

Попроси у неба

 

Пропроси у неба трохи ласки,

Попроси спасіння й каяття.

Попроси, невже тобі не ясно,

Віра — це і є наше життя.

 

Попроси пробачити й простити,

Запали свічу за тих людей,

Які прислані тебе любити,

І за тих, яких нема уже.

 

Помолись за мир і за удачу,

За тернистий шлях й широкий путь.

І якщо я щось для тебе значу,

За кохання помолитись не забудь.

 

 

Я знову повернулась в Шепетівку

 

Я знову повернулась в Шепетівку,

Тут спогади на рідних вулицях гуляють,

Співають недописану щедрівку,

Рятують, але все ж не відпускають.

Тут протяги дворами володіють,

Неначе королі, наказують скоритись,

Мій світ вони давно не розуміють,

Вже час прийшов з минулим розлучитись.

Я розумію, та це не реально,

Я з містом цим була заручена,

Звучить правдиво,й разом з тим банально.

Заручена,розлучена і змучена...

Тут кожний міліметр мною пройдений,

На вулицях, приречених на сон.

Тут сенс життя і втрачений, і знайдений,

І серце б”ється з вітром в унісон.

Тут присмак давнини й майбутнє разом

Грають у піжмурки, наче дітлахи.

Тут відчуття і щастя, і образи

Замолюють вже вчинені гріхи,

Краплини карамелі серед ночі,

Солодке відчування забутих почуттів.

Й прикмети, що завжди були пророчі,

Поміж купальських, райдужних вогнів,

Ворожки, які долею ворожать,

Тумани, які швидко відійшли,

Кохання, що на двох треба помножить,

Для того, щоб його все ж віднайшли.

Святих, напевно, тут вже не зосталось,

О восьмій в дзвони б”є старий дзвонар,

Це місто, у якому все прощалось...

Це місто Полтергейсту й його чар.

 

 

 

 

 

 

 

Слободенюк Анатолій Андрійович — народився в 22 червня 1944 року в селі Красносілка Шепетівського району.

В 1961 році закінчив міську середню школу № 3, потім Одеську школу кіномеханіків, Львівське училище зв'язку. Працював телерадіомеханіком у військовій частині.

Ще в шкільні роки почав захоплюватися поезією. З юнацьких років пише  ліричні вірші, але найбільш вдало - гуморески  і  пародії. Автор збірки поезій “А наче недавно було”.

Друкується у місцевій пресі – "Шепетівський вісник", "День за днем".

Ще досі  працює робітником в міській школі №1.

Виховав  двох доньок, має четверо онуків.

 

 

 

Згадка про дитинство

 

Згадалось дитинство і дома,

Де тато і мама живуть,

Де сіно духм'яне і свіжа солома

Та бджоли над садом гудуть...

 

Бувало, машина проїде,

Пилюку здійме за селом

І наша сусідка, по імені Ліда

Смачним пригостить  молоком...

 

Там друзі — і хлопці, й дівчата,

І річка, мов стрічка в косі.

Там батьківська рідная хата,

Там трави сріблясті в росі.

 

Там луки, поля і тумани,

Поглянеш — краса навкруги.

Дядьки-косарі, молодиці з граблями,

Жартуючи йдуть в береги.

 

Там зими з снігами гуляють,

Дороги навкруг заметуть.

Морози за щоки і вуха щіпають

Постояти нам не дають...

 

Не ті тепер зими і весни,
І ми тепер також не ті,

Теплішає клімат на нашій планеті,

Змінилося все у житті.

 

 

Два берега

 

Все  наше  життя — мов  ріка,

Що  тече  поміж  двох  берегів,

А  між  ними  місток  проляга

Дерев'яний з прожитих років.

 

Один берег — це юність, краса,

А ще молодість, сила, наснага.

Ну, а другий — вже за п'ятдесят,

Дорослі діти, онуки, увага.

 

Які різні оті береги!

Лівий — нібито круча, високий

Обривається вниз до води,

Ну, а правий — похилий, широкий.

 

Ми з похилого дивимось вгору,

Та нема повороту туди,

І ріка вже неначе те море,

Хоч і поріч той берег — іди...

 

Хіба ми щось в змозі змінити?

Залишається так, як і йшло,

Треба тільки надіятись, жити,

Щоб ріка, береги — все було.

 

 

Тиша

 

Палає багаття над ставом,

Рибалки навколо сидять.

Місяць крадеться з-за хмари,

Зорі навкруг мерехтять.

 

Поволі гойдається хвиля,

Шепоче про щось очерет,

Ніч землю втомлену вкрила,

Напнула зелений берет.

 

Мріють тополі край шляху,

Сіно в копицях ледить.

Крикнула злякана птаха.

І знов всюди тиша стоїть...

 

 

Земляк

 

Він давно на пенсії, квартира в місті є,

Дорослі діти, виросли онуки.

Лине думка часто у село своє,

Там народився, там поля і луки.

 

Нераз бувало, їде в це село,

Де хата батьківська стоїть старенька,

Навколо тиша, все тут заросло,

Біжить від хвіртки стежечка вузенька.

 

Колись жила родина в хаті тій.

Батьки трудились, а вони зростали.

І вибрав шлях життєвий свій.

Роки летіли, по-іншому все стало.

 

Нема на світі мами, тата,

Сестри нема, братів — померли теж.

Мов пам'ятник для них стоїть ця хата

Серед дворів, серед городів, меж.

 

Дитинство, юність — згадується все,

На серці туга, що було — минулось,

І доля кожен день нове несе,

Дай Боже, щоб погане  не вернулось...

 

 

Грудень

 

Голий грудень, довгі ночі,

Знов морози та вітри.

Спить природа скільки хоче,

Темні зимні вечори.

 

Ліс мовчить, ріка та луки,

І поля, і береги.

Хай спочинуть ноги, руки,

Десь затримались сніги...

 

Білим пухом землю вкриє

Розпоряднця — зима

І хурделиця завиє

Та закрутиться сама.

 

Ще набридне непогода,

Минув грудень — минув рік.

І, як кажуть у народі, -

“День прибавився на скік”.

 

Старий рік  лишивсь позаду,

В гості йде Новий до нас.

З ним хай буде все до ладу,

В добру путь і в добрий час!

 

 

Вчителька

 

Інколи її я зустрічаю.

Й хоч вона мене не впізнає,

Перед нею голову схиляю,

Бо ця жінка вчителькою є.

 

Ніби вчора — молода, серйозна,

Акуратна входила у клас.

Викладала іноземну мову,

Вимагала знань міцних від нас.

 

Пам'ятаю вчителів багато,

Та вже зараз майже їх нема.

Хто помер, хто виїхав на захід,

Залишилася вона одна.

 

Учнів було всяких і немало

Менших, старший і випусників,

Вже й когось на світі з них не стало

За десятки прожитих років.

 

Дякуєм її за те, що вчила

І була терплячоюдо нас.

Що в життя дорогу нам мостила,

Згадує тебе важкий “А” клас...

 

Інколи її я зустрічаю.

Й хоч вона мене не впізнає,

Перед нею голову схиляю,

Бо ця жінка вчителькою є.

 

 

Клуб дитинства

 

Забутий клуб в селі стоїть,

Вже не приваблює нікого.

А я згадав — багато літ

Колись ходили ми до нього.

 

“Крутилось” в тиждень раз кіно,

Концерти, лекції бували.

Дорослі грали в доміно,

А  ввечері -  пісні лунали.

 

Завжди в свята, а то і в будні,

Ми йшли з дівчатами в танок.

-Де нині ти, дівчино, будеш?

Чи пам'ятаєш наш вальсок?

 

Були тут радощі й печалі,

Дитинство з юністю — все тут.

Та доля всіх порозкидала...

Збудовано новий вже клуб.

 

Старіємо. Дорослі діти,

Онуки бігають малі.

А клуб стоїть, він — наче свідок

Дитинства нашого в селі...

 

 

Пам'ятник дідусеві

 

Забрали діда у тридцятих

Напровесні. За  що -хто  знав?

Звик вдосвіта завжди вставати,

Сам землю чесно обробляв.

 

Сім”я була багатодітна.

Жили бідненько, що й казати.

Завезли у райцентр  діда.

Не можна й досі відшукати.

 

А ні листів, ні фотографій.

Куди забрали? Хто забрав?

В селі стоїть старенька хата,

Яку колись він збудував.

 

Давно війна вже відгриміла,

Її не знесла і тому

Стоїть вона,затишна, біла,

Нібито пам”ятник йому...

 

 

Зустріч з коханням

 

Пригадав, як стрілися з тобою.

Все минуло, наче сон, давно.

Трапилось під вечір це весною,

Я ішов до клубу у кіно.

 

Вийшла ти із вулиці напроти

В білім платті, туфлі білі теж.

Я завмер на мить — чия і хто ти?

Моєму подиву не було меж.

 

Посміхалась. З русою косою

Ти ступала ніжна і струнка.

Я дививсь і милувавсь тобою!

Звідки ти взялася отака?

 

Тільки ще дерева розпускались.

Теплий вечір мовчки пропливав.

Ми з тобою вперше пострічались,

І тебе я зразу ж покохав.

 

 

Зустрічавсь з дівчатами до цього.

Та хіба то зустрічі були?

Не траплялось в мене ще такого!

Як вони з”являлись — так і йшли.

 

Трапилось під вечір це весною,

Місяць з неба крався у вікно...

Я згадав, як стрілися з тобою,

Все минуло, наче сон, давно...

 

 

Как хочется в юность вернуться

 

Как хочется  в юность вернуться,

Как хочется быть молодым,

Босыми ногами земли прикоснуться

И мчаться сквозь ливень и дым.

 

Как хочется в юность вернуться,

Где пчелы над садом жужжат,

С друзьями в реке  за селом окунуться,

Пройтись вдоль знакомых оград.

 

Как хочется в юность вернуться!

В высокие травы уйти,

Где лошади рысью вдоль поля несутся,

Где можем друг друга найти.

 

Как хочется в юность вернуться

И петь под гармонь, танцевать.

К солнцу рукой сквозь листву дотянуться,

Девушку нежно обнять.

 

Как хочется в юность вернуться.

Как хочется быть молодым...

Но годы, как тучи седые несутся,

И я стал, как туча, седым.

 

 

Наваждение

 

Ну что писать-то о тебе? Не знаю...

Не знаю даже из чего начать.

Другим ты, может, что-то обещаешь?

Мне ничего не хочешь обещать.

 

С тобой давно знакомы мы. Не мало

Воды сбежало, отгремело гроз.

И в нашей жизни многое бывало,-

Рыдали мы, смеялись мы до слез...

 

Теперь живем все там же, где и жили -

С утра — работа, вечером — домой.

Ну что, скажи, случилось? Неужели,

В тебя влюбился, потеряв покой?

 

Быть может это сон или виденье?

Мне разобраться в этом помоги.

Не говори, что это наважденье

И от меня ты лучше не беги.

 

Куда уйдешь? Куда? Скажи на милость,

Хотя не мало у тебя дорог.

Я так хочу, чтоб ты мне улыбалась,

И чтобы жизнь продлилась без  тревог.

 

Не говори, что не серьезно это,

Не смейся надо мною, не шути.

И знай, что кто-то ходит рядом где-то,

Он ищет к сердцу твоему пути.

 

Я шел дорогой полевой...

 

Я шел дорого полевой

В село недалеко.

И был я весел и хмельной,

И на душе легко.

Красиво в поле  летним днем

В послеобедный час.

Вот  маки алые огнем

Горят во ржи сейчас.

Ромашки белые, как мел,

На тонких стебельках,

Нарвал букет я, как умел,

Держу в своих руках.

Цветы для милой принесу,

Поставлю на окне.

Еще бы раннюю росу

Собрать на поле мне.

Пускай умылася б она

Серебряной росой.

И была б краше и нежна,

Как месяц молодой.

Я шел дорогой полевой

Из города в село...

 

 

Марходей Микола Миколайович — народився 14 січня 1937 році на Волині. Трудове життя Миколи Миколайовича пов'язане з армією — військовослужбовець.

Працював в Шепетівському топогеодезичному центрі командиром топографічної роти.

В даний час знаходиться на заслуженому відпочинку.

 

 

 

 

 

Човен

 

Хвилі наш човен гойдають

В човні ми двоє ти і я.

Вони не знають, ні, не знають,

Що ти моя, що ти моя.

 

За руки я тебе тримаю,

Дивлюся в очі голубі.

Кохаю, я тебе, кохаю.

Не все сказав і ще тобі.

 

Вітер тіла нам обвиває

І зірки плавають в воді.

А  чайка море облітає,

Здобич вишукує свою.

 

Човен давно ми не веслуєм,

Берег видніється в далі.

Давно за буєм, ми за буєм,

Нема нам діла до землі.

 

Пора до берега вертатись,

А ми не хочем повертатись.

Там наші чари розіб'ють,

А  хвилі  в човен б'ють та б'ють.

 

 

Цвели цветы

 

Цвели весенние цветы

В  нашем городе родном.

А на аллее — Я и ТЫ.

Приятно, хорошо вдвоем.

 

Весны вдыхая аромат

Мы по аллее наугад

Счастливые  шли  вперед

Без всякой цели и забот.

 

Полны энергии и сил.

Весь мир приятен был и мил.

Жила ты мной, тобою жил.

Любила ты, и я любил.

 

Нам нравилось быть рядом.

Ласкать друг друга взглядом.

Взаимно прикасаться,

И за руки держаться.

 

Теперь прошло так много лет

И я седой, и ты седая.

Нам листья падают во след,

Прожитые года считая.

 

Цветут осенние цветы

У нас нет прежней красоты.

А красота совсем в другом,

В том, как прожили мы вдвоем.

 

Жизнь никогда не баловала,

Ни жаловалась, ни роптала.

Ни нужно жизни нам иной

Живеш ты мной, живу  тобой.

 

 

Воспоминания о вальсе

 

Давно я не молод, но вспоминаю,

Как в вальсе тебя за стан обнимаю.

Как танцую с тобой незабвенной,

Обладаю тобой, как Вселенной.

 

Припев:

Я вспоминаю.. мне это приятно

И возвращаю то время обратно.

Как в воскресенье к тебе в увольненье

С училища тороплюсь.

В клубе встречаю, за стан обнимаю

И в вальсе, и в вальсе кружусь.

 

Кружились, кружились, не уставали.

Наши сердца от волненья стучали.

И после танца не расставались

Мы стояли, шутили, смеялись.

 

Как по аллеям ходили, гуляли,

Вместе рассветы у Волги встречали.

Мы о любви не говорили...

Встречались, дружили, любили.

 

Ходили, ходили, за руки держались,

Всегда на рассвете тогда расставались.

В училище вновь торопился

Там служил, мечтал и учился.

 

Я вспоминаю, мне это прятно,

И возвращаю то время обратно.

Как в воскресенье к тебе в увольненье

С училища тороплюсь.

В клубе встречаю, за стан обнимаю

И в вальсе, и в вальсе кружусь.

 

 

Очи  разные

 

Поют про очи черные,

Нет песен про другие.

Глаза все неповторные

И разные такие.

 

Кто очарован черными,

Кто покорен зелеными,

Кому не важно цвет какой,

Что б был с любовью и душой.

 

Взгляд есть умный и глубокий,

Взгляд бывает и жестокий.

Есть глаза, что в них слезинка,

Есть глаза в которых льдинка.

 

Это не важно цвет какой -

Зеленый, черный, голубой...

Как взгляд нежный, скромный, милый,

Взгляд любой будет красивый.

 

Глаза, глаза, глаза, глаза...

Бывает на глазах слеза.

Кто их обидел? Кто такой?

Зря не тревожьте их покой.

 

Пусть глаза не унывают,

Радостно на мир взирают.

Когда веселы, счастливы —

Все глаза будут счастливы.

 

 

Черная роза

 

Черная роза ходит по свету

И украшает нашу планету.

Черную розу можете встретить

Невозможно ее не заметить.

 

Черная роза очень красивая,

Черная роза чудная, милая.

Мило-пластичны ее все движения.

Смотреть на нее — одно наслаждение.

 

Черная роза очень прелестная,

Черная роза просто чудесная.

На Черную розу смотреть я хожу

Каждый раз прекрасней ее нахожу.

 

У Черной розы есть и цветочки-

Это  ее любимые дочки.

Для нее их краше в мире нету.

Тоже украсят нашу планету.

 

 

 

 

Сенькова Тамара Степанівна - народилася 19 грудня 1939 року в пос. Усть-Уда Іркутської області. Там проживала до 4,5 років, а потім батька направили  в м. Козятин Вінницької області.

Закінчила Одеський технологічний інститут. Працювала інженерно-технічним працівником на Шепетівському м'ясокомбінаті понад сорок років.

Майстер спорту з художньої гімнастики.

Вірші почала писати  в зрілому віці.

Член літературно-мистецької студії «Доля».

В даний час проживає в місті Гродно, Білорусія.

 

Мне каждый день бросает вызов

 

Мне каждый день бросает вызов,

Грозясь спилить на склоне лет.

Призвав надежду и молитву,

Я говорю угрозе: “НЕТ!”

Жизнь хороша, но так жестока и коварна,

И уклоняясь от укола ее стрел,

Я только вижу миг прекрасный -

Волненье ветра и деревьев сень.

 

 

Коли у ваших снах з'явлюсь

 

Щоденна праця біля плити о шостій ранку підійма,

Натруженим рукам і спині перепочинку знов нема.

Чомусь нема подяки... чомусь немає співчуття.

Ще й мусиш мудро промовчати, щоб сили мати для буття.

 

А може це буття на радість продовжує моє життя?

Як сонця промінь оживляє зів'яле листя й почуття.

Поїли діти — вам радію. Зробити прикро я боюсь.

Щоб гарним словом ви згадали,

Коли у ваших снах з'явлюсь.

 

 

 

Бабич Лідія Василівна — народилася 7 березня 1928 року в Хабаровському краї. В Шепетівку приїхала у 60-х роках.  Працювала медичною сестрою в Городищенській обласній  психоневрологічній  лікарні. Народила і виростила трьох синів, які отримали професію лікар. Найстарший син  - Віктор — академік медичних та біологічних наук, зам. декана стоматологічного факультету Львівського медичного університету. Найменший Михайло — хірург військового шпиталю  ім. Бурденко в Москві. Вірші почала писати в зрілому віці. Померла у  2005 році.

Її поезії позначені особливою тональністю. В них — духовний початок, з якого народжуються мир і любов, радість і задоволення земним життям.

 

О любви

 

Любовь и жизнь нам

                                    дарит Бог,

Чтоб каждый понять это смог.

Любовь не только -

                                “я плюс ты”,

Она — звезда твоей мечты.

Она везде, она во всем...

Но мимо мы любви идем,

Когда вдруг сердце

                                    охлаждаем,

И бед людских не замечаем.

                         II

Любовь прекрасна и вольна,

Придет, изменит все она,

Не ведает границ, преград,

И встрече с нею каждый рад.

Приходит к людям невзначай,

Как дар судьбы, любовь

                                          встречай!

Закружит, вихрем понесет

В непредсказуемый полет.

....Не нужно громких пышных фраз,

Когда любовь обьемлет вас.

 

 

Наши женщины

 

У нащих женщин

                               в сорок пять -

Своя  особенная стать.

 

Они, как виноград весной:

Еще насыщены красой.

....В косах лучится тихий свет,

А в сердце — юнности рассвет.

 

 

Соломон

 

У всех народов и племен

Слыл очень мудрым Соломон.

У Бога злата не просил,

Но Бог его всем одарил.

 

Просил Создателя о том,

Чтоб наделил его умом.

И был за то вознагражден -

Царем царей считался он.

 

К нему спешили во дворец

Царица Савская, купец...

Но жизнь не вечна,

                                     все проходит.

Вдруг от царя покой уходит.

На чем споткнулся ты, мудрец,

Каким же будет твой конец?

 

Харчук Сергій Васильович — народився 26 листопада 1969 року в місті  Шепетівці.

Закінчив ЗОШ у 1986 році, згодом Шепетівське  СПТУ № 20 і в 1994 році Київський філіал української державної академії зв'язку. Працював зв'язківцем в Центрі електрозв'язку, на заводі “Радар”, комунальному підприємстві  “Міськсвітло“. В даний час   приватний підприємець.

Одружений,  має двійко синів школяриків.

Пише вірші, гарно співає, виконує власні пісні і сам собі акомпанує на гітарі.

Учасник програми “Караоке на майдані”.

 

 

Чого від життям я чекаю?

 

Я знову задався питанням:

Чого від життям я чекаю?

А відповідь знаю зарання:

Все,  як і раніше — не знаю.

Визнання? Нема і не буде.

Кохання? То я вже кохаю.

Що стануть добрішими люди?

Утопія,  казка... чекаю.

Прожити життя все спочатку?

Чи справді я цього бажаю?

Безхмарної долі, достатку?

Ну, звісно, що хочу... чекаю.

Синам міцно стати на ноги

Чим можу, тим допомагаю.

Сказав ніби все і нічого.

Чи ліпше змовчати?.. Чекаю.

 

 

Чого це так буває

 

Чого це так буває, що часто у житті

В гонитві за багатством лишаєм в забутті

Кохання, совість, чесність, юнацький романтизм,

А в нас панує черствість, байдужість і цинізм.

 

Коли ж літа минають і скроні вкриє сніг,

То ми вже нарікаєм на діточок своїх.

Чому, мовляв, бездушні? Чи ж не хотіли ми,

Щоб всього було вдосталь, щоб виросли людьми?

 

Зізнаймося: самі ми цей вклад в життя внесли,

Що стали наші діти такі, як ми були!

 

 

Затягнулось небо хмарами

 

Затягнулось небо хмарами і немає вже тепла,

І  ліси  горять стожарами — осінь знов

до нас прийшла.

Дощик сірий плаче за вікном,

Може скучив він за літом, за теплом,

як скучив я...

Як скучив я

За тобою, любонько моя!

 

Я до тебе лину у думках через ночі і дощі,

Щоб побачити в твоїх очах

вогник  рідної душі.

Щоб провести лиш тебе одну

Через зорі в ту країну чарівну,

де ти і я

в цілім світі, ластівко моя!

 

Ти не бійся, мила, холодів,

а ні любої зими,

Серед безлічі чужих вогнів

ти до мого підійди.

То моє кохання так горить.

І ніщо його не зможе спопелить,

бо бережу вогонь цей я,

Лиш для тебе, дівчинко моя.

 

 

Захолола вже земля...

 

Захолола вже земля,

Спить під подихом зими.

Зупинилося життя,

Бо не разом знову ми.
Жар  в очах моїх погас,

Серце кригою взялось,

То настав наш чорний час,

Нам розлучитись довелось.

 

Ти ідеш від мене в ніч,

Ти зникаєш вдалині.

Не збагну у чому річ,

Чому важко так мені.

Знов лишився я один,

Знов кипить безсила лють.

Знаю я, що вже нічим,

Минуле нам не повернуть.

 

Скоро ти забудеш все,

Відійде від серця біль.

Не згадаєш ти мене,

Бо для тебе я чужий.

Вже ніколи в майбутті

Я твій шлях не перетну.

Все мине — образа й біль,

Як зустрінеш ти весну.

 

 

Жизнь

 

Говори мне, что хочешь,

Но я знаю одно:

Нам ни дня, ни ночи

Не убрать все равно.

 

Мы живем, существуем,

Мы растем с каждым днем.

Все преграды минуя,

Существуем, живем.

 

К чему существованье?

Нужно жить и гореть!

Даже  если в изгнаньи...

Но не тлеть, а гореть

 

И разбрасывать искры,

Чтоб другие зажглись
Ярким пламенем, чистым,

Чтоб боролись за жизнь!

 

Нужно жить и бороться

Достигать свою цель.

Зажигаться умейте,

Не садитесь на мель.

 

Если сядешь — погаснешь,

И начнешь тихо гнить.

Жизнь же надо прекрасно

Человеком прожить.

 

Мы взлетаем,как птицы,

Мы плывем,  как киты.

Очень хочем нажиться,

Повидать красоты.

 

Мы живем, мы пылаем,

Рассыпаясь искрой.

Жить мы лучше желаем;

Все плохое — долой

 

 

Письмо

 

Если б вы знали, что это значит,

От друга письмо получить!

Ты вместе с ним и смеешься, и плачешь,

С ним вместе хочешь пожить.

 

Мы поживем на земле этой бренной,

Будем письма друзей получать.

Мы понесемся по всей, по Вселенной

По разуму братьев искать.

 

И, через тысячу лет, я уверен,

Кто-то, письмо получив,

Вскрикнет:”Мой друг мне .

По-прежнему верен.

 

Пишет мне друг, не забыл!”

 

 

Ссора

 

Вот ты ушла, и вновь я один...

Как грустно и как одиноко!

Зачем и за что меня мир породил?

И зачем наказал так жестоко?

 

Метаюсь, места себе не найду,

Ведь ссора, казалось бы, мелочь.

Казалось, обижусь и тут же уйду;

А как уходить не хотелось...

 

Я знаю, ты любишь, ты все же придешь.

Звоню тебе, верю, надеюсь.

А может другого себе ты найдешь?

Ловчее, умнее, нежнее?

 

Ну что ж, я неволить тебя не хочу,

Сама выбирай кого хочешь.

Но только запомни: тебя я люблю!

В душе без тебя — темней ночи!

 

 

Осень

 

Осень, о как же ты мне надоела,-

То солнце, то дождь, то тепло, то дрожу.

Когда  только ты заявиться успела;

Ведь было же лето, а тут уж гляжу -

 

Желтеют, краснеют зеленые листья,

Ломаются ветви в плодах.

И в школу иду я, чтобы учиться,

Чтоб  получить аттестат.

 

Мы ездим в колхозы на сбор  урожая,

Срываем в садах виноград.

Откуда взялась ты, с какого ты края?

Зачем ты явилась в наш сад?

 

Ты очень красивая, с этим не спорю,

Но вместе с тем ты холодна.

Щедра неземной ты, унылой красою...

Но быстро увянет она.

 

Другу

 

Осенний сумрак на дворе,

А мы с тобой сидим вдвоем.

Ты вспоминаешь о войне

Той, что в Афгане ты прошел...

И снова я в твоих глазах

Увидел жгучую ту боль,

Что носят тысячи в сердцах,-

Та боль оставлена войной.

 

Мой друг, ты в двадцать весь седой.

И ты во сне все еще там,

Сжимая автомат рукой,

Идешь по страшным тем горам.

И ты безумно хочешь жить,

Но вот та страшная мораль:

Коль хочешь жить, сумей убить;

Ты на войне, так что стреляй!

 

И вот теперь, когда кричат,

Что ваши руки, мол, в крови,

Обидно очень за ребят,

Которых в цинке привезли...

Не слушай, друг, тех подлецов,

Сомнений боль с души сними.

Ты честно выполнил свой долг,-

Так будь же выше, чем они!

 

 

 

 

 

 

 

 

Харчук Людмила Іванівна - народилась 30.08.1938 році в с. Судилкові Шепетівського р-ну в сім`ї  колгоспників.

Навчалась в Судилківській середній школі, згодом в Київському політехнікумі зв`язку, хоч мріяла бути педагогом. З 1958 по 2002 роках працювала в Шепетівському районному вузлі зв`язку. В 1974 році заочно закінчила Одеський електротехнічний інститут зв`язку.

Померла у червні 2012 року.

 

 

Осінь віє прохолодою

 

Осінь віє прохолодою,

Подих чується зими.

Не сумуй же ти за вродою,

За роками, що пройшли.

 

Відзвеніли весни росами,

Літа пахощами трав.
І неждано вже над косами

Іній зрілості припав.

 

Що прожито, вже не вернеться.
Не шукай і не надійсь.

Замела стежки хурделиця,

Що в минуле простяглись.

 

Хай тривога не охоплює,

І відступиться відчай -

Перший крок зробити пробує

По землі твоє внуча.

 

Що лягло на плечі  каменем:

Чи роки, чи повнота?

Розпрощайся з «кілограмами»,

Станеш знов як молода.

 

На одежу і на зовнішність

Ти руками не махай.

Залишайся завжди жінкою

І про те не забувай,

 

Що вік жіночий визначається

Не по паспорту й роках,

А по  тому, як тримається,

Чи не згас вогонь в очах.

 

Хто душею не зістарився,

Буде вічно молодий.

Пам'ятай, живи і радуйся:

Вік за сорок — золотий!

 

 

Рідна земле

 

Рідна земле, славнаУкраїно,

Край Карпат і сивого Дніпра.

В серці та як матінка — єдина.

Символ миру, праці і добра.

 

Здавна ти боролась за свободу.

Рвать кайдани заповів Кобзар.

І звертався до свого народу

Здобувати волю Каменяр.

 

Розцвітай, мов на весні калина,

Вільна й незалежна, наче птах.

Ми тебе прославим, Україно,

Працею своєю і в піснях.

 

 

Добрий ранок...

 

Повертаюсь здалеку доріг

В край, де лине пісня солов'їна.

І вклоняюсь низько до землі,

Добрий ранок, рідна Україно.

 

Сонцем свободи зігріта

Велич безмежних полів.

Досить рабами нам жити,

Досить ростити рабів.

 

Добрий ранок Закарпаття й Крим!

Добрий ранок Львів і Миколаїв!

Добрий ранок добрим людям всім,

Тим, кого одна мета єднає.

 

Щоб працювати й творити

Нове життя на землі.

Щоб усміхалися діти

І наяву і вві сні.

 

Не для нас Нагірний Карабах,

Не для нас війна у Придністров'ї.

Не для нас дитячий плач і страх.

Вже достатньо пролили ми крові.

 

Чистими росами вмитий

Полудень літа в дворі.

Вірим, що будемо жити

В злагоді, мирі й добрі.

 

 

Мов вітри пролетіли літа

 

Як вітри пролетіли  літа,

А коли пролетіли — не знаю я.

На порозі пора золота,

Ой, як душу вона розкрашає.

 

Де ти, весен прозора блакить?

Де ти, юність легка, яснозоряна?

Повернутись до тебе б на мить,

Та дороги усі переорано.

 

Люба осене, не поспішай,

Дай ще променем сонця зігрітись.

В коси інею не заплітай,

Хай продовжиться бабине літо.

 

Що й казати: сумний ювілей

(Від душі признаюся Вам, люди).

Скільки планів було та ідей,

Але часу для них вже не буде.

 

Все багатство моє — то літа,

Та себе я вважаю багатою,

Бо велика є в мене рідня,

Допоможе, згадає, подарує.

 

На моєму віку все було,

Добре й зле — про все не сказати.

Хай забудеться кривда і зло,

Хочу тільки добро пам'ятати.

 

По собі залишу який слід

В ваших душах — мені не однаково...

Справжнім, добрим друзям усім

Мій уклін до землі й щире дякую.

 

 

Я чекаю тебе

 

Я чекаю тебе,

Як чекають тепла весняного.

Я сумую без тебе,

Як сумують без сонця вночі.

Я кохаю тебе,

Як ніхто не кохає нікого,

Я боюсь тебе так,

Як  смерті бояться  усі.

 

Я до тебе іду,

Як  ідуть  на великеє свято.

Я радію тобі,

Як радіють в пустелі воді.

Я від тебе іду,

Як засуджений йде вже на страту,

Та я вдячний тобі

Вже за те, що ти є на землі?

 

 

До тебе серцем лину я

 

Чи знаєш, як в часи розлуки

До тебе серцем лину я?

Чи знаєш, що пекельні муки

Байдужість завдає твоя?

 

Чи знаєш як я проклинаю,

Той день, коли я народивсь?

Але той день благословляю,

Коли з тобою я зустрівсь.

 

Щоночі я веду з тобою

Розмову ніжнуі просту.

Вона для мене серце гоїть,

Бо головне у ній — люблю!

 

Хай ти ще не відповідаєш

Взаємністю — то не страшне.

Мовчиш, але й не проганяєш,

Не зневажаєш ти мене.

 

Я  вірю: Бог мене почує.

Ти руку подаси мені.

Тебе я ніжно поцілую

Вже наяву, а не вві сні.

 

 

Сыну

 

Многолюдны улицы сегодня,

Несмотря на то, что поздний вечер.

Необычный, а предновогодний,-

Вечер радости и вечер встречи.

 

Заняты делами мамы очень.

Ну а папы? Папы с малышами.

Почему же ты один, сыночек?

Нет с тобой ни папы и ни мамы.

 

Да, ты, маленький, ведь не прожил и года,

И во всем не сможешь разобраться...

Я иду сегодня на работу,

А ты с папой должен был остаться.

 

Прихожу домой — сияют счастьем глаза.

Мне навстречу тянешь ты ручёнки.

 

Как нужна тебе его любовь и ласка!

Именно тебе, а не его девченкам.

 

Почему не с нами он сегодня,

А с другими Новый год встречает?

Почему привет он новогодний

Не тебе, сыночек, посылает?

 

Почему? За что? - встают вопросы.

Я на них найти ответ не в силе.

Хорошо, хоть ты сейчас не спросишь-

Ты спокойно спишь, сыночек милый.

 

Ничего, пусть пролетают годы,

Станешь настоящим ты мужчиной.

Вместе будем побеждать невзгоды.

А пока что — улыбнись же мне, любимый.

 

 

Бабушке от внука

 

За окном покрыто всё снегами,

А на ёлке бусы золотые!

Завтра Новый год — сказала мама.

Новый год! Услышал я впервые.

 

Новый год встречаем я и мама,

Нам бы с папой встретить его надо.

Почему все папы с сыновьями,

Только мой живёт с тобою рядом?

 

Почему с постельки поднимаясь

Утром вижу маму лишь одну я?

Бабушка, ты взрослая, ты знаешь,

Как нужны мне папы поцелуи.

 

Мне за папой очень-очень скучно,

Так мужской мне ласки не хватает.

Ну за что обидела ты внука?

Почему ты, бабушка, такая?

 

Я люблю подпрыгивать, смеяться,

Хорошо мне,  но понять должна ты:

К папе крепко я хочу прижаться...

Мама есть, но нужен мне и папа!

 

Папу я зову, но мне мешают

Ветры и метели, расстоянья.

Ты прислушайся, ведь ветры утихают.

Сын зовет отца! Ну, обрати вниманье!

 

 

Незаметно годы пролетают

 

Так уж жизнь устроена , друзья,

Незаметно годы пролетают.

В прошлое вернуться нам нельзя.

Дважды в ту же воду не ступают.

 

Радости, печали унося,

Отшумели, улетели весны.

В жизни, как в природе, всех нас ждет

После лета золотая осень.

 

Хоть и осень к Вам нагрянет вдруг,

У природы нет плохой погоды.

Если рядом добрый, верный друг -

Не страшны ни возраст, ни не взгоды.

 

 

Хмиз Любов Андріївна народилася 03 червня 1988 році  в м. Шепетівка. Навчалася в НВО №1 (школа-ліцей) м. Шепетівка, згодом - у педагогічному училищі м. Володимир-Волинський, Волинської області.

Закінчила Кам'янець-Подільський державний університет, факультет філології - англійська мова та література.

Працює вчителем англійської мови ЗОШ с. Рудня-Новенька та Климентовичі. Пише вірші на різну тематику. Друкувалася у Всеукраїнському виданні «Сімейна газета», в місцевих газетах «День за днем», «Шепетівка».

 

Я люблю тебе, матусю

 

Ядуже люблю тебе, матусю.

Чому ти цього не помічаєш?

До тебе завжди я хилюся,

Невже цього ти ще не знаєш?

 

Скажи, матусю, що ти бачиш,

Коли дивишся  в очі  мої?

Чому, рідненька, ти плачеш?

Чому не пускаєш в думки свої?

 

Всі мої  образи, мамо, пробач,

Я не хотіла боляче тобі робити.

Матусю, прошу, будь  ласка, не плач,

Через мене не треба тужити

 

Пригорни мене до себе,

Скажи, що любиш ти мене.

Я пригорнусь швидесенько до тебе,

І вся печаль наша мене.

 

 

Серце доньки

 

Коли заплаче серце доньки,
Коли у неї щось заболить,

Коли обличчя сховає в долоньки,
Коли у душі щось защемить,

 

Ви не забудьте бути з нею,
І ви не лайте,не кричіть,

Ви не забудьте все почути,
І ви любіть її, любіть...

 

Нехай вона погана й некорлива,
Нехай бувають кращі, ніж вона,

Нехай, можливо, і сварлива,
Та хай же знає, що у світі не одна...

 

Коли серце доньки заплаче,
Ви душу її не ламайте,

Любов багато ваша значить,
І ви міцніше до себе її пригортайте!

 

 

Болить...

 

Болить... болить... болить

І на очах бринить сльоза...

А серце так моє щемить,

І на душі бурлить гроза...

 

Чи я живу, чи я існую?

Чи я радію чи здається...
Та я нікого вже не чую,

І хай із мене кожен посміється...

Сумне обличчя змінюю на маски,

І я давно уже не та,
Нічого не залишилось від казки,

І я назавжди серцем сирота!

 

 

Я пташка

 

Я пташка... вільна, я літаю!

Погляньте, люди, крила маю!

У небесах я десь ширяю,

І Всесвіт я давно вже знаю.

 

Я пташка! Я вже зовсім вільна!

Щаслива,  трішки божевільна,

Кричу від радості...   втікаю...

Погляньте, люди, я літаю!

 

Це все думки, це тільки мрії...

Мені набридли ваші дії,

Нехай літаю я лише у снах,

Та все ж в душі я вільна, наче птах.

 

 

Хто з вас святий?!

 

Хто з вас святий?!

Хто з вас святий, ви всі вставайте!

Погляньте мені пильно в очі.

На мене камінь ви кидайте,

А хочете — убийте серед ночі!

Хто з вас святий — нехай мене засудить,

А, може, просто промовчить.

Та, ні, святі кричати будуть,

Вони мене моралі будуть вчить!

Хто з вас святий, я стану на коліна,

Скажу: “Пробачте ви мені!”

Хто  з вас святий, то я віднині,

Молити буду прощення собі!

Та, ні, це прощення молитиму  у Бога,

Бо на землі нема святих,

У кожного своє життя, своя дорога,

Тому я прошу бути тихо!

Не смійтесь з мене, не плетіть пліток,

І не радійте з того, що я маю.

Життя, немов ниток клубок

І як розплутати його, лише я знаю!

 

Зрада

 

Ти там, я — тут... між нами зрада...

Колюча, болісна й гірка.

Можливо є якась відрада,

Але ж вона така терпка.

 

Ти був таким пустим, а жаль...

Хоч я тебе колись кохала.

В моїх очах вже радість, не печаль,

Як добре, що я все так рано взнала.

 

Тебе болить? Не вірю і не буду.

Ти проміняв усе, що берегла.

І хоч я вірила у чудо,

Тебе уберегти я не змогла.

 

Іди, не плач, не повертайся,
І зраджуй іншій, не мені.

І все ж нікому ти не продавайся,
Повір комусь, як сам собі!

 

 

Вірю

 

Весь час я вірю в те, що не буває,

Я вірю в це чомусь наївно й щиро.

Чомусь ніхто цього не помічає,

Та надіюсь ніжно й мило,

 

Я вірила в любов, як в гарну казку,

Яку лиш Бог дарує нам.

Я вірила в людську безмежну ласку,

Отримала лиш біль й обман.

 

Слова я маю лиш лукаві,

Хоч завжди вірила я всім,

Бо в очі всі такі ласкаві,

Та помсти не бажаю їм.

 

Я вірю в казку, добре чудо,
Я вірю в це... невже дарма?

Я вірю в те, чого ніколи вже не буде,
Я вірю в те, чого давно нема.

 

 

Життя

 

Струмок життя усе тече,

Усе так швидко проминає

Від мене щастя не втече,

Хоча його  мені не вистачає.

І щастя, і невдачі мить

Час летить, життя триває.

Та головне себе не загубить

А інколи так важко не вагатись

І бути сильною між перешкод.

Несила інколи змагатись

Та страшно залишатись між незгод.

Душею й серцем треба жити.

І щиро вірити в дива,

І до безтями все ж когось любити,

Бо залишається ця істина жива.

 

 

 

 

Павонська   Тетяна  Данилівна -  народилася 13 жовтня 1948 року в м. Городок Хмельницької області.

Закінчила  Шепетівський  машинобудівний технікум у 1985 році.

Вірші  почала  писати  нещодавно.

 

Плачут окна об ушедшем лете

 

Плачут  окна об ушедшем лете.

Птицы улетели в теплые края.

Только мы с тобой на белом свете

Знаем — плещут еще дружбы синие моря.

 

Лист желтеет, лето провожая.

Осень на виски плеснула серебром.

Ну, а мне осталось, юность вспоминая,

Не жалеть, не плакать ни о чем.

 

Жизнь моя сложилась, как случилось.

Много судеб женских  похожих на мою.

Жаль,  птицу- мечту поймать не получилось.

На дороге жизни я еще  я стою.

 

 

Вспоминаю юности друзей

 

Вспоминаю юности друзей,

В сердце радость снова  ощущаю.

О прошедшем времени  вздыхаю...

Ведь с друзьями жизнь всегда  полней.

 

Вот ансамбль “Романтика” поет,

Слева  - саксафон...  Друзья, подруги

Не боялись ни дождя, ни вьюги.

О любви нам страстно пел дуэт.

 

С вдохновеньем  припадал к трубе,

И она звучала громче,  тише.

Только он и понимал, и слышал,

Что она сказала  о тебе.

 

Не играл, а словно ворожил,

И ни фальши в нотах, ни ошибки.

А на лицах  публики — улыбки,

Будто бы былое ворошил.

 

Словно дождь по крыше барабан,

Будто в море шквал гремел, ликуя.

Саксафон, тихонечко воркуя,

Подпевал, как смелый капитан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василик Тетяна Павлівна -  народилася 21 жовтня 1978 року у м. Шепетівка Хмельницької області.

Закінчила Національний Університет «Острозька академія».

У 2001-2007 роках працювала головним редактором Шепетівської телерадіокомпанії «ШАНС».

У 2007 році очолила відділ інформаційної та соціальної політики корпорації «Сварог Вест Груп».

Із 2010 року є виконавчим директором Хмельницького регіонального благодійного фонду «Зміцнення громад».

Із 2001 року очолює Шепетівську молодіжну громадську організацію «КЕДР».

Самобутня поетеса, член літературно-мистецької студії “Доля” з дня її створеня, Шепетівської літературної студії молоді, багаторазовий учасник міських та обласних літературних та культурно-просвітницьких заходів, регіональних поетичних конкурсів, укладач збірки творів молодих авторів «Душі моєї таїна…». Її творча діяльність була відзначена дипломом обласної мистецької акції «Подільський Оскар» в номінації «Крок до Парнасу».

 

 

Промінь

 

Нехай як промінь, думка про Добро

Сяйне у душу, коли там прокльони.

Щоб розпач благодаті не зборов,

Полинь у храм, до Божої ікони.

 

Схилися перед образом Христа -

І зникне біль, і сумніви, і смуток.

-Прости й помилуй, - скажуть хай уста.

Душа зціляється  від слів спокути.

 

* * *

Прозоре проміння нежданної смути

Пригашує трепетні зорі очей.

Сьогодні нікому уже не заснути,

Сьогодні минуле  лягло на плече.

 

Ні сміху. Ні болю. Одна лиш зажура,

Тремтлива і тиха, обійме, як шаль.

Заламана тінь від твого абажура

Нагадує долі одвічний скрижаль.

 

Ще довго сидітимем в замкнутім колі

І кожен блукатиме в тім, що було.

І з кимось радіти — як завченість ролі;

З тобою мовчати — як щире тепло.

* * *

 

Кожна душа — то небесна світлина;

Кожна світлина — чарівна струна.

Вмій лише слухать — мелодія лине.

Не полінуйся, постій край вікна.

 

 

Портрет

 

Любові джерела хлюпочуть у очах,

Високе чоло із печаттю добра.

Уста щось спокійне і чисте шепочуть,

Тендітнії плечі не зігне гора.

 

І  руки, мов крила, весь світ обіймають:

Комусь допоможуть, когось  підштовхнуть...

Війне ароматом любистку й розмаю-

Й на думці зринає одвічная суть.

 

Дружини, наставниці, подруги, мами:

Це жінка в усій первозданній красі.

Нехай відбуваються зміни з роками,

Душа в неї ніжна, як ранок в росі.

 

 

Ти і я

 

Ти і я...

              на полі бою.

Ти мій ворог...

                         і любов.

Більш не хочу буть рабою!..

Ти пробач...

                     Бунтую знов:

Гордо розправляю плечі,

Палко кидаюсь в двобій

І...

     готуюся до втечі.

Біль тобі — це біль собі.

Знов корюся, тану воском,

Знов горнуся до грудей...

І бунтую серцем й мозком,

Бо дружина — не модель!

 

 

 

 

 

 

Редько  Зоя Володимирівна — народилася 17 січня 1955 року в с. Конотоп Шепетівського району  на Хмельниччині. Закінчила Чемеровецьке  медичне  училище, згодом — дошкільний відділ Хмельницького педагогічного училища. Працювала медичною сетрою. Понад 20 років працює вихователем в дитячому садочку “Дюймовочка”. Захоплюється віршами, які дарує дітям. Пише  загадки, чистомовки. Друкувалася у газетах: “Шепетівський вісник”, “Розкажіть онуку”; у збірках: “Поетичне довкілля Хмельниччини” та “Дивосвіт”.Член літературно-мистецької студії «Доля» з 2000 року.

 

 

Осінь

 

В золотому платті,

в барвистім намисті

горда чарівниця

блукає по місту.

Соком наливає

червону калину

і доносить з неба

пісню журавлину.

 

Сонечком пригріє

на прощання квіти.

І тихенько трусить

на деревах віти.

Та замерзнуть раптом

і зів'януть квіти.

Обгорне в тумани

оголені віти.

Вітром заголосить,

заплаче дощами,

і замете слід свій

білими снігами.

 

 

Зло

 

Зло недобре і колюче.

Це погане слово, злюче.

Зло з товаришем побитись

і нічим не поділитись.

Зло не вмитись і сердитись,

виставлятись на показ,

насміхатись повсякчас.

Зло нехай нас обминає.

Краще як його немає.

Бо воно таке гіркуче

і до того ж чорне, злюче.

 

 

Добро

 

Добре щиро усміхатись.

Добре до людей вітатись.

Добре старших поважати

і усім допомагати.

Добре  це, якщо ти чемний.

Добре для усіх приємне.

Бо добро як сонце ясне.

Воно світле і прекрасне.

 

 

Обеліск

 

Давно вдігриміли гармати

і шум боїв далеких стих.

У вічнім сні лежать солдати

над ними виріс обеліск.

В журбі схилилась горобина,

вітер тихенько їй колише віти.

І не зів'янути ніколи

на їх могилі квітам.

Стоять мовчазні обеліски

на них чеканять імена.

Із року в рік над ними плаче

пелюстками квіток весна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Видається у авторській редакції

Текст, 2012

Тираж 100 прим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Видається у авторській редакції

Текст, 2012

Тираж 100 прим.